Права людини, неолібералізм та економічна нерівність

Уайт, Джессика

  • 29 октября 2020
  • 699

Джессіка Вайт

Сама по собі нужда, сама по собі бідність викликає мало співчуття.

Адам Сміт

Чи можуть усі 842 мільйони людей, які не мають доступу до повноцінної їжі, бути жертвами порушень прав людини?

Amnesty International

У 2015 році юрист-правозахисник Філіп Олстон використав свою нову посаду спеціального доповідача ООН з питань крайньої бідності та прав людини, щоб звернутися до правозахисників із чітким закликом. Крайня економічна нерівність повинна розглядатися як «привід для сорому для міжнародного руху за права людини», — стверджував Олстон. Навіть більше, він звинуватив основні правозахисні організації, зокрема Amnesty International та Human Rights Watch, у тому, що ті у своїй діяльності дуже неохоче бралися враховувати питання розподілу та ресурсів, а отже — глибинні структури, що укріплюють таку нерівність, залишаються незмінними. Докоряючи правозахисним громадським організаціям за неспроможність вирішувати проблеми, пов’язані із соціальними та економічними правами, Олстон також висловився проти пов’язування цих «однобоких та контрпродуктивних інституційних рішень» зі структурою законодавства про права людини.

Він стверджував, що економічні та соціальні права — це ключова складова цієї структури, навіть якщо правозахисні НГО часто вважають їх «другорядним питанням», а США витратили кілька десятиліть, намагаючись їх підірвати[1].

Сьогодні Олстон не один виступає за те, щоб правозахисні організації переключили увагу на соціальні й економічні права та економічну нерівність. З часів глобальної фінансової кризи 2007–2008 років Рада ООН із прав людини, якій підпорядковується Олстон, доручила йому написати численні звіти про борг, економічну нерівність та соціальні й економічні права. Навіть ті правозахисні НГО, які критикує Олстон, повільно змінили свою практику за десятиліття з моменту їхнього заснування. Вже 2001 року організація Amnesty International розширила свій мандат, включивши всі права людини, і згодом зосереджувала більшу увагу на соціальних, економічних та культурних правах. Human Rights Watch, яка менш охоче переключала увагу з громадянських та політичних прав, останнім часом більше непокоїться «свавільною чи дискримінаційною державною політикою, що призводить до порушення економічних, соціальних та культурних прав»[2]. Нові організації, такі як Центр економічних та соціальних прав, заснований у 1993 році, з’явилися, щоб боротися за «соціальну справедливість крізь призму прав людини»[3]. Незалежні масові рухи по всьому світу часто використовують мову прав людини, щоб кинути виклик політиці жорсткої економії, експропріації земель для видобутку корисних копалин та приватизації державних ресурсів[4].

 

 

І все ж у втручанні Олстона є щось більше, ніж занепокоєння бідністю та нерівністю як такими. Цей юрист-правозахисник також прагне вирішити питання «легітимності загальної правозахисної справи»[5]. Якщо зараз правозахисний рух у всьому світі стикається із сильним спротивом, то це, пише Олстон, значною мірою пов’язано зі сприйняттям того, що він «мало чи геть нічого не робить для вирішення найбільш нагальних та невідкладних проблем, з якими зіштовхується велика частина людства»[6]. Хоча увага Олстона до соціальних та економічних прав, бідності та економічної рівності — річ корисна, інтереси «правозахисної справи» не обов’язково ідентичні інтересам тієї «великої частини людства», чиї найгостріші проблеми досі не вдалося розв’язати[7]. Тому не очевидно, що укріплення підірваної легітимності цієї «справи» — найправильніший спосіб вирішення найгостріших питань людства. Попри твердження, що офіційні правозахисні організації та установи працюють в інтересах усіх людей, їхня сила не обов’язково є показником стану самого людства.

 

"Сьогодні відроджується риторика про національний суверенітет та контроль над кордонами."

 

Сьогодні застереження Олстона про долю правозахисного руху дедалі посилюють ті, хто стверджує, що сфера прав людини переживає кризу. Вчені заявляють, що ми переживаємо «сутінки прав людини» й сягли «кінця прав людини»[8]. Тим часом все більше авторитарних лідерів представляють закони про громадянські права та боротьбу з дискримінацією як виключну проблему «космополітичної», «глобалістичної» еліти та запроваджують нові закони, що обмежують діяльність правозахисних НГО. Організації, які проводять кампанії за захист прав іммігрантів, зазнали особливо суворих репресій. Наприклад, в Угорщині правий уряд запровадив пакет законів, які передбачають криміналізацію будь-якої допоміжної діяльності, яка може бути витлумачена як «сприяння нелегальній імміграції». Сьогодні відроджується риторика про національний суверенітет та контроль над кордонами, а згубні наслідки нещодавніх гуманітарних втручань, зокрема в Лівії, послабили консолідацію нових норм, які дозволять втручання за умови грубих порушень прав людини. Коли я доопрацьовувала цю книгу, у червні 2018 року Сполучені Штати оголосили про вихід зі складу Ради ООН із прав людини, яку посол США в ООН Ніккі Гейлі назвала «вигрібною ямою політичного упередження»[9]. Ці слова звучать як точний опис цього кризового настрою:

«Зараз права людини — це спільна валюта в мовах багатьох країн та в мові міжнародних відносин... Однак мало хто скаже, що прав людини дотримуються у всіх чи більшості країн. Мало хто наполягатиме на тому, що міжнародні зусилля суттєво покращили добробут багатьох людей. Навіть його вірні прихильники відзначають, що міжнародний захист похитнувся, можливо, навіть зробив крок назад; що насправді існує “криза” у сфері прав людини»[10].

 

Сім'я йде від служби, що забезпечує бідних людей. Spencer Platt/Getty Images

 

Незважаючи на сучасне звучання, ці слова написав Луїс Генкін 1974 року — засновник сучасного права в галузі прав людини. Його пояснення цієї кризи не втратило актуальності. Хоча мова прав людини передбачає загальне визнання, він зазначив, що такого консенсусу щодо переліку прав не існує, і не можна очікувати, що він з’явиться. Загальна декларація прав людини була «продуктом тих часів, коли ООН була набагато меншою та в ній домінували західні держави й західні ідеї», стверджував Генкін, і навіть слабкий компроміс між громадянськими й політичними правами та соціальними й економічними правами був підірваний у процесі переходу від рекомендаційного документа до юридично обов’язкових пактів[11]. Він стверджував, що віра в загальний захист прав людини похитнулася через небажання держав приймати втручання у свої внутрішні справи. Тим часом Сполучені Штати сприймали права людини як експортні товари, «своєрідний тягар білої людини», на який вони були готові піти лише тоді, коли це не впливає на їхні національні інтереси[12].

 

"Попри твердження, що офіційні правозахисні організації та установи працюють в інтересах усіх людей, їхня сила не обов’язково є показником стану самого людства."

 

До цього моменту діагноз Генкіна звучить як зріз нашого часу. Але пишучи в часи конфлікту Холодної війни та підйому тьєрмондизму[13], він також скаржився, що «лексикон і рух у сфері прав людини використовуються для підтримки інших цінностей», а саме економічного самовизначення та рівності суверенітету. Ця «політизація», як стверджував він, була остаточною причиною кризи у сфері прав людини[14]. Генкін бачив мало шансів для подолання цієї ситуацію в короткостроковій перспективі. Але він виклав низку пропозицій щодо того, як треба реагувати на цей стан, зокрема зробив новий акцент на моніторингу практичної діяльності держав та заснуванні нових організацій, здатних втручатися через кордони. Найголовніше, Генкін наголосив на необхідності «деполітизувати права людини» та переконати африканські держави, що «їхню особливу боротьбу проти расових утисків», як він це зневажливо називав, можуть забезпечити лише «нейтральні принципи прав людини» та «неупереджені механізми, що працюють універсально»[15]. Генкін вважав, що це запевнить Сполучені Штати в тому, що лідерство в галузі прав людини не поставить під загрозу їхні відносини з расистськими державами, наприклад Родезією та Південною Африкою, і дозволить їм прийняти справу захисту прав людини як засіб для просування як своїх цінностей, так і інтересів. «Тоді фундаментальна революція, яка зробила права людини справою кожного, може бути реалізована без загрози іншим міжнародним справам», — передбачив він[16].

 

Жінка з дитиною в Центральноафриканській Республіці. Lynsey Addario for The New York Times

 

У відповідь на «кризу» цей патрон прав людини свого часу виклав програму для того, що Джозеф Слотер називає «викраденням прав людини», тобто він прагнув відвоювати мову в антиколоніалістів, які використовували її для захисту самовизначення та антирасизму, та переосмислити права людини як (аполітичне) доповнення до влади США[17]. Основною тезою цієї програми було те, що не було необхідного конфлікту між конкретними інтересами Сполучених Штатів та загальними цінностями «людства». Менш ніж за три роки від «кризи» Генкіна президент США Джиммі Картер прийме цю тезу, аргументуючи це тим, що зовнішня політика США була найсильнішою, коли вони підкреслювали «мораль та прагнення свободи й демократії»[18]. Проте лише пізніше, із закінченням Холодної війни, можна було стверджувати, що прив’язка прав людини до глобального просування конкурентних ринків є «деполітизацію» прав людини. Напевно, останньою помітною прихильницею цієї стратегії є Гілларі Клінтон, яка 2015 року виступила із закликом: «великі демократії», такі як США та Канада, повинні боротися з наростанням екстремізму, демонструючи світу, що «вільні люди, вільні ринки, права людини, людська гідність та повага до ближнього є нашою основною силою»[19].

 

"З кінця Другої світової війни організований неолібералізм був зосереджений на просуванні світового порядку, в якому мораль та інтереси зміцнювали один одного."
 

Як ми побачили, ця віра у взаємодоповнюваність інтересів та цінностей, вільних ринків та прав людини була основною для спроб неолібералів виробити універсальну мораль для підтримки глобального розширення конкурентного ринку. Для неолібералів всі розмови про права людини безглузді, якщо окремі люди не можуть вільно дбати про власні інтереси на ринку. Для них це було уроком «конституції свободи» США. Водночас вони стверджували, що конкурентний ринок не виживе без надійної системи прав людини та сприятливої моральної атмосфери. Коли великі держави та міжнародні фінансові установи усвідомили, що лише вільні ринки можуть забезпечити вільних людей і що людська гідність тісно пов’язана з ринковим порядком, який звільняє людей від залежності, для неолібералів це вже протягом десятиліть були постулатом віри. З кінця Другої світової війни організований неолібералізм був зосереджений на просуванні світового порядку, в якому мораль та інтереси зміцнювали один одного. У стандартах галузі прав людини вони також бачили засіб «деполітизувати» міжнародні економічні відносини, захищаючи право торгівлі та забезпечуючи простір, у якому приватні особи та корпорації можуть безперешкодно дбати про свої інтереси.

 

 

Як рецепт боротьби з наростанням екстремізму ця комбінація вільних ринків та прав людини не мала великого успіху. Натомість праві рухи, відверто расистські партії та авторитарні лідери прийшли до влади, публічно зневаживши «глобалістичний» порядок денний, навіть попри те, що багато з них прийняли політику жорсткої економії та наступ на соціальне забезпечення (і отримувачів допомоги, котрі належать до певних расових груп), які визначали неоліберальний консенсус протягом десятиліть[20]. Хоча неолібералізм пережив глобальну фінансову кризу «без ушкоджень», як зазначає Філіп Міровсі, він не вийшов з неї повністю без змін[21]. Сьогодні відверті заклики до «західної цивілізації» та расистський страх перед «масами», що визначали ранній неолібералізм, відновлюються, а заклики до гуманітаризму все частіше замінюються ксенофобськими та ексклюзивними спробами «тримати людей у покорі», щоб захистити «безперебійне функціонування ринкової економіки»[22].

 

"Мрії про свободу, права та вічний мир поступилися місцем нескінченним війнам, масовим переміщенням населення та послабленню тих самих громадянських свобод."

 

Те, що неолібералізм, як правило, породжує авторитаризм, було уроком, засвоєним на Глобальному Півдні задовго до недавнього підйому правого авторитаризму в Європі та США. Оскільки нав’язування неоліберальних реформ міжнародними фінансовими установами знищувало «політичну спроможність держав керувати», то часто ці ж держави більше покладались на репресії для здійснення непопулярної економічної політики[23]. У постколоніальний період через «руйнування» незалежності та суверенітету, за які боролися антиколоніалісти, держави опинилися під «опікою міжнародних кредиторів», і зв’язок між громадянством та правами на державні послуги розірвався[24]. На Глобальній Півночі в оновлених вимогах суверенітету та контролю відкинули інтернаціоналізм та егалітаризм, що оживляли попередні постколоніальні спроби кинути виклик залежності, яка структурувала міжнародну економіку, і натомість звеличили нативізм та виключення.

Віра у вибіркову близькість між економічними інтересами та правами людей світу призвела до жертвування цими правами тоді, коли виявлялося, що ці два явища зіткнулися. Для неолібералів це було явним і зрозумілим. Критерієм, за яким слід оцінювати всі права та установи, була сумісність із конкурентним ринком. Інші щиро боролися за права людини й вважали підтримку принципів прав людини з боку великих держав та корпорацій найкращим засобом їхнього захисту. У будь-якому разі при всій утопічності неолібералізму середини століття мрії про свободу, права та вічний мир поступилися місцем нескінченним війнам, масовим переміщенням населення та послабленню тих самих громадянських свобод, які неоліберали, як вони стверджували, захищали.

 

 

Звіт Олстона за 2018 рік про крайню бідність та права людини у Сполучених Штатах пропонує суттєвий зріз впливу десятиліть неолібералізму в одному із його ключових центрів[25]. Незважаючи на величезне багатство Сполучених Штатів, Олстон повідомив, що близько 40 мільйонів жителів країни жили в злиднях, 18,5 мільйонів — у крайній бідності та 5,3 мільйона в — «в умовах бідності рівня країн Третього світу». Тим часом у період з 1980 року річний дохід верхнього 0,001 відсотка населення зріс на 636 відсотків, тоді як середньорічна заробітна плата нижчих 50 відсотків лишилася на тому ж рівні[26]. Багато в чому з тієї прагматичної причини, що США досі не ратифікували Пакт про економічні, соціальні та культурні права, у звіті Олстона висвітлюється ступінь, до якого бідність позбавляє бідних людей громадянських та політичних прав: бідні люди часто не мають доступу до неупередженого правосуддя, а економічна нерівність позбавляє їх політичних прав і водночас дозволяє багатим елітам захопити політичний процес. На відміну від неоліберального компромісу, що обіцяв (межі) свободи коштом рівності, ця доповідь вказує на перспективу, говорячи словами Етьєна Балібара, «égaliberté» — визнання того, що «рівність практично тотожна свободі», оскільки позбавлення одного завжди шкодить іншому[27].

 

"Наполягання на тому, що свобода вимагає підкорення ринку та визнання нерівності, яку він породжує, не призвело ні до рівності, ні до свободи."

 

Чи можуть основні правозахисні органи та неурядові організації рухатись до цієї перспективи й порвати з неоліберальною спадщиною у сфері прав людини? Багато чого залежить від того, що розуміють під свободою та рівністю. З цього погляду, звернення Олстона до Гайєка, щоб наголосити на нерівності можливостей, бо «ідеальна рівність недосяжна і, можливо, небажана», передбачає обережність у переконанні, що правозахисна справа може кинути серйозний виклик «еластичному» неоліберальному порядку, що «легко пристосовується»[28]. Олстон не тільки прагне визначити рівність так, щоб це було прийнятно для такої фігури, як Гайєк, котрий «був відомий своєю відразою до втручання уряду з метою досягнення більшої рівності»[29]. Він також проводить кампанії для міжнародних фінансових установ, Світового банку та Міжнародного валютного фонду, щоб «сприяти повазі до прав людини» з метою мінімізації власних «репутаційних витрат»[30].

 

Вулиця в Джейвіку, Ессекс. PA via AP

 

Немає сумнівів, що небажання Банку поважати права людини ґрунтується на «подвійних стандартах», враховуючи його готовність втручатися в такі різноманітні (зокрема й політичні) питання, як боротьба з тероризмом, корупція та верховенство права. Однак, консультуючи цю установу з метою подолання того, що Олстон вважає анахронічною нормою невтручання, мотивованою культурним релятивізмом, та перетворення на силу, спрямовану на поширення норм прав людини, Олстон дозволяє Банку уникати відповідальності за власну роль у бідності й нерівності, які він потім закликає усунути. Виступаючи за соціальні та економічні права з метою подолання нерівності та економічної незахищеності, що «стало основою для народного повстання», і закликаючи міжнародні фінансові установи запобігти такому повстанню, новий порядок денний Олстона з прав людини зрештою залишається узгодженим із попередніми спробами моралізувати капіталізм і заспокоїти «повстання мас», що було центральною проблемою неолібералізму в середині ХХ століття.

Наростання правих, расистських рухів та партій, зокрема тих, які мають на меті закріпити, а не пом’якшити нерівність неоліберального періоду, свідчить про те, що проєкт підпорядкування політики нормам прав людини та передачі управління міжнародним фінансовим органам не спромігся створити більш інклюзивні та рівноправні політичні практики. Наполягання на тому, що свобода вимагає підкорення ринку та визнання нерівності, яку він породжує, не призвело ні до рівності, ні до свободи. Підйом правих рухів вимагає розірвати з неоліберальною дихотомією між мирними (цивілізованими) ринками та насильницькою (дикою) політикою. Що стосується прав людини, це означає визнання того, що відсутність загального консенсусу щодо переліку прав людини не може бути вирішена шляхом «деполітизації». Замість того, щоб прагнути вийти за межі політики, вдаючись до моралі, ринків або закону, нерівність нашого часу вимагає пожвавлення політичних змагань, а не їхнього кінця. Тільки політична боротьба проти тих інституцій, урядів та корпорацій, які сприяли нерівності та «економічному безсиллю» неоліберальної епохи та мали від них користь, може відкрити для всіх горизонт свободи[31]. Розрив з неолібералізмом вимагає розриву з ринковою мораллю.

Переклала Дар’я Беззадіна за публікацією: “Afterword: Human Rights, Neoliberalism and Economic Inequality Today”. In: Whyte, J., 2019. The Morals of the Market: Human Rights and the Rise of Neoliberalism. London: Verso Books

 

Читайте також:

Мрії та кошмари середніх класів світу (Йоран Терборн)

Измерение глобального неравенства (Майкл Д. Ейтс)

Багатство чи дохід? (Майкл Робертс)

Экономический спад после пандемии (Майкл Робертс)

 


Примітки

  1. Philip Alston, ‘Extreme Inequality as the Antithesis of Human Rights’, OpenGlobalRights, 27 August 2015
  2. Human Rights Watch, ‘Frequently Asked Questions’
  3. Centre for Economic and Social Rights, ‘Home’
  4. Paul O’Connell, ‘On the Human Rights Question’, Human Rights Quarterly 40: 4 (2018); Radha D’Souza, What’s Wrong with Rights? Social Movements, Law and Liberal Imaginations (London: Pluto, 2018).
  5.  Philip Alston, ‘Phantom Rights: The Systemic Marginalization of Economic and Social Rights’, OpenGlobalRights, 4 August 2016.
  6. Там само.
  7. Philip Alston, ‘ “Report of the Special Rapporteur on Extreme Poverty and Human Rights”’, 27 May 2015, p. 8.
  8. Eric Posner, The Twilight of Human Rights Law (Oxford University Press, 2014); Stephen Hopgood, The Endtimes of Human Rights (Cornell University Press, 2015).
  9. BBC News, ‘US Envoy Nikki Haley Berates Human Rights Groups – BBC News’, 21 June 2018
  10.  Louis Henkin, ‘The United States and the Crisis in Human Rights Symposium: Human Rights and United States Foreign Policy’, Virginia Journal of International Law 14 (1974), pp. 653–72.
  11.  Там само. С. 655.
  12. Там само. С. 664.
  13. Тьєрмондизм — це ідейна течія, що наголошує на важливості неоколоніалізму в сучасній економічній системі та відводить національно-визвольним рухам у країнах Третього світу роль глобального революційного суб'єкта — прим. ред.
  14. Там само. С. 663.
  15. Там само. С. 669.
  16. В контексті політизації Генкін вважав, що «не дивно, що Сполучені Штати готові жертвувати лиш мінімально для тиску на Родезію та Південну Африку». Генкін, «США й криза на симпозіумі щодо прав людини».
  17. Joseph R. Slaughter, ‘Hijacking Human Rights: Neoliberalism, the New Historiography, and the End of the Third World’. Human Rights Quarterly 40: 4 (2018).
  18. Morris Morley and Chris McGillion, Reagan and Pinochet (Cambridge: Cambridge University Press, 2015), pp. 7–8.
  19. Justin Giovannetti, ‘World Leaders Need to Tackle Rise of Extremism, Hillary Clinton Says’, Globe and Mail, 21 January 2015.
  20.  Quinn Slobodian, ‘Neoliberalism’s Populist Bastards’, Public Seminar (blog), 15 Februry 2018
  21. Philip Mirowski, Never Let a Serious Crisis Go to Waste: How Neoliberalism Survived the Financial Meltdown (Verso Books, 2013), 8.
  22. Ludwig von Mises, Human Action: A Treatise on Economics (San Francisco: Fox & Wilkes, 1996), p. 257.
  23. Bonny Ibhawoh, ‘Structural Adjustment, Authoritarianism and Human Rights in Africa’, Comparative Studies of South Asia, Africa and the Middle East xix: 1 (1999), p. 158.
  24. Achille Mbembe, On the Postcolony, Studies on the History of Society and Culture 41 (Berkeley: University of California Press, 2001), p. 74.
  25. OHCHR, ‘Statement on Visit to the USA, by Professor Philip Alston, United Nations Special Rapporteur on Extreme Poverty and Human Rights’, 15 December 2017
  26. Там само.
  27. Étienne Balibar, Masses, Classes, Ideas: Studies on Politics and Philosophy Before and After Marx, transl. James Swenson (New York: Routledge, 1994), p. 48.
  28. Alston, ‘ “Report of the Special Rapporteur on Extreme Poverty and Human Rights”’, p. 6.
  29. Там само. С. 6.
  30. Там само. С.15
  31. Makau Mutua, ‘Human Rights and Powerlessness: Pathologies of Choice and Substance Essay Collection: Classcrits: Part I: Thinking through Law’s Questions of Class, Economics, and Inequality’, Buffalo Law Review 56 (2008)

Оставить комментарий