Розстріли на Майдані: теорії змови і питання без відповідей

Десять років тому протести Євромайдану повалили уряд Януковича. Парадоксально, але ніхто не поніс відповідальності за найкривавіший напад на протестувальників — масові розстріли людей, які піднімалися вулицею Інститутською 20 лютого. Всі загиблі прихильники Євромайдану були увічнені як Небесна сотня, їхні імена та фотографії були публічно виставлені на Майдані та в деяких містах України. Натомість імена злочинців залишаються невідомими, незважаючи на кілька розслідувань і судових процесів. Така ситуація призвела до різних спекуляцій. Дехто навіть звинувачував провідників Євромайдану в операції під чужим прапором для дискредитації Януковича, його уряду та спецпідрозділів міліції.

У тексті історика Вільяма Ріша йдеться про розслідування розстрілів 20 лютого. Це частина розділу його майбутньої книжки, якою він люб’язно поділився з нами перед публікацією. Книга розповідає про Євромайдан, антимайданівські протести та російську інтервенцію (до лютого 2022 року), що послідувала за ними. У цьому розділі Ріш критикує версію Івана Качановського про розстріли 20 лютого, наводячи загальнодоступні факти про ті події.

Вільям Ріш — професор історії в Коледжі штату Джорджія, США. Сфера його наукових інтересів: сучасна європейська, радянська та українська історія. Він є автором книги «Український Захід: Культура і доля імперії у радянському Львові».

Теорія «бійні на Майдані»

Падіння режиму Януковича після розстрілів на Майдані викликало багато спекуляцій щодо того, хто насправді стояв за цим злочином. Провокаційними твердженнями найбільше відзначився Іван Качановський. У своїх статтях він пише, що опозиційні політики та ультраправі націоналісти організували і здійснили те, що він називає «бійнею на Майдані». За словами Качановського, вони влаштували операцію під чужим прапором, аби покласти провину за кровопролиття на українські силові структури, що спонукало Захід посилити тиск на Януковича з метою змусити його піти на значні поступки Майдану — поступки, які Янукович не міг собі дозволити^[1].

Качановський ретельно вивчав самі розстріли, а також розслідування розстрілів на Майдані 20 лютого і судові процеси над п’ятьма беркутівцями (двома командирами і трьома солдатами), які перебували під арештом. Ці судові процеси були перервані після того, як п’ятьох підозрюваних було звільнено в рамках обміну полоненими з Росією у 2019 році. Процеси відновили після того, як двоє з колишніх беркутівців повернулися з самопроголошеної Донецької Народної Республіки, щоб довести свою невинуватість. 

Бійці «Беркута» на Майдані Незалежності

Аргументи Качановського зводяться до наступного. Він стверджує, що постмайданний уряд України саботував розслідування і приховував те, що сталося того дня. Звіти медичних розтинів жертв та початкові балістичні дослідження, які провела прокуратура, вказували на те, що у перших загиблих протестувальників стріляли з готелю «Україна» і Консерваторії поруч з Майданом. Після цього прокуратура припинила подальший балістичний аналіз та майже повністю покладалася на судово-медичних експертів, щоб визначити, хто і звідки стріляв у жертв. Самі медичні експерти визнали, що це не є стандартною практикою, і навіть суддя дорікнув слідчим, бо ті покладалися лише на судово-медичну експертизу й відкинули свідчення очевидців про те, що постріли було зроблено з будівель, які утримували активісти Майдану. 

Численні очевидці стверджували, що снайпери стріляли з готелю «Україна», який тоді перебував під контролем протестувальників, а також з дахів інших будівель, що не контролювалися урядовим силам. Всупереч заявам українських медій та прокуратури, більшість загиблих не були жертвами бійців «Беркута» та інших урядових сил, які стояли за барикадою з бетонних блоків і вантажівок на вулиці Інститутській. Представники урядових сил, які перебували на дахах прилеглих будівель або за барикадою на вулиці Інститутській, зокрема, підрозділи «Альфа», «Омега» та УДО (Управління державної охорони України), свідчили, що вони прибули лише після початку масових вбивств, і їхнім завданням було знищити снайперів, які нібито стріляли як у міліцію, так і в протестувальників. Деякі протестувальники (наприклад, активіст «Правого сектору» Кий) навіть публічно заявляли, що Петро Порошенко, на той час опозиційний політик, та Дмитро Ярош, лідер «Правого сектору», забезпечили прикриття цих снайперів з боку Майдану, дозволивши їм втекти з Києва разом з іншими спецпризначенцями, яких затримали 20 лютого^[2].

Качановський критикує тривимірне комп’ютерне дослідження загибелі трьох протестувальників, яке використали як доказ у судовому процесі щодо розстрілів на Майдані. Дослідження, яке провела архітектурна фірма з Брукліна SITU Research, що займається відео-криміналістикою, спиралося на чисельні відеозаписи, світлини та дані з мобільних телефонів, що їх зібрав львівський активіст Евелін Нефертарі. Качановський стверджує, що дослідження SITU Research нехтує результатами медичного розтину жертв. Підмінивши реальний балістичний аналіз штучним інтелектом, який перемістив рани так, щоб вони відповідали напрямку, з якого стріляли «беркутівці»^[3].

Силовий розгін мирного мітингу на підтримку євроінтеграції України на Майдані Незалежності, 30 листопада 2013 року, Київ, Україна. Фото: STR / AFP via Getty Images

Невдалі розслідування

Качановський залишає поза увагою важливі нюанси цих розслідувань. Опублікований 31 березня 2015 року звіт Міжнародної дорадчої групи з розслідування подій на Майдані, створеної за підтримки Ради Європи, відзначає кілька проблем, які не були пов’язані з навмисним втручанням з боку політичних лідерів. Це проблеми, які робили будь-яке розслідування розстрілів проблематичним для будь-якого представника влади. Більшість злочинів, скоєних проти протестувальників, відбувалися на території, яку контролювали учасники Майдану. Це утримувало правоохоронців від проведення обшуків на місцях, де були жертви або де протестувальників підозрювали у розстрілі інших. 

Тіла загиблих і поранених часто переміщували. Ці фактори перешкоджали розслідуванню траєкторій польоту куль. Медичні записи про жертв Майдану велися в різних місцях і часто були неповними. Поранених протестувальників лікували на місці в імпровізованих медичних центрах через необхідність негайної медичної допомоги або через страх помсти з боку урядових сил. Лікарні не змогли зберегти докази, як-от вилучені з тіл кулі. Урядові документи зникали, були викрадені або знищені. Наприклад, Генеральний прокурор України та його заступник повідомили, що справи Міністерства внутрішніх справ щодо протестувальників Майдану, розстріляних 22 січня 2014 року на вулиці Грушевського, були фактично порожні. 

Оскільки чиновники часів Януковича зосередилися на розслідуванні жертв, тобто протестувальників, а не виконавців убивств, до останнього тижня лютого 2014 року жодного реального державного розслідування розстрілів не проводилося. Протести, насильство, вчинене проти протестувальників, і місце злочину були масштабними. Оскільки правоохоронці не мали розпізнавальних знаків і часто були в масках або зі щитами, серед них було важко ідентифікувати потенційних злочинців. У звіті не згадують проблеми, які виникли під час розслідування вбивств силовиків. Проте виклики, радше за все, були аналогічними цим іншим випадкам^[4].

«Беркутівці» атакують демонстрантів під час акції протесту 22 січня 2014 року. Фото: epa

Міжнародна дорадча група підкреслила, що значна кількість високопосадовців втекла з України і немає можливості визначити їхню роль в інцидентах, подібних до розстрілів 20 лютого. Високопоставлені члени уряду, такі як керівники Міністерства внутрішніх справ, СБУ та Генеральний прокурор України втекли, так само як і велика кількість підлеглих їм чиновників. Україна не змогла їх екстрадувати. Російська Федерація проігнорувала всі з понад 400 запитів на екстрадицію, які зробило Міністерство внутрішніх справ постмайданного уряду від кінця лютого 2014 року. Правоохоронним органам та органам безпеки доводилося мати справу з підлеглими, які могли бути причетними до злочинів на Майдані. Головне слідче управління Генеральної прокуратури України мало розслідувати службові злочини та злочини, пов’язані зі зловживанням владою, а також злочини високопосадовців, пов’язані з подіями на Майдані. Штат Генеральної прокуратури України було скорочено ще до початку протестів на Майдані, щоб звільнити місце для Державного бюро розслідувань, яке на той час ще не було створено. 

Тож, Генеральна прокуратура України зіткнулася зі значними кадровими проблемами, а також з навалою кримінальних справ. Подальші події 2014 року, пов’язані з російською анексією Криму, проросійськими повстаннями на півдні та сході України і війною на Донбасі, ще більше відволікали слідчих від роботи над злочинами, пов’язаними з Майданом^[5]. Три місяці відсутності розслідувань злочинів на Майдані до 22 лютого 2014 року призвели до серйозних затримок у розслідуванні таких злочинів, особливо насильницьких. Наприклад, у листопаді 2014 року Генеральна прокуратура України заявила, що досі не має результатів балістичної експертизи зброї, яку використовував підрозділ МВС «Омега» у лютому 2014 року. Також були затримки з проведенням криміналістичних експертиз^[6].

Хоча Качановський підкреслює, що немає жодних документальних доказів того, що Янукович або його підлеглі віддавали накази стріляти в протестувальників 20 лютого, Міжнародна дорадча група наголошує, що режим Януковича проводив операції проти протестувальників, не залишаючи після себе письмових записів. Записи або взагалі не вели, а накази віддавали в усній формі, або їх викрали чи знищили^[7].

Наведений у звіті Міжнародної дорадчої групи приклад наочно показує, як далеко зайшли чиновники часів Януковича у спробах приховати розстріли на Майдані після того, як їхні лідери втекли з країни. У ніч з 2 на 3 квітня 2014 року слідчим Генеральної прокуратури України вдалося затримати та допитати командира і двох співробітників «Беркута». У цей час озброєні беркутівці оточили будівлю й погрожували штурмом, якщо слідчі не звільнять затриманих. Після переговорів слідчі відпустили трьох співробітників «Беркута». Четвертий попросив залишитися і відповісти на запитання, аби уникнути попереднього ув’язнення. 

Спецпризначенець «Беркута» на вулиці Грушевського в Києві, 19 січня 2014 року. Фото: Мстислав Чернов

В якийсь момент тієї ночі цей четвертий співробітник «Беркута» отримав дзвінок на свій мобільний телефон з київського офісу підрозділу, де йому сказали, що він не повинен давати жодних свідчень, а повинен чекати, поки йому нададуть адвоката. Співробітник «Беркута» відмовився і заявив, що готовий говорити правду. Слідчі Генеральної прокуратури України записали цю розмову. Однак, коли вони звернулися до оператора мобільного зв’язку з проханням надати їм запис розмови, запис зник, що наводить на думку про те, що хтось зі співробітників Міністерства внутрішніх справ міг незаконно видалити його. 

Слідчі Генеральної прокуратури України надали інші докази того, що керівництво Міністерства внутрішніх справ, а також судді вступили у змову, аби захистити співробітників «Беркута» від кримінального переслідування і дозволити майже всім їм, а також їхньому командиру, втекти з країни. Міжнародна дорадча група висловила особливе занепокоєння з приводу того, що посадові особи Міністерства внутрішніх справ перешкоджають прокуратурі у розслідуванні ролі «Беркута» у розстрілах 20 лютого. Вона звинуватила співробітників «Беркута» в тому, що вони діяли безкарно у квітні 2014 року, а їхнє керівництво в Міністерстві внутрішніх справ — у тому, що воно дозволило їм уникнути покарання^[8].

Попри всі проблеми, з якими зіткнулися державні слідчі, Міжнародна дорадча група підкреслила, що це не є виправданням недоліків у розслідуванні. Неспроможність постмайданного уряду розслідувати злочини, пов’язані з протестами на Майдані, не була неминучим результатом цих обставин. Тому виправданою є критика цих урядових розслідувань та їх висвітлення у медіях^[9].

Хибність теорії Качановського

Проблема в тому, що спроба самого Качановського реконструювати та пояснити розстріли на Майдані також має хиби. Коли ультраправі активісти скаржаться, що Ярош і Порошенко наказали їм відвести снайперів у безпечне місце, вони не вказують, чи були ці снайпери з боку влади, чи з боку Майдану. Качановський автоматично робить висновок, що вони були з боку Майдану. Неспроможність надати суду переконливі докази, що «Беркут» скоїв злочини, не означає, що їх скоїли учасники Майдану. Снайпери, які стріляли з різних напрямків, зокрема й з дахів будинків, залишаються невідомими. 

Качановський припускає, що за розстрілами на Майдані стояли політики партії ВО «Свобода», бо вони контролювали готель «Україна». Він цитує коментарі, які двоє свободівців озвучили братам Віталію та Дмитру Капрановим, скаржачись на те, що західні партнери не планували втручатися в події на Майдані, поки не було вбито понад 100 людей. Вони стверджували, що Захід був байдужий до протестувальників на Майдані, і ця тема повторюється в книзі братів Капранових та активістів і лідерів партії «Свобода», яких так щедро цитують брати Капранови^[10]. Качановський припускає, що існував якийсь генеральний план вбивства Януковича того дня, спираючись на слова Івана Бубенчика у документальному фільмі від «Babylon’13»: «Він [Бубенчик] також говорить, що Януковича мали вбити 20 лютого». Насправді, у цьому фрагменті документального фільму Бубенчик нарікає, що в той день треба було застрелити Януковича, як собаку, тому що через два роки багато чого залишилося незавершеним у революції на Майдані^[11].

Качановський відмовляється брати до уваги довге відео, що його зробив колишній прес-секретар Львівської обласної ради, яку тоді очолював член партії ВО «Свобода». Свободівці знімали події на вулиці Інститутській майже протягом години. Оскільки зйомку вели з вікна готелю «Україна» з кута будівлі, де нібито сиділи снайпери, а також через те, що відео було змонтоване, Качановський робить припущення, що прихильники партії ВО «Свобода» використовували це вікно як для зйомки кривавої бійні, так і для того, щоб брати в ній участь. Насправді на відео, незважаючи на вирізані фрагменти, зафіксовано чоловіка, який постійно лається та шле прокльони, а також плаче, коли «Беркут» з-за барикади з бетонних блоків і вантажівок на вулиці Інститутській відкриває вогонь по протестувальниках, ранить і вбиває їх^[12].

Майдан Незалежності, Київ, 20 лютого 2014 року. Фото: Reuters

Вказуючи на те, що очевидці бачили або чули постріли з готелю «Україна» та інших місць, які нібито контролювали учасники Майдану, Качановський згадує банк «Аркада» як один з таких об’єктів^[13]. Банк «Аркада» — це багатоповерхова будівля, розташована в декількох метрах за станцією метро «Хрещатик». Протестувальники ніколи не контролювали цей банк, навіть до 18 лютого, коли «Беркут» та інші спецпідрозділи почали штурмувати Майдан. Барикади майданівців були біля станції метро «Хрещатик». Банк вони не захоплювали. 20 лютого протестувальники підійшли найближче до нього — до його бетонно-металевої вивіски на вулиці Інститутській. Багато з тих, хто підійшов настільки близько того дня, опинилися серед 48 загиблих.

Можливо, найбільш сумнівним твердженням Качановського є те, що нібито на боці Майдану були іноземні снайпери: завербовані громадяни Грузії та країн Балтії на чолі з ветераном американської армії, який мав зв’язки з «Правим сектором». Посилаючись на численні публікації в медіях про ці нібито вибухові свідчення, Качановський лише повторює те, що говорили так звані «грузинські снайпери». Немає жодних доказів, які б підтверджували присутність на Майдані грузинських, балтійських чи американських снайперів. Але саме вони нібито надали переконливі докази того, що Андрій Парубій, лідер Самооборони Майдану, та колишній президент Грузії Міхеїл Саакашвілі віддавали їм накази про розстріли^[14]. Очевидно, що масовий розстріл не може бути масовим, якщо за ним не стоїть ветеран американської армії.

Невідомі снайпери

Важливим у критиці Качановського є те, що вона піднімає тему, яку часто замовчують у розповідях про Майдан, а саме: присутність у готелі «Україна» невідомих снайперів, які стріляли у протестувальників і міліцію. Хоча ми не знаємо їхніх імен, нам зрозуміло, що вони спричинили серйозну проблему 20 лютого. Дмитро Голубичний, 16-річний протестувальник, який разом зі своїм батьком того ранку піднімався вулицею Інститутською, згадував про снайперів, які їх обстрілювали «з обох сторін»: снайперів з вулиці Інститутської (перед ними були снайпери «Беркута»), а також снайперів ззаду, з готелю «Україна». В інтерв’ю радіо «Львівська хвиля» Голубичний сказав, що, ймовірно, сам Бог допоміг йому вижити^[15].

Ольга, лікарка Майдану, яка організувала медичний пункт у холі готелю «Україна», згадує, як добровольці Самооборони Майдану зайшли до холу і повідомили, що з будівлі стріляє снайпер. Люди підбігли до неї і сказали: «Тобі треба зупинити самооборону, бо вони ідуть підпалювати готель “Україна”, бо над нами сидить снайпер і стріляє по людях!»^[16].

«Хлопці підійшли, — розповідає Ольга, маючи на увазі, ймовірно, захисників Майдану, — Я кажу: “Хлопці, мені треба 20 хвилин, щоби евакуювати медпункт просто на вулицю. Підпалюйте!”, тому що біль був просто нестерпний і хотілося кричати до всього світу, що тільки тому, що мільйони людей зараз мовчать, тобто абсолютно невинні люди — ці люди були невинні, тіла яких лежали, вони були без зброї, вони були без бронежилетів і вони були вбитими на знищення, тобто снайпери не стріляли по ногах, по руках, вони стріляли в середину лоба, в очі, в коронарні артерії і в серце»^[17].

Перший поверх готелю «Україна», куди приносили поранених з вулиці Інститутської, Київ, лютий 2014 року. Фото: з відкритих джерел

Потім спустилися ветерани-афганці, що брали участь у самообороні Майдану, і заявили, що знайшли кімнату, де був снайпер. Вони виявили гільзи від гвинтівки, але снайпера поруч не було.

«Хто ходив через хол, — згадує Ольга, — в нас такий був... Дуже складно зараз згадати, тому що облич з того часу я не пам’ятаю, і навіть зараз багато людей, багато поранених, яким немає вісімнадцяти. 20 числа я надавала допомогу, підходять, обнімають, кажуть: “Ти мене пам’ятаєш?”, а я облич тих не пам’ятаю, все у такому якомусь суцільному [тумані]... Я пам’ятаю весь час, що я робила. На емоції часу не було. Чоловік і дочка були на вулиці. Чоловік допомагав приносити на ношах поранених в медпункт. Дочка також як медсестра надавала допомогу і… От так»^[18].

Ґейбріел Ґейтгаус з BBC був одним з тих, хто 20 лютого став свідком, як хтось у зеленій касці Самооборони Майдану стріляв у них, коли він і його телевізійна команда стояли внизу, на вулиці Інститутській, перед Жовтневим палацом. Заради безпеки вони забігли всередину Жовтневого. Рік потому Ґейтгаус повідомив про цей інцидент, а також про випадок, коли снайпер з того ж готелю застрелив Володимира Мельничука. Конфіденційне джерело в Генеральній прокуратурі України повідомило Ґейтгаусу, що в готелі «Україна» був снайпер і що докази свідчать про те, що він стріляв в обидві сторони. Цей посадовець стверджував, що збирає справу, яка вказує на те, що розстріли на Майдані були частиною змови, аби посіяти хаос. Однак його розслідування регулярно наштовхувалися на перешкоди з боку судів^[19]. Це було у 2015 році, а 2019 року Генеральна прокуратура України зосередилася на справах проти співробітників «Беркута», а не на пошуку снайперів з готелю «Україна»^[20].

Не було вагомих доказів того, що політики Майдану керували цими невідомими снайперами, але були тривожні свідчення про їхні зв’язки з людьми, які могли бути серед цих снайперів. Окрім усіх звинувачень, висунутих на адресу Порошенка, був ще Сергій Пашинський, який невдовзі очолив Адміністрацію Президента, коли в.о. президента був Олександр Турчинов. На відео від 18 лютого видно, як Пашинський підходить на вулиці Липській до оточеного протестувальниками автомобіля під час сутичок, що відбувалися там того дня. Протестувальники оглядають багажник «хонди» з державним номерним знаком АА4774СО. У багажнику виявляється гвинтівка з глушником і прицілом у захисному чохлі. Відтак до машини підходить чоловік, схожий на Сергія Пашинського. Він ховає гвинтівку від сторонніх очей, кладе її назад у багажник і зачиняє його. Розмовляє з кимось, хто потім від’їжджає на «хонді». 

Ексдепутат Сергій Пашинський свідчить у справі про розстріли на Майдані по відеозв'язку, Київ, 21 листопада 2019 року. В центрі — суддя Сергій Дячук. Фото: Тетяна Безрук

Скандально відомий блогер, якого звинувачували у роботі на Кремль, український націоналіст Степан Мазура стверджував, що за озброєнням протестувальників стояли Пашинський, Турчинов і Арсен Аваков, який після усунення Януковича від влади став міністром внутрішніх справ України. Вони нібито приховували тих, хто стріляв і вбивав протестувальників, і на той час це тривало вже понад рік. Качановський згадує подібні звинувачення з боку активістів Майдану, які стверджували, що Пашинський призначив головного слідчого у справах про розстріли на Майдані в Генеральній прокуратурі України, щоб не допустити, аби політиків Майдану визнали підозрюваними. Але все це лише припущення. 

Пашинський зізнався Соні Кошкіній, що це він на відео, проте відмовився визнати, що постачав протестувальникам зброю. Він наполягав на тому, що «хонда» належала одному з активістів і що в ній була мисливська рушниця для самозахисту. Пашинський, як і Турчинов, сказав Кошкіній, що протестувальники Майдану самі вирішили принести зброю, оскільки урядові війська атакували їхній мирний наступ на парламент, а потім і на сам Майдан 18 лютого^[21].

Хоча ці снайпери та їхні спонсори залишаються невідомими, Качановський та українські слідчі погоджуються, що росіян серед них не було. Судовий процес у справі про розстріли на Майдані не виявив жодних таких доказів. Сергій Горбатюк, який був головним слідчим у цій справі, на початку 2016 року заявив «Громадському», що жодного громадянина Російської Федерації не підозрюють у розстрілі протестувальників 20 лютого 2014 року, хоча слідчі перевіряють діяльність російських емісарів, які приїжджали в Україну і, можливо, консультували тодішнє українське керівництво^[22].

Міф про те, що розстріли 20 лютого були російською спецоперацією, вкоренився у пам’яті українців про ці події: такі припущення робив Парубій під час виступу на BBC, а також брати Капранови, які намагалися розібратися в суперечливих криміналістичних і балістичних доказах. Росія також фігурує в міркуваннях Михайла Винницького про масове вбивство 20 лютого, хоча він визнає, що досі не існує доказів зв’язку між снайперами та Російською Федерацією і що правду про снайперів ми, можливо, ніколи не дізнаємося^[23].

Протестувальники облаштували димову завісу від силовиків з підпалених автомобільних шин на Грушевського, Київ, лютий 2014 року. Фото: УНІАН

Ескалація: Майдан на межі

Качановський наполягає на тому, що розстріли 20 лютого були потрібні як операція під чужим прапором для повалення Януковича, однак питання про те, чи існувала взагалі потреба в такій операції, залишається дискусійним. Вже ввечері 18 лютого на Майдані вперше з’явилися люди з гвинтівками. Перемир’я 19 лютого було де-факто перемир’ям, воно могло легко зірватися, враховуючи, що дедалі більше людей, як підозрювали, планували прийти на Майдан зі смертоносною зброєю, зокрема, з саморобною вибухівкою, а також з викраденою зброєю, наприклад, з львівських райвідділів міліції. Увечері 20 лютого дійсно існувала небезпека того, що море озброєних людей піде війною проти режиму Януковича, якщо той не відступить. 

Один мій знайомий згадував, що коли він разом з іншими львів’янами їхав автобусом захищати Майдан у ніч з 20 на 21 лютого, один з них мав при собі пістолет, який вкрав із одного з таких відділків міліції. Дехто винаходив нову зброю для боротьби з міліцією, можливо, навіть вибухівку. Родіон, футбольний ультрас, який наприкінці січня 2014 року кидав коктейлі Молотова в міліцію на вулиці Грушевського, розповів мені, що збирався дістати більш серйозну зброю для самозахисту. Це було одразу після закінчення розстрілів на Майдані, того дня, коли «нам сказали, що треба застосовувати серйозніші засоби самозахисту». Він згадує: «Тому сказали їм організувати виробництво в найкоротші терміни, ну тому був зайнятий трохи іншою справою [окрім того, що він був на Майдані 21 лютого]». Він допоміг їм почати виготовляти цю зброю, але потім бої навколо Майдану закінчилися і режим Януковича впав^[24].

Політики Майдану використали повстання 18-19 лютого на заході України, щоб погрожувати подальшим насильством проти держави, якщо Захід не вживе подальших заходів проти Януковича. Парубій з Самооборони Майдану був одним із цих людей. Увечері 20 лютого під час зустрічі з іноземними послами в посольстві Німеччини, поки посередники з Німеччини, Франції та Польщі вели переговори з Януковичем, Парубій відкинув заяви про те, що зброя, яку дістали протестувальники у Львові, потрапила до Києва, але він підкреслив, що це може статися, якщо ситуація погіршиться: «Я попередив їх, що якщо західні уряди не вживатимуть більш твердих заходів проти Януковича, весь процес може набути дуже загрозливого масштабу». Посол США в Україні Джефрі Паят висловив побоювання, що це може спричинити збройне повстання в Києві, яке поставить під сумнів підтримку протестувальників з боку Заходу. 

Сутички на Майдані, Київ, лютий 2014 року. Фото: sodel.vlad

Чутки про автоматичну зброю на шляху зі Львова налякали Андрія Терещенка, який командував частинами «Беркута» з Донецька і який знаходився зі своїми людьми в будівлі Кабінету Міністрів. Вже 18 лютого, коли вперше спалахнуло насильство, 16 його людей отримали вогнепальні поранення. Автоматична зброя зі Львова ще більше ускладнила б ситуацію для них. «Ми розуміли, для чого забирали зброю, щоб привести її до Києва», — розповів він New York Times^[25]. Загроза приїзду до Києва озброєних людей зі Львова, що могла спричинити громадянську війну, політикам та органам безпеки здавалася цілком реальною. Події на Майдані вранці 20 лютого здавалися загрозливим провіщенням подальшого кровопролиття.

Висновок: революція, яку потопили в крові

Той факт, що розстріли 20 лютого так і не привели до належного засудження після того, як політики та активісти Майдану прийшли до влади і домінували в уряді та парламенті протягом понад п’яти років, від 2014 до 2019 року, став промовистим вироком революції, яку Майдан нібито здійснив в Україні. Систему не змінили, адже вона продовжувала функціонувати і зробила всіх заручниками своєї несправедливості. Той факт, що політичні діячі, які відстоювали ідеї Майдану, стали об’єктами вигадливих конспірологічних теорій, на жаль, свідчить про те, що український політичний клас — не лише лідери Партії регіонів, а й їхні затяті опоненти — підвів своїх громадян тією зимою, яка змінила всіх, але не завжди на краще.

У вихідний день 22 лютого 2014 року іноземці та діаспора раділи усуненню Януковича від влади. Вони не знали, що злочинці не опиняться за ґратами. Але навіть тоді святкування обмежувалося лише певними бульбашками в соціальних мережах. Пости в соцмережах не відображали погляди всіх українців, особливо в тих регіонах, де підтримка Майдану була слабкою або майже відсутньою. У Донецькій області чоловік, який спостерігав за тими самими подіями зі свого комп’ютера, як і мої друзі у фейсбуку, не відчував жодної радості. Директор благодійної організації, що допомагає наркозалежним і хворим на ВІЛ/СНІД у Слов’янську, Михайло, побоювався того, що наближаються неприємності. Коли дружина запитала його, чому він так переймається подіями в Києві, він відповів: «У Києві Майдан, а у нас буде війна»^[26].

Війна, про яку говорив Михайло, — це війна на Донбасі. Ця війна виходить за рамки цієї статті. Роль Росії в ній ставала дедалі більш помітною в міру її розвитку. Володимир Путін і його радники підтримували та використовували сценарій «громадянської війни» як частину геополітичної стратегії, спрямованої на відновлення впливу на Україну. Проте розстріли на Майдані збентежили таких жителів Донбасу, як Михайло. Ця подія підтвердила найгірші побоювання, які розпалювали проянуковичівські ЗМІ та політики, а також російські лідери та російські пропагандистські мережі протягом зими 2013-2014 років. Протестувальники на Майдані повалили державу. Вони принижували і навіть вбивали правоохоронців. Ніхто з них не був покараний за це. Гірше того, через їхні протести держава розвалилася. Янукович і його соратники також відповідальні за крах свого режиму, як і за крах держави, але до весни 2014 року такі нюанси вже не мали значення.

Темна історія розстрілів на Майдані та неспроможність встановити справедливість щодо жертв узаконили гібридну війну, яка відтоді перетворилася на тотальну війну проти існування України як держави. Ця боротьба за існування України ще більше ускладнила пояснення розстрілів на Майдані. Замість того, щоб встановити справедливість і верховенство права в Україні, революцію 2013-2014 років, здається, відсунули вбік, оскільки російсько-українська війна перетворила Небесну сотню на крихітну краплю в дедалі більшому океані крові.