Міністерство історичної правди ім. В’ятровича (офіційна назва — Український інститут національної пам’яті) видало черговий «список осіб, які підпадають під декомунізацію» (відповідно, вимагаючи до 21 листопада перейменувати всі географічні та топографічні об’єкти, названі на їхню честь).
Нагальність цих ініціатив беззаперечна — впритул підступає опалювальний сезон, а комунальні тарифи підскочили до таких висот, що саме час відволікти увагу населення від проблем, спричинених олігархічним капіталізмом, черговим раундом боротьби з «привидом комунізму». Утім, звідки в країні з найнижчими в Європі середніми доходами громадян 1 брати гроші на перейменування величезної кількості вулиць і цілого Дніпропетровська (коли для одного лише Києва усі перейменування мають обійтися у щонайменше 9 мільйонів гривень), мало хто розуміє.
Тому не дивно, що в 89,5 % населення виникають питання до декомунізаційних ініціатив (чи, як подають це автори всеукраїнського дослідження «Конфлікт у медіа, медіа в конфлікті», яке провела соціологічна агенція «ФАМА», «упереджене ставлення до реформи декомунізації»), і лише одна п’ята частина погоджується з заяложеною мантрою «Поки стоять пам’ятники Леніну, Україна не може розвиватись».
І Карла, і Клару: повальна «декомунізація» та її жертви
Щодо наповнення списку, який запропонували підлеглі «національного комісара пам’яті» Володимира В’ятровича. Добряча половина імен у ньому — звичайні робітники чи матроси, які брали участь у революційних подіях (і то не обов’язково 1917 р. — от наприклад, робітник Іван Бабушкін помер 1906 р., а Микола Бауман загинув від рук агента царської охранки у 1905 р.).
Згідно з цим списком, перейменувати належить вулиці та площі, названі на честь Карла Маркса та Фрідріха Енгельса — хоча сумнозвісним «декомунізаційним» законом не передбачено заборону на цих мислителів, без внеску яких неможливо уявити сучасні соціальні науки та філософію, але, згідно з описами в списку, їхні особи «використовувалися для пропаганди комуністичного тоталітарного режиму».
Також під заборону використання на вуличних показчиках підпадають такі імена:
- Роза Люксембург (звісно, упорядників списку не цікавить ані її діяльність, ані зміст її полеміки з Леніним — раз вона засновниця Комуністичної партії Німеччини, вона ворог),
- Микола Скрипник (його, після звернення в Facebook до одного зі співробітників УІНП, уже встигли виключити зі списку, але від цього легше не стає — бо виходить, що перелік «забороненого» можна довільно змінювати в будь-який момент і в будь-який бік); водночас у списку лишилися менш відомі діячі «Розстріляного відродження» — Іван (Ізраїль) Кулик, Петро Дятлів,
- Християн Раковський (який відстоював права УСРР проти сталінського проекту «автономізації» під час утворення СРСР, і взагалі був одним із найбільш стійких діячів антисталіністської опозиції в більшовицькій партії),
- Михайло Покровський (історик-марксист, головний деконструктор російського імперського міфу),
- творці першої в світі загальнодоступної системи охорони здоров’я Микола Семашко та Віра Велічкіна (літераторка й лікарка, померла від іспанки 1918 р.),
- Марина Раскова (льотчиця, організаторка жіночих авіаційних загонів, загинула 1943 р.),
- радянські партизани: Сидір Ковпак, Олександр Сабуров, Микола Попудренко,
- Петро Шелест (на «патріотизмі» якого зазвичай наголошували в пострадянському історичному наративі, але ж увесь режим і всі його діячі зараз оголошені «злочинними»),
- члени першого українського радянського уряду (Народного Секретаріату) — Євгенія Бош, Юрій Лапчинський, Володимир Ауссем,
- командир 1-го українського радянського полку Микола Щорс і командири робітничої Червоної гвардії — батько Боженко, Всеволод Довнар-Запольський, Олександр Беленкович (усі вони, крім останнього, загинули в роки громадянської війни, тому змогли бути канонізовані за сталінського режиму, який, імовірно, стратив би їх так само, як Беленковича та інших командирів Червоної армії, також внесених до списку),
- усі репресовані в роки сталінського терору українські комуністи — від Володимира Затонського до засновника Червоного козацтва Віталія Примакова чи екс-боротьбистів Панаса Любченка та Євгена Терлецького,
- щирі більшовики, яких за їхню позитивну діяльність поважали навіть недруги: Олександра Коллонтай, Анатолій Луначарський, Максим Литвинов, Леонід Красін, Георгій Ломов (Оппоков), Георгій Чичерін, Микола Островський, Ян Фабріциус (червоноармійський командир, який загинув, рятуючи жертв авіакатастрофи на Чорному морі), Володимир Бонч-Бруєвич (історик, видав перший том творів Сковороди), Гліб Кржижановський (голова Держплану), Михайло Ольмінський (літературний критик), Софія Соколовська (директорка Мосфільму), Наріман Наріманов (один із провідних азербайджанських романістів),
- діячі закордонних компартій: Клара Цеткін, Ернест Тельман, Долорес Ібаррурі, Пальміро Тольятті, Моріс Торез, письменник Анрі Барбюс, основоположник болгарського марксизму Димитр Благоєв (вишенька на торті — «КлИмент Готвальд» через И),
- вбиті радянські дипломати Вацлав Воровський (літературний критик і дипломат, загинув від рук білогвардійця), Теодор Нетте (вбитий дипкур’єр),
- звісно, ж усі учасники Січневого повстання (пардон, заколоту) робітників заводу «Арсенал» — Ісаак Крейнсберг, Іван Фіалек, Андрій Іванов, Микола Лукашевич і т.д.,
- мабуть, єдині угорці, яким присвячено вулиці в Києві: Лайош Гавро (угорський соціаліст, воював із Денікіним, розстріляний 1938) і Мате Залка (письменник «генерал Лукач», вбитий у бою з франкістами в Іспанії; автори списку (які, як неважко здогадатись, вороже ставляться до всіх лівих) раптом перейнялися долею анархо-комуністичних повстанців і закидають йому «придушення селянських повстань Нестора Махна»),
- якийсь Кудрявцев, «провина» якого полягає в тому, що він роздав землю селянам («займався розподілом землі на Миколаївщині після Жовтневого перевороту»).
Тішить лаконічна скупість і тенденційність «біографічних довідок» до переліку «комуністичних негідників», у яких замовчано досягнення останніх, зате роздуто (чи й вигадано) їхні гріхи:
- Надія Крупська — «ініціатор масових репресій»,
- Микола Скрипник — у довідці наголошено, що він член колегії ВЧК — і ні слова про наркомат освіти чи держплан УРСР,
- Аркадій Гайдар — «діяч компартії, член ЧК» (і більше нічого про цього автора дитячої літератури),
- Іван Папанін — «слідчий Кримської ЧК», а ні слова про його внесок у дослідження Арктики,
- Карл Лібкнехт — скупе «організатор комуністичного заколоту в Німеччині» про людину, яка за свою позицію проти Першої світової війни довго сиділа у в’язниці й яку вбили ультраправі фрайкори за мовчазної згоди колишніх товаришів за соціал-демократичною партією,
- шахтар Стаханов — «начальник сектору соцзмагання в наркоматі вугільної промисловості з 1943» — от і весь опис,
- Мойсей Урицький — «організатор терору», хоча насправді цей уродженець Черкас був супротивником смертної кари, але кого це цікавить?
На місцевому рівні виходять за межі цього «офіційного бан-ліста». Так, у Дніпропетровську збираються «декомунізувати» вулиці, названі за радянських часів на честь анархіста Михайла Бакуніна, есера Івана Каляєва (вбивці царського дядька; йому присвячено п’єсу Альбера Камю «Праведники») й чехословацького комуніста Юліуса Фучіка (чий «Репортаж із зашморгом на шиї», написаний у нацистській тюрмі перед стратою, став символом антифашистського Опору).
Для Броварської міськради група «експертів» із Інституту історії України підготувала окремий список кандидатів на «декомунізацію», фактологічних та орфографічних помилок у якому ще більше, ніж у в’ятровичівському. Тут запропоновано перейменувати вулиці, названі на честь радянських військовослужбовців, які воювали з нацистською Німеччиною (Карбишева, Кирпоноса, Матросова, Гастелло, Ватутіна), бо це, мовляв, «пантеон міфу Великої Вітчизняної війни» (до якого чомусь приписано й лідера німецьких комуністів Тельмана) і «радянський колоніальний спадок» (!); одного з найбільш знаних у світі уродженців України, педагога Антона Макаренка; 1 травня і 8 березня (бо свято було, цитата, «впроваджено при більшовиках»); Комунарів (бо голод 1920-21 буцімто почався через сільськогосподарські комуни!). Ба більше, з метою «деколонізації» рекомендовано перейменувати вулиці Вавілова, Ломоносова, Некрасова, Пушкіна, Толстого, Тургенєва й радянських льотчиків братів Коккінакі (понтійських греків за національністю — отак їм, помстимося за грецьку колонізацію Причорномор’я в I тис. до н.е.!). Вулиця Степана Разіна також муляє очі, бо пропагує «так звану теорію класової боротьби». Нарешті, назви типу «Фабрична», «Металургів», «Геологів», «Будівельників», «Електриків», «Ремонтників» як «пов’язані з комуністичною ідеологією з її апеляцією до представників трудових спеціальностей» запропоновано змінити в майбутньому. Чому ж відкладати на майбутнє? Можна зразу перейменувати на честь Терещенків чи якихось сучасних олігархів — щоб не було апеляції до цих «тоталітарних робітників»!
Більше «декомунізації»!
Інститут національної пам’яті зазначає, що запропонований «список не є вичерпним».
І справді, до нього можна внести ще багато діячів (інакше декомунізація не буде повною!), як-от:
- Тарас Шевченко — пропагандист соціальної революції, «його особу використовували для пропаганди комуністичного тоталітарного режиму»,
- Іван Франко — один із основоположників соціалістичної ідеології в Україні, «його особу використовували для пропаганди комуністичного тоталітарного режиму»,
- Леся Українка — пропагандистка марксизму, «її особу використовували для пропаганди комуністичного тоталітарного режиму»,
- Ярослав Гашек — червоний комісар, член ̶Ч̶К̶ РКП(б),
- Павло Скоропадський — організатор збройного заколоту проти УНР,
- Симон Петлюра — організатор збройного заколоту проти Гетьманату,
- В’ячеслав Чорновіл — член комсомолу, організатор «Народного руху за Перебудову» на підтримку процесу, який розпочав комуністичний тоталітарний злочинець Горбачов (не забуваймо — режим і всі його діячі злочинні до 1991 р.),
- Теодор Драйзер — американський комуністичний діяч і т.д.
А взагалі, світова та українська культура минулого століття рясніють претендентами на декомунізацію: комуняка на комуняці. От той самий «Чіпполіно» італійського комуніста Джанні Родарі 2 — пряма пропаганда протиправної соціалістичної революції. Можна взяти приклад із країни передового досвіду декомунізації – Російської Федерації, – де з театральних постановок за цим твором прибрали революцію. Але можна, звісно, піти далі – годі цього літературно-комуністичного засилля! Вилучимо з бібліотек Маяковського, Хвильового, Єфремова, Фучіка, Брехта, Ґарсіа Маркеса, Доріс Лессінг, Сарамаґо, Арагона, Бретона, Роллана, Кобо Абе і Стіґа Ларссона!
Нехай читають Шкляра та Айн Ренд.
