Про деякі функції літератури

  • 06 января 2014
  • 4126
Про деякі функції літератури

Умберто Еко

Свого часу ходила одна байка (і якщо це вигадка, то дуже показова). Якось Сталін запитав: «Папа Римський? А скільки в нього дивізій?» Історія підтверджує, що апарат – річ дуже важлива, але не вирішальна. Бувають такі нематеріальні сили, що важать більше за будь-що, хоч у термінах ваги їх не виміряєш.

Нас оточують нематеріальні сили. І не тільки духовні цінності (релігійні вчення). Це і квадратний корінь, формула якого здолала століття, й ті ж декрети Сталіна та Папи… До таких сил я зараховую літературну традицію, тобто таку сукупність текстів, яку людство створило безкорисливо (на відміну від корпусу законів, наукових формул, стенографій доповідей або розкладу руху потягів), радше gratia sui, з чистої любові до них самих. Те, що читаєш для задоволення, для духовного зросту, поглиблення знань, ба навіть задля розваги, коли ніхто нас не приневолює цим займатись (виняток – навчальні заняття).

Звісно, літературні об’єкти тільки наполовину нематеріальні, адже натурально виготовлені з паперу. Проте свого часу традиція передавалась лише усно, література втілювалася в голосі або викарбовувалась на камені; а сьогодні ми дискутуємо про майбутнє електронних книжок (e-books), які дозволяють нам читати афоризми життєвої мудрості чи «Дон Кіхота» на екрані з рідких кристалів. Відразу хочу застерегти, що я не збираюсь розводитися про vexata questio електронної книжки. Я належу до любителів читання романів та поезій на папері, якому властива зерниста фактура рогоподібних сторінок, але й здогадуюсь про покоління hackers, які, за життя не прочитавши жодної книги, завдяки електронним книгам сьогодні вперше пізнали та поцінували «Дон Кіхота». Як же виграв їх дух і програв зір! Якщо прийдешні покоління спроможуться налаштувати гарні стосунки (психологічні та фізичні) з e-books, сила «Дон Кіхота» нікуди не подінеться.

Чому ж служить така нематеріальна сила, як література? Досить відповісти, як я, що діє вона gratua sui, а отже, нічому й не служить. Однак таке анемічне ставлення до літератури ризикує звести її до джоґґингу чи до розгадування кросвордів, хоч ті чимось теж корисні – для здоров’я тіла чи збагачення словникового запасу. Я ж говоритиму сьогодні про деякі функції, які набуває література щодо нашого особистого та суспільного життя.

 

Література підтримує життєвість мови

Насамперед вона дозволяє мові бути спільним надбанням. Мова, за визначенням, «віє, де хоче»: ні політика, ні університети не здатні її зупинити або спрямувати до якогось потрібного «оптимального» стану.

«Віє, де хоче», проте мова чуттєва до впливів літератури. Без Данте, наприклад, не було б єдиної італійської мови. У трактаті «De vulgari eloquentia» він аналізує та засуджує роїння безлічі італійських діалектів і, врешті, пропонує створити нову розмовну загальноприступну мову. Ніхто і шеляга не дав би за таке нахабство, однак завдяки «Божественній комедії» Данте виграє парі. Для цього, безумовно, мало сплинути не одне століття, поки дантівська розмовна мова опинилася у всіх на вустах, але так сталося й через те, що запропонована модель не переставала надихати певну спільноту віруючих у літературу. Й якби не було цієї моделі, хтозна, може, ідея політичної єдності Італії не змогла б втілитись у реальність. Ось чому, напевне, сепаратист Босі не просторікує розмовною мовою, якою розмовляв би тільки він.

Література, долучаючись до процесу творення мови, надає визначеності та згуртованості конкретній спільноті. Я згадав Данте, та спробуймо уявити собі, якою була б грецька мова без Гомера, німецька нація без Лютерового перекладу Біблії, російська мова без Пушкіна, індійська культура без своїх засадничих поем.

Але літературна практика підживлює також і нашу індивідуальну мову. Сьогодні чимало говорять про народження неотелеграфічної мови email або текстових кодифікацій мобільних телефонів, де фраза «я тебе люблю» писатиметься хитрою абревіатурою. Однак не забуваймо, що молодь, обмінюючись новою стенографією – «есемесками» – хоч трохи, та все ж копирсається у нових книжкових святилищах – книгарнях-мегамаркетах. Хай вони просто гортають, не купуючи, однаково входять у контакт із освіченим розвинутим літературним стилем, що не був у такій кількості відкритий їхнім батькам. А тим паче їхнім дідам.

 

Читання літературних творів закликає до вірності та поваги в свободі інтерпретації

Одна типова для нашого часу, але небезпечна критична єресь стверджує, буцімто з літературним текстом можна робити що завгодно та вичитувати у ньому будь-які неконтрольовані імпульси наших бажань. Це не зовсім так. Художні твори запрошують нас до вільної інтерпретації, адже разом із ними ми входимо у дискурс на рівні множинного прочитання, занурюємось у неоднозначну природу мови і життя. Щоб нам пощастило у цій грі, в якій кожне покоління прочитує художні твори по-різному, варто перейнятися глибокою повагою до того, що в іншому місці я назвав інтенцією тексту.

З одного боку, здається, що світ – це «завершена» книга з одним можливим способом прочитання, бо ж маємо істинний чи ні, але непохитний закон всесвітнього тяжіння. Всесвіт книги, навпаки, видається нам відкритим космосом. Проте спробуймо розважливо поглянути на художню оповідь і порівняти наше уявлення про неї та про світ. У випадку світу ми говоримо про відкритий Ньютоном закон всесвітнього тяжіння або про той факт, що Наполеон помер на острові Святої Єлени 5 травня 1821 року. Якщо ми люди чесні, то завжди зможемо переглянути наші переконання, якщо наука віднайде інші пояснення великих космічних законів, або який-небудь історик відшукає невідомі документи, які б свідчили, що Наполеон загинув на човні бонапартистів під час спроби втекти з острова. Натомість у світі книг вислови на зразок «Шерлок Холмс був неодружений», «Червону Шапочку проковтнув вовк, але потім її звільнили мисливці», «Анна Кареніна покінчила життя самогубством» навічно залишаться правдивими і ніколи ніким не будуть спростовані. Ніхто не заперечує, що Ісус – син Божий, дехто ставить під сумнів його історичне існування, ще хтось доводить, що він – Путь, Істина й Життя, що Месія має знову повернутись на землю, й ми, хай які наші погляди, поважаємо ці переконання. Але ніхто не поставиться серйозно до людини, яка почне стверджувати, що Гамлет одружився на Офелії, або Супермен – це не Кларк Кент. Літературні тексти ясно показують, чого нам більше ніколи не вдасться заперечити. Але на відміну від реального світу, вони неухильно звертають увагу на те, що важливо, й те, що не варте розгортання вільних інтерпретацій.

Наприкінці тридцять п’ятого розділу «Червоного і чорного» Жульєн Сорель заходить до церкви й стріляє у мадам де Реналь. Стендаль, завваживши, що у Жульєна дрижала рука, говорить, що вперше він не зміг втрапити у ціль, тому стріляв удруге й таки поранив жінку. Можна припустити, що рука юнака тремтіла через те, що він не мав остаточного бажання вбивати, хоч на той вчинок його підштовхнув невмотивований афективний імпульс.

Можна запропонувати іншу інтерпретацію: спочатку Жульєн справді мав намір стріляти, однак виявився боягузом. Текст дозволяє обидва тлумачення.

Уявімо собі, що хтось зацікавиться, куди втрапила перша куля. Цікаве питання для справжніх фанатів стендалівської творчості. Подібно до тих фанатів Джойса, що їдуть до Дубліна в пошуках аптеки, де Блум купував мило у формі помаранчу (а щоб потішити прочан, ця аптека, яка – побіжно нагадаю – існує насправді, стала знову продавати мило такої форми), можна уявити закоханих у роман Стендаля, які відшукують у цьому світі церкву Верньєра, обстежуючи в ній кожну колону, щоб натрапити на відбиток кулі. Тут увесь смак у досить кумедному прикладі такого собі fanship. А якщо критику заманеться обґрунтувати тлумачення роману на долі загубленої кулі? У наші часи це не так вже й неймовірно. Знайшовся ж розумник, який організував усе прочитання «Викраденого листа» Едгара По навколо місця розташування листа стосовно каміну. І якщо для По багато значило, де лежав лист, то Cтендалю зовсім байдуже, де застрягла куля. Вона опиняється поза межею художніх значень. Якщо ми залишатимемось вірними текстові Стендаля, для нас ця куля остаточно втрачена, вона нам ні до чого. Натомість, коли в «Армансі» йдеться про ймовірну імпотенцію протагоніста, це штовхає читача на гарячкові здогадки, спроби прояснити несказане. У «Наречених» фраза «нещасна відповіла» не говорить нам, як далеко Гертруда зайшла в стосунках з Еґідіо, проте у тих неясних здогадах, що охоплюють читача, якраз і полягає чарівність цього цнотливо-еліптичного епізоду.

На початку «Трьох мушкетерів» нам розповідають, як першого понеділка квітня 1625 року на чотирнадцятилітній шкапі до Ґенга приїздить Д’Артаньян. Швиденько на калькуляторі можна підрахувати, що той понеділок припадав на 7 квітня. Це вже тонкощі trivia games для історій Дюма. Чи можна розвинути з цієї інформації надінтерпретацію роману? Я твердив би, що ні, бо наступні сторінки не підтверджують вагомості цього факту. На роман ніяк не впливає те, що Д’Артаньян приїздить у понеділок, хоча цікаво буде знати, що це був квітень (згадаймо, Портос, щоб не показувати, що його прекрасна портупея розшита тільки спереду, носив довгий оксамитовий плащ малинового кольору, який був геть не по сезону, отож мушкетер ризикував схопити нежить).

Це все нам видається очевидним, однак ці очевидності – часто призабуті – вказують на те, що світ літератури подає твердження, які вже ніхто не зможе спростувати. Література пропонує нам модель, якщо хочете, уявної, але істини. Ця літературна істина відображається у тому, що ми назвали б герменевтичними істинами: кожному охочому до домислів, ніби Д’Артаньяна підштовхували до Портоса гомосексуальні почуття, або що Неназваний удався до злих вчинків через неподоланий комплекс Едипа, або черниця з Монци, як от деякі політики наших днів, була зваблена комуністичними ідеями, або ж Панург діяв із люті до перших проявів капіталістичної системи, ми могли б завжди відповісти, що у текстах, до яких він звертається, неможливо знайти жодного твердження, жодної вказівки, жодного натяку, які б нам дозволяли забутися у цих інтерпретаційних вихилясах. Світ літератури – це світ, де можна проводити тести на перевірку, чи володіє читач почуттям реальності, чи став він жертвою галюцинацій.

 

Герої мігрують

Ми можемо робити істинні твердження про літературних персонажів, оскільки те, що з ними відбувається, записане у тексті, а текст – як музична партитура. Істинно те, що Анна Кареніна померла, наклавши на себе руки, так само, як «П’ята симфонія» Бетховена написана у до-мінорі (а не у фа-мажорі, як «Сьома») і починається з «соль, соль, соль, мі-бемоль». Але деяким – далеко не всім – літературним героям випадає вийти за межі тексту, де вони вперше народилися, щоб податися у космічний простір, який не вдасться обмежити кордонами.

Міграції від тексту до тексту (і крізь доволі різні втілення: від книги до фільму чи балету, чи з усної традиції у книгу) здійснювали як міфичні герої, так і герої «світської» оповіді: Улісс, Ясон, Артур чи Парсифаль, Аліса, Піноккіо, Д’Артаньян… А втім, хіба говоримо про персонажів такого рівня, маючи на увазі якусь конкретну партитуру? Візьмемо хоч би «Червону Шапочку». Дві найвідоміші оповідки Перро та братів Грімм глибоко різняться одна від одної. У першій – вовк лигає дівчинку, на чому історія й закінчується, навіваючи суворі моралістичні думи про наслідки необачної поведінки. У другій – з’являється мисливець, вбиває вовка, повертає до життя дівчинку та бабцю. Happy end.

Уявімо тепер матір, яка розповідає цю казку дітям і завершує якраз на тому місці, де вовк проковтує Червону Шапочку. Дітлахи протестуватимуть і зажадають «правдивої» історії, в якій Червона Шапочка врятується, і матері не треба тут бути ревним філологом, який дотримується букви у тексті. Діти знають «правильну» історію, згідно з якою Червона Шапочка насправжки вціліла, і це ближче до версії братів Грімм, ніж Перро. У кожному разі вона не буде повністю збігатися з партитурою братів Грімм, бо нехтує низкою дрібних фактів, щодо яких, до речі, і Перро, і брати Грімм не суголосні. Як от, скажімо, наготовані дарунки Червоної Шапочки для бабусі можуть за згодою дітей запросто змінитися, оскільки вони доволі схематичні образи, що самі змінюються, переінакшуються, переказуються у численних партитурах, більшість з яких належали усній традиції.

Так, за межами первинних партитур Червона Шапочка, Д’Артаньян, Улісс або пані Боварі стають живими особами, про яких можуть істинно твердити навіть ті люди, які ніколи не читали архетипальну партитуру. Ще до прочитання «Едипа царя» я вже знав, що Едип одружився на Йокасті. Хоч партитури мінливі, вони не позбавлені можливості бути перевіреними: коли хтось буде підмовляти, ніби пані Боварі помирилася із Шарлем, і вони зажили укупі щасливенько, то це викличе праведний осуд у людей здорового глузду, неначе щодо Емми вони поділяють певну угоду.

Де ж вони перебувають, ці непосидющі індивіди? Це залежить від формату нашої онтології, якщо вона охоплює і закон квадратного кореня, і мову етрусків, і два уявлення про найсвятішу Трійцю, одне – римо-католицьке, для якого (принаймні ще до позавчора) Святий Дух походить від Батька й Сина (ex patre Filioque procedit), друге – православне, для якого Святий Дух походить тільки від Батька. Однак ця онтологія має невизначений статус і обіймає різні сутності, тому що навіть Патріарх Константинополький (налаштований на полеміку з Папою з приводу filioque) погодиться з Папою Римським (принаймні я так сподіваюсь), що Шерлок Холмс таки мешкав на Бейкер-Стріт, а Кларк Кент і Супермен – це одна й та сама особа.

Написано незліченну кількість романів і поем, де (я беру приклади майже навмання) Аздрубал убиває Корину або Теофраст до нестями кохає Теодолінду, однак ніхто не взявся б твердити про них щось певне, оскільки йдеться про нещасних чи низького походження персонажів, які ніколи не мігрували й не увійшли до колективної пам’яті. Чому ж – у цьому світі – твердження, що Гамлет не одружувався з Офелією, істинніше за твердження, що Теофраст побрався з Теодоліндою? Який же той світ, де живе Гамлет і Офелія, а не бідний Теофраст?

Такі персонажі, як Гамлет і Анна Кареніна, колективно почали усвідомлюватися як істинні, тому що спільнота протягом століть і років вкладала в них частку своєї душі. На ясну голову чи у мареннях кожен з нас особисто віддає свої почуття безлічі фантазмів. Ми можемо насправді захопитися смертю коханої людини або відчувати фізичне збудження, уявляючи еротичні стосунки з нею, або так само шляхом ототожнення чи проєкції нас може зачепити доля Емми Боварі, і – як це траплялося з цілими поколіннями – нас можуть підштовхнути до самогубства страждання Вертера чи Якопо Ортиса. Але якщо нас запитають, чи людина, яку ми уявляємо померлою, справді померла, ми відповімо, що ні, і що тут ідеться про досить приватну дію нашої уяви. Натомість, якщо нас запитають чи справді Вертер вчинив самогубство, ми відповімо, що так, і наше уявлювання про це більше не приватне, бо маємо справу з культурною реалією, яку повністю поділяє уся спільнота читачів. І хоча для нас несповна розуму буде той, хто заподіє собі смерть, просто уявивши (знаючи, що це плід його уяви) кохану людину мертвою, ми намагаємося виправдати у той чи той спосіб бідолаху, що наклав на себе руки (усвідомлюючи, що оплакує художнього персонажа) через самогубство Вертера.

Нам варто було б віднайти той простір у всесвіті, де ті персонажі живуть і визначають нашу поведінку так, що ми ставимо їх за життєвий взірець для себе і для інших, чудово розуміємось, коли кажуть, що у когось комплекс Едипа, апетит Ґарґантюа, вчинки Дон Кіхота, ревнощі Отелло, сумніви Гамлета або невиліковне донжуанство. В літературі це стосується не тільки персонажів, але й ситуацій, предметів. Чому ті вічні німфи, той день, як над Брестом лив дощ мов із відра, las cincos de la tarde, стають нав’язливими метафорами, які кожну мить готові нагадати, хто ми такі і ким ми не є?

Ці літературні творива розлиті поміж нами. Вони не існували вічно, як (можливо) квадратний корінь чи теорема Пітагора, однак віднині, тільки-но створені літературою, насичені нашими почуттями до них, вони вже тут, і треба брати це до уваги. Скажімо, щоб уникнути онтологічних і метафізичних суперечок, вони виступають як культурні звички, соціальні обумовлення. Та хоч навіть універсальне табу на інцест – культурна звичка, ідея, обумовлення, у неї достатньо сили, щоб рухати долями людських суспільств.

 

Відкриті гіпертексти та скінченні історії

Кажуть, що за нинішніх часів навіть літературні персонажі ризикують щезнути, минути, розвіятись як дим, згубити сталість, завдяки якій нам важко було заперечити їхню долю. Ми увійшли в добу гіпертексту, а електронний гіпертекст дозволяє подорожувати крізь текстуальний клубок (чи то буде універсальна енциклопедія, чи Шекспірова «opera omnia»), не обов’язково, втім, «перебирати руками» усю вміщену в нього інформацію, наче голкою прошпиговувати його бавовняне шитво. Однак гіпертекст дає народження вільній практиці винахідливого письма. В Інтернеті ви знайдете такі програми, завдяки яким можна колективно створювати тексти, долучатись до написання історій, змінювати їх без кінця і краю. І якщо у гурті віртуальних друзів гартуєш свій власний гіпертекст, чому б не робити щось подібне з уже відомими текстами, придбавши програму, яка дозволяє змінювати великі історії, що залишаються улюбленими мало не тисячоліття?

Уявіть лише на мить, як ви пристрасно зачитуєтесь «Війною і миром», запитуючи себе, чи поступиться Наташа залицянням Анатоля, чи справді загине прекрасний князь Андрій, чи наважиться П’єр стріляти у Наполеона, а відтак ви переробляєте свого Толстого, даруючи Андрію довге і безхмарне життя, виводите з П’єра визволителя Європи, або примирюєте з бідним Шарлем Емму Боварі, відтепер щасливу і безжурну матір. І ми змогли б влаштувати так, щоб Червона Шапочка, пірнувши у ліс, зустріла там Піноккіо, чи щоб дівчинка на ім’я Попелюшка більше не гнула спину на мачуху, а допомагала на фермі Скарлетт О’Гаррі, або зустріла в лісі чарівника на ім’я Володимир Я. Пропп і отримала від нього в подарунок чарівну каблучку, завдяки якій вона відшукає на одному загадковому острові Алеф, таку точку, звідки можна бачити увесь всесвіт, де ген-ген далеко, аж з того боку дзеркала Аліси, помітно Хорхе Луїса Борхеса, який якраз у цей момент нагадує Фунесу-ель-меморіозо, щоб той не забув поставити на місце «Анну Кареніну», там, де вона стояла у вавілонській бібліотеці.

І це погано? Та нітрохи, адже в літературі таке вже траплялось: і «Книга» Маларме, і вишукані трупи сюрреалістів, і мільярди віршів Кено, і рухливі книги другого авангарду. Щось схоже відбувається під час джазового джем-сейшну. Те, що така практика джему-сейшену щовечора змінює долю тої чи тої композиції, нам не відбиває охоти ходити до концертного залу, де «Соната сі-бемоль мінор, опус 35» завжди незмінна.

Хтось сказав, що гра з гіпертекстовими механізмами дозволяє уникнути двох форм утисків: упідлеглення встановленим пригодам і приреченість соціального розподілу між тими, хто пише, і тими, хто читає. Мені це видається нерозумним, однак напевно, що творчий підхід до гри із гіпертекстами, модифікуючи історії, докладаючи тями до створення нових історій, може бути захопливою діяльністю, чудовою вправою у школі, новою формою письма, дуже схожою на джем-сейшн. Було б зугарно та повчально спробувати модифікувати вже наявні історії, як і цікаво перекласти Шопена для гри на мандоліні: це допомогло б відшліфувати музичну винахідливість, зрозуміти чому тембр піаніно був настільки суголосним виконанню сонати саме у сі-бемоль мінорі. Штуки з колажуванням можуть розвинути візуальний смак і потяг до дослідження форм, коли ми просто беремось скласти докупи фрагменти «Заручин Діви Марії», «Авіньйонських дам» та останньої історії про Покемона. Власне, багато художників вже таке робили.

Однак ці ігри не замінять справжньої виховної функції літератури, тієї функції виховання, що не зводиться до простого перенесення моральних – хай хороших чи поганих – ідей, або до розвою почуття прекрасного.

Юрій Лотман у книзі «Культура та вибух» пригадує відомий вислів Чехова: якщо на початку роману чи п’єси бачимо рушницю, причеплену до стіни, то наприкінці вона має вистрелити. Справжня проблема, як дає зрозуміти Лотман, не криється у певності, що рушниця справді вистрелить. Якраз знання, трапиться чи не трапиться, не додасть інтризі сенсу. Читати також означає переживати напруження, спазм. Остаточне відкриття, що рушниця вистрелила або не вистрелила, не обмежується простою інформативною цінністю. Це також означає, що речі еволюціонували і вже назад їх не повернеш; певним чином це трапляється по той бік читацьких бажань. Читачу варто змиритись із таким фрустраційним досвідом, і крізь нього відчути тремтіння Долі. Якщо можна було б вирішувати долі персонажів, це нагадувало б візит до туристичної агенції: «Гаразд, де б ви хотіли зустрітися з Китом, в Самоа чи на Алеутських островах? Коли? Вам хочеться убити його самому чи хай це зробить Квікеґ?» Справжній урок «Мобі Діка» якраз у тому, що Кит пливе туди, куди хоче.

Згадайте опис битви під Ватерлоо в «Знедолених» Гюґо. На відміну від Стендаля, який зобразив усе з погляду Фабриціо, хлопчини, що потрапив у саме пекло побоїща, не розуміючи до пуття, що ж відбувається, Гюґо змальовує битву очима Господа Бога – згори: він знає, що якби Наполеон знав про яр, який ховався з іншого боку пригірка Мон-Сен-Жан (однак його ад’ютант йому цього не доповів), то кірасири Міло не були б розчавлені строєм англійських вояків, і якби маленький пастух показав Бюлову іншу дорогу, прусська армія не прибула б завчасно на поле бою і вирішила його долю.

За допомогою гіпертекстової структури ми могли б переписати хід битви під Ватерлоо, даючи змогу, скажімо, французам на чолі з Ґруші обігнати німців під головуванням Блюхера, а є ж такі war games, які дозволяють це зробити. Доволі захопливе дійство. Однак трагічна велич сторінок Гюґо якраз у тому, – і це не залежить від наших бажань, – що усе трапилось, як трапилось. Краса «Війни і миру» – в агонії князя Андрія, який зрештою вмирає, хоч нам це неприємно. Болісне захоплення, викликане у нас від прочитання великих трагедій, з’являється щоразу, коли їхні герої, які могли б уникнути гіркої долі, слабкі чи засліплені, не відають, куди йдуть, поринаючи у викопану власноруч безодню. Між іншим, нам це каже і Гюґо, після того, як демонструє, які шанси могли бути у Наполеона під Ватерлоо: «Чи могло б так статись, що Наполеон переміг? Ми відповімо: ні. Чому? Через Велінґтона? Блюхера? Ні. Бог тому суддя».

Ось про що свідчать усі великі історії, коли за потреби підставляти замість Бога долю або невблаганні закони життя. Функція літературних оповідей, які не «даються нам у руки», полягає в їхньому протесті проти нашої забаганки змінити долю. Вони дозволяють лише кінчиком пальця торкнутися неможливості її змінити. Хай там як, але у цьому дійстві вони розповідають і нашу з вами історію; ось чому ми ними зачитуємось і любимо їх. У чомусь ми потребуємо їхнього суворого «репресивного» уроку. Гіпертекстова наративність може навчити нас свободи і творчого штукування. Це дуже добре, але не вирішально. «Вже готові» розповіді вчать нас також помирати.

Гадаю, таке навчання Долі та смерті – одна з найголовніших функцій літератури. Є, звісно, й інші, однак цього вечора вони щось не йдуть мені до голови.

Перекладено за виданням: Umberto Eco, Sur quelques fonctions de la littérature // Magazine littéraire, № 392 novembre 2000. – P. 58–62.

Переклав Андрій Рєпа
 
Читайте також:

Марксизм и литературная критика (Терри Иглтон)

Марксистская теория литературы: ликбез (Кирилл Медведев)

Припущення про всесвітню літературу (Франко Моретті)

Наши выпуски

Блоги

Facebook

Наши партнёры

Помочь