Стіна з бар’єрів: працевлаштування людей з інвалідністю в Україні

2399
Лавренюк Софія
Статьи автора
Одусанво Вікторія
Статьи автора

Минулої весни я пішла на співбесіду, на курси іноземних мов, і мені якось зовсім було неприємно. Спочатку, коли я телефонувала, вони дуже добре все пояснювали, а коли вже прийшла, змінили своє ставлення: почали давати якісь тести, щоб мене перевірити. Я відразу відчула, що вони не налаштовані брати мене на роботу. Наприкінці вони сказали, що передзвонять, але так і не зателефонували. Зазвичай на співбесідах я дуже хвилююся, хоча всі хвилюються...У мене є внутрішнє відчуття, як мене сприймуть: вплинуть фізичні проблеми на те, чи візьмуть тебе на роботу або ні. Я не можу сказати, що на співбесіди я приходжу впевнена. 

Вікторія, працевлаштована

Ці слова показують складнощі, з якими стикається ціла категорія населення — люди з інвалідністю. В Україні живе 2,7 мільйона таких громадян, із них лише 26% працевлаштовані. У нашій країні існує норматив працевлаштування людей з інвалідністю, що має регулювати ситуацію. Цей закон передбачає виділення певної кількості робочих місць на підприємстві для таких людей. Але з огляду на статистику, виконання цього закону можна поставити під сумнів. Українське законодавство на папері гарантує людям з інвалідністю соціальний захист, пенсії й пільги. Але на практиці такі громадяни можуть отримувати навіть менше, ніж і так злиденний прожитковий мінімум.

Підприємства та компанії також часто не дотримуються закону про квоту на працевлаштування. Відсутність посередництва між роботодавцями та людьми з інвалідністю, хоч і у різних масштабах, призводить до негативних наслідків для обох сторін. Роботодавцям інколи вигідніше сплатити штраф. Ще один обхідний шлях — перевести частину працівників у тіньову зайнятість, щоб зменшити штат до розміру, який дозволяє не працевлаштовувати людей з інвалідністю за квотою. 

Люди з інвалідністю зазвичай можуть вдало знайти роботу за знайомством або на фрилансі, де вони не говорять про свій статус. Біржа праці або співбесіди неефективні, бо підприємства не готові брати на роботу таких людей, а центри зайнятості цьому не сприяють.

 

Дискримінація людей з інвалідністю

Джерело: Celia Jacobs/The New York Times

 

Щоб глибше розібратись із досвідом працевлаштування людей з інвалідністю, ми провели це дослідження. Ми подивились, з якими бар’єрами вони зіштовхуються та чи існує на українському ринку праці «соціальна відповідальність» та «культура різноманіття». Дослідження охоплює як досвід людей з інвалідністю під час працевлаштування, так і досвід найму роботодавцями та рекрутерами. У цій статті ми покажемо, з якими складнощами на ринку праці стикаються люди з інвалідністю, якою є позиція потенційних роботодавців, у чому полягає роль держави, та запропонуємо можливі шляхи покращення ситуації.

 

То які бар’єри постають на шляху людей з інвалідністю?

Рідко хто замислюється над тим, наскільки незручними можуть бути наші міста. Якщо пересічні громадяни можуть цього не помітити, то люди з інвалідністю це відчують, часом — дуже болісно.

 

Джерело: Tommy Parker at Synergy

 

Перший пункт для зручного пересування містом — його доступність: правильно споруджені пандуси, пристосовані громадські простори, вбиральні, інклюзивний швидкий транспорт тощо. Місто має бути організовано так, щоб людина на кріслі колісному, з милицями або білою тростиною могла безперешкодно добратися до навчального закладу або офісу. 

Не треба жодних особливих умов, крім просто базових, щоб людина могла дістатися до роботи, скористатися туалетною кімнатою, кухнею в офісі. І цього досить. 

— Наталія, фрилансерка

Існують нормативи, за якими доступність має бути закладена вже на етапі розробки проєкту будівлі. Однак нормативів часто не дотримуються, тож певні сфери праці закриті для людей з інвалідністю, попри їхню кваліфікацію, через просторові бар’єри.

Фізична бар’єрність — найбільша перепона. Якщо ти не можеш самостійно вийти з будинку або скористатися громадським транспортом, то про працевлаштування залишається тільки мріяти — і про відвідування офісу, взагалі відвідування будь-чого.

 — Роман, фрилансер

Те ж стосується й доступу до навчальних закладів, які переважно не передбачають навчання в режимі онлайн та не пристосовані для маломобільних груп населення. Відсутність диплому зменшує шанси обіймати високооплачувані та/або престижні посади.

Коли я закінчила школу був один єдиний ВНЗ, у якому можна було навчатися дистанційно — «Україна», і спеціальність, яка більш-менш мені підходила.

 — Марина, працевлаштована

 

Дискримінація людей з інвалідністю

Джерело: Raphaëlle Martin/The New York Times

 

Фізичний простір не єдина перепона для комфортного життя та соціалізації для людей з інвалідністю. Варто окремо згадати необачність медичного персоналу та бюрократизованість медичної сфери. Через це можуть виникати складнощі у визначенні діагнозу, отриманні кваліфікованої медичної допомоги. Наприклад, складно отримати довідки, індивідуальний реабілітаційний план. Процедура оскарження або отримання повторного діагностування бюрократизована. Для цього потрібні значні ресурси й фізичні сили. 

У мене група неробоча. За законом про квоту, мені пощастило, я влаштував свою трудову. Деякі копійки там отримую, але насправді не працюю. Хоча я ж можу десь віддалено працювати.

— Денис, неофіційно працевлаштований

На перший погляд «ідеальний» законодавчий механізм, який можна інтерпретувати як заманеться, також є бар’єром для людей з інвалідністю. Досвід працевлаштування респондентів свідчить про те, що деякі роботодавці вдаються до махінацій із зарплатою: через інвалідність людині платять менше за встановлений мінімум або ж пропонують їй працювати неофіційно. Навіть більше, поширена практика «працевлаштування трудової книжки»: компанія покриває квоту, даючи мінімальну зарплату людині, яка погодилася віддати на зберігання свою трудову книжку. До інших проблем додається ще й пакет соціальної незахищеності. 

Ми залишилися з донькою, була проблема — просто за щось потрібно жити. Те, що дає держава, — взагалі ніщо, і, якщо врахувати той прожитковий мінімум, який для людей з інвалідністю в нас найнижчий, то це просто якесь знущання.

— Світлана, працевлаштована

Через відсутність чіткого розуміння законодавчих норм та наявність стереотипних уявлень про працівників з інвалідністю, багато власників уникають виходу за рамки державної квоти в трудовому договорі. Тож людей беруть на роботу «заради галочки». Вплив таких махінацій відчувається й на більш глобальному рівні, коли викривляються статистичні дані про кількість працевлаштованих громадян з інвалідністю. 

 

Дискримінація людей з інвалідністю

Джерело: Sara Netherway/The Guardian

 

Іноді закріпленню ситуації на ринку праці сприяють саме люди, які мають інвалідність. Працевлаштування «заради галочки» в окремих випадках може бути не вимушеним рішенням, а вибором. Тут йдеться про людей, які з певних причин не готові бути залученими до ринку праці й тому погоджуються працювати фіктивно — тобто отримувати мінімальну заробітну плату тільки за надання своєї трудової книжки. Це можна пояснити як психологічною неготовністю працювати, так і негативним досвідом, який змусив людину зневіритись у системі. Але в більшості випадків перешкодою є саме неготовність чи небажання роботодавців створити належні умови й працевлаштовувати людей з інвалідністю.

Люди бояться брати на себе відповідальність. Для чого їм брати людину з інвалідністю, для чого їм робити той туалет, той пандус ставити? Їм ліпше й легше не брати таку людину. Вони не розуміють, що просто треба створити умови, і все нормально.

 — Катерина, працевлаштована

Ще один бар’єр, який не залежить від нормативів, — соціальний. Це може бути як упереджене ставлення до працівників з інвалідністю з боку колективу та роботодавців, так і страх і невпевненість у собі кандидатів на вакансію.

Великі комунальні компанії пропонують вакансії, які люди просто не можуть займати. Це або важка фізична праця, або дуже низька зарплата: комірник, прибиральник, сторож  все. Вони навіть не думають, що людина з інвалідністю може працювати на гарних посадах, виконувати якісну та фахову роботу. 

— Олександр, фрилансер

Через негативний досвід у людей з інвалідністю з’являється стереотип про те, що всі керівники поводяться аналогічно. Тоді у шукачів роботи виникають сумніви, чи варто йти на ризик і стикатися з дискримінацією на робочому місці та звільненням або ж краще задовольнятися лише соціальними виплатами й не мати шанс на розвиток професійних здібностей.

Було ще таке, коли не дотримувались домовленостей. Домовлялись на 2–3 годинний робочий день й оплату в розмірі 500 євро на місяць. В результаті довелось працювати цілий день. А оплату я отримував в залежності від прибутку компанії, хоч я чітко домовлявся на фіксовану ставку.

— Віктор, працевлаштований

Є також бар’єри, які не завжди напряму пов’язані зі статусом інвалідності. Це вузькоспеціалізовані сфери освіти, на які малий попит, або неконкурентна заробітна плата (особливо в маленьких містах та селах); скорочення персоналу; зростання вимог до кандидатів загалом; висока конкуренція в окремих бізнесах; відсутність досвіду роботи. Вагомим фактором може бути гендер — для жінок бар’єром виступає декретна відпустка, яка обмежує вибір вакансій, а для чоловіків — чинний суспільний «стандарт» матеріального забезпечення сім’ї. Певну роль відіграє й вік, коли роботодавці надають перевагу молодим спеціалістам, а також попередня можливість отримати якісну освіту тощо.

 

Дискримінація людей з інвалідністю

Джерело: Dadu Shin/The New York Times

 

Тож на успішне працевлаштування впливає низка факторів, які не залежать від особистих зусиль людини, котра шукає роботу. Через слабке державне регулювання людина стає соціально незахищеною.

 

Чи може бути інакше? 

Хороша новина — позитивний досвід працевлаштування людей з інвалідністю в Україні також існує. Як не дивно, в таких випадках виконуються нормативи: створюються умови згідно з медико-санітарною експертною комісією та індивідуальними програмами реабілітації. Іноді роботодавець має забезпечувати навчання, можливість перекваліфікації або ж працевлаштування відповідно до медичних рекомендацій. Тож вдале працевлаштування можливе за умови співпраці між тріадою: держава-бізнес-робітник.

Треба бізнес заохочувати брати на роботу людей з інвалідністю. Не зобов’язувати, а заохочувати. Вони б, навпаки, мали б мати якісь бонуси для бізнесу, тобто, роботодавець має бути зацікавлений. Зараз дуже популярно й модно бути таким соціально відповідальним, тому багато хто з цих переконань іде на такі кроки.

 — Ірина, працевлаштована

Такий механізм співпраці поліпшить не лише статистику працевлаштування людей з інвалідністю, а й дозволить підприємствам покращити внутрішню політику соціальної відповідальності та засади етичного бізнесу. 

 

Джерело: Dadu Shin/The New York Times

 

У якій позиції знаходяться роботодавці?

Найбільші проблеми під час працевлаштування:

► просторові перешкоди: непристосованість робочих місць і шляху до роботи;

слабкий державний контроль: недотримання виконання квот із працевлаштування людей з інвалідністю, невиконання обов’язків роботодавців щодо облаштування робочого простору тощо;

токсична корпоративна культура: нетолерантне ставлення співробітників;

неготовність людей з інвалідністю до роботи в колективі / в офісному середовищі.

Для роботодавців можна виділити такі аспекти:

► розмиті державні та законодавчі вимоги (відсутність чітко прописаних санкцій, прав та обов’язків усіх сторін);

 відсутність коштів підприємства для переобладнання робочих приміщень;

незнання можливих позитивних сторін прийняття людей з інвалідністю на роботу.

 

Дискримінація людей з інвалідністю

Джерело: Dadu Shin/The New York Times

 

Що ми можемо з цим зробити?

Щоб відбувались справжні, а не лише косметичні зміни, зусиль мають докласти всі три сторони: держава, підприємства й суспільство. З боку держави особливо важливим є оптимізація містобудівних проєктів, забезпечення підприємств технічними умовами (пандуси, туалети, ліфти тощо), необхідними для працевлаштування людей з інвалідністю та, що найважливіше, контроль виконання норм інклюзивності в усіх сферах життя — медицина, ринок праці, навчальні заклади тощо. 

 

Дискримінація людей з інвалідністю

Джерело: Dadu Shin/The New York Times

 

Для підприємств та роботодавців корисно буде перейняти міжнародні політики соціальної відповідальності та досвід закордонних компаній як для організаційних процесів, так і у сфері побудови корпоративної культури. Особлива увага має приділятись детальному вивченню чинного законодавства, щоб уникати поширення дезінформації про працевлаштування людей з інвалідністю.

Для людей з інвалідністю варто зазначити такий параметр як «видимість». Він полягає у співпраці з громадськими та соціальними організаціями/проєктами, поширенні історій працевлаштування (як успішних, так і навпаки). Така практика зможе не лише допомогти людям відчувати підтримку, але долатиме ігнорування проблем людей з інвалідністю з боку держави та підприємств. Важливими є й колективні зусилля, адже історія соціальних рухів дає багато прикладів того, як спільні зусилля приводять до справжніх суспільних змін.


Імена респондентів і респонденток були змінені.

У дослідженні взяли участь 16 людей з інвалідністю, що мали попередній досвід працевлаштування, на момент дослідження були офіційно й неофіційно працевлаштовані або не працевлаштовані; 8 осіб, залучених до процесу найму.

 

Стаття підготовлена за підтримки Rosa Luxemburg Stiftung в Україні з коштів Міністерства економічного співробітництва та розвитку ФРН.

Авторки: Софія Лавренюк та Вікторія Одусанво

Обкладинка: Dadu Shin/The New York Times

Поділитись