Після вбивства Джорджа Флойда залунали заклики скоротити фінансування поліції та знести деякі пам’ятники. Знову постало й питання репарацій за рабство.
Значна частина дебатів про репарації розгорнулася навколо того, чи повинні Сполучені Штати та Велика Британія нарешті компенсувати частині своїх громадян економічну та соціальну шкоду, завдану рабством, наслідки якої відчуваються й дотепер.
Але, як на мене, найпереконливіші аргументи на користь репарацій можна знайти у випадку з Гаїті.
Я професійно досліджую колоніалізм і рабство й можу сказати: те, що Франція заподіяла народу Гаїті після Гаїтянської революції, є горезвісним прикладом колоніального грабунку. Франція встановила рабство на острові в ХVII столітті, але наприкінці XVIII століття поневолене населення повстало й зрештою проголосило незалежність. Але чомусь у ХIX столітті панувала думка, що народ Гаїті має компенсувати шкоду колишнім поневолювачам, а не навпаки.
Президент Гаїті Жан-П’єр Буайє отримує указ Карла X про визнання незалежності Гаїті 11липня 1825року. Джерело: Національна бібліотека Франції.
Так само, як спадщина рабства в Сполучених Штатах створила велику економічну нерівність між чорними та білими американцями, податок на свободу, який Франція змусила сплатити Гаїті (в той час його називали «відшкодуванням» – фр. indemnité) серйозно підірвав потенціал для процвітання нової незалежної країни.
Ціна незалежності
Гаїті офіційно оголосила незалежність від Франції у 1804 році. У жовтні 1806 року країна розкололася на дві частини: на півдні правив Александр Петіон, а на півночі — Анрі Крістоф.
Незважаючи на те, що обидва правителі Гаїті були ветеранами Гаїтянської революції, французи ніколи повністю не покидали наміру знову підкорити колишню колонію.
1814 року король Людовик XVIII, який раніше того ж року допоміг повалити Наполеона, послав на Гаїті трьох уповноважених для оцінки готовності правителів країни здатися. Крістоф, який зробив себе королем у 1811 році, залишався непохитним перед лицем загрозливого плану Франції повернути рабство. Погрожуючи війною, найвпливовіший член уряду Крістофа, барон де Вастей, наполягав: «Наша незалежність буде гарантована вістрями багнетів!»
Натомість, правитель півдня Петіон був готовий вести переговори, сподіваючись, що країна зможе сплатити Франції за визнання її незалежності.
Портрет Александра Петіона. Джерело: Архів історії Гаїті імені Альфреда Немура, Університет Пуерто-Рико.
1803 року Наполеон продав Луїзіану Сполученим Штатам за 15 мільйонів франків. Взявши цей прецедент за орієнтир, Петіон запропонував сплатити ту саму суму. Людовик XVIII відхилив цю пропозицію, не бажаючи йти на компроміси з тими, кого він вважав «біглими рабами».
Петіон раптово помер у 1818 році, але його наступник Жан-П’єр Буайє продовжував переговори. Проте перемовини ні до чого не приводили через впертий опір Крістофа.
Уряд Крістофа заявив, що «будь-яке відшкодування збитків колишнім колоністам» було «неприпустимим».
Після того, як Крістоф помер у жовтні 1820 року, Буайє зміг об’єднати дві частини країни. Але навіть за відсутності спротиву з боку Крістофа, Буайє ніяк не вдавалося домовитися про визнання Францією незалежності Гаїті. Вирішивши здобути принаймні сюзеренітет над островом, що зробило б Гаїті протекторатом Франції, наступник Людовіка XVIII Карл X відмовив двом уповноваженим Буайє, які прибули до Парижу 1824 року і намагалися домовитися про відшкодування в обмін на визнання незалежності.
17 квітня 1825 року французький король раптово передумав. Він видав указ про те, що Франція визнає незалежність Гаїті, але лише за виплати 150 мільйонів франків — тобто в 10 разів більше, ніж США сплатили за територію Луїзіани. Ця сума мала компенсувати французьким колоністам втрачені доходи від рабства.
У липні барон де Мако, якого Карл X направив для передачі цієї постанови, прибув на Гаїті в супроводі ескадри з 14 військових бригів, що мали понад 500 гармат.
Відмова виконувати розпорядження майже напевно означала війну. Це була не дипломатія. Це був шантаж.
Під загрозою великого насильства, 11 липня 1825 року Буайє підписав фатальний документ, який говорить: «Нинішні мешканці французької частини Сан-Домінго виплатять... п’ятьма рівними частинами... суму в 150 мільйонів франків, призначених для відшкодування колишнім колоністам».
Французьке багатство створювали за кошт гаїтянської бідності
Газетні статті тих часів показують, що французький король знав, що уряд Гаїті навряд чи зміг би зробити ці виплати, бо загальна сума була в понад 10 разів більшою за річний бюджет Гаїті. Решта світу, схоже, погоджувалася, що сума була абсурдною. Один британський журналіст зазначив, що «величезна ціна» становила «суму, яку мало хто з країн Європи може дозволити собі пожертвувати».
Вимушена позичати у французьких банків 30 мільйонів франків, щоб здійснити перші два платежі, Гаїті незабаром після цього, як можна було очікувати, зазнала дефолту. Але 1838 року новий французький король Луї-Філіпп I все одно відправив чергову експедицію з 12 військовими кораблями, щоб змусити президента Гаїті виконувати зобов’язання. Перегляд угоди в 1838 році, який невлучно назвали «Traité d’Amitié» або «Договір про дружбу», зменшив заборгованість до 60 мільйонів франків, але уряду Гаїті в черговий раз наказали взяти непідйомні кредити, щоб сплатити залишок.
Факсиміле банкноти вартістю 30 мільонів франків, що Гаїті позичала у французького банку. Джерело: Лепелтьє де Сен-Ремі, «Дослідження та нове рішення гаїтянського питання».
Хоча колоністи заявляли, що компенсація покриє лише одну дванадцяту вартості втраченого ними майна, включно з людьми, яких вони вважали своїми рабами, загальна сума в 90 мільйонів франків насправді була в п’ять разів більша за річний бюджет Франції.
Народ Гаїті постраждав від тяжких наслідків обкрадання Францією. Буайє ввів драконівські податки, щоб повернути позики. Якщо Крістоф під час правління займався розробкою національної шкільної системи, то за Буайє та всіх наступних президентів такі проєкти довелося зупинити. Ба більше, дослідники встановили, що сплата боргів за незалежність та, як наслідок, навантаження на скарбницю Гаїті стали прямою причиною не лише недофінансування освіти на Гаїті у XX столітті, але й низького рівня охорони здоров’я та нездатності країни розвивати державну інфраструктуру.
Сучасні оцінки також свідчать, що з відсотками за всі позики, які були повністю погашені лише 1947 року, гаїтяни загалом сплатили більше ніж удвічі за вартість вимог колоністів. Розуміючи масштаб цього ганебного скандалу, французький економіст Тома Пікетті визнав, що Франція повинна сплатити Гаїті реституції на суму принаймні у 28 мільярдів доларів США.
Моральний і матеріальний борг
Колишні президенти Франції — від Жака Ширака до Ніколя Саркозі й Франсуа Олланда — мають історію покарань, ухилень чи применшення вимог гаїтян щодо відшкодування.
У травні 2015 року, коли президент Франції Франсуа Олланд став лише другим главою цієї держави, який відвідав Гаїті, він визнав, що його країна має «погасити борг». Потім, усвідомивши, що він мимоволі дав поштовх юридичним вимогам, які вже підготував адвокат Іра Курзбан від імені народу Гаїті (колишній президент Гаїті Жан-Бертран Арістід вимагав офіційного відшкодування у 2002 році), Олланд уточнив, що він мав на увазі, що борг Франції був лише «моральним».
Школа в Гаїті
Заперечувати, що наслідки рабства були також матеріальними, означає заперечувати саму французьку історію. Франція із запізненням скасувала рабство в 1848 році в колоніях, що в неї залишалися (Мартиніка, Гваделупа, Реюньйон і Французька Гаяна) і які досі є територіями Франції. Потім французький уряд ще раз показав своє розуміння зв’язку рабства з економікою, коли взяв на себе фінансову компенсацію колишнім «власникам» поневолених людей.
Як наслідок, расовий розрив у статках не є метафорою. У метропольній Франції 14,1% населення живе за межею бідності. А от на Мартиніці та Гваделупі, де понад 80% населення мають африканське походження, рівень бідності становить відповідно 38% та 46%. Рівень бідності на Гаїті ще вище — 59%. Середній річний дохід французької родини становить 31112 доларів США, а для гаїтянської родини — це лише 450 доларів.
Ці розбіжності — конкретний наслідок праці, вкраденої у поколінь африканців та їхніх нащадків. І оскільки контрибуція, яку Гаїті сплатила Франції — це перший і єдиний раз, коли раніше поневолений народ був змушений відшкодовувати збитки тим, хто їх колись поневолив, то Гаїті має бути в центрі глобального руху за репарації.
