З часів проголошення незалежності в Україні відбувалися зміни різних політик, пов’язаних з відзначенням і пам’яттю про 9 травня — чи то як Дня Перемоги, чи Дня Пам’яті. Як відзначали День Перемоги при двох перших президентах, Кравчуку та Кучмі? Чи існувала вже тоді дискусія навколо того, як варто пам’ятати і відзначати цю дату?
Дискусій щодо самої дати не було ні в 1990-і роки, ні навіть на початку 2000-х. Тоді вже був певний сегмент суспільства, який до цієї дати ставився критично. Зрозуміло, що це були так звані партійні націоналісти, тобто ті, які афіліюють себе з націоналістичними партіями. В суспільстві ж у цілому залишалося позитивне ставлення до 9 травня.
Дискусія довкола свята піднімалася хіба тоді, коли хтось намагався поєднати радянський міф про перемогу з уже сформованим міфом про ОУН-УПА. У 1995 році, до річниці відзначення перемоги, з’явився проєкт ордена, в якому поєднували радянську символіку з символікою ОУН і УПА. Скажімо, стрічки, які зазвичай додаються до відзнаки, були червоного і чорного кольорів. Але цей проєкт не пройшов: його, звичайно ж, торпедували ветерани радянської армії.
Десь до початку 2010-х років День Перемоги був відносно безконфліктним святом та приймався більшістю суспільства цілком позитивно. Це була ще радянська традиція, яку у 2000 році влада навіть знайшла спосіб додатково зміцнити — Кучма видав спеціальний указ про відзначення Дня перемоги над фашизмом. Згідно з цим указом, запроваджувався цілий набір ритуальних практик — вони були абсолютно радянські, наприклад, «уголок славы» в школах. А потім, до речі, ці куточки помінялися на куточки Голодомору. Отже, ці всі ритуали існували як частина офіційної комеморації і водночас у суспільстві до них ставилися цілком позитивно.
Конфлікти почалися на початку 2010-х років, спочатку в Західній Україні. Тоді Верховна Рада ухвалила — здається в 2011 році — ще один закон «Про Прапор Перемоги». Цей закон був калькою з російського: він увічнював так званий «Прапор Перемоги», знамено 150-ї стрілецької дивізії Червоної Армії, який встановили на будівлі Рейхстагу 2 травня 1945 року. За часів Януковича активно впроваджувався неорадянський наратив саме в царині комеморації Другої світової війни, тому цей Прапор Перемоги спробували запровадити як загальнонаціональний символ.
Одночасно «Партія регіонів» і Комуністична партія України почали активно використовувати тему «українського націоналізму» — саме в контексті колаборації ОУН з нацистами тощо. Вони комбінували неорадянський міф про Велику перемогу з радянським міфом про ОУН як вічних нацистських колаборантів, в такий спосіб актуалізуючи минуле для маркування політичної опозиції як націоналістів-спадкоємців колаборантів. І цей закон, який запровадив практику вивішування червоного прапору в День Перемоги поруч з державним прапором, викликав серйозні пристрасті. Тоді такі люди як представники партії Родіна їздили в Західну Україну. Не куди-небудь, а саме в Західну Україну! І вони розгортали у Львові цей прапор з очевидною метою. Звичайно, з іншого боку, Свобода й решта праворадикальних партій охоче вступали в конфлікти довкола цього символу, доходило навіть до бійок. І це тривало приблизно до 2013 року: щороку десь на Західній Україні траплялися сутички довкола «Прапора Перемоги». Згодом, ще за Януковича, Конституційний суд скасував цей закон. Але як політтехнологія, спрямована на відволікання суспільства від нагальних проблем (корупція, ціни і т. п.) він спрацював.
Прапор Перемоги та символ Z на російській військовій машині в Казані. Фото: Wikimedia
Утім, у суспільстві й надалі лишалося позитивне ставлення до Дня Перемоги. Свято входило в п’ятірку найбільш популярних: Різдво, Великдень, Новий рік, 8 березня і День Перемоги. 2015 року в рамках так званого «декомунізаційного пакету» було ухвалено закон «Про увічнення перемоги над нацизмом» — і вже перемоги не у Великій Вітчизняній війні, як це було у законі 2000-го року, а в Другій світовій війні. Тоді ж було запроваджено дві комеморативні дати: 8 травня і 9 травня. 9 травня залишилося Днем перемоги, а 8 травня стало Днем пам’яті — такий собі європейський стандарт, за словами ініціаторів цього закону. Тоді ж і поміняли символіку, запровадили макову квітку, — її запозичили, до речі, з символіки Першої світової війни, з так званого Poppy Day. Це була така імітація «європейського» 8 травня, але частина суспільства поставилася до цього схвально. Проводилися опитування громадської думки, які продемонстрували, що хоч і не більшість, але були люди, які підтримували ідею 8 травня замість 9 травня. Традиційно Західна Україна була дещо більше за 8 травня, а Центральна, Східна і Південна Україна — за 9 травня. Тим не менше, незважаючи на всі офіційні ініціативи, 9 травня залишалося популярним аж до 2022 року.
2022 рік все радикально змінив. Зараз близько 13% населення вважають 9 травня важливим святом, більшість з них є мешканцями неокупованих територій Центральної і Східної України. Тож можна сказати, що в певному сенсі в Україні закінчується радянська історія цього символу, 9 травня — радянського свята. День Перемоги був частиною радянської винайденої традиції, впродовж 30 років вона поступово згасала, втрачала первісний сенс. Однак, звісно, вирішальну роль відіграла російська агресія і війна Росії проти України. Я думаю, що найбільшим противником 9 травня в Україні виступив Путін, який поклав в основу агресії той самий радянський міф про велику перемогу, про незакінчену справу 1945 року, і використав його як ідеологічну складову для війни проти України.
Чи можна пов’язувати перші конфронтації не з періодом президентства Ющенка, а з періодом Януковича, коли центр почав змінювати консенсус, який встановився за двох перших президентів?
Ющенко намагався примирити два міфи: націоналістичний і радянський. Він запровадив практику спільного відзначення Дня Перемоги з ветеранами УПА і ветеранами радянської армії. У своїй суті ця ідея була цілком шляхетна: він намагався запровадити якийсь плюралізм і консенсус. Але очевидно, що ця ідея не мала шансів на успіх, передусім через позицію радянських ветеранів. Був навіть такий анекдот, коли Ющенко зібрав ветеранів на офіційне відзначення Дня Перемоги і хтось із радянських ветеранів, звертаючись до ветеранів націоналістичного руху, сказав: «Дорогие украинско-немецкие националисты!» Тим самим він повторив знаменитий ідеологічний стандарт кінця 1940-х-початку 1950 років: саме так офіційно називали вояків УПА.
Віктор Ющенко з ветеранами на святкуванні 9 травня, 2007 рік. Фото: УП
За часів Ющенка конфронтації були, але не через 9 травня, а з приводу виведення на загальнонаціональний рівень націоналістичного міфу ОУН-УПА. У жовтні 2005 року були сутички в Києві у зв’язку з ходою на честь УПА. Потім 14 жовтня різні табори почали розводити: націоналісти в одному місці мітингували, а ліві — КПУ і ПСПУ — в іншому. Та й які вони ліві? Звичайно, це суто формальна ознака: згадані «ліві» партії фінансувались крупним капіталом. Можна сказати, що відкритих конфліктів щодо 9 травня за часів Ющенка не було. Навпаки — було намагання плюралізувати це свято і запровадити якісь елементи примирення між тими, хто в 1944-1947 роках воювали один проти одного.
І ще можна згадати одну спробу поєднати різні культи у 2015 році, тоді ж, коли ухвалили закон: це спроба поєднати культ перемоги 9 травня з новими формами комеморації, пов’язаними з війною на Сході України. Було випущено декілька роликів з людьми, які нагадують героїв радянських фільмів про війну. Зокрема, в одному ролику був військовий генерал, радянський пенсіонер, якого грав актор з фільму «В бой идут одни старики», і його вітав з 9 травня офіцер з АТО. Також була навіть ідея поховати невідомого воїна АТО на Могилі Невідомого солдата в Києві. Ця ідея не зустріла підтримки в суспільстві, був скандал. Порошенко у промові на 9 травня сказав, що зараз ми ведемо свою Вітчизняну війну, прямо апелюючи до радянської традиції. Була така спроба, але лише один раз, і далі пішло, як у нас пішло: повна апологія та просування націоналістичного міфу ОУН і УПА як центральної теми Другої Світової війни для України.
Ви згадували різні практики, санкціоновані центральною владою. А чи були локальні форми того, як люди відзначали це свято? Чи були конфлікти на цьому рівні?
Був стандарт комеморації ще з радянських часів. Пам’ятник солдату-визволителю був у десятках тисяч населених пунктів і зараз у багатьох залишається. Цей культ солдата, який загинув за батьківщину, вже втрачав тоді ознаки радянського ідеологічного навантаження. Наприклад, в умовному селі це вже був радше пам’ятник односельчанам, які загинули у війні. Тому також варто говорити про низові комеморації, коли у людей були свої міркування щодо того, чому вони згадують і відзначають певні дати, пов’язані з війною.
Було ще декілька офіційних дат, пов’язаних з війною — 22 червня, початок війни День пам’яті і скорботи, 28 жовтня — День Визволення України від німецько-фашистських загарбників, потім — нацистів. Вони теж працювали і функціонували в суспільній свідомості та офіційній політиці пам’яті.
Якщо ж говорити про регіональні практики, які більш радикально відхилялися від загальнонаціональних стандартів комеморації, то на Сході України, передусім на Донбасі, утримувалися культи радянського часу. Наприклад, на Донбасі був культ Молодої Гвардії: був спеціальний музей, відзначалися окремі дати тощо. В Одесі, наприклад, відома стіна Героїв Радянського Союзу біля оперного театру. Загалом колективна пам’ять радянського типу була більше поширена на локальному рівні в Центрально-Східній і Південній Україні. В Західній Україні радянський стандарт пам’яті про війну помер, хоча там все одно залишалися присвячені йому пам’ятники, і місцеві радянські ветерани збиралися на 9 травня.
Пам'ятник молодогвардійцям у Краснодоні, Луганська область, 22 червня 2011 року. Фото: Andriy Kuznetsov / RadioSvoboda.Org
Останній момент, на якому варто наголосити: 9 травня було справді винайденою традицією на рівні повсякденної свідомості, яка жила в суспільстві незалежно від офіційного культу. Люди цілком щиро відзначали 9 травня. Також важливий момент полягає у тому, що це був позитивний культ, налаштований на позитивну конотацію — на перемогу як явище. Можна зауважити, що у ньому були й елементи страждання та віктимності: війна принесла дуже великі жертви. Але загальний посил культу був позитивний — ми перемогли в найжахливішій війні ХХ століття. Це було і залишається дуже важливим елементом у культі 9 травня, нехай і неусвідомленим.
Контекстуалізуючи це питання у міжнародних відносинах: чи мали вплив на Україну світові практики? У Центральній Європі, зокрема, переглядали своє минуле і ставлення до Другої світової війни. У Росії запроваджувалися дуже конкретні комеморативні практики на 9 травня, наприклад, безсмертні полки. Чи впливало це на процеси в Україні і на загострення протистояння довкола 9 травня?
Звичайно. Якщо говорити про Росію, то передусім варто згадати про георгіївську стрічку, яка свого часу була і в Україні дуже популярна, особливо на Півдні, Сході і, можливо, у Центральній Україні. Георгіївська стрічка була винайдена в Росії у 2005 році, на якомусь медійному ресурсі, і швидко стала масовим популярним символом. В Україні в 2017 році було ухвалено закон, який забороняє георгіївську стрічку, тому що вона стала символом сепаратистів. І для Росії, і для сепаратистів починалося все у 2014 році, коли вони стали використовувати георгіївську стрічку як символ боротьби з, як вони говорили, «київською хунтою», з «київськими карателями». В цьому сенсі цей символ став токсичним, хоча раніше він був досить популярним в Україні. Зрештою, його заборонили: прийняли спеціальний закон, який передбачає адміністративне покарання.
Скріншот: old.uinp.gov.ua
Скріншот: romania.mfa.gov.ua
Загалом, впродовж останніх двадцяти років Україна поступово входила в силове поле східноєвропейської політики пам’яті. Найперше у тому, що наслідувала досвід і практики звідти. Створення Українського інституту національної пам’яті — це просто копія таких самих процесів, передусім у Польщі. Ініціатори макетували інститут за польською моделлю — невдало, але послідовно. У Центрально-Східній Європі тим часом відбулася зміна міфу про Червону Армію-визволительку на міф про Червону Армію-окупанта. Саме тут сформувався стандарт про «подвійну окупацію» і «подвійний геноцид» — нацистський та радянський. І для Росії це було дуже болюче питання, бо тут радянський міф про Велику Перемогу й армію-визволительку був установчим для офіційної політики ідентичності. Відповідно, почалися тертя. По-перше, на 9 травня у 2005 році не приїхали представники деяких балтійських країн. А в 2007 році відома скандальна історія з радянським пам’ятником невідомому солдату у Таллінні, який пересували з центра міста кудись на маргінес.
Україна рухалася чітко у бік східноєвропейської моделі, особливо після 2014 року — тоді каталізатором виступила Росія з анексією Криму і гібридною війною, де центральним елементом був культ перемоги (критики назвали його «побєдобєсіє»). Із 2015 року політика пам’яті в Україні рухалася в бік ідеї подвійної окупації. При цьому дата початку окупації пересувалась на 1920-1921 роки. Навіть в деяких підручниках це все вже є! Наратив такий, що з утворенням Української Соціалістичної Радянської Республіки, а особливо після Ризького миру, Україну окупували. Цей наратив ще офіційно не затверджений в якихось спеціальних законах, але на ідеологічному рівні просувається. Виходить, що для Центрально-Східної Європи окупація почалася у 1945 році, а для України — у 1920-1921 чи навіть 1917. Ідея про те, що Червона Армія, повертаючись і визволяючи від нацистської окупації, повертала радянську окупацію, стає все більш популярною. І це серйозний ідеологічний зсув.
Чи політизація радянських символів, пов’язаних з Другою світовою війною, в Україні мала вплив на інші країни колишнього Радянського Союзу? Ви згадували про балтійські країни, але якщо говорити про Південний Кавказ, чи Молдову — нашого близького сусіда?
Тут я нічого не можу сказати, бо я спеціально цього не досліджував. Але мені відомо про деякі ініціативи у Польщі після наших декомунізаційних законів. Поляки теж намагалися вводити якісь обмеження, пов’язані з використанням комуністичних символів. Те ж саме відбувалося, але ще до 2015 року, в країнах Балтії і деяких країнах Центрально-Східної Європи та Балканів (Румунії, наприклад). Але в цілому Україна не стільки вплинула на інших, скільки інші вплинули на Україну. Особливо якщо йдеться про активну фазу декомунізації, починаючи з 2015 року, то Україна здебільшого наслідувала практики Центрально-Східної Європи, ніж на них впливала. Що стосується пострадянського простору, то, за винятком країн Балтії, всюди переважно залишається радянський наратив 9 травня.
Сейм Латвії у терміновому порядку ухвалив закон «Про заборону проведення окремих публічних заходів 9 травня», заборонивши будь-які заходи, крім тих, що пов’язані з Днем Європи. На фото плакати на мітингу в Ризі. Зображення: AFP
Яка роль істориків у цих процесах довкола політики пам'яті? У своїй книзі «Danse Macabre» Ви згадуєте Станіслава Кульчицького, який долучився до процесу конструювання політики пам’яті про Голодомор, разом з різними політиками й громадськими організаціями. Чи є подібні фігури істориків, які вплинули на формування пам’яті про 9 травня? Як загалом можна оцінити роль істориків? Вони просто обслуговували політиків чи мали агентність?
Динаміка з істориками дуже складна. Загалом можна сказати, що історики створюють певний дискурс і транслюють його у суспільство. Але вони не самостійно його створюють — на них самих впливає суспільство. Наприклад, історики намагалися в різних варіаціях поєднати радянський міф про велику перемогу з міфом про Україну як жертву двох тоталітарних режимів. Так, до 2000 року мова йшла про Велику Вітчизняну війну, а потім її цілком природно розширили до Другої світової війни. І далі історики намагалися поєднати якусь європейську комеморацію з радянським — інсталювати радянську всередину європейської. Складність цієї динаміки полягає у тому, що історики живі люди і теж залежать від суспільних настроїв. Я вже не кажу, що вони залежать від державної політики. З іншого боку, вони на цю політику можуть впливати. Історики створюють дискурс, транслюють його у суспільство, а потім суспільство може прийняти цей дискурс, а може відхилити — повністю або частково. Так само частина влади може прийняти цей дискурс або відхилити.
Коли дискурс, створений істориками, у суспільстві приживається і починає там функціонувати, то історики часто сприймають це як свідчення його природності, правильності. Наприклад, Ви згадали Голодомор: раніше 60% населення вважали Голодомор геноцидом, потім 70%, а зараз — 92%. Історики можуть зробити висновок, що така динаміка свідчить про правильність цього дискурсу, адже в суспільстві вважають його правильним. Звичайно, такі історики тоді помиляються, якщо вони ставлять собі за мету дослідження минулого. Так само і з 9 травня: опитування громадської думки показували, що це найбільш популярне свято, але це були кількісні опитування, а не якісні дослідження. Фокус-групи могли показати щось зовсім інше. Тому історики, з одного боку, нібито мають аналізувати ці процеси, а з іншого боку — вони є частиною цих процесів. І їхня роль в цих процесах, звичайно, була важливою.
Проте, тут варто зробити ремарку: кого ми вважаємо істориками? Енн Епплбаум — журналістка з «незакінченою історичною освітою», але її називають істориком. Вона написала книжку про Голодомор, але ні до цієї книжки, ні після неї вона темою Голодомору не цікавилася. Ось вона написала книжку (матеріал для неї збирали українські історики) — і раптом стала істориком Голодомору. Тож хто такі історики? Це ведучі якихось програм на телебаченні або в Ютубі? Це автори Ютуб-каналів? І так далі. Давайте говорити так: є популярні історики, які можуть просто транслювати певні ідеї, не будучи дослідниками, а є дослідники. Так ось дослідники, якщо ставляться до історії як до професії, ніяк не могли вплинути на процес зміни політики пам'яті і суспільних наративів.
Книга журналістки Енн Епплбаум «ГУЛАГ»
Є історики-політики, які займаються історичною політикою не в тому сенсі, що вони її досліджують, а в тому сенсі, що вони її створюють. І тут деякі історики відіграли певну роль, зокрема В’ятрович і його група. В’ятрович представляє конкретну ідеологічну силу, політичну силу — це ОУН-бандерівці. Тож він виконував свою ідеологічно-політичну функцію. Його ідеологічно-політична функція полягала у тому, щоб усунути радянський історичний міф і натомість просунути український націоналістичний. Усе просто.
Тож він і ціла група людей, отримавши доступ до центрального органу виконавчої влади, який виконує функції історичної політики — Український інститут національної пам’яті — максимально використали можливості цього ресурсу. Наскільки йому це вдалося — ще рано говорити. Але зрозуміло, що принаймні частково вдалося, зокрема у напрямку подолання радянського міфу про велику перемогу. Тут йому серйозно допоміг Путін зі своїми діями, який трансформував цей міф в ідеологію агресивної війни. Таким чином, історики грають велику роль, але це не ті історики, які працюють у сфері аналітичної історіографії. Це радше ті, які працюють в сфері афірмативної, тобто ідеологічної, і дидактичної історіографії — тих двох сфер історії, які пов’язані з практичною історичною політикою, з обслуговуванням політичних груп та ідеологій.
Ви казали, що у постмайданній Україні після 2014 року 9 травня сприймалося як свято, попри іншу політику, яка йшла з центру. Якби не було повномасштабного вторгнення Росії у 2022 році, то наскільки ситуація була б стабільною? З одного боку, люди відзначали 9 травня як перемогу, з іншого — була офіційна політика, і між ними розрив. Ця конструкція могла триматися, чи якась позиція мала переважити? Як би Ви оцінили цю ситуацію?
Переважувала одна позиція: йшло згасання радянського змісту цього свята. Будь-який міф поступово вигасає — немає нічого вічного. Так само і тут відбувалося: по-перше, з міфу поступово відходили елементи радянського пафосу і приходило розуміння війни як трагедії, великої кількості жертв. Цей процес не в 2014 році почався, а значно раніше. І як я вже сказав: були інші дати, пов’язані з визволенням України, з перемогою над нацизмом.
Дуже важливо розуміти, що в Росії культ перемоги трансформувався з культу пам’яті про трагедію і перемогу — у мілітарний культ. Він став агресивним. Фраза «можем повторить» абсолютно чітко висловлює ідею цього культу. Це назвали «побєдобєсієм», але, попри всю іронію, воно справді так зрештою і спрацювало. Ми ж живемо в інформаційну епоху. Коли люди бачили, як в Росії це виглядає, то навіть у тих, які нормально ставилися до свята 9 травня, поступово формувалася не те, щоб відраза, але застережливе ставлення до певних форм того культу, які справді виглядали як бісовщина.
Інша справа — віддавати перемогу Росії, що це нібито був лише їхній здобуток. Ось Путін в 2010 році казав, що і без України впоралися б. Треба пам'ятати, що Україна була повністю окупована. Україна була повністю визволена. Україна втратила колосальні людські й матеріальні ресурси, жахливо постраждала під час цієї війни. Такі речі відбувалися, які не можна забувати. Тому якщо просто сказати, що це не наше свято, «гуляйте лесом» і у нас тут свої герої — тоді всю цю історію повністю монополізує Росія. Що вона власне і зробила, створивши таке огидне явище, як Z-культ. Але, повертаючись до Вашого запитання, у підсумку в Україні поступово випаровувалися радянські елементи свята 9 травня і збільшувались елементи загальнолюдські.
Білборд на Ліговському проспекті у Петербурзі, 7 березня 2022 року. Фото: EPA / Scanpix / LETA
Те, що трапилося далі — зменшення кількості людей, які вважають 9 травня святом — пов’язано не лише з ідеологічними мотивами, агресією і обґрунтуванням цієї агресії культом перемоги. Насправді були й інші причини. Росія окупувала території України, які були більш прихильними до традиційного культу 9 травня. Відповідно, зменшилася кількість носіїв цих поглядів на підконтрольних територіях. Тож величезну роль відіграють і зовнішні чинники, які стають для нас внутрішніми: зі зменшенням кількості населення зменшується кількість носіїв та прихильників радянського культу.
Ви добре описали те, як мілітарний культ перемоги у Росії виправдовує вторгнення, і це, відповідно, відштовхує українське населення. Але чи не буде це також штовхати Україну до ще більшої глорифікації УПА і націоналістів? Можливо, той культ, який націоналісти на чолі з В’ятровичем просувають, набуватиме ще більшої популярності у ході війни. Історичні паралелі дуже популярні. Росія любить проводити паралелі, що вона як СРСР під час Другої світової війни, тож для українського населення може бути все більш прийнятною схема, що ми — як УПА. Чи є у цього процесу обмеження, чи все зсунеться з героїв-червоноармійців до героїв УПА?
Зараз про це рано говорити, бракує даних. Потрібна велика кількість різних джерел, щоб їх співставити і зробити якісь попередні висновки. Поки що по висхідній ішов культ УПА і ОУН десь до 2018 року, збільшувалася частка респондентів, які позитивно ставилися до них. Але соціологія дуже підступна річ. Дивимося на те, як ставиться питання: «Чи вважаєте Ви членів ОУН і вояків УПА борцями за незалежність України?» Чи вважаєте Ви Чорний квадрат Малевича квадратом? А за що вони боролися? Вони боролися за незалежність — у свій спосіб, своїми методами, багато хто жертовно боровся. Так питання не ставиться: «Скажіть, будь ласка, два помножити на два буде чотири?» Чи може хтось скаже, що не чотири? Більш того, був закон ухвалений, який фактично зобов’язував саме так ставитися до ОУН і УПА — як до борців за незалежність. Автори і промоутери закону, звичайно, будуть заперечувати, що зобов’язує, але фактично це так. І фактично встановлює, що люди, які критикуватимуть ОУН та УПА, — чинять протиправно. Якщо існує такий закон, то спробуйте відповісти негативно на питання, чи були вони борцями за незалежність. Особливо, якщо це телефонне інтерв’ю і Ваш номер знають.
У цьому контексті позитивне ставлення до ОУН і УПА зростало, а потім стабілізувалося на певному рівні — якщо дивитися на опитування. Після 2022 року знову спостерігалося різке зростання. Але, нагадую, що Україна втратила частину територій і на окупованих територіях опитати людей неможливо, та й немає сенсу. А окупованими є саме ті території, які найбільше опиралися міфу ОУН і УПА. Тут найбільшим декомунізатором знову виступив Путін, який знищує ці території фізично, знелюднює їх. І до цього додаються ідеологічні чинники всередині країни. Адже, справді, УПА і ОУН у певний період свого існування були відверто, виразно антиросійськими й антиімперіалістичними. Це теж треба пам'ятати. Відповідно, коли Росія зараз сповідує неоімперську агресивну ідеологію, та частина їхніх поглядів і практик, спрямованих проти Росії, органічно вписується в сучасний контекст. Але в ОУН були й інші ідеологічні складові: наприклад, програма побудови монопартійної тоталітарної держави, ксенофобія, ідея і практика етнічних чисток, заперечення політичного плюралізму. Про це воліють не згадувати, і це зрозуміло: пропаганда є пропаганда.
Вшанування пам’яті лідера ОУН Романа Шухевича націоналістами у Львові, 2018 рік. Фото: з відкритих джерел
Якщо підсумувати, які є форми комеморації 8-9 травня сьогодні? Як би Ви описали різні погляди в цій нестабільній ситуації?
Давайте згадаємо, що 9 травня вже немає як державного свята — є 8 травня. І 8 травня — День пам’яті. В принципі, особисто мене таке переформатування влаштовує. Але давайте повернемося до тези, що ми віддаємо символічний капітал перемоги Путіну, а він ним користується, щоб обґрунтовувати агресію проти України. Це виглядає нелогічно. Зараз, мабуть, вже пізно, але треба було би відібрати у нього цю перемогу. Треба було сказати, що це перемога не в тому сенсі, що ми перемогли і переможемо всіх інших, бо ми такі круті. Це перемога, яка далася жахливими жертвами. Уроки такої перемоги полягають у тому, що війна — це трагедія, після якої буде важке відновлення. Ось так це можна було би утилізувати і взяти собі на користь. Але, враховуючи інтелектуальний і культурний рівень багатьох наших політиків, я розумію, що такий наратив був неможливим. Люди не мають здатності на перспективний і ретроспективний аналіз, на творення дискурсивних стратегій. Усе робиться ad hoc — у відповіді на виклики, які виникають, тому що їх не передбачають. А їх не передбачають, бо не мають стратегічного мислення, не мають стратегічної комунікації. Відповідно, доводиться жити у світі, де постійно звідкись несподівано виникають виклики, на які треба відповідати. І в цьому сенсі історія з 9 травня та комеморацією Другої світової війни є показовою.
