Студентські протести Майдану та участь лівих

Для українських студентів протест не є незвичною практикою. За останні п’ять років розпочато принаймні дві масштабні всеукраїнські кампанії:

1. Проти комерціалізації освітніх послуг 2009—2010 рр.
2. «Проти деградації освіти», що зосередилась на критиці законопроектів «Про вищу освіту».

Обидві завершилися певними поступками на користь протестувальників ¹.

За даними моніторингу протестів Центру соціальних та трудових досліджень, у 2011 відбулось 114 протестів за участі студентів ² (8% від загальної кількості), трохи більше половини з яких (56%) стосувалися освітньої проблематики. Серед 117 протестів 2012 року тематика виявилася найрізноманітнішою, хоча й із дещо більшим наголосом на мовних та освітніх питаннях (22% та 16% відповідно) (Центр соціальних і трудових досліджень 2014).

У домайданівський період 2013 року відбулося 93 протести, серед тематики яких чітко виділяється хіба що освітня — 33% (зокрема, протести проти реструктурування та об’єднання вишів за часів міністра Табачника) — а також критика неофашизму — 20% (завдяки тодішній сумнозвісній «антифашистській кампанії» правлячої партії, куди активно залучали студентську молодь). Утім рекордні 450 протестних подій за участю студентів трапилися саме в період з 21 листопада 2013 по 23 лютого 2014 року. До них належать спроби всеукраїнського студентського страйку, створення Студентської асамблеї та окупація Міністерства освіти й науки України.  (Центр соціальних і трудових досліджень 2014).

Спираючись на дані моніторингу протестів Центру соціальних і трудових досліджень ³ , статті інших дослідників і частково власні спостереження, я спробую окреслити відповіді на наступні питання: чи є, з лівої точки зору, революційними ті зміни, до яких призвів студентський активізм періоду Майдану, та яке місце в ньому посідають ліві студентські активісти.

Чому на Майдан?

Знайти відповідь на це запитання допоможе аналіз гасел і вимог протестувальників. На першому етапі Майдану з 21 по 30 листопада студенти взяли участь у 120 з 296 протестів. Очікувано домінувала тема підтримки євроінтеграції: її підіймали в щонайменше 115 протестних діях за студентської участі (Центр соціальних і трудових досліджень 2014). Повідомлення у групах студентського протесту в соцмережах свідчать, що відмова від підписання Угоди про асоціацію з ЄС осмислювалася в межах геополітичної опозиції  Європа-Росія, на що вказують гасла студентів «Євромайдан або чемодан!» (поряд із загальним закликом майданівців до незгідних: «Чемодан, вокзал, Росія!»), «Чорні брови, карі очі, я до Путіна не хочу», та тягнула за собою цілий ряд конотацій культурно-ціннісного або цивілізаційного характеру: «Молодь нації за євроінтеграцію!», «Європа — це ми!», «Європа — це наше майбутнє», «Ми не СРСР, ми ЄС», «Європейське кіно — ми до тебе їдемо». Серед загальних гасел також: «Слава Україні — героям слава!», «Студентський страйк!».

Після силового розгону протестувальників в ніч на 30 листопада вектор  протесту змістився. Це пов’язано також із репресіями щодо протестувальників із боку керівництва ВНЗ та МОН, котре за примхою організувало передекзаменаційні перевірки, які, за словами студентів, посприяли загальній напруженості. З 30 листопада по 18 січня відбулася абсолютна пікова кількість – 228 — протестів за участю студентів, з яких, окрім вже звичної теми євроінтеграції (74%),  71% також стосувався поліцейського насилля та репресій, а 64% носили антиурядовий характер (Центр соціальних і трудових досліджень 2014).

Зважаючи на те, що основний антагонізм Майдану проявлявся між «всім народом та злочинним проросійським режимом Януковича» (Щербак 2014), між тими, хто в позитивних термінах підтримував вибір європейського проекту (хай що б він не означав для різних груп політичних протестувальників: наприклад, для правих — цінність європейської національної держави, для лібералів —  економічну ефективність або ж для лівих — універсалістський вимір прав людини та соціальних гарантій, антикорупційність), та всім тим, що заважає цьому здійсненню, навряд чи освітні питання могли мати першочергове значення. Акції, які обирали об`єктом критики освітні установи місцевого або державного рівня, стосувалися переважно загрози репресій адміністрації за участь у протесті.

Тож політичне розрізнення ми—вони студентського протесту будувалося за лінією неперешкоджання Майдану. Під час опитувань і спостережень Тарас Саламанюк помічає, що варто було бюрократам висловити схвалення Майдану, підкріплене проєвропейською риторикою, як більшість підозр зникали (Cаламанюк 2014), адже за цим схваленням містилися широкі імплікації щодо підтримки таких абстрактних позначників, як європейська держава, цінності та протистояння спільному ворогу — «режиму Януковича».

І навпаки поміж випадків відвертих жорстких погроз деяких ректорів —виключити з університету за участь у протестах,­ — навіть м’які пропозиції керівництва ВНЗ не зривати навчальний процес суцільно викликали підозри ворожості, приналежності до «банди Януковича», корумпованості.

«Показовим в цьому контексті є випадок блокування Київського національного університету будівництва і архітектури (КНУБА) …коли блокувальники із мобілізованими начебто вже і пішли, але інші студенти, схвильовані такою подією, зовсім не спішили на пари, а стояли або при вході в холі, або і далі надворі. В цей час при вході з’явився (очевидно, розхвильований не на жарт) ректор із закликами всім заспокоїтись і зайти всередину на пари… студенти обступили його і почали ставити злободенні питання про ремонти в корпусах, опалення в гуртожитках, корупцію в університеті». 

Атмосфера «зривання масок» із тих, хто не підтримував протест, робила діалог вибірковим, якщо зовсім не унеможливлювала його:

«…достатньо було комусь одному із них (зі студентів) крикнути «Слава Україні!» — і все пішло за ефектом доміно по протореному сценарію кричалок через «Смерть ворогам!» і «Україна — понад усе!». Тут варто зазначити, що ректор КНУБА як старий ще радянський партієць має репутацію такого собі «комуніста», тому всі ці викрики були ніби погрозами насамперед йому. Врешті, коли зазвучало (хоч і не так впевнено) «Комуняку — на гіляку!», ректор скористався ситуацією і, поскаржившись на невихованих грубіянів, ретирувався геть від незручних соціально-економічних питань студентів. А ті помалу та й розійшлися, хто на пари, а хто на Майдан». (Саламанюк 2013a)

Зрештою, розрізнення на основі приналежності до майданівського вектору, частково обрамленого національною ідентичністю, котру протягом років незалежності плекала українська освіта, робили вигуки «Слава Україні!» – «Героям слава!» ⁴ вагомішими за будь-які системні аргументи.

Спроба внести у протест бодай якийсь лівий порядок денний особливого ентузіазму у студентів не викликала. Ось що говорить про досвід участі в одному з київських студентських маршів в якості активіста «Прямої дії» Тарас Саламанюк:

«Вже за декілька хвилин після нашого приходу до нас приходять якісь невідомі і настійливо просять згорнути все. Мовляв, не по темі. Звісно, ніхто з нас нічого не згортає. Готуємось до нападу. Але силу застосовувати вони теж (поки що?) не хочуть. Тому йдемо до інших організаторів на переговори. Ті виявляються більш зговірливими – прибрати тільки одну розтяжку. І навіть (о, милість!) дають нам слово, яке я одразу ж беру. Говорю про дві Європи – соціальну і олігархічну – та про необхідність вибору між ними. Не дуже. Тобто спереду мене ще трохи слухають і ніби навіть підхоплюють нашу незвичну ненаціоналістичну кричалку, але тільки на досить короткий час. Потім знову все повертається на круги своя. Ми кричимо про солідарність – ніхто майже не чує, зате зі скакалками про москалів все виходить напрочуд хутко».(Саламанюк 2013b).

Зрештою, для цього була потрібна більш глибока робота, ніж війна за гасла.

Сам образ Європи мав більшу вагу, ніж конкретний аналіз констеляції соціально-економічних умов україно-європейських відносин. Якими будуть взаємодії української та європейської робочої сили, який режим її відтворення потрібен Євросоюзу? Це незважання кристалізується в гаслі «Європа — це наше майбутнє». Майбутнє не тільки без Росії та Януковича, але й, виходячи з тимчасового статусу студента, можна припустити, що це звернення до участі в європейському поділі праці. Образ європейського майбутнього ⁵ обіцяв на еволюціоністський лад витлумачену нову інформаційну, постіндустріальну економіку, зайнятість у сфері послуг, зміцнення зв’язку освіти й роботодавців у положеннях Болонського процесу. Ну і звісно трудові гарантії гідних умов та оплати праці, які в самій Європі розподілені доволі нерівномірно і, власне, яких сам Євросоюз уже досить довго позбувається на користь підвищення економічної ефективності (скорочення витрат).

Організаційна участь

У повідомленнях мас-медіа студенти зазначають, що вони зорганізувалися без жодних поштовхів політиків чи адміністрації вузів. Однак і без того простір політичних позицій не був однорідним. Можна виділити принаймні три організації, що із самого початку відігравали помітну роль у мобілізації студентів Києва й регіонів.

1) Націонал-ліберальне Громадське об’єднання «Відсіч», яке брало участь в освітніх кампаніях 2009—2010 років, за один із основних напрямів діяльності мало антикорупційні протести та національну культурну політику. Ще до початку Майдану «Відсіч» вела активну проєвропейську кампанію, протиставляючи культурну цивілізаційну відмінність України та Росії, а також позитивні моменти поєднання економічної ефективності й соціальної захищеності європейської правової, політичної та економічної системи з Митним союзом. На самому ж Майдані організація користувалася загальними гаслами й зосередилася переважно на мобілізаційній діяльності та облаштуванні студентської частини наметового містечка київського Майдану та на протидії репресіям із боку влади. Ось так виглядає типовий заклик «Відсічі»: «Майдан живе! В новому році все тільки починається. Нас хочуть виснажити, хочуть, аби ми, підібгавши хвости, розійшлись і забули про те, що ми хочемо жити в кращій країні. Але, які б зусилля нам не довелося докласти разом, — це краще, ніж все життя поодинці на власній кухні проклинати Януковича і Партію регіонів».(Відсіч 2013). Також помітною в агітації «Відсічі» є чутливість до майнових нерівностей, проте інструменталізована на досить вибірковий лад, замість критики експлуатації, учасники «Відсічі» наголошували на антиукраїнськості олігархів Партії Регіонів.

2) Студентська Координаційна Рада була створена учасниками студентських страйкомів Євромайдану ВНЗ Києва та Львова. Організація мала представників на євромайданах обласних центрів України, сюди ж частково входили представники «Відсічі». У зверненнях СКР взяла на себе відповідальність представляти всіх протестувальників-студентів. 5 грудня СКР офіційно опублікувала вимоги студентського Євромайдану, де серед негайних було зазначено неперешкоджання волевиявленню студентів, притягнення до відповідальності виконавців розгону кінця листопада, звільнення заарештованих й заборона перебування міліції на території ВНЗ. Також заява містила блок під назвою «системні вимоги», серед яких введення іменних додаткових ідентифікаторів для міліціонерів, прийняття законопроекту «Про вищу освіту №1187-2», що задовольняв вимогу децентралізації освіти, нове виборче законодавство, публічне висвітлення дій влади, що дорівнювало прийняттю законопроекту №0947, відставка уряду, парламенту та Президента (СКР 2013).

3) Незалежна студентська анархо-синдикалістська профспілка «Пряма Дія». Ще одна організація, яка брала участь у протестах проти комерціалізації освіти 2009—2010 років. Діяльність профспілки пов’язана із захистом прав студентів на місцях навчання, а також із освітніми й загальними соціально-економічними питаннями, правами людини.

Після побиття 30 листопада деякі активісти «Прямої Дії» наступного дня вийшли на Михайлівську площу з морально-етичним осудом поліцейського насилля. Серед гасел «Ні — поліцейській державі», «Міліція з уродом», «Поліцай, по голові собі постукай» та інших «креативних» надписів і вигуків не знайшлось місця системній анархістським або марксистським поясненням причин діяльності державних репресивних апаратів ⁶ .   

Після прийняття законів 16 січня «Пряма Дія» висловилася заявою, що розгорнуто пояснювала позицію організації стосовно Майдану в руслі громадянських прав:

«З перших днів протестів ми, активісти незалежної студентської профспілки “Пряма дія”, виходили на майдани. Не маючи ілюзій з приводу “європейського дива” та регулярно конфліктуючи з вуличними нацистами, ми намагались утвердити ідеї профспілкової боротьби, низової самоорганізації, гендерної та соціальної рівності. Від самого початку ми усвідомлювали, що це була не наша революція, але події останніх 10 днів багато чого змінили, і сьогодні, у День студента, ми хочемо оприлюднити свою позицію.

Так, сьогодні на київських барикадах не створюється нове суспільство, але саме там захищаються існуючі свободи. Саме там вирішується, чи законсервується режим олігархів, чи житимемо ми у поліцейській державі і чи можливим взагалі буде соціальний протест. Ми принципово не підтримуємо жодної політичної сили. Опозиція має з інтересами народу не більше спільного, ніж чинна влада. Але навіть прийшовши до влади, вони (представники опозиції) просто не зможуть підтримувати теперішню авторитарну модель та будуть вимушені пом’якшити режим. Якщо ні – ми будемо першими, хто вийде на боротьбу з ними… Нашу боротьбу в наявних умовах ми бачимо на всіх фронтах. І чим їх буде більше – тим краще. Ми вітаємо усі форми протесту і беремо участь у них: від чергування у лікарнях до укріплення барикад, від окупації університетів до активного спротиву!» ⁷.

Для «Прямої Дії» порушення громадянських прав кристалізується саме в авторитарній фігурі режиму Януковича, в той час як «новий режим» видавався здатним чинити згідно із правовими нормами. Таким чином, у цьому зверненні «Пряма Дія» оминула проблематизацію фундаментальних позиційних особливостей співвідношення держави, економіки, політики. Не мислячи державу як форму, а політику – як репрезентацію, в наперед заданих анархістських координатах «репресивної», «центрованої» влади держави, вагу мало лише протиставлення «антиавторитарність» – «авторитарність Януковича», з урахуванням тогочасної протестної суб’єктності Майдану. Здавалося, що ліберальна мобілізована громада сама по собі буде здатна змусити державу слугувати власному праву, де надалі анархісти зможуть продовжувати комфортно самоорганізуватися для ліквідації цієї ж держави.

Вбачаючи здійснення власних вимог повністю або частково в перемозі Майдану, всім вищезгаданим утворенням і студентам загалом доводилося працювати на звершення Майдану. На перших порах частка присутності студентів сягала близько 13% від загальної кількості осіб, які перебували на київському Майдані, й до 6% на пізніх етапах силового протистояння (КМІС 2014). Участь зосередилася навколо організаційної діяльності, облаштування студентського кампусу, створення тематичних заходів, концертів, лекцій, допомоги в польовій кухні та багатьох інших ініціативах Майдану, що потребували волонтерів. Однак узгодження діяльності студентів як у середині організацій, так і з іншими мережами Майдану не завжди виявлялося легкою справою.

У випадку СКР це помітно з конфлікту львівського та київського осередків. У той час як львівські студенти, будучи рішуче налаштованими проти залученості політиків і партійної символіки, ще нещодавно виштовхали зі сцени члена «Свободи», в чисельному мітингу біля Міністерства освіти проти репресій київська СКР на перемовини допустила в якості представників студентства депутатів «Свободи» Ірину Фаріон та Ігоря Мірошниченка, що викликало обурення у львівських товаришів. У результаті акції вдалось домогтися створення спільної із членами СКР комісії з розслідування випадків репресій щодо протестувальників-майданівців, яка, втім, так і не запрацювала належним чином.

Непевним є ставлення політиків та інших учасників до можливості політичної участі студентів. Наприклад, на львівському євромайдані депутат партії «Свобода» Юрій Михальчишин зневажливо обізвав студентів-організаторів Майдану «шмаркачами, які хочуть робити революцію».  Траплялися й більш курйозні випадки: після одного з маршів проти репресій МВС, коли студентська колона поверталася на київський Майдан, самооборона не дозволила їй пройти в наметове містечко. Мовляв, помічників достатньо, а зіваки не потрібні.

Висловлюючи деякі специфічно студентські вимоги (або ж маючи альтернативні бачення суспільства, або за відрази до парламентських політиків), студенти слабко артикулювали свої позиції в межах ширшої організації Майдану чи, у випадку анархістів, не приділяли уваги перешкодам самоорганізації. Не секрет, що київський Майдан мав політичну ієрархію. Мікрофон сцени Майдану був центром політичної влади. Декларації прогресивної частини студентів, які говорили про можливості радикальних змін на користь соціальної справедливості, символічно або фізично нейтралізувались оповідями професійних політиків  про євроінтеграцію, повалення Януковича та перевибори як кінцеву мету протесту; з тієї ж сцени обиралися не лише доречні програмні положення, а й навіть люди: так, було наказано усунути з території Майдану лівих профспілкових активістів — братів Левіних, і цей випадок закінчився побиттям.

Разом із тим, активізм, згуртований навколо геополітичних опозицій і протистояння спільному ворогу, залишав безліч «сліпих плям» як на рівні інституційної освітньої політики, так і на рівні загальної державної політики та уможливлював широкий простір для маневрів: по один бік опинялись як прості студенти, так і цинічні корупціонери або невмілі бюрократи, котрі могли скористатися промайданівською риторикою, а на рівні участі у студентському протесті це пов’язувало лібералів — і правих, і лівих, — вберігаючи активістів від з’ясування політичних відмінностей.

У пошуках студентської альтернативи Майдану: страйки та окупації

Поряд із конвенційними формами студенти вдавалися й до конфронтаційних форм протесту. Крім маршів і мітингів із метою мобілізації на Майдан, студенти та активісти громадського об`єднання «Відсіч» та, подекуди, «Прямої Дії» влаштовували блокування київських університетів. 15 грудня декілька студентів КНУ ім. Т. Шевченка оголосили про можливе голодування у випадку продовження перевірок навчального процесу з боку МОН. А вже 20 січня після силового зіткнення протестувальників на вулиці Грушевського студенти та окремі активісти «Прямої дії» захопили приймальню МВС у відповідь на арешт кількох товаришів, підозрюваних в участі в заворушеннях.

Готовність до тривалих і подекуди навіть радикальних дій свідчить про відданість протесту серед студентів. Власне про це ж учасники повідомляють в офіційних зверненнях ще на початку Майдану: «Ми страйкуємо до 29 листопада з вимогою до уряду України, до Президента Віктора Януковича виконати всі вимоги для підписання Угоди про асоціацію з Європейським союзом. Ми не відступимо, поки наші вимоги не будуть виконані».

Із розвитком подій протестувальникам ставало все більше зрозуміло, що тупцювання на Майдані виявляється безрезультатним. У студентських колах ідея страйку витала  від самого початку, що видно і з гасел, і з його номінального виголошення. Медійний капітал дозволяв протестувальникам висловлюватися від імені всіх студентів: «Переважна більшість молоді, зокрема студентської, підтримує негайне підписання Угоди про асоціацію з Європейським Союзом. І ми вимагаємо прислухатися до нашого голосу, оскільки молодь — майбутнє країни. Саме молодь житиме в цій країні та розвиватиме її, і ми вимагаємо не забирати в нас цих шансів та можливостей» (Українська Правда 2013).

Втілення ж ідеї всеукраїнського студентського страйку, попри зусилля, щоразу наражалося на невдачу. Крім звичної відсутності мережі низових профспілок та традиційної ролі приводного ременя адміністрації офіційних профспілок, про всеукраїнський страйк не могло йтися і через диспропорційну мобілізацію. Найбільшу студентську підтримку у вигляді мобілізації Майдан отримав у західних і центральних регіонах та в Києві. Про студентські протести на Сході й на Півдні йшлося значно рідше. На західні регіони припадає 48% від усіх протестів за участі студентів, 25% на центральні регіони, 10% на Київ і лише 10% та 7% на увесь Схід та Південь відповідно (Центр соціальних і трудових досліджень 2014).

Після прийняття законів 16 січня та подальшої ескалації збройного протистояння як з боку протестувальників, так і з боку силових органів, потреба вироблення альтернатив і насильницькому сценарію, і звичному майданярству ставала дедалі актуальнішою. В цьому значенні страйк студентів НаУКМА став відчайдушною спробою розпочати всеукраїнський страйк і залучити освітян і працівників інших сфер до ненасильницького спротиву ⁸ . Символічність статусу НаУКМА для української інтелігенції та націонал-ліберального загалу давала підстави вірити в успішність спонукальної ініціативи. З іншого боку, вивільнені страйком студенти могли займатися встановлення зв’язку з робітниками інших сфер та агітацією, що піднімала б точкові й загальні питання умов праці та соціально-економічної політики. Для частини лівих це означало надію на бодай найменшу соціально-економічну повістку,  яка так і не була артикульована на Майдані. Анархістська група, представлена членами «Прямої дії» та позаорганізаційними анархістами, також сподівалася шляхом демонстрації  горизонтальних способів самоврядування окреслити шлях до альтернативи державним врядувальним інституціям. У будь-якому разі, організація могилянського страйку, а далі Студасамблеї та окупації МОН вимагала окремої від Майдану організаційної роботи на місцях.

У той час як на Майдані та в його околицях відкритий вихід із політичними лівими гаслами означав для активістів пряму життєву загрозу, пов’язану із присутністю там ультраправих, то у випадку з організацією могилянського страйку основний загал був налаштований до лівих, особливо анархістів і соціал-демократів, принаймні не вороже. Безконфліктному існуванню політично різнорідних організацій сприяв і встановлений лівими активістами в дусі «тиранії безструктурності» ⁹ плюралістський формат Асамблеї, який продовжував існувати в дещо модифікованих варіантах під час могилянського страйку, Студасамблеї в Українському домі та окупації МОН ¹⁰. Можна виділити декілька основних принципів:

1. Будь-хто може долучитися до зборів.
2. Голос кожного має таку ж вагу, як і голос усіх інших.
3. Будь-хто з присутніх на Асамблеї може запропонувати ініціативу.
4. Рішення приймаються консенсусом, тобто якщо хтось один проти прийняття рішення — цю людину треба переконати, а якщо не виходить знайти аргументів, щоб її переконати, рішення не може бути прийняте й виконане.
5. Для доопрацювання рішення може бути створена робоча група, яка представить проект рішення, проти якого не буде блокувань. Це шлях для прийняття того рішення, яке хтось заблокував.
6. Автономні робочі групи для втілення будь-якої ініціативи Асамблеї (наприклад, кіноклуби, протестні акції, вишколи). (Ходорівська 2014)

Серед основних присутніх організацій — «Відсіч», СКР, «Пряма Дія» — жодна не поспішала відмежовуватися на основі чіткої політичної програми. Наприклад, ліві не поспішали озвучувати власні антикапіталістичні погляди, а швидше оперували етичними категоріями особистої свободи і взаємодопомоги ¹¹. Це було тенденцією протягом  усього  періоду «могилянський страйк — Студентська асамблея Українського Дому». Це означало зміщення від політичної проблематики до етичної.  Допомога затриманим студентам, постраждалим у боях, підтримка інших протестувальників, чергування в Українському домі або ж допомога на кухні — все це мало побічний стосунок до політики. Неважливо, чи надходили ініціативи від неформальних лідерів Студентської асамблеї, чи ззовні — організаторам доводилося дослухатись і приймати їх заради підтвердження власного принципу відкритості.

Під час могилянського страйку й перебування в Українському домі значна частина часу витрачалася саме на координацію груп активістів, рід діяльності яких міг бути абсолютно різним: від вищезгаданого активізму допомоги, сумнівних, із точки зору ефективності політичної дії, «пост-політичних» закликів до бойкоту товарів власників провладних партій або ж російського імпорту, відтворення патріотично-націоналістичної риторики Майдану в символічних акціях заплітання стрічок кольору державного прапору та ін.

В останні дні Майдану під час окупації МОН студенти та активісти зіткнулись із прямою потребою вироблення програми, виконання або принаймні погодження якої з Міністерством слугувало б умовою звільнення приміщень. Початкова орієнтація лівих активістів швидше на участь в облаштуванні протесту, регулюванні правил взаємодії, ніж на політичну участь, мала свої переваги. Завдяки організації самооборони активістам значно менше доводилося перейматися можливим рейдерством протесту з боку крайніх правих чи парламентських політичних партій. Уже в перші дні окупації студенти не допустили на територію представників правої партії «Свобода», депутатка якої – Ірина Фаріон, – відома своїми шовіністськими висловлюваннями, претендувала на крісло Міністра освіти.

Відмежовуючись від парламентських політиків, студенти мали виробити ряд вимог освітньої політики в наявній структурі Асамблеї з дещо модифікованим порядком прийняття рішень, який відтепер був змішаним і поєднував принципи консенсусу й голосування більшістю. За допомогою консенсусу вирішувалося, чи буде рішення включене в порядок денний, де далі за нього мала проголосувати більшість Асамблеї.

Окупація МОН

У статті «Студентська асамблея: десяток маленьких революцій» Ніна Ходорівська звертає увагу на недоліки асамблейного типу прийняття рішень. Однак робить вона це в особливий спосіб:

«Один мій друг, що недовго був учасником “Окупуй Волл-стріт” та ініціатором “Окупуй Берлін”, розповідав: вони досліджують, які проблеми виникають у груп, що приймають рішення консенсусом, і як ці групи такі проблеми вирішують. І проблемою, якій ніхто не міг дати ради, була ієрархія знання. Ту саму проблему я відчувала і в діяльності СА. Безумовно, асамблейний тип управління дозволяє фактично всім висловитися, всім проявити ініціативу, але часто люди не вважають, що вони взагалі можуть проявити ініціативу, що їхні ідеї варті уваги. І тоді виходить, що найбільш освічені і досвідчені говорять більшу частину часу, і саме їхніми проектами займаються більшість учасників, і саме їхні рішення підтримує більшість, і взагалі ці люди якось ніби підштовхують організацію до існування» (Ходорівська 2014).

Вона зауважує, що, попри ієрархію компетентності, максимою залишається універсальна рівність думок. Така самокритика, як не дивно, не враховує однакову здатність до продукування компетентних думок за допомогою звернення до різної проблематики.

Ось хоча б один із прикладів, що робить цю відмінність видимою. Під час перебування в МОН, ліві та ліберали висунули вимогу заборонити будь-яку діяльність із навернення до релігії в освітніх закладах. Пропозиція спантеличила пересічних студентів, з одного боку, внаслідок слабкої обізнаності, що підтверджують запитання про стосунок подібної заборони та доступності вивчення релігієзнавства: «А як же релігієзнавство, як учні/студенти дізнаватимуться про бога, релігію, мораль?» ¹². З іншого боку — невпізнання вимоги як політичної і звернення до етичної проблематики: «А як же священики, які стоять і моляться з нами на Майдані, як бути з ними? Варто виявити хоч якусь повагу!» — прозвучало із зали. У присутніх лівих і лібералів ця репліка викликала насмішкувату посмішку. Щоб не суперечити демократичним безструктурним принципам Асамблеї, активістам доводилося відкладати або знімати  пропозиції, що викликали гострі суперечки, як власне і в цьому випадку ¹³.

Що могла значити для вищезгаданих прибічників релігійної доктрини заборона діяльності церковників у навчальних закладах? Можна здогадатися, що релігія для них мала, перш за все, практичне значення, тобто структурувала їхні уявлення щодо суспільної взаємодії, зокрема, цілі, норми та очікування. Не будемо розмірковувати, чому серед їхніх соціальних практик місце пояснення зайняла релігія, а не, скажімо, наука. Важливо те, що вимога була сприйнята як спроба «вирвати землю з-під ніг», порушити звичний режим взаємодії та очікувань. Програма просвітницького секуляризму означала ж дещо інше: не заборону релігії, а інституційне розмежування, витіснення релігії з публічної сфери у приватну. Власне така інтерпретація пропозиції, що обговорювалася, відповідала політичному рішенню стосовно конкретних інституцій.

Як бачимо, в одному випадку одна й та ж пропозиція могла сприйматись в умовно двох видах проблематики та відповідної компетентності: етичної та політичної. Сам же вид компетентності, як і можливість продукувати самостійні політичні думки, значною мірою залежав від наявного культурного капіталу, що дозволяв віднести ті чи інші програмні положення до домінуючого визначення політичного та розташувати їх на політичних координатах. Врахування багатоманіття політичних позицій — думок, звісно, хоча б номінально сприяло демократичності в сенсі репрезентативності присутніх, однак чи могло це бути горизонтом для лівих? Відповідь навряд буде ствердною.

Визначивши умовою участі здатність продукувати думки в межах політичної проблематики (тобто володіння засобами, необхідними для осмислення практичного досвіду в політичних категоріях й оперування варіантами політичних програм й їх обґрунтуваннями), Асамблея залишала тих, хто такими засобами не володів, майже не представленими в цьому, здавалося б, спрямованому на поступ русі. Наприклад, це стосувалось осіб, мало знайомих з освітньою тематикою, або тих, які не мали до неї доступу, й тих, чий культурний капітал не дозволяв нейтралізувати вплив домінуючої ідеології та шкільного виховання разом з усіма його націоналістичними, релігійними та прокапіталістичними настановами. Отже, без універсалізації боротьби за соціально-економічну справедливість суспільних відносин Асамблея  універсалізувала те, що французький соціолог П’єр Бурдьє називає «ставлення інтелектуалів до політики» ¹⁴ — ставлення дрібних власників засобів виробництва думок, в яких немає підстав делегувати іншим владу виробляти думки за них (Бурдьє 1993).

Окрім цього, відсутність у анархістської частини активістів акцентів на політичні презентації/репрезентації пригноблених або ж класову боротьбу й позиціонування Студентської асамблеї як безієрархічної плюралістичної «платформи для організації інших ініціатив» навряд додавала лівим інструментів політичного впливу. Чи могли в такому режимі ліві не просто взяти учать у єдності навколо майдану, але й об’єднати присутніх навколо своєї політичної програми?

На час зайняття МОН Янукович уже був де-факто відсторонений від влади й виконання євроінтеграційних вимог видавалося незворотнім. Разом із тим, під час дискусій на тему освітньої політики між студентськими організаціями, раніше об’єднаними спільним ворогом, починали виявлятися принципові розбіжності. Cам cписок вимог, прийнятий на Асамблеї МОН, мав довільний порядок, який навряд чи можна було початково підвести під одну політичну програму. Втім, на наступних етапах обговорення все більше виявлялась обмеженість вимог приватними інтересами та домінуючою неоліберальною проблематикою. Тут варто згадати кантівський тест на універсальність: «Дій лише за тією нормою, яку хочеш бачити універсальним імперативом — нормою для всіх людей і також для тебе».

Обігруючи цю ідею, навряд можна сказати, що список затверджених протестувальниками вимог не надто сприяв організації доступу до освіти як складової загальної рівності. Специфічні вимоги на користь уже включених у поле вищої освіти обговорювалися досить жваво: наприклад, проблеми наукової та освітньої діяльності студентів, автономії ВНЗ, самоврядування, проблеми гуртожитків. Натомість ці вимоги мало що могли запропонувати тим, чия життєва траєкторія в силу суспільних обставин не включала здобуття вищої освіти ¹⁵. Фрагментарне включення до списку таких вимог, як стипендії на рівні прожиткового мінімуму, гарантований соціальний пакет для всіх студентів, збільшення державного фінансування освіти, викликали якщо не здивування та звинувачення в утопічності, то аргументи на кшталт: «Держава не має таких коштів — євроінтеграція, криза вимагатиме від нас затягнути паски». Зрештою, вони не представляли більш тонко інтереси більш заможних студентів або тих, хто з «комуняцькою» ідеологією нічого спільного мати не хотів.

У результаті відбору лишилось усього декілька негайних вимог окупаційного протесту:

1. Забезпечення ефективного розслідування корупційних схем та актів насильства і всіх інших випадків незаконних репресій в Україні за період із 30 листопада
2. Публікація он-лайн звітності.
3. Відсторонення від виконання обов’язків Міністра освіти Дмитра Табачника та звільнення його заступника Євгена Суліми
4. Узгодження кандидатури нового Міністра та його заступника, які відповідатимуть за вищу освіту, зі студентським співтовариством
5. Прийняття до кінця нинішньої сесії Верховної Ради закону «Про вищу освіту» в редакції «групи Згуровського» (законопроект №1187-2).

Вимоги, звісно, важливі, з точки зору наявного стану речей, оскільки хай навіть у неоліберальний спосіб ¹⁶ забезпечували покращення послуг для залучених в освітній процес, а саме передбачали постачання якіснішого знання для конкурентоздатності на ринку праці, самоврядність навчальних закладів, підвищення «ефективності (швидше економічної)» освіти. Не погодитись із цим не могли навіть активісти «Прямої Дії».

Що ж до «Прямої Дії», то в політичному плані вона відігравала роль невеликої, непостійної групи лобіювальників деяких рішень лібертарного й соціал-демократичного блоку. Політичний, соціальний і символічний капітал «Прямої Дії» був досить незначним у порівнянні з СКР і «Відсіччю», які через спорідненість вимог і ширшу мережу активістів були здатні чинити більш істотний вплив. Саме представники цих організацій за результатами голосування Асамблеї стали делегатами від студентів у перемовинах із новообраними посадовцями Міністерства. Анархісти ж, які від початку відігравали не останню роль в організації Студасамблеї, не отримали необхідної підтримки. Тиранія безструктурності маскувала нерівну політичну підтримку й нерівний обсяг владних повноважень поміж політично організованих учасників окупації — «Прямою Дією», «Відсіччю», СКР. У той час ліваки тішили себе гаслами Liberté, Égalité, Fraternité ¹⁷ в ансамблі, який універсалістською політикою на користь загальної рівності займатись не збирався.

Тож, за «рівноправністю» автономних робочих груп, які не несли значної відповідальності одна перед одною, від самого початку існувала додаткова структура підтримки вже наявних груп «Відсіч», «Пряма Дія» і СКР. Власне вона ж підвела до завершення окупації МОН. СКР і «Відсіч» не вимагали створення альтернативного органу представництва інтересів студентів або, ширше, громадян у освітній політиці на основі Студентської асамблеї. Вони задовольнялися прийняттям нового закону «Про вищу освіту» або ж приведенням нових облич у МОН. Сама Асамблея припинила існування не через «непотрібність», а точніше тому, що, з точки зору більшої частини окупантів, виконала всі вимоги.

Майже одразу після погодження вищезгаданої програми націонал-ліберальні учасники протесту, зокрема СКР та «Відсіч», передали  право прийняття рішень щодо освітньої політики Сергію Квіту через відповідність останнього їхнім уявленням про справжнього технократа. Ліві, хоча й не погоджувалися з таким розгортанням подій, реальних важелів впливу у вигляді підтримки учасників окупації вже не мали. Як наслідок, у медійних повідомленнях виринали різні твердження, як, наприклад, що активісти СКР вихваляли новопризначеного справжнього менеджера-міністра й висловлювали готовність до «професійно проведених» «непопулярних» «ефективних» неоліберальних реформ, а ліві активісти вітали запровадження прозорої звітності або висловлювали невдоволення фігурою Квіта-націоналіста.

Припинення діяльності Асамблеї виявилось тим більше легким, оскільки за учасниками асамблеї не було закріплено жодної відповідальності, чіткого розподілу обов’язків. Політична повістка окремих організацій виявилася важливішою, ніж діяльність колективного тіла асамблеї. В таких умовах повернення до делегування повноважень державі в освітній  галузі видалося набагато більш звичним.

СКР та «Відсіч» після прийняття нового Закону «Про вищу освіту» практично повністю усунулися від освітньої проблематики й останнім часом займалися популяризацією електоральної парламентської демократії, підтримкою оснащення АТО та націонал-культурною політикою пам’яті. «Пряма Дія» частково через внутрішні проблеми, частково через довіру освітніх повноважень заступниці Міністра освіти Інні Совсун, котра попередньо симпатизувала лівим поглядам, припинила діяльність й відновилася лише через рік після початку Майдану.

Уявна революція?

Ніна Ходорівська пропонує звертатися до наступного критерію революційності: «Ліберальний дослідник революцій Пол Берман підмітив під час особистої бесіди: Майдан можна буде вважати революцією, якщо після цього стояння на площі народяться якісь нові дрібні соціальні інститути» (Ходорівська 2014). Згідно із цими словами, протестний  рух «Могилянський страйк — окупація МОН» не спричинив революційних змін. Протягом періоду діяльності студентського страйку НаУКМА та Студентської асамблеї в Українському Домі протестувальникам вдалося накопичити значний соціальний і символічний капітал, що виявлявся навіть у державному й медійному визнанні на етапі окупації МОН. Проте в довготривалій перспективі протест так і не породив альтернативні інституції, що чинили б помітний вплив на державну освітню політику.

Протестувальники делегували повноваження Міністерству, практично не поширюючи й не відслідковуючи стан виконання повного списку власних вимог: ця інформація була відсутня навіть на внутрішніх поштових розсилках Асамблеї.

«Які саме поправки додали з посилу активістів до нового закону про вищу освіту — я не знаю, адже цими поправками не займалася, але новий закон прийнятий завдяки тривалому лобіюванню його міністром Квітом та його заступницею Інною Совсун. Власне, це Совсун свідчить, що міністерство працює зараз дуже активно, відчуваючи відповідальність перед громадськістю, яка будівлю (міністерства) передавала в руки нового міністра в обмін на його обіцянки» (Ходорівська 2014).

Потрібно пам’ятати, що без постійного контролю та тиску будь-яка «відповідальність» навряд здатна стати рушієм змін. Власне, так і сталось із освітніми реформами: більшість прогресивних положень нового Закону «Про вищу освіту» (такі, як підвищення стипендії для студентів або зменшення навантаження для викладачів) відкладені в часі та, коли настане пора, можуть бути реалізовані зі значними викривленнями. Більше того, лише нещодавно в якості способу економії бюджету розглядалися відміна стипендії та ряд інших антисоціальних кроків. Тож, «відповідальність у вакуумі» мало що може протиставити економічним умовам і політичному домінуванню капіталістів.

Натомість, далі Ніна Ходорівська заміщує нестачу теоретичного бачення тематикою «мікрореволюцій» — людей та їх перетворень. Погляньмо на аргументацію трішки детальніше: «Безумовно, участь у чомусь незвичному для людини завжди є “мікрореволюцією…» (Ходорівська 2014). По-перше, сумнівною є гуманістична проблематика. Ліві, як ніхто інший, мають знати, як у негативний спосіб (відмінностями cтруктурних форм виробничих, політичних, ідеологічних практик)  визначається «людяність». І, як було попередньо сказано, Студасамблея так і не надала міцної організаційної чи то політичної форми навіть власній відносно тривалій присутності. Аргумент «мікрореволюцій» повністю усувається від розгляду соціальної структури суспільства та умов, що її відтворюють.

«На мою думку, після цього багато хто з учасників навчився чогось і відправився втілювати те, чого навчився, у своїх сферах життя. Один із активістів співпрацює зі Спільно.ТВ, вносячи ліву думку в планування медіаполітики там. Одна із учасниць СА навчилася говорити з людьми, не лякаючись їх, як вона звикла робити до того. Одна з націоналісток зі страйккому НПУ відкрила для себе анархізм, свободу, рівність і братерство. І так далі. […] Ну і наостанок — наймасштабніша рефлексія. Майдан був часом для пробудження homo politicus в тисячах людей….» (Ходорівська 2014).

Навряд чи можна сказати, що індивідуальні зміни професійного або ж, ширше, етичного характеру можуть бути критерієм здійснення революції. З якою легкістю Ніна Ходорівська згадувала про соціальну ієрархію знання, з такою ж легкістю вона забуває про цей аргумент в подальшій аргументації «мікрореволюцій». Зрештою, це був досвід перебування освічених молодих людей у чіткому фізичному просторі, попередні практики яких, структуровані та обмежені соціальними позиціями, вже уможливлювали прийняття доктрини творчості та особистої свободи, як і вихід під гасла Майдану загалом. Утім, навіть серед учасників Асамблеї не було однозначного схоплення політичної проблематики, що було показано в попередньому розділі. Одразу постає питання, чи мав Антимайдан, на погляд авторки, такий самий статус, адже він також мобілізував велику кількість учасників. Чи революційне тлумачення в дрібнобуржуазному руслі задавала логіка «незвичності», «позаповсякденності» протистояння владним інституціям і супутніх особистих перетворень?

«…практикуючи і вдосконалюючи неієрархічні моделі співжиття, навчаючись захищати свою прекрасну територію фізично, активісти СА та самооборони МОН усвідомили складність та тривалість процесів змін. Сталися десятки маленьких революцій. На мою думку, після цього багато хто з учасників навчився чогось і відправився втілювати те, чого навчився, у своїх сферах життя» (Ходорівська 2014).

Доволі ідеалістично виглядає твердження, що протестувальники на приватну або навіть суспільну користь використають набуті навички для поступу свободи. Світовий досвід показує, що ті ж неієрархічні моделі організації не несуть в собі абсолютний емансипативний потенціал й  успішно можуть запроваджуватись великими транснаціональними корпораціями. Разом із тим, вищенаведена аргументація пошуку-віддзеркалення прийняття іншими спільної доктрини творчості та свободи особистості за критерій революційності є нічим іншим як нарцистичним ототожненням з ідеологічним фантазмом революційних мас.

Ці ж аргументи повторюють твердження уявної «революції гідності» — ідеологічного фантазму, який зміщує структурні конфлікти українського суспільства й глобального капіталізму в бік протистояння  здорового організму українських громадян-держави «всемогутній» шкідливій фігурі іншого — Путіну, або в питаннях смаку та етики — менш «гідним», «контрреволюційними» або «недостатньо лібертарним», які повинні бути виключені або навіть фізично знищені. Власне, твердження приблизно такого плану стали сьогодні частковими ідеологічними виправданнями громадянської війни на Сході.

У відриві від теоретичного осмислення суспільних практик участь лівих у Студасамблеї звелася до ідеологічного повстання. Ситуація активізму МОН повторює ситуацію ХVIII століття, коли зростаюча буржуазія виробляє гуманістичну ідеологію Свободи, Рівності й Розуму та переживає в ній своє відношення до реальних умов існування (закони ліберальної капіталістичної економіки), вважаючи, що всі люди вільні, включно з вільнонайманими працівниками (Альтюссер 2006: 332 – 333). В такому ж значенні на ідеології як «“уявленні” про уявні відносини індивідів до їх реальних умов існування» (Альтюссер 2011) ґрунтувався активізм лівих Студентської асамблеї, пропонуючи уявні рішення реальних структурних протиріч. Маючи доступ до зміни правил гри в освітньому полі на користь доступної освіти, боротьби за ідеологію та символічне панування, ліві активісти звабились самозамилуванням у специфічних вимогах, формах організації та практиках особистої свободи і творчості.

Якщо ще п’ять років тому студенти були здатні вийти на соціальний протест, то сьогодні консенсус усе далі прямує в бік приватних меритократичних неоліберальних уявлень про роль держави та освіти зокрема. Освіта та наука для ринку, а не для загального суспільного блага, стипендія для обраних — не нові речі для Європи ¹⁸. Так, можна  в дусі неоліберальної доктрини стверджувати, буцімто населення готове до таких змін і саме про себе потурбується, або ж у дусі лівих вибудовувати есхатологічні наративи і стверджувати, що «неодмінно буде соціальний вибух».

Від чого точно потрібно звільнитися, так це від фантазмів революційних або консервативних мас. «Коли всі ліві активісти поділяться своїм досвідом і поглядами з тисячами цих охочих — можна очікувати, що і країна попрямує ліворуч» (Ходорівська 2014), — за таких тверджень за шатром домінуючої ідеології, підкріпленої політичним та економічнм домінуванням легко розчаруватись у неефективності політичного активізмі вцілому. Навряд чи нам вдасться повністю звільнити політичну дію від фантазмів та ідеології, та й навряд чи потрібно цим відчайдушно займатись. Утім, досвід вкотре показав необхідність винахідливості в часи, коли форми організації як «старих», так і «нових» лівих зазнали значної критики, зокрема й ті, які використовували активісти Студасамблеї. Пошук форм організації, які зможуть сьогодні об’єднати для довготривалої політичної боротьби поза межами конкретного протесту, є нагальним.

Просте відігрування сценаріїв лібертарної організації протесту на основі ідеології гуманізму повертає нас навіть не в 68-й рік минулого століття, де вони отримали розвиток, а ще в домарксистські часи неусвідомлення необхідних суспільних умов для універсалізації свободи. Поміж тим, чи не в замилуванні людиною та її правами сьогодні об’єдналися ліберали й ліві, чи не правами людини сьогодні виправдовують вторгнення імперіалістів і вільного ринку? Чи завжди ідеологічне визначенням людини та її свободи  (а сьогодні, по-суті, свободи дрібних буржуа та великих капіталістів) важить більше, ніж комуністичне майбутнє?

Шукаючи відповідь на це питання, варто не забувати давно відому марксистську істину важливості революційних теорій. Теоретичне пізнання суспільних умов є першонеобхідним для політичних стратегій і тактик. Саме теорія здатна дати нам відповідь чи є, зокрема, сьогодні гуманізм (як і будь-яка інша ідеологія) та супутні йому форми політичної участі та організації  консервативним, революційним, конформістським чи реформаторським.