Джейсон Гікел
Твердження про те, що ми робимо «дивовижний прогрес» у боротьбі проти глобальної бідності, — це помилка, спричинена колоніальним мисленням.
З року в рік світила міжнародного розвитку, від Білла Ґейтса до Джима Кіма та від Ніка Крістофа до Стівена Пінкера, по черзі розповідають про дивовижний прогрес, який було досягнуто в боротьбі проти глобальної бідності. За останніми підрахунками, опублікованими Світовим банком, 2015 року «лише» 734 мільйони людей жили на менше ніж 1,90 долара на день у порівнянні з 1,9 мільярда людей 1990 року.
Звучить як чудова новина. Але тут є одна проблема. Як не дивно, немає емпіричної основи для межі в $1,90. Це довільний поріг, який не ґрунтується на реальних потребах людини. Емпіричні дані свідчать, що 1,90 долара на день не вистачає навіть для гідного харчування людини, не кажучи вже про інші основні потреби. Насправді, щонайменше 3,5 мільярда людей живуть над цією межею, але не можуть вирватися з бідності.
Важливо знати, що міжнародна межа бідності коригується під купівельну спроможність. Коли ми чуємо $1,90 на день, то зазвичай припускаємо, що це означає еквівалент того, що американець міг би придбати на цю суму, скажімо, в Судані чи Індії. Але все зовсім навпаки. Це еквівалент того, що можна придбати на 1,90 долара в Сполучених Штатах. Замисліться на хвилинку, що це означає. Це практично ніщо.
Щоб зрозуміти, наскільки низький цей стандарт, економіст Девід Вудворд підрахував, що жити на міжнародній межі бідності в Британії у попередній базовий рік — це як 35 людей разом намагалися б вижити за кошт «однієї мінімальної зарплати без жодних субсидій, подарунків, запозичень, збирання сміття, жебракування або заощаджень (бо все це у розрахунках бідності враховується як «дохід»)». Це перевершує будь-яке визначення поняття «крайній».
Це підводить нас до важливого питання. Чому барони міжнародного розвитку оцінюють життя людей на Глобальному Півдні в 1,90 долара на день, коли всі згодні (зокрема й сам Світовий банк), що цей стандарт надто низький для людей на Глобальній Півночі? Для порівняння: межа бідності в США становить 15 доларів на день.
Тут існує чіткий подвійний стандарт, і не важко побачити, що він расистський. Є один стандарт для (переважно білих) людей Півночі, а інший — для (переважно чорних та коричневих) людей Півдня. Це колоніальна логіка, яка зберігається й дотепер і з року в рік не викликає серйозних заперечень.
"Економіки Півночі та Півдня інтегровані в єдину глобальну систему протягом щонайменше 500 років — з часів появи колоніалізму."
Дехто намагається виправдати цю нерівність, говорячи, що це абсолютно самостійні економіки, і тому вони вимагають окремих стандартів. Але це припущення (ідея самостійності) просто не відповідає дійсності. Економіки Півночі та Півдня інтегровані в єдину глобальну систему протягом щонайменше 500 років — з часів появи колоніалізму.
Ми знаємо, що підйом Півночі залежав від дешевої праці та сировини, видобутих на Півдні в колоніальну добу. Він залежав від срібла, викраденого з Анд, гуми — з Конго, зерна, вивезеного з Індії, цукру та бавовни, які вирощували поневолені африканці на землях, відібраних у корінних народів.
Це може здатися давньою історією, але той самий устрій залишається й сьогодні. Люди на Глобальному Півдні шиють одяг, який щодня носить Стівен Пінкер. Вони збирають ноутбуки Білла Ґейтса — і той, на якому американський журналіст Нік Крістоф пише колонки для «The New York Times». Вони вирощують і збирають банани та ягоди, які 12-й президент Світового банку Джим Кім їсть на сніданок. А ще можна згадати про нашу каву та чай, колтан у наших гаджетах, нафту, яка живить нашу промисловість, літій, який нам потрібен для електромобілів… куди б ми не дивилися, всюди можна чітко побачити, що ми живемо в єдиній глобальній економіці.
Насправді, дані торгівлі показують, що країни з високим рівнем доходу повністю залежать від ресурсів та праці Півдня. 2015 року країни з високим рівнем доходів привласнили 10,1 мільярда тонн матеріалів та 379 мільярдів годин людської праці решти світу. Відбувається величезний чистий відтік ресурсів і втіленої праці від бідних країн до багатих.
"Країни з високим рівнем доходу повністю залежать від ресурсів та праці Півдня."
Не можна робити і те, й інше. Ви не можете мати єдину глобальну економіку, коли це допомагає вам використовувати працю та ресурси бідних, а потім наполягати на відокремленні, щоб вимірювати їхні життя за іншими стандартами. Це логіка апартеїду.
Глобальний капіталізм залежить від праці та ресурсів, видобутих на Півдні, але люди, які це роблять (зокрема й ті, хто працює на фабриках, копальнях і плантаціях багатонаціональних компаній) отримують за свою працю копійки. Пінкер і Ґейтс говорять, що ми маємо радіти, коли робітники на Півдні починають заробляти не один, а два долари на день. Але чи мали б ми привід для радості, якщо дізналися, що робітники на Півночі заробляють два долари на день, працюючи на найбільші бренди світу? Ні. Ми були б обурені. Бо для робітників на Півночі ми застосовуємо норми моралі та справедливості, а для трудящих Півдня — стандарти елементарного існування.
"Робітники на Півдні часто продуктивніші, ніж їхні північні колеги, бо працюють в набагато більш експлуататорських умовах."
Тут доцільною буде аналогія з апартеїдом. Закон Південної Африки вимагав однієї заробітної плати для білих і значно нижчої — для чорних людей. Ті, хто отримував прибуток від цієї системи, наполягали на тому, що це природно — так працює ринок. Економісти розробили складні аргументи, щоб пояснити, чому праця чорних людей коштувала менше — нехтуючи простим фактом, що на цьому трималась економіка.
Подібні аргументи наводять і сьогодні. Економісти кажуть, що робітники на Півдні мають нижчу заробітну плату через меншу продуктивність праці. Але це неправда. Зверніть увагу, що в багатьох випадках вони працюють в тих самих компаніях з однаковими технологіями (наприклад, завод GM в Мексиці або фабрика-потогонка Nike в Бангладеш). Насправді, робітники на Півдні часто продуктивніші, ніж їхні північні колеги, бо працюють в набагато більш експлуататорських умовах. Але їм платять іноді лише 1/30 суми за ту саму працю в тій самій галузі.
Протягом 500 років капітал покладався на знецінення життів на Глобальному Півдні — чи то через колонізацію, позбавлення власності, геноцид та рабство, чи останнім часом через програми структурної перебудови, угоди про вільну торгівлю та корпоративні захоплення земель, які зменшують витрати на працю та ресурси Півдня. Межа у $1,90 — це спадщина довгої історії. Це частина колоніальної ідеології, яка вважає кольорових людей дешевими.
У XXI столітті, в епоху руху Black Lives Matter («Чорні життя мають значення»), ми більше не можемо прийняти расистські подвійні стандарти міжнародного розвитку. Ми повинні відкинути логіку апартеїду. Якщо ми збираємося жити в єдиній глобальній економіці, тоді ми маємо вимагати єдиного стандарту для всіх людських життів: щоб усі люди отримували справедливу заробітну плату за свою працю та справедливі ціни на свої ресурси. Міжнародний розвиток повинен вимагати втілення цього принципу, якщо ми хочемо, щоб він мав певні моральні основи. Ось як виглядає справжній прогрес.
Переклав Павло Шопін за публікацією: Hickel, J., 2020. "The racist double standards of international development". In: Al Jazeera. Available 21.07.2020 at: [link].
Читайте також:
Субальтерные исследования и марксистская антикапиталистическая критика (Анна Петрович)
Марксизм и евроцентристский диффузионизм (Джеймс М. Блаут)
Едвард Саїд і марксизм: нотатки на полях «Орієнталізму» (Стас Сергієнко)
Раса: от научной классификации до социального конструирования (Марина Ларина)
