Нам постійно розповідають, що «Глобальний Південь» — тобто світ, що розвивається і складається здебільшого з колишніх колоній, — не підтримує опір України варварському колоніальному вторгненню Росії. В межах такого бачення реальності підтримка України є виключно проєктом імперського Заходу. Саме цей факт став ще однією причиною того, що колишні колонії західних імперіалістичних держав не бажають займати бік своїх колишніх колоніальних господарів.
Окрім сумнівної арифметики — адже 140 країн проголосували за засудження російського вторгнення, переважна більшість з яких знаходиться на Глобальному Півдні, і лише 5 проголосували проти, — існує більш суттєва проблема: ототожнення правлячих класів, урядів і часто диктаторських режимів з населенням цих країн — так, ніби люди, яких розстрілює якийсь режим експлуататорів, автоматично мають ті ж самі погляди, що і їхні гнобителі, тому що всі вони — «глобальні південці». Хоча таке типове некритичне припущення є нормою для великих медій та буржуазного політичного дискурсу, для будь-кого, хто підтримує соціалістичну чи навіть хоч трохи ліву або прогресивну ідеологію, мало б бути зрозумілим, що такий дискурс є немислимою нісенітницею.
«Тільки білі нації підтримують Україну, темношкірі народи світу відмовляються підтримувати натівську війну проти Росії», — доводили мені західні ліві, вважаючи, що говорять від імені кількох мільярдів людей на різних континентах, але насправді промовляли голосом катів цих народів.
У цьому есеї я спочатку розгляну факти: хто голосував, за що і чому, а також відзначу виразно субімперський характер великих держав, які або утрималися під час голосування за засудження Росії, або формально проголосували за її засудження, але на практиці були проросійськими. Далі я співставлю наведені факти з переважно антиросійською і проукраїнською позицією населення цих країн, що спростовує твердження про те, ніби утримання під час голосування відображало антиколоніальні погляди народів Півдня. На цьому шляху мені допоможе вивчення різноманітних опитувань громадської думки. Хоча переконатися у достовірності та надійності опитувань можна лише після значно глибших досліджень, а втім, сама їхня розмаїтість та багато в чому схожі результати уможливлюють деякі попередні висновки.
Спочатку про факти
Перш ніж ми розглянемо, що насправді думають люди, давайте спочатку встановимо факти щодо голосування країн Глобального Півдня і поглядів їхніх урядів та правлячих еліт, оскільки вищезгадане припущення про одностайність не підтверджується навіть на цьому рівні.
Як і більшість міфів, ці твердження ґрунтуються на частковій правді та напівправді. І голосування Генеральної Асамблеї ООН щодо засудження російського вторгнення в березні 2022 року, і голосування у жовтні того ж року про засудження відвертої крадіжки з боку Росії п’ятої частини території України підтримали понад 140 країн, проти виступили 5, а близько 35 країн в обох випадках утрималися. Оскільки майже всі з близько тридцяти «білих» країн Глобальної Півночі (країни Європи, Північної Америки, Австралазії) проголосували за засудження, це означає, що всі ті, хто утрималися, були представниками Глобального Півдня — проте слід зазначити, що переважна більшість країн Півдня проголосували за засудження. З тих п’яти, що обидва рази проголосували проти, дві були «білими» країнами Глобальної Півночі — це, звісно, Росія і Білорусь, — а три були з Півдня: Сирія з її геноцидним режимом Асада, який покладається на Путіна, гротескний режим «чучхе» в Північній Кореї і, під час першого голосування, надзвичайно репресивна диктатура в Еритреї, а під час другого голосування, режим зрадника Ортеґи в Нікараґуа.
Башар Асад. Фото: Sana, Reuters
Інакше кажучи, навіть на цій основі ми можемо стверджувати, що на Глобальному Півдні понад сто країн засудили вторгнення і анексію, а три країни підтримали їх.
Однак все набагато складніше, оскільки причини, з яких країни голосують «за» або «проти», можуть мати багато вимірів. Як ми побачимо, деякі з тих, хто утрималися, наприклад, режим Моді в Індії, зробили це тому, що насправді симпатизують Москві, тоді як інші, можливо, не мають таких симпатій, але з дипломатичних або економічних причин, пов’язаних з відносною бідністю, вважають, що не можуть відкрито голосувати за засудження Росії, зокрема, через важливі економічні відносини з нею або Китаєм.
Тим часом, інша правда полягає в тому, що лише західні країни надсилають зброю в Україну і запроваджують економічні санкції проти Росії, незважаючи на те, що переважна більшість країн в усьому світі засудили російське вторгнення. Втім, це не дивно з багатьох причин: основними постачальниками (і виробниками) зброї в будь-якому конфлікті є багатші країни (Захід і Росія), і вони достатньо заможні, щоб надавати її у великих кількостях. Крім того, лише країни Глобальної Півночі можуть дозволити собі накладати взаєморуйнівні санкції на таку велику країну, як Росія, тоді як на Глобальному Півдні введення санкцій означало б нищівні втрати, особливо з огляду на важливість Росії на світових ринках продовольства, добрив та енергоносіїв. Нарешті, російсько-українська війна відбувається в Європі, тому логічно, що саме європейські країни переймаються нею більше за інших, подібно до того, як африканські країни разом виступали проти режиму апартеїду в Південній Африці, а всі арабські держави надають офіційну підтримку Палестині.
Амбівалентний субімперіалістичний альянс
Хоча, як ми побачимо, деякі країни, що утрималися, є звичайними російськими неоколоніями, які перебувають під насильницькою окупацією (наприклад, Малі, Центральноафриканська Республіка), існує блок відносно потужних держав, які або утрималися під час всіх голосувань (Китай, Індія, Іран, Південна Африка), або під час деяких з них (Бразилія, Об’єднані Арабські Емірати — під час голосувань в Раді Безпеки), або офіційно голосували за засудження, щоб задовольнити своїх партнерів у Вашинґтоні, але на практиці демонстрували важливість зв’язків з Москвою, не приховуючи суто формального характеру свого голосування (Ізраїль, Саудівська Аравія і, певною мірою, Туреччина).
Путін зі своїм найкращим саудівським друзякою Мухамедом бін Салманом: руйнівник Ємена веселиться в компанії руйнівника Сирії та України
За винятком Туреччини, яка поставила Україні безпілотники «Байрактар», жоден з інших «союзників США» на Близькому Сході (Ізраїль, ОАЕ, Саудівська Аравія) не постачав Україні зброю і не накладав санкції на Росію. Після того, як Захід запровадив нафтові санкції проти Росії, що призвело до стрімкого зростання цін на нафту, США намагалися змусити своїх союзників, Саудівську Аравію та країни Перської затоки, збільшити постачання нафти для стабілізації цін. За повідомленнями медій, тоді лідери Саудівської Аравії та Еміратів «відхилили прохання США про розмову з паном Байденом». Після минулорічного липневого візиту Байдена до Саудівської Аравії, який він здійснив без зайвого розголосу в надії залучити саудівців на свій бік, вони натомість у жовтні переконали ОПЕК скоротити видобуток нафти на 2 мільйона барелів на день, утримуючи ціни на високому рівні для власної та російської вигоди. На додачу до цієї образи саудівці завершили 2022 рік пишним прийомом китайського лідера Сі Цзіньпіна в грудні та підписали з ним угоду про «стратегічне партнерство». Що стосується Туреччини, то «неприєднання до санкцій задля збереження відкритої дипломатії», очевидно, також означає згоду з планом Росії перетворити Туреччину на російський газовий хаб, а також блокування заявок на членство в НАТО Швеції та Фінляндії.
У випадку Ізраїлю колишній, а тепер і нинішній, ультраправий лідер Беньямін Нетаньягу тривалий час підтримував тісні зв’язки з Путіним. Тому не дивно, що такий самий ультраправий його наступник, прем’єр-міністр Нафталі Бенет, став першим «світовим лідером», який здійснив візит високого рівня до Москви, щоб зустрітися з Путіним незабаром після повномасштабного вторгнення Росії до України. У своїй першій заяві Бенет підтвердив право України на суверенітет, але не згадав про Росію. Під тиском США міністр закордонних справ і більш «центристський» сіоніст Яїр Лапід виступив з офіційним, непереконливим засудженням, але Бенет відмовився згадувати Путіна або Росію в наступних заявах і висунув вимогу, щоб його міністри утрималися від коментарів. Він відкинув заклики України про надання зброї і пообіцяв блокувати будь-які спроби країн Балтії постачати в Україну зброю ізраїльського виробництва. Його не менш фашистський міністр Авіґдор Ліберман пізніше відмовився засудити Росію після різанини в Бучі — він заявив, що «підтримує насамперед ізраїльські інтереси». Ізраїль також заблокував надання США Україні ізраїльської технології протиракетної системи «Залізний купол», у той час як російські ракети знищують Україну.
Після того, як відмова Ізраїля на прохання США стати співавтором ініціативи Ради Безпеки ООН щодо винесення на розгляд Генеральної Асамблеї пропозиції про засудження Росії викликала докір Вашинґтона, Ізраїль проголосував «за» на Генеральній Асамблеї. Але Бенет пояснив, що Росія розуміє вимушену позицію Ізраїля, а в РФ запевнили, що це не вплине на їхню співпрацю в Сирії. Прийшовши наприкінці року на зміну Бенету на посаді прем’єр-міністра, Лапід почав відкритіше критикувати Росію, але відмовився постачати зброю. Тим часом очолювана Нетаньягу ультраправа опозиційна партія «Лікуд» протягом року критикувала уряд за будь-які згадки України, а у своїй першій заяві новий уряд Нетаньягу пообіцяв «менше публічно висловлюватися» про Україну.
Засідання Ради Безпеки ООН. Фото: Reuters
Ці країни не можуть виправдовувати свою позицію тим, що вони бідні, а отже, мають обмежені можливості для впливу на ситуацію. Ізраїль, безперечно, є заможною країною Глобальної Півночі, Саудівська Аравія та ОАЕ — нафтові наддержави, а Туреччина входить до ОЕСР, а також НАТО. Вони самі вирішили так діяти. Чи означає це, що Ізраїль, Саудівська Аравія, ОАЕ і Туреччина є «антиколоніальним» авангардом? Разом з ультраправим угорським режимом найкращого друга Путіна в НАТО Орбана, який чи не єдиний в Європі засуджує санкції проти Росії і надання зброї Україні? А якщо сюди додати інші країни, де правлять ультраправі реакціонери, зокрема Моді в Індії та Болсонару в Бразилії, які є союзниками як США, так і путінської Росії, то «антиімперіалістичне» пояснення поблажливого ставлення до Росії стає ще сумнівнішим.
Ми часто чуємо, що, незважаючи на кількість голосів в ООН, «більшість світу» утрималася, а отже, відмовилася засудити Москву. Так, Китай та Індія складають дві п’ятих населення світу. Якщо до них додати інші великі країни, що утрималися, такі як Іран і Пакистан, а також Бразилію, яка, незважаючи на те, що проголосувала за засудження, відмовилась накладати санкції, в той час як напередодні вторгнення Болсонару в Москві заявив про свою «глибоку солідарність» з Росією, то ці країни охоплюють більше половини населення планети.
Але саме тут починається найбільша нісенітниця: в той час як режим мулл в Ірані щодня розстрілює сотні жінок і молодих людей, які протестують проти тиранії на вулицях, нас просять припустити, ніби ті, кого розстрілюють, катують, жорстоко пригноблюють, мають таку ж думку про Україну, як і режим, що їх вбиває. Ніби іранські курди, араби, белуджі та інші пригноблені меншини мають однакові погляди з їхніми гнобителями. Ніби мусульманське населення Ґуджарату повністю підтримує політику індуїстського шовіністичного режиму Моді, хоча сам Моді брав участь у величезному погромі в цьому штаті в 2002 році. Ніби пригноблені індійські жінки, даліти і меншини погоджуються з голосуванням БДП (Народна партія Індії) в ООН — разом з найбільшим у світі населенням, що живе в абсолютній бідності. Так, звичайно, всі вони повинні погодитися з індійською дрібною буржуазією, яка агресивно просуває свої промосковські погляди в інтернеті. Ніби мільйони жителів Сіньцзяну, які страждають від примусової асиміляції та культурного геноциду з боку китайського режиму, повинні погодитися з владою, яка їм це нав’язує, так само як і сотні мільйонів незахищеного «плинного населення» експлуатованих працівників у Китаї, — вони, звичайно, повинні погодитися зі своїми експлуататорами.
Прем'єр-міністр Індії Нарендра Моді
Відвертий ідіотизм таких припущень має бути очевидним для кожного. Таке нехтування класовим аналізом з боку тих, хто претендує на приналежність до лівої чи соціалістичної політики, просто підкреслює ідеологічне банкрутство значної частини «старої лівиці», а також виродження руху «нових лівих».
Натомість спільним для цих країн і урядів — Китаю, Індії, Бразилії, Південної Африки, Ірану, Туреччини, Саудівської Аравії, ОАЕ та Ізраїлю — є їхній субімперіалістичний (а подекуди, можливо, й імперіалістичний) характер. Їхні погляди на війну не відображають «антиколоніальну» свідомість власних народів (та й взагалі не відбивають інтереси пригноблених і експлуатованих народів), а радше свідчать про геополітичні амбіції, їхню глобальну позицію на перетині між американським, європейським, російським і китайським імперіалізмом. Вони використовують війну для утвердження власних субімперіалістичних інтересів, регіонального впливу і завоювань, а також деспотичного панування над внутрішніми і місцевими колоніями.
Так, західне лицемірство справді існує! Так, народи світу пам’ятають про колоніалізм!
Гаразд, але хіба деякі з цих тверджень не є справедливими? Звичайно, це правда, що західні імперіалістичні держави, які підтримують опір України російській окупації, поводять себе лицемірно. Жодна з них не має такого ж ставлення до десятиліть жорстокої і незаконної ізраїльської окупації Палестини і Голанських висот, а також масових порушень найелементарніших прав людини палестинців. Хоча деякі європейські уряди можуть висловлювати більше критики у порівнянні з безумовною і непохитною підтримкою Ізраїлю з боку США, ніколи не виникає навіть натяку на санкції або розрив відносин. Можна навести безліч інших прикладів, зокрема жахливі бомбардування Саудівською Аравією Ємену, де реакція Заходу так само може варіюватися від засудження до підтримки — але навіть у випадках глибокого засудження немає жодних покарань.
Те саме стосується і попередніх дій путінської Росії: ані вбивства чеченців, ані жахливі бомбардування лікарень, шкіл, ринків у Сирії від імені геноцидного режиму Асада, ані анексія Криму в 2014 році не викликали такої реакції, яку ми спостерігаємо нині в Україні.
Ілюстративне фото: O.Sanadiki, Reuters
Західні уряди та медії також ставляться з цілковитою байдужістю до конфліктів, у яких гине величезна кількість людей, як, наприклад, геноцидний напад Ефіопії та Еритреї на Тиграй, що тривав два роки і призвів до загибелі 600 000 людей. Не дивно, що багато африканців були обурені, коли державна секретарка Франції Хрисула Захаропулу вимагала «солідарності від Африки», бо Росія становить «екзистенційну загрозу» для Європи.
І, звичайно, ставлення до мільйонів українських біженців у Європі суттєво відрізняється від ставлення до біженців із Сирії та інших країн Близького Сходу й Африки.
У цьому сенсі можна зауважити, що порівняно з іншими українцям «пощастило» (якщо так взагалі можна сказати про народ, який зазнав вторгнення і бомбардувань) в плані західної підтримки. Так само як і Росія, західні держави діють з огляду на власні інтереси, і це рідко може відповідати принципу справедливості. Українські чоловіки, жінки і діти, яких бомбардують і вбивають у житлових будинках, не винні в тому, що Захід підтримує їх більше, ніж інших. Вони мають право чинити опір і отримувати допомогу звідусіль, де б її не пропонували, як і всі народи, що ведуть визвольні війни та війни опору.
Але аргумент про те, що неприйняття західного лицемірства є причиною амбівалентної позиції багатьох урядів на Глобальному Півдні, не витримує жодної критики. Чимало урядів, які займають таку неоднозначну позицію, є жорстокими та деспотичними режимами, і їм байдуже західне лицемірство чи будь-які принципи. Зазвичай вони самі є найбільшими лицемірами. Насправді саме бенефіціари західного лицемірства, зокрема щойно згадані Ізраїль, Саудівська Аравія, Ефіопія, або утрималися, або відкинули західні санкції, або вчинили інші дії, які на практиці принесли користь Росії. Адже вони мають добрі стосунки з обома імперіалістичними блоками. Щодо твердження, ніби їхня позиція є відображенням «антиімперіалістичних» поглядів серед людей, яких вони пригноблюють, то як буде показано нижче, воно мало або зовсім не відповідає громадській думці.
Схоже твердження полягає в тому, що амбівалентні погляди деяких урядів країн Півдня відображають антиколоніальні настрої: західні уряди, які нині підтримують опір України російському колоніалізму, раніше були колонізаторами, що панували над народами Півдня. Ця ситуація може викликати симпатію до українців, які тепер ведуть таку ж антиколоніальну боротьбу, як і країни Півдня в минулому; але оскільки російський колоніалізм поширювався на півночі Євразії, а не в Африці, Південній Азії чи Латинській Америці, де були інші колоніальні правителі, це може бути не так очевидно для народів Півдня. Але знову ж таки, абсурдним є уявлення про те, що реакційні, насильницькі і проімперіалістичні режими Глобального Півдня дотримуються антиколоніальних принципів.
А як щодо жителів Півдня?
Уявлення про те, що погляди і голосування в ООН низки перерахованих вище бандитських реакційних режимів представляють погляди людей, яких вони пригноблюють, за визначенням не має переконливих підстав, принаймні для тих, хто розуміє концепцію класового аналізу. Які є докази відповідності між політикою цих урядів, які складають меншість країн Глобального Півдня, і так званими «антиколоніальними» поглядами їхніх народів, які нібито виражаються в підтримці російського колоніального вторгнення в Україну?
Голосування Генеральної Асамблеї ООН за проєкт резолюції щодо повномасштабного вторгнення Росії в Україну. Фото: із відкритих джерел
Бразилія
Спочатку варто розглянути цікавий приклад Бразилії, адже як ультраправий режим Болсонару, що пішов у відставку, так і нова помірковано ліва адміністрація Лули дуже прихильно ставляться до Путіна і Росії. Болсонару завжди мав тісні зв’язки з Путіним і Трампом, вбачаючи в них як ідеологічних союзників, так і важливих торговельних партнерів. У лютому 2022 року, напередодні вторгнення Росії в Україну, Болсонару прибув до Москви, щоб заявити про свою «глибоку солідарність» з Росією! У той час як його уряд голосував на Генеральній Асамблеї ООН за засудження вторгнення, сам Болсонару розкритикував цю позицію і заявив, що українці «долю країни довірили коміку». Відтак у вересні 2022 року Бразилія утрималася під час голосування в Раді Безпеки ООН щодо засудження російської анексії окупованих українських територій. У той час, коли Захід запровадив санкції проти Росії, бразильсько-російська торгівля різко зросла. Щодо Лули, то він критикував російське вторгнення, але стверджував, що Україна несе «ту саму відповідальність», як і Росія, і що вона недостатньо намагалася вести переговори з агресором.
Проте, за даними компанії бізнес-аналітики Morning Consult, «частка дорослих бразильців, які позитивно ставляться до Росії, впала від 38% до 13% після її вторгнення в Україну 24 лютого, в той час як частка тих, хто негативно ставиться, зросла від 28% до 59%». До того ж, 62% бразильців заявляють, що вони на боці України, порівняно з лише 6% тих, хто підтримує Росію. Це свідчить про щось цілком протилежне «тиску мас» — Болсонару і Лула, хоч і з різними ідеологічними акцентами, представляють погляди субімперіалістичної панівної еліти БРІКС і те, як вона позиціонує себе у світі, а зовсім не погляди бразильських народних мас.
Існують вагомі підстави вважати, що це стосується всієї Латинської Америки, всупереч чи, може, завдяки сильним антиімперіалістичним традиціям в цьому регіоні. Ставлення до Росії в Мексиці більш позитивне, ніж у Бразилії. Проте опитування, проведене наприкінці лютого в Мексиці, показало, що лише 20% мексиканців позитивно ставляться до Путіна, а 60% — негативно.
Путін та його бразильський ультраправий однодумець Жаїр Болсонару, який нещодавно програв вибори: ми — справжні чоловіки, які не дозволять «геям» і «лібералам» завадити нам знищити Україну і Амазонію
Південна Африка
Від Бразилії ми можемо перейти до іншої країни БРІКС, яка утрималася під час голосування за резолюції ООН, що засуджують Росію, а саме до Південноафриканської Республіки. Пояснюючи голосування ПАР, майже всі статті у світових медіях згадували про «традиційні зв’язки» між Африканським національним конгресом (АНК), який очолював боротьбу проти апартеїду, та Радянським Союзом, вказуючи на підтримку цієї боротьби з боку СРСР. Можливо, голосування уряду відображає народну любов до Москви через цю історичну боротьбу? Так, ніби путінська Росія — це Радянський Союз, але Путін так не думає. Україна, до речі, теж була в складі СРСР.
Але ось у чому річ: згідно з проведеним 2021 року (до повномасштабного вторгнення) опитуванням Gallup серед африканців у 24 країнах щодо їхнього ставлення до Росії, лише 30% південноафриканців позитивно ставилися до Росії, що є другим найнижчим показником на континенті (після Замбії). Ще цікавішим є той факт, що найнижчу підтримку російського керівництва серед місцевого населення зафіксували переважно в країнах південноафриканського регіону. Наприклад, Танзанія (32%), Зімбабве (39%), Намібія (40%), Мозамбік (41%) — тобто всі ті країни, які утрималися, і де правлять режими, пов’язані з підтримуваною Радянським Союзом антиколоніальною боротьбою в 1970-х і 1980-х роках, а також боротьбою проти апартеїду в Південній Африці. Отже, там, де ми могли б очікувати найвищу підтримку Росії на основі цього «антиколоніального» дискурсу, ми, навпаки, бачимо найнижчу. Натомість у Західній Африці 2021 року підтримка російського керівництва була переважно в межах 50–70%.
Варто зазначити, що всі ці показники, як високі, так і низькі, були отримані в 2021 році, а після лютого 2022 року в усьому світі було зафіксовано різке падіння підтримки Росії. Тож візьміть це до уваги, якщо 30% все ще здаються вам значним показником. Також слід зауважити, що хоча підтримка політики російського уряду в середньому вище в Африці (42%), ніж у світі (33%), вона все ж «нижче, ніж рейтинги схвалення керівництва США (60%), Китаю (52%) і Німеччини (49%)». Навіть не знаю, як можна з огляду на це ототожнювати підтримку Росії та антиімперіалістичну боротьбу! Також примітно, що навіть середній показник схвалення Росії в 42% 2021 року значно нижчий за 57% у 2011 році, тобто відбулося різке його падіння за десятиліття, відколи глобальні імперіалістичні авантюри Росії стали більш нахабними. Можна бути впевненим, що 2022 рік не змінив ситуацію на краще.
Ці дані також означають, що, незважаючи на вищий середньоафриканський показник, 30-відсоткове схвалення російського уряду в Південній Африці є нижчим за середній світовий показник у 33%.
Лідери БРІКС: «антиімперіалістичний» авангард в стилі Орвелла
Тому, ймовірно, ми повинні зробити той самий висновок про Південну Африку, що і про Бразилію: голосування уряду АНК не є відображенням «антиколоніальної» та «антиапартеїдної» пам’яті народних мас. Натомість воно відображає погляди субімперіалістичної панівної еліти БРІКС і те, як вона позиціонує себе у світі. Робітничі класи і бідні верстви населення у всіх цих країнах, де режими зараз близькі до Росії (ПАР, Зімбабве, Намібія, Мозамбік тощо), зазнають жорстокої експлуатації з боку капіталістичних класів, що виникли на основі АНК, ЗАНC–ПФ (Зімбабвійський африканський національний союз — Патріотичний фронт), ФРЕЛІМО (Фронт визволення Мозамбіку), СВАПО (Організація народів Південно-Західної Африки), МПЛА (Народний рух за визволення Анголи — Партія праці) тощо. Очевидно, що погляди робітничих класів мають мало спільного з поглядами субімперіалістичного південноафриканського або інших неоколоніальних режимів, пов’язаних з південноафриканським, російським, китайським — і західним — імперіалізмом.
Західна та Північна Африка
А як щодо вищого рівня схвалення дій російського керівництва в Західній Африці? На думку Еріка Дрейцера, Росія здобула підтримку в деяких частинах Західної Африки, останні кілька років просуваючи там власні інтереси і витіснивши з панівної ролі французький імперіалізм. Це цілком може бути правдою. Згідно з опитуванням Gallup, 84% людей в Малі довіряли Росії в 2021 році; хоча достовірність опитувань громадської думки в умовах військової диктатури викликає великі сумніви, цілком можливо, що підтримка Росії була досить високою та наближалась до реалістичніших 50–70% (як у Ґвінеї, Камеруні, Конґо, Ніґерії, Буркіна-Фасо тощо). Чи утримання під час голосування Малі, Центральноафриканської Республіки (ЦАР) та кількох інших західноафриканських держав (Ґвінея, Тоґо) робить їх авангардом антиколоніалізму? І чи спричинив його великий сплеск підтримки Росії, яка прийшла на зміну Франції?
Проблема з заміною однієї імперіалістичної країни на іншу полягає в тому, що початкове схвалення може легко обернутися на свою протилежність, якщо нова влада діє так само або навіть гірше. У випадку Малі та Центральноафриканської Республіки (ЦАР), той факт, що це опитування провели до 2022 року, свідчить не лише про глобальне падіння підтримки Росії після її вторгнення в Україну, а й про те, що у 2022 році підтримувані Росією диктатури показали свої жахливі кровожерливі ікла.
У листопаді минулого року група «All Eyes On Wagner» («Спостереження за Ваґнером») пов’язала російське воєнізоване формування «Ваґнер», що діє в Малі, щонайменше з 23 випадками порушень прав людини після тамтешнього перевороту 2020 року. Але найбільші масові вбивства відбулися в березні 2022 року, коли протягом декількох днів малійські військові за підтримки «Ваґнера» невеликими групами стратили близько 300 цивільних осіб у місті Мура.
Так само, згідно з доповіддю ООН, в Центральноафриканській Республіці (ЦАР) найманці «Ваґнера», «завербовані для боротьби з повстанцями, від 2018 року «безперервно і безкарно» викрадали, катували і вбивали людей». У доповіді також стверджувалося, що пов’язана з «Ваґнером» російська компанія «отримала ліцензії на видобуток золота і алмазів». Але знову ж таки, жорстокість досягла піку в березні 2022 року, коли найманці «Ваґнера» в ЦАР здійснили серію масових вбивств навколо золотодобувної шахти в регіоні Андага, вбивши понад 100 золотошукачів із Судану, Чаду, Нігеру та ЦАР.
Російський найманець з «ПВК Вагнер» у Центральноафриканській Республіці (ЦАР). Осінь 2022. ЦАР. Фото: ЗМІ РФ
«Група Ваґнера» розпочала свою діяльність в Африці 2017 року на запрошення суданського тирана Омара аль-Башира, який запевнив Путіна, що для Росії Судан стане «ключем до Африки». У Судані «Ваґнер» отримав концесії на видобуток золота, і цей прибутковий бізнес потім поширився на інші країни регіону. Це призвело до жорсткої конкуренції з французьким імперіалізмом у Західній Африці, але потреба Росії в золоті значно зросла після її вторгнення в Україну та запровадження західних санкцій, що стало ймовірним фактором посилення насильницьких репресій.
Цікаво, що б подумали загиблі селяни і золотошукачі стосовно твердження західних лівих про те, ніби утримання під час голосування в ООН диктаторів Малі, ЦАР і Судану, яких підтримує Росія, відображає «антиколоніальні» погляди їхніх народів? А може це просто погляди диктаторів, які керують російськими неоколоніями за допомогою близьких до нацистської ідеології грабіжників і вбивць «Ваґнера»?
Між тим, інший уряд, який двічі утримався під час голосувань в ООН, — це уряд Ефіопії, який вже два роки веде геноцидну війну проти народу Тиґраю, в результаті чого загинуло близько 600 000 людей — жахливий злочин, який світ відмовляється помічати. Якщо утримання уряду Ефіопії також означає проросійську орієнтацію, то чи справді це голос антиколоніального визволення? Коли режим водночас отримує «здавалося б, безумовне американське схвалення і підтримку»? Кому цікаво знати, чи підтримали жертви цього режиму рішення їхніх убивць під час голосування в ООН? А його союзник, еритрейська диктатура, яку ефіопський режим запросив у свою країну, щоб допомогти йому вбивати власних громадян з Тиграю, бо знав, що вона зробить це без жодного жалю, — фактично єдина африканська держава, що проголосувала проти резолюції ООН у лютому. Не дивно, що єдину країну, яка заявляє про безумовну підтримку кремлівського режиму, повсюдно вважають однією з найгірших диктатур у світі. Одноосібна диктатура президента Ісаяса Афеверкі «постійно залучає своє населення до примусової праці та військової служби […] без правового захисту, без незалежних організацій громадянського суспільства та вільних медій, без незалежної судової системи», причому з моменту здобуття незалежності в 1993 році тут жодного разу не проводились вибори.
Дійсно, хоча це може здатися перебільшенням, справедливим видається твердження Магами Тавата у статті «Російсько-українська війна: як і чому голосували африканські країни в ООН» для видання The Conversation про те, що меншість африканських держав, які утрималися від засудження російського вторгнення й анексій, здебільшого є диктатурами (за винятком Південної Африки), тобто режимами, на які суспільна думка їх населення не має вирішального впливу. Звичайно, є винятки — кривава єгипетська диктатура ас-Сисі голосувала разом з більшістю, але фактично вона потрапляє в один табір зі своїми саудівськими та еміратськими союзниками, тобто робить «правильний» для Вашинґтона вибір та водночас докладає всіх зусиль, аби зберегти свої зв’язки з Москвою. Та й справді, у липні Росія розпочала давно заплановане будівництво першої в Єгипті атомної електростанції.
Індія
Як відомо, Індія Моді, яка має тісні зв’язки з путінською Росією і зі США, вбачаючи в Китаї свого головного конкурента, утрималася під час голосування за резолюції ООН і зберегла добрі відносини з Росією. Для Моді це не лише традиційні російсько-індійські зв’язки, протиставлення Росії Китаю і, знову ж таки, глобальне позиціонування субімперіалістичної буржуазії БРІКС, а й — як і у випадку з Болсонару в Бразилії — глибоко ідеологічна спорідненість, оскільки індуїстська шовіністична БДП Моді тісно пов’язана з ультраправим інтернаціоналом Путіна.
Путін обіймається з ультраправим шовіністичним однодумцем-індійцем Нарендрою Моді на знак дружньої конкуренції у розбудові імперій; «війна з тероризмом», яку вигадав Джордж Буш, виявилася вельми корисною маніпуляцією на цьому шляху.
Ця ідеологічна прихильність до Росії тим сильніша, чим правіші погляди сповідують її союзники. Невдовзі після початку повномасштабної російської агресії члени ультраправої індуїстської організації «Гінду Сена» («Армія індусів») вийшли на демонстрацію на підтримку Путіна і вторгнення. Демонстранти тримали плакати з написом «Росія, ти борешся, ми з тобою», а деякі закликали до «неподільної Росії». Президент «Гінду Сена» Вішну Ґупта навіть висловився за те, щоб Індія відправила своїх солдатів воювати на боці Росії. Справді, концепцію «Акханд-бгарат», яка «передбачає, що весь індійський субконтинент, що простягається від Афганістану до М’янми, належить єдиній і «неподільній» нації з Індією в її осерді», підтримують чимало індуїстських шовіністичних ультраправих, переконання яких нагадують погляди путіністів і дуґіністів, які вважають, що всі колишні частини Російської імперії належать Росії.
Моді очолює індуїстський шовіністичний режим, який вдається до відкритого насильства проти індійських мусульман і палко підтримує соціальну нерівність у країні, де мільярдери сьогодні ростуть як гриби. Індія може похвалитися сумнівним досягненням — найбільшою абсолютною кількістю бідняків у світі. З огляду на це, безумовно, дивує, коли так звані «ліві» і навіть «соціалісти» стверджують, що пропутінська політика Моді якимось чином підтримує антиколоніальні традиції жорстоко пригноблених і зубожілих його підданих. «Більшість світу» утрималася, як ми чуємо, не просто від звичайних нетямущих лібералів, а від тих, хто сповідує класовий аналіз, адже разом Індія і Китай складають дві п’ятих населення світу!
Визначити погляди індійців на російсько-українську війну доволі складно, а в настільки великій і розмаїтій країні ймовірність того, що опитування матимуть інформативну цінність, доволі мала. Але ми знаємо, що проведене в травні минулого року опитування соціологічної компанії Ipsos показало такі результати: з одного боку, 6 з 10 індійців схвалюють збереження добрих відносин між Індією та Росією і виступають проти того, щоб Індія запроваджувала економічні санкції, але з іншого боку, те ж саме опитування показало, що 77% індійців вважають запроваджені іншими країнами економічні санкції «ефективною тактикою для припинення війни», а 7 з 10 переконані, що «невтручання в російсько-український конфлікт заохотить Росію поширити війну на решту територій Європи та Азії». В опитуванні компанії Blackbox Research, проведеному у березні 2022 року, лише 4% індійських респондентів заявили, що мають позитивне ставлення до Москви (у Китаї таких було лише 8%), а 91% опитаних в Індії заявили, що підтримують Україну або симпатизують їй (цей показник так само напрочуд високий у Китаї — 71%). Близько 60% індійців покладають відповідальність за конфлікт на Росію, тоді як у Китаї таких лише 10%.
Хоча важко визначити, що саме доводять ці опитування, на перший погляд, вони свідчать про те, що, незважаючи на певну амбівалентність, загалом індійці більш критично ставляться до Росії і з більшою симпатією — до України, ніж це робить режим Моді. Підтримка Росії та позиції індійського уряду з цього питання виглядає особливо сильною в соціальних медіях, які, ймовірно, відображають погляди переважно вищого середнього класу Індії. Цікаво подивитися, на чому ґрунтуються їхні погляди; але в своїй статті для видання Scroll.in журналіст Уманґ Подар навіть не згадує про «антиколоніальну свідомість». Радше йдеться про «історичні зв’язки» між Індією та Росією (тобто про звичайну геополітику), про те, що Росія є головним постачальником зброї для Індії, а також про те, щоб зупинити Росію від надмірного зближення з Китаєм, якого Індія вважає своїм головним субімперським суперником, хоча обидві країни входять до складу БРІКС. І весь той величезний арсенал сучасних озброєнь, який Індія купує у Росії, спрямований на боротьбу не з британським колоніалізмом, а з Китаєм, Пакистаном, окупованим Кашміром тощо.
Саміт учасників Чотирьохсторонього діалогу (Quad) з безпеки в Білому домі, 24 вересня 2021. Фото: Evelyn Hockstein, Reuters
За іронією долі, проросійську позицію Індії щодо війни вважають «антиколоніальною» або «антиімперіалістичною», у той час як російська зброя націлена на Китай в рамках антикитайського альянсу QUAD (Чотиристоронній діалог з питань безпеки), у якому беруть участь Індія, США, Австралія та Японія.
Китай
Як зазначалося вище, твердження про те, що «разом Індія і Китай складають дві п’ятих населення світу» — це хіпстерсько-лівацький мем, який передбачає, що утримання під час голосування в ООН з боку режимів БДП і КПК (Комуністична партія Китаю) відображає погляди всього їхнього експлуатованого і пригнобленого населення.
Як і у випадку з Індією, нам не варто покладатися на опитування відносно невеликої кількості людей у країні з населенням 1,4 мільярда. А у випадку з Китаєм визначення народних поглядів ускладнюється майже повною монополією режиму на засоби масової інформації, включно з соціальними медіями. Окрім Північної Кореї, лише кілька країн у світі так само ефективно придушують незалежні соціальні медії, як Китай.
У згаданому вище опитуванні Blackbox, разом з інформацією про настрої в Індії, також повідомляється про можливі погляди жителів Китаю. Опитування показало, що лише 8% респондентів мають позитивне ставлення до Москви, і напрочуд високий 71% у Китаї заявили, що підтримують Україну або симпатизують їй. Проте, лише 10% китайських респондентів звинуватили Росію в конфлікті — значно менше, ніж в Індії. Незрозуміло, як пояснити це протиріччя, особливо з огляду на контекст, про який йшлося вище, але ми можемо зробити деякі загальні спостереження.
По-перше, чи логічно припустити, що колонізовані тибетські народні маси або переважно мусульманське, тюркське, уйґурське населення Сіньцзяну, де мільйон людей утримують у таборах «перевиховання» для примусової асиміляції, ймовірно, дотримуються схожих поглядів з ханьським шовіністичним режимом? Китай нині може похвалитися 1185 мільярдерами — це більше, ніж у США. До того ж, «статки 153 членів китайського парламенту та його дорадчого органу, яких [аналітична компанія Hurun Report] вважає «надбагатими», становлять 650 мільярдів доларів». Наскільки ймовірно, що жорстоко експлуатоване, постійно незахищене, «плинне» населення трудових мігрантів, які переїжджають з села в місто і назад, — п’ята частина населення Китаю, на чиїх плечах тримається китайське «диво», — охоче погодиться зі своїми експлуататорами? Або що бюрократія КПК «відображає» їхні погляди?
По-друге, чи справді хтось вірить, що політика Китаю (з одного боку, утримання від голосування в ООН і покладання провини на «НАТО», а з другого — постійне надсилання недвозначних сигналів про те, що «слід поважати суверенітет і територіальну цілісність усіх країн, включно з Україною») «відображає» щось інше, ніж сміливі амбіції нової імперіалістичної держави? У своїй першій закордонній поїздці після пандемії — до Казахстану, колишньої радянської республіки з великою російською меншиною — китайський лідер Сі Цзіньпін запропонував «рішучу підтримку Казахстану в захисті його незалежності, суверенітету і територіальної цілісності». Незважаючи на «союз» з Китаєм, Росія неминуче є також його імперіалістичним суперником, тому Китай воліє бачити Росію в ролі не рівного партнера, а васала. Путін просто вимушений був з цим змиритися після катастрофічного вторгнення в Україну.
Казахстан та інші країни Центральної Азії тепер вважають Китай, а не Росію, ключовим гарантом своєї безпеки. Великий міжнародний прорив Сі, пишний державний візит до Саудівської Аравії в грудні 2022 року, під час якого дві країни підписали «всеосяжну угоду про стратегічне партнерство», а китайські та саудівські фірми уклали 34 інвестиційні угоди, став важливим кроком у наступі на традиційну американську, а віднедавна й російську територію. Китай був достатньо впевненим, щоб заявити про свою підтримку основних позицій арабських країн Перської затоки на противагу позиціям Ізраїлю та Ірану, не очікуючи жодного погіршення міцних відносин з обома цими державами. Сі оголосив цей візит «визначальною подією в історії китайсько-арабських відносин». Тим часом, коли вторгнення Путіна в Україну призвело до розриву масштабних російсько-німецьких економічних відносин і краху Північного потоку, Німеччина дозволила великій китайській судноплавній групі придбати велику частку в стратегічному порту Гамбурга.
Було б нерозумно ототожнювати чіткий і рішучий політичний вибір амбітної імперіалістичної держави з «антиколоніальною» свідомістю «п’ятої частини населення світу».
Сі Цзіньпін і Мухамед ібн Салман ас-Сауд: стратегічне партнерство заради антиімперіалізму, ну-ну
Іран
Режим мулл в Ірані, як і Китай, послідовно утримується від голосування за резолюції ООН, що засуджують Росію, і водночас утримується від підтримки вторгнення, що суперечить догмі Ірану про те, що він нібито проти вторгнень (після досвіду вторгнення на його територію Іраку), особливо коли йдеться про дії «великих держав», через власний досвід перебування під санкціями США. Тут слід вказати на очевидне лицемірство, адже своє масоване втручання в Ірак і особливо в Сирію, щоб підтримати геноцидний режим Асада, Іран «переконливо» пояснює як «захист Сирії», водночас заявляючи, що будь-яке кричуще вторгнення не можливо виправдати.
Однак, на відміну від Китаю, Іран безпосередньо виступив на боці Росії у її вбивствах українського мирного населення, постачаючи ударні дрони до Росії.
Чи можна пояснити позицію Ірану як відображення «антиімперіалістичної свідомості» іранських народних мас, що сформувалася внаслідок десятиліть втручань з боку США? Іншими словами, чи «відображає» позиція кровожерливої муллократії погляди простих іранців, зокрема молоді та жінок, які місяцями виходять на вулиці й протестують проти реакційної диктатури, і яких режим розстрілює і вішає? Наскільки вірогідним видається таке припущення, принаймні для тих, хто хоч трохи розуміється на класовому аналізі?
Найімовірніше, воно не відповідає дійсності. Згідно з опитуванням 1014 осіб, яке у червні-липні 2022 року провели Центр міжнародних і безпекових досліджень в Меріленді (CISSM) та соціологічна компанія IranPoll, після російського вторгнення позитивне ставлення до Росії впало з незначної більшості в 56% до меншості в 40%, тоді як негативне ставлення до Росії зросло з 42% до 57%, а зокрема 32% мають «дуже негативне ставлення». Це не суперечить тому факту, що переважна більшість все ще дотримується вкрай критичного ставлення до США. Хоча 28% підтримали твердження, що Росія діяла в рамках законної самооборони, вдвічі більше, а саме 55%, обрали твердження, що Росія порушує принцип, згідно з яким жодна країна не повинна вторгатися в іншу країну. Щодо того, хто винен у війні, Росію і Захід звинувачували приблизно порівну, тоді як дуже мало хто звинувачував Україну.
Тож втручання Ірану з його постачанням безпілотників-убивць Росії суперечить іранській суспільній думці і навіть призвело до критики на високому рівні: тридцять п’ять колишніх іранських дипломатів закликали Іран проголосити нейтралітет і різко розкритикували це втручання. Сам Іран стверджує, що безпілотники, які використовує Росія, були передані до початку війни, і що з тих пір він не відправляв нових безпілотників. Якою б не була правда, це свідчить про те, наскільки ганебною є фактична позиція Ірану.
Іранська підтримка російського вторгнення в Україну не відображає «народних антиімперіалістичних поглядів», а є ризикованою стратегією субімперської потуги. Як і Саудівська Аравія, Туреччина, Єгипет, Індонезія та Аргентина, Іран є країною-кандидатом на вступ до БРІКС і діє в рамках цього субімперського суперництва. Іран сподівається схилити Росію на свій бік у тіньовій війні з Ізраїлем у Сирії. Протягом декількох років Росія, яка керує системою протиповітряної оборони Асада, дозволяє Ізраїлю бомбити позиції Ірану і «Хезболли», якщо він уникає ударів по сирійському режиму. Приймаючи іранські безпілотники, Росія однак ризикує схилити Ізраїль до проукраїнської позиції.
Проте, на сьогодні жодних змін не відбулося. Навпаки, посилаючись на військові потреби через війну з Україною, Росія в серпні минулого року вивела з Сирії свої зенітні системи С-300, ще більше відкривши повітряний простір для ізраїльських бомбардувальників, а також, як повідомляється, вимагаючи від іранських військ залишити західну Сирію (тобто територію, ближчу до Ізраїлю). При цьому ізраїльські бомбардування помітно зменшилися в останні місяці, після підписання угоди про розмежування газових родовищ у Середземному морі з ліванським урядом, до якого входить «Хезболла». І поки що немає жодних ознак зміни ізраїльської позиції: Ізраїль утримався під час голосування за резолюцію ООН, що закликає Росію виплатити репарації Україні, а Україна нещодавно неодноразово голосувала на підтримку антиізраїльських і пропалестинських резолюцій ООН.
Яким би цікавим не було таке субімперське геополітичне позиціонування, воно явно не відображає поглядів ворогів іранського режиму — тобто його народу, людей, яких розстрілюють на вулицях.
Путін, турецький та іранський деспоти Ердоґан і Хаменеї: більше стратегічних альянсів заради антиімперіалізму!
Палестина
Палестина є однією з тих країн, де можна було б очікувати, що внаслідок постійного приголомшливого лицемірства західних урядів більшість її населення обере проросійську позицію — просто через глибоку образу на Захід. Хоча така позиція не була б виправданою, її можна було б зрозуміти. І для більшості країн світу її важко було б критикувати без подальшої участі у відвертому лицемірстві. Вона була б ще більш зрозумілою з огляду на обурливі проізраїльські заяви українського президента Зеленського, які здаються ще більш жалюгідними зважаючи на непохитну відмову Ізраїлю простягнути Україні руку допомоги.
Тож нас не має дивувати, коли ми читаємо в опитуванні, проведеному Палестинським центром громадської думки у квітні 2022 року, що значна частина населення (32,3% палестинців) вважає, що Росія має право на вторгнення. Однак несподіванка полягає в тому, що більша кількість (40,2%) вважає, що «Росія веде несправедливу війну проти свого сусіда». Опитування, в якому взяли участь 1014 осіб, проводилося серед палестинців, що проживають на Західному березі річки Йордан, включно зі Східним Єрусалимом, і в секторі Газа. Іншими словами, хоча західні уряди, які підтримують Україну найсучаснішою зброєю для протистояння незаконному і варварському російському вторгненню, воліють засуджувати кожен акт справедливого палестинського опору незаконній і жорстокій ізраїльській окупації, натомість озброюючи Ізраїль до зубів і надаючи дипломатичне прикриття навіть його найбільш кричущим порушенням, все ж таки в основі антиколоніальної боротьби Палестини лежить людяність. Тому навіть за таких обставин частина населення ототожнює себе з іншою жертвою схожої війни за колоніальне поневолення і винищення. Західні ліві повинні пам’ятати, що палестинці — це люди, а не просто «проєкт»; вони так само здатні вирішувати складні питання.
Зрештою, білий націоналістичний режим Путіна не є великим другом палестинців: Путін, як відомо, заявив, що підтримує боротьбу Ізраїлю під час такого собі бліцкригу проти Гази — ізраїльської операції «Непорушна скеля» 2014 року, в результаті якої загинуло понад 2300 палестинців і близько 11 000 були поранені, зокрема 3374 дитини, з яких понад 1000 на все життя стали інвалідами. Відтоді, як 2015 року Росія почала терористичні бомбардування сирійського цивільного населення, щоб врятувати Асада, Путін і прем’єр-міністр Ізраїлю, лідер партії «Лікуд», сіоністський екстреміст Беньямін Нетаньягу не припиняли зустрічей на високому рівні — Нетаньягу зустрічався з Путіним більше, ніж з будь-яким іншим світовим лідером. 2018 року Нетаньягу — разом з президентом Сербії Александром Вучичем — був одним з двох світових лідерів, які стояли поруч з Путіним на Красній площі під час святкування 73-ї річниці перемоги СРСР над нацистською Німеччиною. 2019 року Нетаньягу навіть створив величезний передвиборчий плакат, на якому він зображений разом з Путіним.
Путін і його любий друг ізраїльський лідер Беньямін Нетаньягу: Кого ще можна запросити на 60-ту річницю перемоги Червоної армії, як не організатора етнічних чисток Палестини? Для справжніх друзів маленька незаконна окупація — абищиця.
Ірландія
Хоча Ірландію не можна вважати звичайною частиною «Глобального Півдня», та вона, зрештою, протягом століть була колонією Британії, а британський контроль над Ольстером можна порівняти з тим, як колишній колоніальний господар вирізав з України Донецьку та Луганську «республіки».
Найбільша партія Ірландії Шин Фейн, яка має довгу історію опору британському колоніалізму, на своєму з’їзді (Ard Fheis) 5 листопада 2022 року заявила про беззаперечну підтримку опору України російському колоніалізму, додавши, що «Ard Fheis однозначно засуджує будь-яку форму імперіалізму або колоніальної агресії; ми виступаємо проти заперечення національного самовизначення та всіх без винятку порушень національного суверенітету в усьому світі; ми стверджуємо, що варто підкреслювати та посилювати верховенство міжнародного права, поважаючи здійснення національного самовизначення, суверенітету та демократії в усіх країнах». Тому Шин Фейн вимагає повного припинення війни в Україні, повного відновлення національного суверенітету України, негайного виведення всіх російських збройних сил, збереження всіх політичних та економічних санкцій до досягнення цих цілей.
Демократичне голосування Шин Фейн, здається, більш репрезентативно відображає погляди колись колонізованого народу, ніж утримання жорстокого шовіністичного режиму Моді в Індії, його суперника Пакистану, однопартійного Китаю, який проводить примусову асиміляцію мільйона людей у своїй внутрішній колонії Сіньцзян, кровожерливих іранських мулл, які в наші дні розстрілюють очолюване жінками повстання, жорстоких диктаторських режимів у Малі та ЦАР, що їх підтримує «Ваґнер», та інших. Також варто зазначити, що «головним промовцем на з’їзді, щорічному Ард Фейс, був Омар Барґуті, засновник руху «Бойкот, дивестиція та санкції» (БДС), який дістав підтримку партії Шин Фейн», тобто Шин Фейн є послідовною у своїй політиці.
Шин Фейн також «однозначно засуджує незаконну анексію чотирьох областей України, яку здійснила Росія» та називає це «грубим порушенням міжнародного права».
Президентка партії Шинн Фейн Мері Лу Макдональд. Фото: із відкритих джерел
Коментар щодо глобальних опитувань
Наведений вище аналіз ґрунтується на дещо еклектичному розмаїтті національних і наднаціональних опитувань, тому важко оцінити їхню достовірність без проведення значно глибших досліджень. Однак важко знайти надійніші актуальні дані, і, звичайно, немає жодних опитувань, які б свідчили про широку підтримку Росії та її вторгнення на Глобальному Півдні чи деінде. Попри значні відмінності, всі опитування вказують на те, що більшість людей у світі засуджують російське вторгнення, симпатизують Україні і ставляться доволі критично до Росії; всі вони також досить чітко вказують на те, що, якою б не була ситуація до 2022 року, після вторгнення підтримка Росії і Путіна різко впала в усьому світі.
Це також підтверджують глобальні опитування. Наприклад, опитування фундації «Відкрите суспільство», проведене у липні і серпні 2022 року в 22 країнах, в якому взяли участь 21 000 осіб, дві третини з яких живуть на Глобальному Півдні, виявило «сильну і широку підтримку» думки про те, що для досягнення миру Росія повинна «вивести свої війська з усієї території України, яку вона зараз контролює». Більшість населення майже всіх країн поділяє цю думку, за винятком Сенеґалу (46%), Індії (44%), Індонезії (30%) та Сербії (12%). Серед країн з найбільшою підтримкою ідеї виведення російських військ з України варто назвати Кенію (81%), Ніґерію (71%), Бразилію (68%), Колумбію (67%) — всі вони мають вищі показники за США, Японію, Францію та Німеччину, — а також Південну Африку (59%). У цьому питанні немає жодної різниці між населенням Півночі та Півдня.
Дещо інші результати показало опитування компанії Ipsos, в якому у березні та квітні 2022 року взяли участь 19 000 осіб у 27 країнах, але воно було зосереджене не так на ставленні респондентів до певної проблеми, як на тому, яких заходів слід вжити, на питаннях, пов’язаних з санкціями, «військовим втручанням», вчиненням якихось невизначених «дій», прийняттям українських біженців тощо. У цьому випадку не дивно, що вищий рівень підтримки тих чи тих дій був у Європі і дещо нижчий в США.
Зрештою, війна в Україні відбувається в Європі, і західні країни, очевидно, на відміну від бідніших країн, можуть собі дозволити і військову підтримку України, і взаєморуйнівні санкції проти Росії. Однак у цьому випадку припущення про «антиімперіалістичну» свідомість прихильників Росії ставить під сумнів присутність серед країн, де найбільша кількість людей виступає проти будь-яких «дій» чи «втручань», Угорщини — європейської держави на чолі з ультраправим урядом Орбана; Ізраїлю, який багато хто вважає крайнім форпостом західного імперіалізму; саудівської монархії, яку часто називають (дещо некоректно) нереформованим режимом-клієнтом США; Туреччини, яка є членом НАТО. Справді, твердження про те, що «бездіяльність в Україні заохотить Росію до подальших військових дій», отримало найнижчу підтримку серед 27 країн в Ізраїлі та Угорщині. Лише в цих двох країнах за цю точку зору проголосувало менше 50% опитаних (порівняно, наприклад, з 71% в Індії). Реальність може бути досить складною для тих, хто мислить в категоріях «свій — чужий».
Українські військовослужбовці ведуть вогонь із французької САУ 155 мм/52 калібру «Цезар» по російських позиціях на передовій на Донбасі 15 червня 2022 року. Фото: Aris Messinis, Getty Images
Субімперіалізм
Я писав вище про відносно потужні держави, які утримуються або займають амбівалентну позицію щодо жахливої імперіалістичної загарбницької війни Росії проти України:
«Натомість спільним для цих країн і урядів — Китаю, Індії, Бразилії, Південної Африки, Ірану, Туреччини, Саудівської Аравії, ОАЕ та Ізраїлю — є їхній субімперіалістичний (а в деяких випадках, можливо, й імперіалістичний) характер. Їхні погляди на війну не відображають «антиколоніальну» свідомість власних народів (та й взагалі не відбивають інтереси пригноблених і експлуатованих народів), а радше свідчать про геополітичні амбіції, їхню глобальну позицію на перетині між американським, європейським, російським і китайським імперіалізмом. Вони використовують війну для утвердження власних субімперіалістичних інтересів, регіонального впливу і завоювань, а також деспотичного панування над внутрішніми і місцевими колоніями».
Патрік Бонд, Ана Гарсія та Мігель Борба описують «субімперські» потуги як такі, для яких «характерні надексплуатація робітничих класів, хижацьке використання власних периферій та співпраця (хоча й конфліктна) з імперіалізмом, особливо в ролі посередників у передачі як додаткової вартості, створюваної працею найманих робітників, так і «безкоштовних дарів природи» (нерівний екологічний обмін) з Півдня на Північ». Бонд наводить слова Джона Сміта про те, що «залежні економіки, як-от Бразилія, намагаються компенсувати відтік багатства до імперіалістичних центрів, розвиваючи власні експлуататорські відносини з ще менш розвиненими і периферійнішими сусідніми економіками», а також цитує Девіда Гарві, який зазначає, що «кожен новий центр накопичення капіталу заради розвитку шукає систематичної просторово-часової фіксації власного додаткового капіталу через визначення територіальних сфер впливу».
Коли ж такі центри намагаються виокремити «територіальні сфери впливу», співпрацю між ними та глобальними імперіалістичними державами будуть переривати спалахи конкуренції, оскільки їхні обмежені експлуататорські прагнення іноді вступатимуть у конфлікт з експлуататорськими потребами більших глобальних потуг. Таку «конфліктну співпрацю» з імперіалізмом провідний теоретик залежності Руй Мауро Маріні назвав «антагоністичною співпрацею». На думку Гарві, відкриття глобального ринку створило можливість для нових великих регіональних держав «долучитись до глобальної економіки». Але «після цього вони стають конкурентами на світовій арені». Однак важливо зазначити, що їх (часткове) перетворення на конкурентів у жодному разі не робить їх «антиімперіалістичними». Навпаки, ці великі центри економічної та військової могутності на Глобальному Півдні «прагнуть наслідувати приклади західної експансії, використовуючи інструменти (корпоративно-орієнтованої) багатовимірної влади».
Не дивно, що період глобальної кризи, подібної до тієї, яку спричинило російське вторгнення в Україну, став ідеальним моментом для низки субімперських держав (навіть для тих, кого зазвичай вважають «союзниками Заходу»), щоб самоствердитися, заявити про себе та використати кризу для покращення своїх позицій по відношенню до американського та європейського імперіалізму і, водночас, до занепалого російського імперіалізму, а також китайського імперіалізму, що піднімається на світову арену. Це момент, коли всі перебувають під тиском, що змушує йти на певні домовленості заради того, щоб залучитись підтримкою цих субімперських потуг.
Хоча це не остаточне пояснення причин утримання та/або фактичного нейтралітету чи навіть проросійської орієнтації великої кількості потужних правлячих класів на Глобальному Півдні, воно набагато краще за спроби декого оголосити мільярди людей Глобального Півдня своїм «антиколоніальним» проєктом, стверджуючи, що вони є монолітною масою, яка мислить однаково. У цьому альтернативному сценарії панівні еліти, відповідальні за надексплуатацію робітничих класів і народів у «ще менш розвинених і периферійних сусідніх економіках», просто відображають на позір антиколоніальну свідомість тих, кого вони гноблять і експлуатують. А ті, і собі, радо підтримують глобальну політику своїх гнобителів і експлуататорів. Як ми побачили, це не тільки нелогічно за своєю суттю і суперечить навіть базовій концепції класового аналізу, але також не відповідає більшості емпіричних даних про громадську думку на Глобальному Півдні.
_category.png)
