Франсуа Денор, Марі Бетільд
Розклад Еммануеля Макрона від 17 березня 2015 року перевантажений. За чверть по восьмій годині ранку часопис «Politique internationale» очікує міністра економіки, промисловості та цифрової економіки для дискусії за сніданком. У меню виступ Макрона перед зібранням патронів, дипломатів і політиків. Уже за годину він мчить до Берсі, де розташоване французьке міністерство економіки та фінансів. Він бере участь у відкритті конференції, присвяченій державним механізмам підтримки експорту, на якій впереміш присутні державні високопосадовці та керівники приватних компаній, а потім окремо він зустрічається з депутатами сенату від Соціалістичної партії, обговорюючи з ними проблеми зростання, активізації та рівності економічних можливостей.
Близько першої п’ятнадцять він приїздить на спільний обід із членами «Кола Тюрґо». Виконавчий директор цього експертного клубу Франсуа Пероль, очільник групи «Народний банк — Ощадбанк» (BPCE), вітає його словами: «Привіт, Еммануеле! Ти щойно із Сенату. Чи багато було зауважень до твого проекту закону? Як казали колись давно: чи забагато нот у нашого Моцарта?» Цей ледь прихований комплімент звучить дещо як самовихваляння, бо ж кар’єра молодого міністра схожа на кар’єру самого Пероля: син лікаря, випускник Національної школи адміністрації, пройшов через державну посаду інспектора економіки та фінансів, а відтак через банк Ротшильда та службу в Єлисейському палаці. Промова міністра швидко надихає присутніх фінансистів, журналістів та інших причетних, які приймають його до свого кола як почесного члена.
Потім він їде до Національної асамблеї, де з’ясовує деякі питання, які має до уряду. Але найдовше він затримується на розмову з П’єром Ґатазом, головою Асоціації французьких підприємців Медеф. Потім, як того вимагає день Святого Патрика, він приймає в себе в кабінеті свого ірландського колегу Річарда Братона.
Цей день 17 березня 2015 року багато в чому окреслює всю траєкторію кандидата Еммануеля Макрона на французьких президентських виборах: безперервна послідовність коротких появ у вищих владних колах — із незмінним бажанням справити сильне враження, не залишаючи глибокого відбитку у пам’яті...
Спершу він мріяв вступити до Вищої нормальної школи, але зрештою навчався в Sciences Po — Інституті політичних досліджень. Там через історика Франсуа Досса він виходить на філософа Поля Рікера, якому був потрібен асистент, щоб укладати примітки й посилання до його рукопису книги «Пам’ять, історія, забуття»[1]. Ця співпраця розчиняє перед студентом Макроном двері до інтелектуального часопису «Esprit», близького до так званої «другої лівиці», що підтримувала, наприклад, проект реформи соціального страхування прем’єр-міністра Алена Жуппе 1995 року, — злощасної реформи, що спричинила багатомільйонні акції протесту. На сторінках часопису 2011 року Макрон формулює свою концепцію здійснення влади: «Слова й політичні вчинки, які політики застосовували останні п’ять років, більше не можуть бути частиною нової програми»[2]. На його переконання, в політиці потрібні перспективи, а не просто набір заходів. Отже, спираючись на стовпи «другої лівиці», він знаходить ідеологію, яка надає сенс його діяльності.
З-під батога священної конкуренції
Проходячи стажування як випускник Національної школи адміністрації, восени 2002 року Макрон починає приятелювати з великим ділком Анрі Ерманом. Збагатившись на ринку нерухомості, той був одним з опікунів таких «think tanks», як «Республіка ідей» і «Terra Nova», і спонсорував християнську лівицю, що надихалася принципами трьох «анти-»: антикомунізм, антиколоніалізм і антиякобінство[3]. Саме за посередництва пана Ермана перспективний Макрон починає працювати в інспекції при Міністерстві економіки. Його безпосередній начальник, голова інспекції Жан-П’єр Жуйє, якого 2007 року переманив президент Саркозі на посаду держсекретаря з європейських справ, знайомить Макрона з Жаком Атталі, впливовим економістом та інтелектуалом, колишнім радником президента Франсуа Міттерана й головою наглядової ради інформаційного ресурсу Slate.
«Еммануель Макрон? Це я його помітив. І я його винайшов», — стверджує Жак Атталі[4]. І небезпідставно. Адже під керівництвом Атталі Макрон входить у комісію з лібералізації економічного зростання. Окрім експертів, із комісією співпрацюють сімнадцять чинних або колишніх директорів великих компаній, — і Макрон починає активно заповнювати свою адресну книжку. Він призначений заступником доповідача комісії. В кінцевому підготованому документі розпізнаємо бажання авторів подолати звичні політичні розшарування й читаємо деякі фрази, які тепер під час президентської кампанії Макрон кричить на кожному своєму виступі: «Це ані звіт, ані дослідження, а інструкція для невідкладних і фундаментальних реформ. Її не можна вважати ні партійною, ні двопартійною: вона безпартійна, тобто безстороння». «Безпартійні» члени комісії у своєму тексті насамперед нападають на «тріумфуючу (…) ренту — в земельних статках, у встановлених привілеях, у рекрутуванні еліт»[5] і обстоюють проект суспільства, заснованого на конкуренції та дерегуляції.
За півроку до фінансового краху 2008 року ці натхненні уми не обмежуються лише рекомендаціями масової переорієнтації заощаджень громадян у ринок акцій. Вони ратують за якомога повнішу конкуренцію. Однак остання гостро протиставила між собою цілі прошарки народних верств: держслужбовців і працівників приватного сектору, таксистів проти водіїв Uber. Цей світогляд якнайкраще пасує завзятому інспектору фінансів, який, окрім членства в редколегії часопису «Esprit», заводить знайомства й тісно спілкується із соціал-ліберальними колами й прихильниками євроінтеграції в тому вигляді, як вона відбувається. Макрон входить у два нові клуби — «В реальному часі» та «Ґракхи». Перший презентує себе як «місце зустрічей публічних і непублічних осіб, які хочуть ділитися своїм досвідом і спостереженнями, (…) присвяченими розбудові твердих інтелектуальних основ реформістської програми». Другий проголошує, що ринок — це «інструмент, за допомогою якого ми кидаємо виклик корисливим інтересам, наявній ситуації та прибуткам, заснованим на ренті».
Хоч він і проти ренти, але «соціальна рента» самого Макрона справді добре захищена від буревіїв сучасності. Макроном зацікавився Паскаль Узело, засновник телеканалу Pink TV, згодом покупець телеканалу Numéro 23 і член наглядової ради газети «Ле Монд». Він запрошує його на обід. 2010 року цей впливовий персонаж мас-медіа й культури «усього Парижу» вводить молодого експерта в дім Ротшильдів, де присутні три мільярдери, які щойно викупили групу «Ле Монд»: інвестиційний банкір Мат’є Піґасс, засновник телекомунікаційної компанії Free Ксав’є Ньєль і колишній директор дому моди «Yves Saint Laurent» П’єр Берже.
Члени комісії Атталі[6] пишуть рекомендацію, в якій радять кандидатуру Макрона на посаду інвестиційного банкіра для банку «Rothschild & Cie». Його злет у цьому банку станеться блискавично після того, як Макрон посприяв укладенню контракту з компанією Nestlé, бос якої, Петер Брабек-Летмате, теж брав участь у комісії Атталі.
Той самий Жак Атталі представив Макрона Франсуа Олланду 2010 року, коли той покинув керівництво Соціалістичною партією і здавалося, що лідери Cоцпартії Домінік Стросс-Кан або Мартін Обрі відіграватимуть головні ролі на виборах 2011 року. 30-річний Макрон береться координувати для майбутнього президента роботу економістів, таких як Філіп Аґіон (також член комісії Атталі). Після перемоги Олланда на президентських виборах 2012 року Атталі та Жуйє (який повернувся після своєї пригоди із Саркозі й знову став наближеним до Олланда) підтримують кандидатуру Макрона на пост заступника генерального секретаря Єлисейського палацу, що опікується економічними питаннями.
Призначений заступником генерального секретаря в травні 2012 року, колишній інспектор економіки Макрон стає приводним паском між великими компаніями та владою. «Еммануель Макрон — наші двері до президента», — зізнається Стефан Рішар, головний директор однієї з провідних світових телекомунікаційних компаній Orange[7].
"Ім’я молодого вундеркінда на посаді міністра швидко почне асоціюватися із законом, що підвищує пріоритет автобусів перед потягами, з відкриттям магазинів у неділю та з нічною працею."
У серпні 2014 року знову Жуйє — тепер як генеральний секретар президентської адміністрації — оголошує про призначення свого протеже на пост міністра економіки промисловості і цифрових справ. Відразу після оголошення цього призначення він телефонує Макрону: «Все-таки це захопливо у такому віці керувати економікою, підприємствами, промисловістю, усім цим. Ти тільки уяви, цифрова економіка й таке інше — все, чим ти хотів займатися! Я думав, як-не-як в інспекції фінансів я буду босом, але босом тепер будеш ти»[8]. Однак ім’я молодого вундеркінда на посаді міністра швидко почне асоціюватися із законом, що підвищує пріоритет автобусів перед потягами, з відкриттям магазинів у неділю та з нічною працею. Він зробив гнучкішими правила колективних звільнень і прискорив приватизацію управління регіональними аеропортами.
Це подарувало Макронові репутацію співця «креативного руйнування» робочих місць на користь цифрових трансформацій світу праці. «Буде великою помилкою захищати підприємства та наявні робочі місця», — підводить свій вердикт Макрон у грудні 2014 року, коли водії таксі масово протестують проти «уберизації». Міністр зваблює капіталістів «новою новою економікою», як її обстоює Марк Сімонсіні, засновник популярного онлайн сервісу побачень і знайомств Meetic, який розповідає про знайомство з Макроном як про «історію кохання, що приходить наступного дня після моменту закоханості». Згаданий вже мільярдер Ксав’є Ньєль, який запросив Макрона відвідати його IT-школу École 42 резюмує спільне для багатьох патронів почуття: «У добрих колах Парижа його обожнюють (…). Я люблю Еммануеля за його цілеспрямованість і ліберальність» (Society, травень 2016).
На цій точці траєкторії метеора ми вже можемо вирізнити характерні риси стилю: бути введеним у владну структуру завдяки якомусь впливовому пігмаліону, провести в ній якраз стільки часу, скільки потрібно для налагодження щільної мережі зв’язків, а потім розпочати знову — на більш престижній посаді рівнем вище. Макрон не залишатиметься в Міністерстві економіки та фінансів довше, ніж в Інспекції економіки, у Ротшильдів або в президентському секретаріаті: щоразу менше ніж три роки. Коли в 38-річному віці в квітні 2016 року він започатковує свій рух «Вперед!», то мобілізує контакти, які накопичив на кожному етапі своєї кар’єри.
Коли Макрон після завершення Національної школи адміністрації (ENA) ще якийсь час викладав у Sciences Po, він заприятелював із Лораном Біґорнем. На його приватному домені він розмістить сайт руху «Вперед!» Наприкінці 2010 року пан Біґорнь очолив Інститут Монтеня. З цієї дуже ліберальної інституції кандидат переманить Франсуазу Ольдер, співдиректорку однойменної бізнес-групи Ольдер (мережі пекарень «Поль» і кондитерських «Ладюре»), і звертатиметься до послуг агентства комунікацій Little Wing. Він не уникає послуг експертів і з іншого політичного полюсу: з ним співпрацює Т’єррі Пек, колишній член Французької демократичної конфедерації праці (CFDT) і керівник експертного осередку «Terra Nova», наближеного до Соціалістичної партії.
Колишні члени комісії Атталі теж подалися «вперед». Це есеїст Ерік Орсенна, який стоїть у перших лавах під час запуску руху в палаці «Мютюаліте» (La Tribune, 31 серпня 2016 року). Це доповідачка комісії Атталі пані Жослін де Клозад, що перейшла з Державної Ради до керівництва групою Casino; це Жан Каспар, колишній генеральний секретар Французької демократичної конфедерації праці (CFDT), а нині консультант соціальних стратегій, це адвокат Жан-Мішель Дарруа, як і Стефан Бужна — голова компанії Euronext, яка займається біржами в Амстердамі, Брюсселі, Лісабоні та Парижі. Всі вони приєдналися до першого великого мітингу президентської кампанії Макрона 10 грудня 2016 року біля воріт Версалю. Це також Стефан Бужна, колишній «DSK boy» [людина Домініка Стросс-Кана], віце-президент «У реальному часі», який познайомив Макрона з майбутнім скарбником його президентської кампанії Крістіаном Дарна. Цей колишній топ-менеджер активів банків BNP Paribas і «Креді Агріколь» також очолював комітет у «профспілці босів» Медеф у 2010—2013 роках («Валюта і міжнародна монетарна система»). Голова дорадчого кабінету транснаціональної консалтингової компанії «Accenture» П’єр Нантерм, який теж був членом комісії Атталі та керівництва Медеф (за головування Лоранс Парізо), заявив, що від себе особисто вніс для руху «Вперед» максимально дозволену суму в 7 500 євро (Les Échos, 27 січня 2017).
Що стосується профспілок, тут, окрім вже згаданого Каспара, макронівським «зв’язківцем» є П’єр Ферраччі. Ця людина перетворила експертний кабінет Secafi, пов’язаний із Всезагальною конфедерацією праці (CGT), у спеціалізовану дорадчу групу для представників персоналу та дирекції підприємств — групу Alpha. Його син Марк і невістка Софі посідають важливе місце серед наближеної до кандидата Макрона гвардії. Свідок на весіллі подружжя Макрон, Марк Ферраччі — викладач економіки, дослідник кафедри «Убезпечення професійної кар’єри», які в Sciences Po співфінансуються групою Alpha, товариством тимчасової праці Randstad і Міністерством праці. Софі Ферраччі, адвокатка й спеціалістка з господарського права, працювала керівницею міністерського кабінету в Берсі, перш ніж приєдналася до президентської кампанії Макрона.
До «Вперед!» приєдналися також інші члени міністерського кабінету. Його директор[9] Алексис Колер, який працював у фінансовому керівництві другої у світі судновласницької компанії MSC, продовжує консультувати Макрона, тимчасом як його замісник Жульєн Денорманді, присвячує макронівській кампанії свій повний робочий день. Обидва пройшли через роботу в кабінеті міністра економіки П’єра Московісі, який тепер обіймає посаду європейського комісара.
Відповідальний за комунікацію та стратегічні справи Макрона в Міністерстві фінансів, Ісмаель Емельєн, звернувся до компаній, що спеціалізуються на зборі та обробці масових даних, щоб ті посприяли політичній «пропозиції» на побажання виборців (Le Monde, 19 грудня 2016). Речник «Вперед!» Бенжамен Ґріво, хоча й не належав до цього міністерського кабінету, схожий на молодь із нього. Він має кілька дипломів — випускник Вищої школи комерції (HEC Paris), Інституту політичних досліджень (Sciences Po), був сформований всередині правого крила Соцпартії (поруч із Стросс-Каном і Московісі), пройшовши через міністерський кабінет Марізоль Турен. Крім того, він виконував депутатські повноваження (в Шалон-сюр-Сон і в департаменті Сони-і-Луари), як і генеральний секретар «Вперед!», регіональний депутат і радник департаменту Фіністеру Рішар Ферран, колишній гендиректор Кооперативного банку Бретані.
Нащадок державної знаті
Так, людина, яка виставляє себе новою, майже без минулого та зв’язків, насправді втілює — як особисто, так і у своєму оточенні — кумульований спадок державної знаті (Берсі), експертних кіл та вищих фінансів: по суті, це все ядро «системи», яке до того ж підтверджується належністю Макрона до закритого, напівтаємного клубу вищої французької еліти «Століття».
"Головне — об’єднувати, і то вздовж усього політичного спектру: від правих серед лівих до лівих серед правих."
За тридцять років, відтоді як Олланд, Жуйє та кілька інших великих лідерів Соціалістичної партії оголосили, що «лівиця зарухалася»[10], стара гвардія та молоді активісти Макрона знову розігрують одвічну історію модернізму: особа, поставлена понад партіями, об’єднує добру волю, технічні навички та новомодні методи, щоб керувати країною. Звідси для нього головне — це не наявність програми. Головне — об’єднувати, і то вздовж усього політичного спектру: від правих серед лівих (наприклад, Жерара Колломба, сенатора-мера Ліона, відомого своєю турботливою увагою до католицької ієрархії) до лівих серед правих (на зразок євродепутатки Сільві Ґулар, яка написала кумедну «Європу для чайників»).
А що важить понад усе, так це спроможність розраховувати на впливових людей, як-от Жан Пізані-Феррі, колишній генеральний комісар стратегії та прогнозування з його численною командою експертів, що йдуть за ним. Однак цей колишній радник Стросс-Кана і Жуйє знає про незручності такого становища. Незадовго після Брекситу він констатував: «Ми експерти, ті, кого ненавидять 52% британців» (Le Figaro, 4 липня 2016). Макронові знадобиться чимало харизми, щоб підтримувати ілюзію, нібито він належить до іншого табору. Але чи достатньо йому буде поєднати у своїй особі міф Помпіду про банкіра з гуманітарною вищою освітою, який вміє розв’язувати бізнес-завдання, з міфом Жискара Д’Естена про молодого чоловіка з прогресистськими поглядами?
Кандидат мас-медій
Макрон неабияк подобається пресі та її керівництву. Ця симпатія має зрозумілі причини: його ліберальні, єврофільські, атлантистські, модернізаційні ідеї дуже скидаються на синтез більшості редакційних колонок «Ле Монд», «Ліберасьон», «Нувель Обзерватер», «Експрес», які немовби вигукує зі сцени професійний актор експериментального театру… У січні 2017 року сам П’єр Берже, співакціонер газети «Ле Монд», написав у Твіттері про свою «беззастережну підтримку Еммануеля Макрона». Така надмірна прихильність і викликані нею бентежні почуття читачів змусили газету підняти питання на форумі: «Ле Монд виступає за Макрона?» «Звісно, ні», — відповідає модератор. Але й додає, що хронікери «вільні у висловленні свого погляду». А ті вже себе не стримують. Арно Лепармантьє пише, що уклінно схиляється перед оцим наступником блеризму, бо той пропонує «зважений рецепт, приготований економістом-лівоцентристом Жаном Пізані-Феррі, як упорядкувати французьку соціальну модель». Його колега Венсан Жіре на хвилях Радіо-Франс висловлює захват від «бачення й блискучого пояснення глобалізації» й «послідовності» проекту, який «водночас і ліберальний, і соціальний».
На обкладинці журналу «Challenges» від січня 2017 року молодий амбіційний кандидат якісно виділений у порівнянні з іншими конкурентами — під назвою: «Ліві: дорогу Макрону». Така безумовна підтримка видання на користь одного кандидата роздратувала навіть персонал журналу. 16 березня комюніке журналістів закликало до більшої стриманості щодо особи, яку в розпал виборчої кампанії 13 квітня було запрошено як зірку на організований журналом другий «саміт стартапів». Але власник Клод Пердрієль вбачає в Макроні не більше не менше як нового П’єра Мендеса-Франса!..
Викликають запитання стосунки кандидата «Вперед!» з іншим магнатом телекомунікацій і мас-медій Патріком Драї (SFR, BFM TV, RMC, Libération, L’Express). 2014 року тодішній міністр економіки Арно Монтебурґ ініціював фіскальне розслідування щодо цього підприємця, який мешкав у швейцарській резиденції, а статки утримував на офшорах (Ґернсі). Його наступник у Берсі пан Макрон виказав себе більш поблажливим. Отож Драї міг викупити телеоператора SFR у конгломерату Vivendi, не переводячи свої активи до Франції, як того вимагав Монтебурґ. І якщо наступного року міністр Макрон не підтримав пропозицію викупу Буїґ-Телеком (Bouygues Telecom) з боку SFR за 10 млрд євро, то це тому, що знав, що справа вибухонебезпечна: компанія, якою керує Мартен Буїґ, акціонер телеканалу TF1, консультується в банку Ротшильда. До речі, замісник директора Буїґ-Телеком Дідьє Казас у січні 2017 року приєднався до виборчої команди Макрона.
«Я прийшов з ореолом репутації, яку мені зробила преса», — констатував Макрон, коли обійняв посаду міністра[11]. Він справді якнайкраще улягав «модерному» іміджеві політика, який умудрився/ухитрився просунути багатьох едітократів. Після «бомби Макрона» у вересні 2014 року журнал «Експрес» запроваджує нову формулу — в березні виходить з обкладинкою: «Макрон; Чого я хочу 2017 року?» «Саме він найкраще втілює дух реформ у Франції сьогодні із сучасними підходами», — наголошує головред журналу Крістоф Барбьє. Того ж місяця, коли наш герой ще не створив свого політичного руху, «Нувель Обзерватер» виходить із заголовком: «Ракета Макрон: його таємний план для 2017». П’ять інших заголовків знову й знову нагадують читачам актуальність кандидата «Вперед!» 20 квітня 2017 року головний редактор Матьє Круассандо розкриває свої карти в колонці під назвою «Чому Макрон»: «Йому вдалося краще, ніж будь‑кому, в цій кампанії втілити водночас і проект, і запал, і надію оновлення та волю до об’єднання».
Трохи правіший часопис «Ле Пуен» множить свої заголовки: «А чому б не він?», «Людина, яка декого дратує», «Хто боїться лібералів?» або «Що в нього в голові». Навіть права газета «Ле Фіґаро», офіційний форпост Франсуа Фійона, дозволила хвалебні коментарі. «Президент, якому 39 років, у країні, як наша, яка ніби завжди запобігала молодості, — це має змінити багато чого, — відважується на припущення замісник редактора Ів Треар на другому каналі (16 квітня). — Це змінить імідж Франції за кордоном, образ країни буде повністю оновлений». Політолог Тома Ґеноле говорить про «масмедійний суцільний обстріл, щоб продати електоратові бренд Макрона». За даними Dentsu Consulting, між 1 квітня і 30 вересня 2016 року у кандидата «Вперед!» було 42% ефіру в ЗМІ, тоді як тільки 17% у соціальних мережах[12]. 12 лютого 2017 року тижневик «Маріан» підрахував, що за чотири місяці BFM V транслював чотириста двадцять шість хвилин виступів Макрона під час його мітингів проти чотириста сорока хвилин його чотирьох головних суперників сукупно. Чи треба тут вбачати зв'язок із присутністю Бернара Мурада, колишнього директора Altice Media Group, акціонера BFM TV, в команді президентської кампанії кандидата «Вперед!»?
"Завдяки цим історіям бульварна та глянцева преса доносить, а тому зміцнює образ Макрона як підривного, несхожого на інших, готового йти до самого кінця заради свого проекту, ризикуючи навіть не сподобатися."
Безперечно, новизна в політиці викликає цікавість і краще продається. Але запуск «ракети Макрона» в небесне склепіння вимагає інакше ефективне паливо, ніж похвали журналістів-політологів. Додатковим потужним мотором мала стати популярна преса про знаменитостей. У квітні 2016 року в момент запуску «Вперед!» журнал «Парі-Матч» виходить із заголовком «Разом на шляху до влади. Бріжит і Еммануель Макрон», за особистими зізнаннями мадам Макрон, «як ексклюзив». Навіть якщо міністр потім сказав, що «шкодував» про цю обкладинку: історія колишньої викладачки, яка закохалася у свого учня, який був молодше на двадцять років, — це міна для газет. Подружжя Макрон працює з Bestimage, відомим фотоагентством для зірок, створеним співзасновницею сайту PurePeople Мішель Маршан. Політик дуже швидко збагнув, що має «дуже мало часу, щоб стати більш відомим». Між жовтнем 2014 і лютим 2015 року, за даними IFOP[13], кількість французів, які не знали Макрона, впала від 47 до 18%. Завдяки цим історіям бульварна та глянцева преса доносить, а тому зміцнює образ Макрона як підривного, несхожого на інших, готового йти до самого кінця заради свого проекту, ризикуючи навіть не сподобатися. Це й момент, коли його дружина починає всюди показуватися в платтях і костюмах Луї Віттон, бренду, яким керує її подруга Дельфін Арно, дочка Бернара Арно, патрона люксової групи LVMH. У липні 2016 року Яннік Боллоре, головний директор Havas і член наглядової ради Vivendi, бере участь у паризькому мітингу нового ідола газет і журналів.
В групі Лаґардер — чий власник Арно Лаґардер вирішив 20 квітня безпосередньо взяти керівництво у свої руки — Макрон може також розраховувати на «Журналь де діманш», який спершу виявляв ласку до Манюеля Валльса й Франсуа Фійона, зрештою змінив чемпіона в березні 2016 року. Кандидат «Вперед!» має привілей поділитися з читачами своїми першими ста днями в Єлисейському палаці в інтерв’ю зі стриманою назвою «Я, президент». Повернення боргу? 2013 року Лаґардер скористався талантами молодого замісника генерального секретаря, щоб успішно вийти з групи EADS за найсприятливіших умов — з додатковою вартістю в 1,8 млрд євро[14]. Вже кількома роками раніше інвестиційний банкір Ротшильда відігравав роль у продажі міжнародної гілки журналів, які належали цій групі.
Однак пільги, які преса надає Макронові, залежать не так від того, що він говорить, а від того, що він замовчує. Що стосується «афер», 12 тисяч євро витрат на харчування в Берсі, податок на прибутки або оцінка його майна, оприлюднена тижневиком «Канар Аншене», — великодушність до «Е.М.» тим більш вражає, наскільки вона контрастує з бомбардуванням інших його суперників, коли вони попадаються на якійсь помилці.
«Поставте собі запитання: навіщо всі ці телевізійні години й години прямого ефіру? Навіщо всі ці обкладинки журналів, навіщо всі ці нескінченні сторінки з фотографіями або порожніми історіями? — запитував центрист Франсуа Байру на BFM TV 7 вересня 2016 року, перед тим, як перекинутися на бік Макрона, якого він називав «голограмою». — Це все спроба, яку вже багато разів чинили великі фінансові та інші інтереси, які більше не задовольняються лише економічною владою». Міністр Макрон, який у жовтні 2014 року констатував, що «хвороба Франції» — це «хвороба окремих інтересів, нав’язаних усім», зміг це довести на власному прикладі…
Переклав Андрій Рєпа за публікаціями: Denord, F., 2017 «Les vieux habits de l’homme neuf». In: Le Monde diplomatique; Bétilde, M., 2017. «Le candidat des médias». In: Le Monde diplomatique, p. 9.
Примітки
1. Marc Endeweld, L’Ambigu Monsieur Macron, Flammarion, Paris, 2015.↩
2. Emmanuel Macron, « Les labyrinthes du politique. Que peut-on attendre pour 2012 et après ? », Esprit, Paris, mars-avril 2011.↩
3. Vincent Duclert, « La deuxième gauche », dans Jean-Jacques Becker et Gilles Candar (sous la dir. de), Histoire des gauches en France, vol. 2, XXe siècle : à l’épreuve de l’histoire, La Découverte, Paris, 2004.↩
4. Anne Fulda, Emmanuel Macron. Un jeune homme si parfait, Plon, Paris, 2017.↩
5. Комісія з лібералізації французького зростання під керівництвом Жака Атталі: Commission pour la libération de la croissance française présidée par Jacques Attali, 300 décisions pour changer la France, XO Éditions - La Documentation française, Paris, 2008.↩
6. Ксав’є Фонтане (тодішній голова компанії Essilor), Серж Вайнберґ (голова фонду Weinberg Capital Partners), Жан-Мішель Дарруа (адвокат з господарського права) і політичний консультант Ален Менк (єдиний, хто не входив у команду Атталі).↩
7. François-Xavier Bourmaud, Macron. L’invité surprise, L’Archipel, Paris, 2017.↩
8. Yves Jeuland, À l’Élysée, un temps de président (документальний фільм, показаний на каналі France 3 28 вересня 2015 р.)↩
9. Ролі директора та шефа кабінету не змішуються, бо другий виконує радше функції організатора. ↩
10. Jean-François Trans (колективний псевдонім), La gauche bouge, Jean-Claude Lattès, Paris, 1985.↩
11. François-Xavier Bourmaud, Macron. L’invité surprise, L’Archipel, Paris, 2017.↩
12. Marianne, Paris, 17 février 2017.↩
13. Цит. за: Anne Fulda, op. cit.↩
14. Marianne, 6 avril 2013.↩