Держава не платить пенсію. Пенсію вашій бабусі сплачуєте ви через єдиний соцвнесок (ЄСВ) у розмірі 22% від вашої зарплати. А коли на пенсію вийдемо ми, то цю естафету переймуть наші нащадки.
А що ж держава? Вона збирає кошти з осіб, зобов’язаних сплачувати, і розподіляє їх між тими, хто має право на пенсію. Поки що держава виконує ще й функцію спонсора. Річ у тім, що коштів, які збирає Пенсійний фонд України (ПФУ), не вистачає на виплату навіть тих мізерних пенсій, що існують у державі. Збори до ПФУ забезпечують його наповнення лише на 60,5%, а інше фінансується з державного бюджету.
Усе це — результат пенсійної реформи, яка триває вже 30 років. Історія пенсійної реформи часів незалежності — це історія про те, як держава намагається перекласти тягар фінансування пенсійної системи на працівників і позбутись першої статті Конституції України, де сказано, що Україна є соціальною державою.
Розглянемо докладніше, як реформували пенсійну систему України, і з’ясуємо, що треба громадянину України зробити зараз, щоб отримати право на пенсію в майбутньому, чи доживе людина до пенсії та яких змін у пенсійному забезпеченні слід чекати.
«Все нове — це добре забуте старе». Перший етап реформи
Ознаменувався він ухваленням 1991 року Закону України «Про пенсійне забезпечення». Новою була лише назва документу: Закон України. За змістом же він відтворював радянське законодавство.
Ключове слово цього етапу — забезпечення. Держава пропонувала громадянам такий суспільний договір: ти працюєш за мізерну заробітну плату зараз, а ми тебе, якщо доживеш, забезпечуємо в старості. В ці часи працівники не сплачували страхові внески, а головною умовою отримання пенсії була наявність трудового стажу. Фінансування видатків на пенсійне забезпечення здійснювалось за кошт доходів Держбюджету, а не за кошт єдиного соцвнеску.
На цьому етапі чоловіки мали право на пенсію з 60 років (при стажі роботи 25 років), а жінки — 55 та 20 років відповідно.
Розмір пенсії залежав від трудового стажу, розміру заробітної плати та характеру роботи. Існувала чимала кількість пільгових та спеціальних пенсій.
Цей період характеризувався розширенням пенсійних пільг (зменшення трудового стажу, пенсійного віку та підвищення розміру пенсій) окремим категоріям: народним депутатам, суддям, прокурорам тощо.
«За все потрібно платити. Пенсія — не виняток!» Другий етап реформи
Те, що можновладці займалися у 90-х при(х)ватизацією, а не відбудовою економіки, призвело до неспроможності держави виконати свої соціальні зобов’язання. І тут хтось запропонував «геніальну» ідею: а нехай люди скинуться на пенсію.
Так з’явилося загальнообов’язкове державне пенсійне страхування й почався другий етап пенсійної реформи.
Так, у 2003 році був ухвалений Закон України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» та «Про недержавне пенсійне забезпечення», які змінили парадигму пенсійних відносин: замість забезпечувальних відносин прийшли страхові. Відповідно, ключовим словом стало «страхування», а, як ми знаємо, страхування передбачає сплату страхових внесків. Пенсійне страхування — не виняток. Відтепер із кожної копійки вашої заробітної плати слід зробити відрахування до Пенсійного фонду України у вигляді тих самих страхових внесків. Звісно, нам розповідають, що страхові внески не вираховуються із заробітної плати, а нараховуються на неї, що їх сплачує не працівник, а роботодавець, але ми ж розуміємо, що такі розмови — не більше ніж гра словами. Кошти на сплату і заробітної плати, і страхових внесків зароблені важкою працею кожного з нас, а на роботодавця покладено лише обов’язок розподіляти ці кошти, частину з яких він перераховує до Пенсійного фонду України.
З набуттям чинності зазначених вище законів розмір пенсії потрапив у залежність від страхового стажу — періоду, протягом якого сплачувався збір на обов’язкове державне пенсійне страхування, — та розміру страхових внесків. Щоб отримувати пенсію, потрібно було мати 5 років страхового стажу та досягти пенсійного віку — 60 років (ч) та 55 років (ж).
Було передбачено три рівні пенсійної системи.
Солідарна система — всі працівники сплачують страхові внески, які держава спрямовує на виплату пенсій. Ця система працює і донині й стоїть на другому місці серед ідеальних соціально спрямованих систем пенсійного забезпечення (на першому — система, в якій працівнику не потрібно сплачувати жодних внесків, щоб отримувати пенсію).
Накопичувальна система — працівник сплачує обов’язкові страхові внески, які інвестуються в економіку України, дохід від цих внесків і інвестицій накопичується, і саме від їхньої ефективності буде залежати розмір пенсії. Слід зазначити, що передбачити — не запровадити, а тому накопичувальна система не працює й досі (докладніше про цю систему та її небезпеки — нижче).
Недержавне пенсійне забезпечення — працівник добровільно сплачує страхові внески до недержавного пенсійного фонду (НПФ), які інвестуються в різні цінні папери, а пенсія залежить від того, чи зможе щось заробити на цих інвестиціях НПФ та чи не зникне він взагалі. Яскравим прикладом того, куди зникнуть ваші гроші, є історія НПФ Національного банку України, який вкладав кошти в неліквідні активи та розкрадав їх так активно, що СБУ розпочало кримінальне провадження. Довіри до НПФ нема в Україні й досі, і ми розуміємо чому.
«Даєш гендерну рівність!» Третій етап реформи
Зміни в пенсійній системі, що відбулися у 2003 році, не вирішили головної проблеми: дефіциту бюджету Пенсійного фонду України.
І ось тут хтось з ідеологів пенсійної реформи звернув увагу на жахливу нерівність між чоловіками і жінками: пенсійний вік перших — 60 років, а других — 55. Обурившись такою несправедливістю, 2011 року Верховна Рада у складі 498 чоловіків та 42 жінок ухвалила Закон «Про заходи щодо законодавчого забезпечення реформування пенсійної системи».
Верховна Рада України, 2011 рік
Гендерна рівність третього етапу пенсійної реформи проявилася у встановленні однакового пенсійного віку для чоловіків та жінок: 60 років.
Зазначеним законом також було підвищено страховий стаж із 5 до 15 років і встановлено максимальний розмір пенсій (не більше ніж 10 прожиткових мінімумів). Водночас норма про максимальний розмір пенсій не поширювалась на тих осіб, яким пенсія вже була призначена.
Цікаво, що більше за всіх встановленню максимального розміру пенсій обурилися судді, які звернулися до Конституційного Суду України й 2013 року отримали рішення про неконституційність таких обмежень. Стосовно суддів. Для інших — ці обмеження конституційні та чинні.
«Антисоціальне забезпечення». Четвертий етап реформи
Незважаючи на всі спроби держави, грошей у ПФУ все одно не вистачало. Тоді держава зважилася на відчайдушні заходи, якими ознаменувався четвертий етап: реформування системи спеціального пенсійного забезпечення (народні депутати, державні службовці, прокурори, судді). Так, Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення» (2015 рік) було припинено виплату спеціальних пенсій.
Якщо ви живете в Україні, відчуваєте місцевий контекст та уважно читали цю статтю, то легко дасте відповідь на запитання: стосовно якої категорії пенсіонерів зазначений закон було визнано неконституційним у 2016 році? Думаю, всі відповіли правильно — колишніх суддів.
Судді Конституційного суду України
У цілому ж розпочалося поетапне збільшення пенсійного віку та страхового стажу, працюючим пенсіонерам або зупинили виплату пенсій, або ввели так званий податок на пенсію (пенсія виплачувалась у розмірі 85%).
Оскільки підвищення пенсійного віку розпочалось на цьому етапі, то саме тут слід розглянути питання про співвідношення середньої тривалості життя і пенсійного віку та розвіяти міф про те, що середньостатистична людина до пенсії тепер не доживе.
Головне, на що слід звернути увагу: середня тривалість життя при народженні та середня тривалість життя при досягненні пенсійного віку — це дуже різні показники. На показник середньої тривалості життя при народженні впливає смертність у дитячому віці та в інші, «допенсійні» періоди життя. Тому в питаннях пенсії більш важливим є показник середньої тривалості життя станом на 60 років. Так, очікувана тривалість життя при народженні в 2019 році — 66,9 років (чоловіки) та 76,9 (жінки). Якщо ж чоловіку у 2019 році виповнилось 60 років, то очікується, що він доживе до 75,5 років, а жінка — до 81 року.
Як ми бачимо, середня тривалість життя осіб, що досягли 60-річчя, суттєво більша за середній показник тривалості життя взагалі. Отже, незважаючи на підвищення пенсійного віку, нас чекає досить тривале життя на пенсії, а тому не слід нехтувати сьогодні питаннями пенсійного забезпечення.
П’ятий етап пенсійної реформи
Розпочався ухваленням Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підвищення пенсій» (2017). Ми з вами давно живемо в Україні і знаємо, що за такою чудовою назвою може бути все, що завгодно, але не підвищення пенсій. І в цьому законі знаходимо:
-
поступове підвищення страхового стажу до 35 років (працювати доведеться довше);
-
можливість докупити страховий стаж за подвійними ставками (в кожного ж із нас є накопичення, щоб заплатити нашій соціальній державі 1000 доларів за один рік страхового стажу);
-
скасування спеціальних пенсій (державні службовці, народні депутати, судді тощо);
-
скасування «податку на пенсію» (ось воно: підвищення!);
-
і головне — запровадження накопичувальної системи.
Останньому пункту треба приділити основну увагу. Адже запровадження накопичувальної пенсійної системи робить нас, майбутніх пенсіонерів, ще більш вразливими. Тож з’ясуймо, чому це так.
Перше і головне питання: звідки гроші в накопичувальній пенсійній системі? Відповідь: з наших заробітних плат. Проте страхові внески — не єдине джерело доходів у накопичувальній системі. Наші внески — це «стартовий капітал», який менеджери ПФУ, використовуючи свій багаторічний досвід, найсучасніші і глибинні знання у сфері інвестування, будуть вкладати в економіку держави. Отриманий дохід від цих інвестицій, як і страхові внески, буде накопичуватися на особистому рахунку кожного з нас, а потім виплачуватись у вигляді пенсії, що забезпечить гідний рівень життя кожному пенсіонеру. В теорії.
А шо на практиці? По-перше, ми отримаємо додатковий тягар, який лягає на нашу зарплату у вигляді обов’язкових щомісячних страхових внесків у розмірі до 7%. Чи готові ми сплачувати з наших величезних зарплат додатково 7%?
По-друге, інвестувати наші страхові внески пропонують у декількох напрямках. Серед них основні — облігації внутрішньої державної позики (ОВДП) та іпотечний ринок.
Як бачимо, держава завдяки додатковим стягненням з нашої заробітної плати буде вирішувати свої проблеми. Наші гроші будуть інвестуватись у ті напрямки, на які у держави сьогодні бракує коштів і які мають спекулятивний характер. Але й не це є головною проблемою. Головна проблема полягає у зміні ідеології пенсійного забезпечення: нам пропонують погляд на право на пенсію і пенсійне забезпечення не як на суспільне надбання, а як результат успішних інвестицій. Результат, який особа може не отримати, якщо інвестиції не будуть успішними. Фінансіалізація пенсій перетворює пенсійні накопичення у фінансовий актив, а пенсійне забезпечення із завдання суспільства обертається на завдання конкретної людини. І може так статися, що частина пенсіонерів буде виключена із системи пенсійного забезпечення. Так, при інвестуванні в різні фінансові інструменти можна отримати різний фінансовий результат. При негативному результаті частина страхових внесків може просто зникнути, а відтак людина не матиме пенсійних накопичень і, відповідно, пенсії.
Для того щоб накопичувальна система працювала, інвестиції повинні забезпечити належний рівень прибутковості. І неабиякий рівень: для того щоб бути беззбитковим, він має подолати інфляцію (9%) та адміністративні видатки (1,5%). Для порівняння, гранична дохідність ОВДП станом на кінець червня 2021 року сягала максимум 12,75%. Тобто, ефективність такої інвестиції становить 2,25% річних.
Але прибутковість інвестицій — ще не запорука того, що ви отримаєте гідну пенсію. Хто гарантує, що в той рік, коли ви звернетесь за пенсією, не станеться дефолт, як це було у 1998-му? А що там сталося з депозитами Ощадбанку СРСР? І проблемність інвестицій в ОВДП не стільки в нестабільності економіки, скільки в довірі до держави, у впевненості кожного громадянина, що держава гарантує виконання своїх обов’язків, а не залишить нас сам на сам зі своїми проблемами та без пенсійних накопичень. Враховуючи попередній досвід, такої довіри, на жаль, нема.
Що ж стосується іпотечного ринку, то, як ми пам’ятаємо, світова фінансова криза 2007 року розпочалася саме через брак ліквідності на ринку нерухомості. Які гарантії, що така криза не відбудеться знов, але локально, в Україні?
А що буде, якщо трішечки зросте інфляція? Або менеджмент ПФУ дозволить трішечки підняти собі заробітну плату до декількох мільйонів на місяць, зробити ремонт у кабінетах, придбати службові автомобілі преміум-класу? А, можливо, вони інвестують наші страхові внески в афільовані з ними проєкти і гроші опиняться в невідомих нам офшорах? На ці питання держава не дає відповіді. А відтак можна дійти висновку, що накопичувальна система — це не гарантована пенсія. Це — ризикова інвестиція, успішність якої залежить від факторів, на які ви не впливаєте. Не завжди на них може вплинути і держава.
За таких умов постає питання: чи може держава перекладати питання пенсійного забезпечення на людину та пропонувати їй механізми, які не гарантують результату?
На наш погляд, соціальна держава повинна мати таку систему пенсійного забезпечення, яка незалежно від обставин гарантує людині пенсійні виплати у старості. Накопичувальна ж система не надає людині таких гарантій. Але навіть у ній є позитивний момент: її так і не змогли запровадити.
Статтю підготовлено в рамках проєкту «30 років реформ в Україні».
Здійснюється за підтримки Rosa Luxemburg Stiftung в Україні з коштів Міністерства економічного співробітництва та розвитку ФРН.
