7 питань палестино-ізраїльського конфлікту

За більш ніж 75-річну історію палестино-ізраїльський конфлікт став чимось більшим, аніж просто питанням підтримки однієї зі сторін. Він став маркером самоідентифікації для багатьох груп: арабів, мусульман та жителів усього Глобального Півдня. Крім того, він став однією з точок розділу між лівими та правими за політичним спектром, де ліві частіше підтримують Палестину, а праві — Ізраїль.

Новий виток конфлікту, що розпочався з нападу ХАМАСу 7 жовтня 2023 року, очікувано привернув увагу громадськості та витіснив із перших шпальт війну в Україні. По всьому світі прокотилася хвиля протестів на підтримку тієї чи іншої сторони. Враховуючи важливість конфлікту для самоідентифікації різних груп людей, багато хто виражає свою підтримку без адекватного розуміння ситуації, не знаючи всіх тонкощів та підводних каменів багаторічного протистояння.

Тим, хто прагне зайняти активну позицію, варто більше зануритись у глибокий контекст того, що відбувається, адже без адекватного та багатостороннього розуміння неможливо знайти шлях для справедливого миру.

 

ЗМІСТ

1. Чи можна засуджувати євреїв за купівлю землі у Палестинї

2. Справедливість рішення ООН про розділ Палестини

3. Єврейський імперіалізм та шовінізм

4. Арабський імперіалізм та шовінізм

5. Що таке палестинська ідентичність?

6. Сіоністський та палестинський тероризм

7. Що підтримуватй

 

1. Чи можна засуджувати євреїв за купівлю землі у Палестинї

Палестино-ізраїльський конфлікт розпочався як соціально-економічний. Одним із головних його наративів є те, чи законно сюди почали прибувати євреї з кінця XIX ст., чи вони просто відібрали землі в арабів.

Із часів руйнування Другого храму римлянами та вигнання євреїв із Палестини у 70 році, там проживала лише невелика група євреїв. Так, станом на 1880 рік, перед самим початком Першої Алії^[1], у Палестині проживали близько 470 тис. арабів та лише 8 тис. євреїв^[2].

Після вбивства імператора Олександра II у 1881 році Росією прокотилася нова хвиля єврейських погромів, що спонукало велику кількість євреїв шукати порятунок в еміграції. Багато хто втікав у США, сподіваючись розчинитися в американському плавильному котлі, позбавленому притаманного європейським країнам, принаймні на сподівання емігрантів, націоналізму. 

Разом з тим у свідомості євреїв почала зароджуватися ідея сіонізму — створення незалежної єврейської національної держави. З 1882 по 1922 роки^[3] кількість євреїв збільшилася вдесятеро, і тепер населення Палестини становило 668 тис. арабів та 84 тис. євреїв^[4].

Прибуваючи до Палестини, євреї викуповували землі за кошти, що збирали сіоністські фонди. Виникає питання, чи був цей викуп землі незаконним або аморальним?

Більшість палестинських селян були безземельними. Переважна частина земель у Палестині належала не тим, хто її обробляв, а багатим арабським землевласникам, що жили навіть не у Палестині, а також була у власності турків та держави. Фелахи^[5] ж повинні були платити високі податки за користування цією землею.

Тож, кажучи про те, що єврейські колоністи викупали арабські землі, не можна забувати про стан арабського селянина, якого обкрадав арабський великий землевласник. Хоча класичний лівий аналіз і дає відповідь, що по справедливості земля повинна належати тим, хто працює на ній, а не феодалам, її покупка єврейськими організаціями була законною.

Питання, чи було виселення арабів із земель, на яких їхні родини жили поколіннями, аморальним, можна залишити відкритим. З одного боку, руйнація укладів життя тисяч людей є жахливим актом, що став одним із основоположних факторів більш ніж сторічного конфлікту. З іншого — і до переселення євреїв палестинські селяни перебували під гнітом експлуатації з боку своїх феодалів. Питання щодо викупу земель у 1882-1947 роках треба ставити не стільки до єврейських колоністів, скільки до арабських феодалів. 

До того ж варто зазначити, що окрім земель, на яких проживали арабські селяни, викупалася велика кількість територій, що до цього не оброблялися. Євреї привносили нові методи обробки землі, які значно сприяли розвитку їхнього господарства, а також господарства арабів, що почали переймати ці методи. 

Це підтверджують висновки комісії Піля, створеної британським урядом в розпал арабського повстання у Палестині в 1937 році для вироблення плану майбутнього для Палестини. Так, у своїй кінцевій доповіді комісія Піля зазначила: 

«Нестача землі пояснюється не стільки купівлею євреями, скільки збільшенням арабського населення. Твердження арабів про те, що євреї отримали занадто велику частку доброї землі, не можуть бути підтверджені. Велика частина землі, на якій зараз ростуть апельсинові гаї, була піщаними дюнами або болотами та була необробленою, коли її купили». 

Варто зауважити, що у 1930-х роках британський уряд кілька разів намагався обмежити єврейську імміграцію до Палестини, а також те, що як арабська, так і єврейська сторона не була задоволена її рішеннями, тож висновки комісії Піля можна вважати достатньо об’єктивними.

 

Британські солдати обшукують затриманих палестинських арабів, 1937 рік. Фото: Getty Images

 

Кожна зі сторін має власну перспективу на ці події.

Євреї шукали прихистку від російських погромів, європейського націоналізму, а потім — Голокосту. При цьому вони заволодівали землею законними методами, викуповуючи її у великих землевласників, і привносили економічний розвиток у регіон. Єврейські колоністи виходили з ідеології, що вони все роблять за законом, а потім, коли британський уряд почав обмежувати імміграцію — що вони рятують свої життя. Крім того, вони вважали, що в арабського народу є ще безліч земель, куди вони можуть переїхати, незважаючи на важливість та історичний зв’язок палестинських арабів з цими землями.

Питання колонізації євреями палестинських земель має розглядатися не тільки через призму боротьби між різними народами за право на територію, але й у ширшому контексті тогочасних історичних подій та соціально-економічної формації у регіоні.

Палестинські араби потрапили у скрутну ситуацію — спочатку їх обдирали до нитки феодали, а потім вони були вимушені полишити свої землі, адже ті були продані без їхнього відома. І потім почали звинувачувати євреїв у тому, що в ті роки вони захопили арабські землі, при цьому забуваючи, що саме їхні багаті арабські співвітчизники ці землі й продали.

2. Справедливість рішення ООН про розділ Палестини

Обговорюючи справедливість підтримки ізраїльтян чи палестинців, згадують про резолюцію Генеральної Асамблеї ООН №181 від 29 листопада 1947 року, яка вирішила, як підмандатна Палестина повинна бути поділена на арабську та єврейську держави. Питання в тому, чи була ця резолюція несправедливою стосовно арабів, чи навпаки — араби відкинули запропоновані чудові умови, адже не хотіли дати євреями ні п’яді землі, і поплатилися за це?

У 1947 році, на тлі неспроможності Великої Британії самостійно розібратися з  палестинським питанням, його розгляд був переданий під компетенцію ООН. Для розробки плану у травні 1947 року була створена Спеціальна комісія ООН з питань Палестини (ЮНСКОП), в яку увійшли: Австралія, Гватемала, Індія, Іран, Канада, Нідерланди, Перу, Уругвай, Чехословаччина, Швеція та Югославія.

У червні-липні 1947 року представники ЮНСКОП провели 5 тижнів у Палестині. Палестинські арабські політичні лідери з Верховного арабського комітету на чолі з муфтієм аль-Хусейні відмовилися зустрічатися з ними, зневірені попередніми багаторічними невиконаними обіцянками побудови єдиної арабської держави у Машріку, придушенням арабських національних рухів у регіоні (зокрема повстання у Палестині в 1936-1939 роках) з боку європейських країн, а також вважаючи, що будь-які зовнішні актори не можуть вирішувати долю територій, яка за правом належить їм. В той самий час Єврейське агентство доклало чималих зусиль, щоб надати міжнародній спільноті переконливі аргументи на користь створення єврейської держави у Палестині^[6].

За результатами роботи комісії були розроблені 2 плани:

– Створення двох незалежних держав, які були б пов’язані економічним союзом. Єрусалим та деякі території навколо нього, включно з містом Віфлеєм, повинні були стати Міжнародно зоною Єрусалиму через надзвичайну важливість Єрусалиму та Віфлеєму для представників трьох авраамічних релігій.

– Створення єдиної федеративної держави для двох народів.

На фінальному голосуванні з семи голосами проти трьох переміг план поділу. За федеративну державу проголосували лише Іран, Індія та Югославія. Іран таким чином намагався втримати баланс у своїх партнерських відносинах з сіоністами (до 1979 року Іран матиме дуже тісні відносини з Ізраїлем), разом із просіоністським Заходом та своїми арабськими й мусульманськими сусідами. Індія та Югославія ж — країни з великою часткою мусульманського населення, які за формою державного устрою самі є федераціями й об’єднують велику кількість народів в одній державі. 

 

План поділу Палестини відповідно до резолюціїї Генасамблеї ООН від 29 листопада 1947 року. Жовтим кольором виділені арабські території, бірюзовим — єврейські. Зеленим кольором виділено межі попереднього плану поділу, розробленого Спецкомітетом ООН щодо Палестини

 

Сіоністські лобістські групи доклали значних зусиль, щоб запропонований план отримав необхідні дві третини голосів на Генеральній Асамблеї ООН. Так, президент США Гаррі Трумен, який спочатку виступав за створення об’єднаної федерації, але згодом змінив свою позицію, у своїх щоденниках звинувачував американських сіоністів у надзвичайному тиску на Білий дім та шкодував, що не досяг своєї першочергової мети.

29 листопада 1947 року план з розділу Палестини було прийнято Генеральною Асамблеєю ООН (33 — «за», 13 — «проти», 10 — «утрималися», 1 — не голосував). Назвати справедливим стосовно арабів його не можна.

Єврейській державі пропонувалося віддати близько 55% територій підмандатної Палестини, при тому, що євреї в той час складали лише третину населення — 600 тис. проти 1,2 млн арабів^[7]. До того ж араби володіли 94% усіх земель Палестини та 80% її орних земель.

 

Ізраїльські поселення у 1947 році. Фото: US Central Intelligence Agency

 

Євреям пропонувалися найбільш стратегічно значущі землі — середземноморське узбережжя та вихід до Акабської затоки, а також найкращі землі для ведення сільськогосподарської діяльності.

 

Мапа земель, придатних для ведення сільського господарства. Фото: Jewish National Fund

 

Тож не дивно, що араби не прийняли план, який давав їм поділену на відокремлені анклави державу і виселяв з ще більшої кількості земель на землі менш родючі, що особливо важливо, враховуючи те, що більшість населення складали фермери.

Аналізуючи, чому план щодо розділу Палестини вийшов саме таким, потрібно враховувати наступні фактори:

– він розроблявся в часи великої імміграції євреїв до Палестини та був розрахований на те, що єврейське населення збільшиться, а також одразу після Голокосту, коли відчувалася загальносвітова провина через катастрофу єврейського народу;

– сіоністські групи провели активну лобістську кампанію щодо його прийняття, насамперед у США;

– СРСР та США підтримували створення єврейської держави, зі сподіванням включити її у свою сферу впливу та через неї впливати на весь регіон (резолюція по розділу Палестини стала одним з небагатьох документів ООН, який підтримали як США, так і СРСР із Українською та Білоруською РСР включно).

Араби ж відчували, що мають розраховуватися за злочини європейців проти євреїв коштом своїх земель. 

Можна стверджувати, що палестинським лідерам варто було проявити більшу гнучкість при підготовці плану, піти на перемовини з ЮНСКОП, а не залишатися в омані своєї непохитної позиції. Однак палестинська сторона відчувала образу за попередні невиконані обіцянки європейців, а також була роздробленою військово та політично, оскільки різні її очільники орієнтувалися або на муфтія аль-Хусейні, або на Трансйорданію, яка закулісно домовлялася з єврейськими лідерами про поділ Палестини, або ж були ставлениками Ліги арабських держав. Така широка кількість зацікавлених сторін та конфліктів інтересів заважала випрацюванню єдиної та реалістичної стратегії. Проте ніяк не можна стверджувати, що відкинутий арабами план був справедливим щодо них.

 

Арабські та ізраїльські делегати разом із представниками ООН обговорюють умови припинення вогню під час Першої арабо-ізраїльської війни, 6 червня 1948 року. Фото: Getty Images

 

3. Єврейський імперіалізм та шовінізм

Не можна вважати імперіалізмом викуп євреями земель у Палестині та переселення туди. Також у цьому розділі не будуть розглядатися як імперіалізм дії ізраїльського уряду під час Першої арабо-ізраїльської війни та вигнання (або запобігання поверненню) 700 тис. арабів з місць їхнього проживання, що стало відоме як Накба^[8], адже вона була зумовлена не лише бажанням ізраїльського керівництва розширити державу, а й тим, що в умовах активних бойових дій ізраїльтяни не бачили можливості їх завершення, встановлення миру та виживання їхньої держави за такого географічного розселення арабів, що існувало на 1948 рік. При цьому Накба безумовно була етнічною чисткою, що заслуговує на засудження й обговорення її доцільності для досягнення перемир’я.

Проте імперіалізмом можна вважати свідоме, не викликане бажанням закінчити війну, бачення єврейськими політичними діячами необхідності розширення території Ізраїлю.

Ще в 1937 році, після плану комісії Піля про створення єврейської держави на 20% палестинської території (інші землі хотіли віддати Трансйорданії), в ішуві^[9] по-різному поставилися до того, скільки територій мала отримати єврейська держава. Так, на 20-ому Сіоністському конгресі опозицію до плану очолила Голда Меїр, заявивши, що запропонованих земель надто мало, щоб прийняти всіх біженців з Європи. На відміну від неї голова Єврейського агентства та майбутній перший прем’єр-міністр Ізраїлю Давид Бен-Ґуріон підтримував рішення комісії, вважаючи, що єврейська більшість у маленькій державі краще, ніж єврейська меншість у великій арабській державі чи британській колонії.

Викликає дискусію те, яку мету переслідувало Єврейське агентство, погоджуючись із рішенням комісії Піля. Зберігся лист Бен-Ґуріона до його сина Амоса, який не підтримував рішення комісії, де він пояснював свою позицію. Бен-Ґуріон пише, що, звичайно, їхньою метою є створення єдиної та неподільної єврейської держави на території всієї Палестини, однак зараз потрібно погодитися на запропонований варіант, адже це дасть змогу накопичити сили задля подальшого розширення, насамперед на територію пустелі Негев, яка не заселена ані арабами, ані євреями. 

 

Давид Бен-Ґуріон та Голда Меїр у Кнесеті в Єрусалимі, 1962 рік. Фото: Fritz Cohen / The State Government of Israel

 

Однак, досконало невідомо, чи вважав він за необхідне виселення арабів задля переселення євреїв на їхнє місце. Так, Бен-Ґуріон пише про жаль з приводу розділення держави та наступні слова: «Ми насправді хочемо не того, щоб земля залишалася цілою та єдиною. Ми хочемо, щоб уся єдина земля була єврейською». Проте він також додає: «Дотепер усі наші прагнення ґрунтувалися на припущенні, яке було підтверджено нашою діяльністю в країні, що на землі є достатньо місця для арабів і нас самих», — тобто, що в єврейській державі араби зможуть жити як повноправні громадяни. Він зазначає, що якщо ішуву й потрібно буде використати силу, то «не з метою позбавити арабів Негеву чи Трансйорданії, а з метою захисту нашого права оселитися там». При цьому, оскільки передбачалося віддати палестинські арабські землі під контроль Трансйорданії, вірогідно керівництво ішуву передбачало конфлікт за них із незалежною державою.

Варто зазначити, що подібне ставлення до арабів було ще відносно м’яким, оскільки керівництво ішуву тоді складалося з сіоністів-соціалістів. Свою ідеологію вони будували навколо того, щоб новостворена єврейська держава забезпечувала безкоштовну медицину, справедливу оплату праці та організовувала сільське господарство через колективні фермерські господарства — кібуци.

Проте окрім соціалістів були ще й інші сіоністські течії. Сіоністи-ревізіоністи ґрунтували свою ідеологію навколо необхідності територіального розширення. Засновник цієї течії, уродженець Одеси Володимир (Зеєв) Жаботинський, якого Бен-Ґуріон називав «Володимир Гітлер», на початку 1920-х років у часописі «Рассвет» написав статті «Про залізну стіну» та «Етика залізної стіни», в яких описав, що євреї повинні ставитися до арабів, як європейці ставилися при своїй колонізації до тубільців, та відгородитися від них залізною стіною, що змусить арабів змиритися з сіонізмом.

 

Володимир Жаботинський (праворуч) у своєму будинку в Нью-Йорку під час зустрічі, на якій він розповів про свої надії організувати єврейську армію, 12 червня 1940 року. Фото: Murray Becker / AP

 

Ці ідеї перейняли єврейські праві терористичні організації «Іргун» та «Лехі», що стали першими централізованими терористичними організаціями на Близькому Сході та відзначилися такими злочинами, як різанина у Дейр-Ясіні 9 квітня 1948 року, під час якої загинули від 100 до 250 цивільних арабів. Голова «Іргун» Менахем Бегін (1977-1983 — прем’єр-міністр) пізніше вихвалявся, що саме різанина в Дейр-Ясіні змусила тисячі інших арабів полишати свої домівки та тікати^[10].

Серед імперіалістичних зазіхань після Першої арабо-ізраїльської війни найбільш яскравим епізодом є Суецька криза 1956 року та англо-франко-ізраїльська агресія проти Єгипту. Британський та французький міністри закордонних справ та прем’єр Ізраїлю Бен-Ґуріон підписали таємну угоду, згідно з якою Ізраїль повинен був атакувати Єгипет у відповідь на те, що Велика Британія та Франція закликали б до припинення вогню. Після ігнорування заклику британські та французькі війська повинні були вступити у війну та зайняти Суецький канал, націоналізований єгипетським президентом Гамалем Абделем Насером із власності компанії цих двох держав.

Ізраїль ставив за мету убезпечити свій південний кордон і, можливо, навіть позбутися президента Насера. Ба більше, Бен-Ґуріон сподівався втілити свій великий план з перекрою Близького Сходу. Так, 19 жовтня 1956 року ізраїльський прем’єр записав у щоденнику, що виклав британцям та французам свій план, який передбачав наступне^[11]:

– Синайський півострів відходив Ізраїлю.

– Йорданія розділялася між Ізраїлем та Іраком. Західний берег відходив Ізраїлю, а східна частина — Іраку, який завдяки такому придбанню мав стати дружньої до Ізраїлю державою. Також Ірак повинен був прийняти біженців завдяки американським грошам.

– Південь Лівану відходив Ізраїлю, а на півночі було б створено дружню до Ізраїлю християнську державу (потім він додав, що ще частина Лівану відійшла б Сирії).

Звичайно, ізраїльські союзники не були готові до таких радикальних кроків, тож не підтримали його. Можна виправдовувати рішення ізраїльського уряду вести бойові дії проти Єгипту, зважаючи на загальну войовничу риторику Насера, єгипетське втручання в ізраїльське судноплавство, перехід озброєних груп через ізраїльсько-єгипетський кордон тощо. Однак план із кардинальної зміни кордонів регіону, що заздалегідь передбачав створення великої проблеми біженців, був імперіалістичним та загарбницьким.

 

Гамаль Абдель Насер у Порт-Саїді, 18 червня 1956 року, після того, як Єгипет офіційно прийняв контроль над Суецьким каналом. Фото: AP 

 

Сьогодні ізраїльський імперіалізм найбільш явно проявляється у програмі побудови поселень на Західному березі, що продовжується з 1967 року. На відміну від як такої окупації Західного берега (включно зі Східним Єрусалимом), Голанських висот чи блокади сектора Гази, побудову системи поселень не можна виправдати заходами безпеки. Єврейські поселення порушують четверту Женевську конвенцію та визнаються незаконними більшістю держав світу, включно з Україною. Більш того, навіть згідно з ізраїльським законодавством ці території не є територією Ізраїлю (що дає можливість ізраїльським правим постійно обіцяти, що вони скоро анексують ці території), хоча на них проживають громадяни Ізраїлю, які користуються всіма правами свого громадянства, до них прокладена інфраструктура «лише для ізраїльтян» та їх пильно охороняє ізраїльська армія.

Багато хто з поселенців переїжджає на «території» з ідеологічних чи релігійних причин, прагнучи у такий спосіб затвердити своє право на землі Юдеї та Самарії, обіцяні їм Богом. Ці поселенці нерідко застосовують силу проти палестинців, нападаючи на них та знищуючи їхню власність, тим самим змушуючи переселятися зі своєї землі. В більшості випадків насилля з боку поселенців розслідування навіть не починається, а якщо й починається, то вкрай рідко доводиться до кінця, оскільки злочини поселенців розслідуються правоохоронними органами Ізраїлю, чий уряд не зацікавлений в їхньому розкритті. Відомий ізраїльський письменник та борець за мир Амос Оз писав, що єврейські поселенці — це «банда озброєних бандитів, злочинців проти людства, садистів, погромників і вбивць»^[12].

Промовистим прикладом такої експансії є святе місто Хеврон. У 1968 році група релігійних євреїв-націоналістів збудували поселення в кількасот осіб прямо посеред міста, де проживали 200 тис. арабів. Щоб захистити це поселення, ізраїльська армія розмістила там декілька сотень солдатів, закрила важливий продуктовий ринок та перекрила палестинцям доступ до багатьох головних вулиць міста. Такі дії зробили життя арабських жителів нестерпним, адже тепер вони навіть не могли пересуватися вулицями, відведеними лише для поселенців^[13].

Багато хто живе на «територіях» не через релігійні чи ідеологічні мотиви, а через зручність та доступність, отримуючи щедру допомогу від держави. Так склалася ситуація, в якій близько 10% населення Ізраїлю проживає на окупованих територіях Західного берега, включно зі Східним Єрусалимом, та з 1995 року єврейське населення на окупованих територіях зростало в середньому в 4 рази швидше, ніж в Ізраїлі^[14]. Поселення руйнують традиційні економічні зв’язки Західного берега, фрагментуючи його економіку на окремі мілкі нежиттєздатні частини, що ставить палестинців у залежність від ізраїльтян та змушує працювати на них без соціальних гарантій, які мають ізраїльські працівники.

 

Палестинці оглядають свої зруйновані будинки після нічних ізраїльських авіаударів у місті Бейт-Ханун, північний сектор Гази, 14 травня 2021 року. Фото: AP / Khalil Hamra

 

Ізраїльський уряд має контроль над водою у Палестині, неймовірно цінним ресурсом у посушливому регіоні, та використовує цей контроль у репресивних цілях — палестинцям потрібно питати дозволу навіть для риття колодязя на власній території, а цистерни для збору дощової води часто знищуються ізраїльськими військами. Це призвело до системного дефіциту води та ситуації, у якій на Західному березі єврейський поселенець в день в середньому витрачає в три рази більше води, ніж палестинець.

Палестинці та єврейські поселенці на Західному березі повністю відокремлені між собою. Для поселенців призначені окремі магазини, автобуси та інша інфраструктура. Через землі палестинців прокладають автобани «тільки для ізраїльтян», адже дуже зручно замість того, щоб будувати стіни, прокладати дороги, які неможливо перетнути. Поселенці та палестинці навіть підпадають під різні системи права: ізраїльське право для поселенців та закони військового стану для палестинців.

Такі просторові політики нерівності дають можливість називати політику Ізраїлю у ставленні до палестинців апартеїдом, за аналогією з колишнім режимом сегрегації у Південній Африці.

Панування в ізраїльській політиці з 1977 року праворелігійних партій, насамперед «Лікуд» (заснованої колишнім головою «Іргун» Менахемом Бегіном, який вихвалявся різаниною у Дейр-Ясіні), створило в Ізраїлі потужне поселенське лобі, що дозволяє поселенням невпинно розростатися та стирає грань між Ізраїлем та єврейськими поселеннями на окупованих землях.

Така політика є прикладом сучасного ізраїльського імперіалізму, що лише зменшує ймовірність досягнення миру.

4. Арабський імперіалізм та шовінізм

Ця тема є менш дослідженою та обговорюваною, адже коли мова йде про захоплення чужих земель, згадують переважно лише Ізраїль. Проте від іншої сторони теж вистачає дій, які можна назвати імперіалістичними.

Насамперед мова йде про збройне втручання 5 арабських держав^[15] у Першу арабо-ізраїльську війну.

Перша арабо-ізраїльська війна відбувалася у два етапи:

1. 30 листопада 1947 року, на наступний день після прийняття резолюції Генасамблеї ООН щодо розділу Палестини, почалася фактично громадянська війна між арабським та єврейським населенням підмандатної Палестини, що тривала до 15 травня 1948 року.

2. 15 травня 1948 року, на наступний день після закінчення британського мандату у Палестині та проголошення Держави Ізраїль, почалося вторгнення коаліції арабських держав та почався міжнародний етап війни, що тривав до 10 березня 1949 року.

Це вторгнення було незаконним із перспективи міжнародного права і при цьому публічно проголошувало за свою мету не допустити створення єврейської держави у будь-яких кордонах. Кажучи про депортації, проведені ізраїльською владою в роки Першої арабо-ізраїльської війни, слід не забувати, що якби перемогли араби, цілком ймовірно, що тоді подібне відбулося б з єврейським населенням, якому б довелося тікати з Палестини, побоюючись етнічних чисток проти себе.

 

Ізраїльський офіцер вперше піднімає національний прапор після проголошення незалежності на тлі Першої арабо-ізраїльської війни, 8 червня 1948 року. Фото: Getty Images

 

Кажучи ж про реальну мету арабської коаліції, то арабські держави увійшли у війну не як араби, а як єгиптяни, ліванці, сирійці та інші. Кожна держава апелювала до арабської національної свідомості своїх громадян, які жили ще пам’яттю про те, що їхні землі були у складі єдиної держави, та сподівалися на створення обіцяної їм після Першої світової війни єдиної арабської держави у Машріку, при цьому насправді переслідуючи власні інтереси, але аж ніяк не прагнучи захисту палестинських арабів.

Особливо серед арабських держав виділялася Трансйорданія, чий король Абдалла був незадоволений територією, відданою британцями під його контроль, і ще з кінця 1930-х років відкрито заявляв про бажання приєднати Палестину до своєї держави.

Абдалла з кінця 1920-х років мав тісні зв’язки з Єврейським агентством. У листопаді 1947 року, за декілька тижнів до прийняття резолюції ООН щодо розділу Палестини, він зустрівся з головою політичного відділу Єврейського агентства Голдою Меїр (1969-1974 — прем’єр-міністерка). Тоді вони уклали пакт про ненапад, в якому вказувалося, що Абдалла не перешкоджатиме створенню єврейської держави в обмін на території Західного берега річки Йордан^[16].

7 лютого 1948 року, за 3 місяці до вторгнення, йорданський міністр зустрівся з британським міністром закордонних справ, та заявив, що після завершення британського мандату Трансйорданія направить війська через річку Йордан для зайняття Західного берегу.

Інші держави арабської коаліції не мали єдиного чіткого політичного плану. Загалом вони переслідували три цілі, які аж ніяк не можна назвати благородними^[17]:

– перешкодити створенню єврейської держави;

– перешкодити Трансйорданії захопити палестинські землі та стати занадто впливовою державою;

– перешкодити створенню життєздатної арабської держави у Палестині — частково через їхню особисту неприязнь до палестинського лідера муфтія Мухаммада аль-Хусейні, а також через можливість розповсюдження власного впливу на ці території.

Можна також звернути увагу і на самого лідера палестинських націоналістів муфтія Єрусалима Мухаммада Аміна аль-Хусейні. Майже всю Другу світову війну він провів у Німеччині, де зустрічався з Гітлером. Аль-Хусейні заявляв, що «в арабів та німців спільні вороги: англійці, євреї та комуністи». Крім того, він допоміг створити дивізію СС «Ханджар», що складалася з боснійських мусульман, за що був визнаний Югославією нацистським злочинцем.

 

Мухаммад Амін аль-Хусейні та Адольф Гітлер. Фото: Wikimedia Commons

 

Повертаючись знову до етнічних чисток, можна впевнено стверджувати, що якби сили під командуванням людини, що просила Гітлера визволити арабів і доклалася до створення дивізії СС, перемогли, то етнічна чистка проти євреїв була б неминучою.

Тож розглядаючи події Першої арабо-ізраїльської війни та Накби, потрібно робити це комплексно, звертаючи увагу і на погляди частини тодішніх палестинських еліт, які ненавиділи євреїв просто за етнічною ознакою, і на імперіалістичні амбіції сусідніх арабських держав, які після війни не дали палестинській державі бути створеною на територіях, не захоплених Ізраїлем: так, Західний берег був окупований та анексований Трансйорданією^[18], а сектор Гази був окупований Єгиптом і фактично не мав ніякого самоврядування.

Після Першої арабо-ізраїльської війни арабський імперіалізм продовжив проявлятися у вигляді невизнання Держави Ізраїль та агресивно-наступальної риторики проти неї.

Так, наприклад, націоналістична войовнича риторика президента (1956-1970) головного тодішнього ворога Ізраїлю — Єгипту, Гамаля Абдель Насера, виключала можливість існування Ізраїлю і сприяла ескалації нових повномасштабних воєн. І хоча можна засуджувати Ізраїль за агресію 1956 року чи дискутувати про те, що у 1967 році арабські держави на чолі з Єгиптом насправді не збиралися нападати на Ізраїль, а отже і превентивний удар не був потрібен, однак подібна риторика очевидно роздмухувала конфлікт, замість того, щоб шукати ефективне рішення для нього.

Сьогодні риторику, подібну до знаменитих «ТРЬОХ НІ» Хартумської декларації Ліги арабських держав 1967 року (Ні миру з Ізраїлем, Ні визнанню Ізраїлю, Ні перемовинам з Ізраїлем), сповідують радикальні палестинські терористичні організації, як-от ХАМАС та «Палестинський ісламський джихад», а також ліванська «Хезболла», яка виникла у 1982 році у відповідь на вторгнення Ізраїлю та окупацію Південного Лівану. 

Можна зрозуміти палестинців, що відчувають тугу за відібраною багато років тому домівкою та передають наступним поколінням ключі від полишених хат. Сьогодні офіційно нараховується близько 6 млн палестинських біженців (враховуються як безпосередні біженці, так і їхні нащадки), яким відмовлено у праві на повернення, в той час як євреїв з усього світу закликають ставати поселенцями. 

 

Біженці на кордоні сектора Гази та Єгипту. Фото: EPA

 

Однак з погляду сучасного контексту риторика деяких організацій про необхідність знищення Ізраїлю є загарбницькою. Ізраїль — повноцінна легітимна держава, хай і сама проводить загарбницьку політику поселень. А гасла по типу «від ріки та до моря Палестина буде вільною», хоча використовуються багатьма людьми без сенсу про необхідність знищення Ізраїлю, через свою багатозначність сприяють негативному ставленню до демократичного палестинського руху та мають бути замінені на інші.

5. Що таке палестинська ідентичність?

Одним із головних аргументів щодо легітимності виселення палестинців є те, що палестинців, мовляв, ніколи не існувало, а є лише араби, що проживають на території Палестини. Такі самі араби, як у Сирії, Єгипті та інших арабських державах.

Так, один з найвідоміших висловів Голди Меїр:

«Палестинців не існувало. Коли існував незалежний палестинський народ з палестинською державою? Це була або південна Сирія до Першої світової війни, а потім була Палестина, включаючи Йорданію. Це не було так, ніби в Палестині був палестинський народ, який вважав себе палестинським народом, і ми прийшли, вигнали їх і забрали в них їхню країну. Їх не існувало».

Навіть сьогодні популярною є думка про те, що палестинців не існує. Особливо актуальним це стає в контексті сучасної війни у секторі Гази, коли серед варіантів майбутнього Палестини лунають пропозиції виселити всіх арабів із сектора в Єгипет, або ж віддати сектор Гази та Західний Берег назад під контроль Єгипту та Йорданії, як це було у 1949-1967 роках.

Такі поняття, як арабська нація та палестинська самосвідомість, виникли в політичному та культурному дискурсі арабських земель Османської імперії на рубежі XIX-XX століть. Цей час ознаменувався виникненням величезної кількості арабських політичних організацій, що виступали за повну рівність арабів і турок, а також за децентралізацію держави за зразком двоєдиної австро-угорської монархії, або навіть федеративної швейцарської системи.

Початком виникнення палестинської територіальної самосвідомості, або територіального націоналізму, можна вважати 1898 рік, коли палестинський просвітник Халіль Бейдас вперше у друці використав слово «палестинець». Це слово швидко набрало популярності завдяки газетам, освіті та публічним закладам, і вже за два десятиліття стало загальновживаним. У 1908-1914 роках були створені палестинські асоціації у Чикаго, Бейруті та Стамбулі. Палестинські араби почали сприймати себе вже не тільки як арабів, а ще саме як палестинців^[19].

Тоді ця ідентичність була ще доволі хиткою. Хтось все ще асоціював себе насамперед із панісламізмом Османської імперії, хтось — із арабською єдністю, хтось думав про Велику Сирію, а хтось — на перший план ставив свою палестинську територіальну ідентичність.

 

Сім'я палестинських арабів на початку XX століття. Фото: Wikimedia Commons

 

Після Першої світової війни палестинці ще не відчували себе як окрема нація, вони бачили себе у складі обіцяної їм європейцями єдиної арабської держави у Машріку. Так, у червні-липні 1919 року на зборах Загального сирійського конгресу, у яких брали участь традиційні лідери палестинців з усіх великих палестинських міст, було підтверджено їхню прихильність створення Великої Сирії, частиною якої мала стати Палестина. У 8 пункті заключної резолюції конгресу сказано наступне:

«Ми просимо, щоб не було відділення південної частини Сирії, відомої як Палестина, ані прибережної західної зони, яка включає Ліван, від сирійської країни. Ми хочемо, щоб єдність країни була гарантована проти поділу за будь-яких обставин».

Однак це прохання ніколи не було виконане. В подальшій історії можна виділити три головні події, які вплинули на формування палестинської ідентичності:

– встановлення у 1920-1922 роках британського мандата, що виокремило кордони, в яких палестинці бачили Палестину, та визначило подальшу територію боротьби;

– Накба 1948 року, яка дала палестинцям унікальний від арабів інших земель досвід і визначила їхній національний наратив;

– Шестиденна війна 1967 року, яка відокремила палестинські землі від арабських держав під окупацію Ізраїлю і дала зрозуміти, що не можна покладатися на арабські уряди у боротьбі за Палестину.

Євреї століттями проживали в Європі та інших регіонах, не згадуючи про бажання повернутися до Землі Обітованої, з якої їх вигнали римляни після знищення Другого храму у 70-му році. І цей зовнішній тиск через антисемітизм та погроми, разом із загальноєвропейським розвитком ідеї націоналізму на зміну секуляризму, спонукали серед частини європейських євреїв до зародження націоналістичної ідеї сіонізму та пошуку місць для заснування нової єврейської національної держави. А після перемоги у даному дискурсі прихильників утворення держави у Палестині та закріплення цього рішення у Базельській програмі 1897 року, сіоністи почали сприймати себе як ізраїльтян — вони вважали цю землю споконвічно своєю.

Так само з ідентичністю палестинської нації. Не важливо, чи сприймали себе 80 років тому арабські жителі Палестини як окрему націю, чи, навпаки, відчували себе своїми у складі Йорданії та Єгипту.  Важливо те, що: по-перше, палестинці культурно, зокрема через сформований палестинський наратив, пов’язані з землею, на якій поколіннями жили їхні сім’ї; по-друге, палестинська нація вже існує щонайменше з кінця 1960-х років, і це факт. 

 

Діти в імпровізованій школі для біженців, Накба, 1948 рік. Фото: Wikimedia Commons

 

Арабський народ є спільнотою націй, кожна з яких має свій власний історичний шлях розвитку та національний наратив. І палестинська нація є окремою частиною цієї етнічної арабської спільноти та заслуговує на національне самовизначення, а не на виселення чи приєднання до сусідів.

6. Сіоністський та палестинський тероризм

У жодному разі не можна виправдовувати атаку ХАМАСу 7 жовтня 2023 року. Ані окупація, ані будь-які інші злочини не можуть бути виправданнями для вбивства більш ніж 800 цивільних та взяття ще сотень у заручники. 

Проте обидві сторони мають довгу історію застосування терору проти іншої, а також мають негативну тенденцію до виправдання терористів свого боку, що заважає вирішенню конфлікту.

Палестинське політичне насилля зародилося у 1920-х роках у відповідь на британську окупацію та зростання єврейської імміграції. Це був ряд неорганізованих бунтів, найбільшим із яких стало Повстання 1936-1939 років, придушене військами Британської імперії з неймовірною жорстокістю.

З боку ішуву виникали організовані мілітарні організації, що боролися проти британців та арабів. І якщо головна єврейська військова сила «Гаґана» сповідувала, принаймні офіційно, концепцію «чистоти зброї»^[20] та політику «стримування»^[21][22], «Іргун», що відкололася від неї, та «Лехі», що згодом відкололася від «Іргун», стали першими організованими терористичними організаціями на Близькому Сході.

Із того часу, коли євреї отримали власну державу, а палестинці — ні, проявилася наступна ситуація: якщо терористична організація досягає своїх цілей та перемагає — її починають називати національно-визвольним рухом; якщо вона програє — її продовжують називати терористичною організацією.

Так «Іргун» та «Лехі» з часом почали сприйматися не як терористи, що відкидали правила ведення війни, а як одні з борців за незалежність Ізраїлю. Голова «Іргун» Менахем Бегін утворив праву партію «Лікуд», від якої у 1977 році став прем’єр-міністром. З того часу «Лікуд» залишається головною партією країни.

 

Менахем Бегін. Фото: з відкритих джерел

 

У 2006 році голова «Лікуд» Беньямін Нетаньягу взяв участь у вшануванні 60-річчя підриву бойовиками «Іргун» готелю «Цар Давид», де розташовувалася британська адміністрація у Палестині, в ході якого загинула 91 людина.

Надалі тероризм між ізраїльтянами та палестинцями активізувався після окупації Ізраїлем земель за підсумками Шестиденної війни. І оскільки з боку Ізраїлю насильницькі дії здійснювали збройні сили, а з боку Палестини — недержавні підпільні організації, насилля з боку палестинців стало зватися тероризмом, а з боку ізраїльтян — військовими діями.

Палестинські терористи скоювали криваві атаки проти ізраїльтян із окупованих територій, Йорданії та Лівану, а також за межами регіону — наприклад, теракт на мюнхенських Олімпійських іграх 1972 року, викрадення авіалайнера Air France до Ентеббе 1976 року тощо.

Ізраїльські війська, встановивши режим окупації, впровадили терор проти палестинського населення: насильницькі переселення, колективні покарання, збройне невибіркове насильство, безстрокове утримання в тюрмах без висунення звинувачень.

Піками цього протистояння стали дві палестинські Інтифади^[23].

Перша Інтифада (1987-1991) була масовим протестом проти ізраїльської окупації, що почався «знизу» без централізованого управління. При тому, що загалом Інтифада була беззбройною (головною зброєю протестувальників стало каміння), ізраїльська армія відповіла на неї нерозмірною жорстокістю. Було закрито всі школи й університети на Західному березі, введено цілодобову комендантську годину, відключено електро- та водопостачання^[24]. Тисячі людей були заарештовані. Тодішній міністр оборони Іцхак Рабин віддав наказ «ламати кістки протестувальникам», за що отримав прізвисько «костолом».

Друга Інтифада (2000-2005), також відома як Інтифада Аль-Акси, була вже озброєною та набагато кривавішою, ніж Перша. І хоча причин для неї виділяють багато, зокрема особисте бажання голови Палестинської національної адміністрації Ясіра Арафата здійснити тиск на Ізраїль та США у ході тодішнього переговорного процесу, тригером для повстання стало сходження ізраїльського правого політика та лідера опозиції Аріеля Шарона на Храмову гору. Подібна акція від такої фігури, як Шарон, була навмисною провокацією в бік палестинців, демонстрацією ізраїльського контролю над ними та викликом тодішньому лівоцентристському уряду Егуда Барака, що намагався укласти остаточний мирний договір.

Взаємні насильницькі дії призводять до героїзації сторонами своїх терористів. Це відбувається як у Палестині, де багато хто сприймає такі організації, як ХАМАС та «Палестинський ісламський джихад» через призму їхньої боротьби проти ізраїльської окупації, так і в Ізраїлі, де існує тенденція до виправдання дій сіоністських терористів.

Із відносно сучасних прикладів виправдання сіоністського й ультраправого тероризму є історія Баруха Голдштейна, який у 1994 році вбив у мечеті Печери патріархів 29 мусульман, ймовірно через незгоду з угодами Осло.

Сьогодні на місці його могили у парку поселення у Хевроні проводять щорічні меморіальні церемонії, а міністром національної безпеки та головою однієї з фракцій в парламенті є Ітамар Бен-Ґвір, який був в одній з ним організації «Ках», визнаної терористичною в Ізраїлі, відкрито вшановує Голдштейна та називає його «своїм героєм».

 

Поселенець-ультраортодокс цілує могилу Баруха Голдштейна, 1995 рік. Фото: Reuters

 

Сучасний ізраїльський уряд є найправішим в історії держави — він складається з шовіністів, виправдовувачів тероризму та етнічних чисток. Очевидно, що керуючи державою, подібні політики схильні до застосування невиправданої жорстокості проти тих, кого ненавидять за фактом національності, підтримуючи терористичні дії (ще більші, ніж зазвичай) вже на воєнному рівні.

Ізраїль та Палестина мають довгу історію взаємного застосування терору. Однак мир не може бути досягнутий доти, доки обидві сторони підтримують такі методи та виправдовують їхнє застосування. Повинні засуджуватись прояви тероризму як з боку арабів, так і з боку євреїв, і повинні засуджуватись політики, які потурають подібним діям своєю риторикою.

7. Що підтримуватй

Новий виток конфлікту, що вже давно став маркером для відображення політичних поглядів, очікувано розділив людей по всьому світі. При цьому більшість людей, що висловлюють свою позицію, зазвичай роблять це за мейнстримом, заявляючи, що підтримують або Ізраїль, або Палестину, і навіть не розбираються у тому, що насправді відбувається.

ХАМАС — жахлива підтримувана Іраном терористична організація, яка ставить за мету завдяки постійному терору створити на ізраїльсько-палестинських землях теократичну державу, що з роками радикалізувалася ще більше. ХАМАС має бути знищений, він не є тією стороною, з якою можна співпрацювати.

Однак виникає питання, чи виправдовує мета засоби у боротьбі з ХАМАСом? Повне знищення Гази та тисячі смертей цивільних через невибіркові обстріли не можуть не поставити під сумнів дії Ізраїльської армії, які очевидно систематично виходять за межі правил ведення війни.

З іншого боку, постає питання, а як тоді взагалі вирішувати ситуацію з захопленням ХАМАСом влади у секторї Атака 7 жовтня показала те, що з ХАМАСом домовитися вже точно не вийде, до того ж його представники багато разів показували, що їм абсолютно байдуже на палестинське населення під їхньою владою, а отже він повинен бути знищений. Питання лише в тому, чи можна добитися цього іншими методами, меншою кількістю жорстокості, ніж та, що зараз приголомшує світ? Його можна залишити відкритим.

Існує і значна вина самого Ізраїлю в тому, що при владі у секторі Гази закріпився ХАМАС. Вона проходить крізь десятиріччя — від фінансування ХАМАСу на зорі його формування, заради послаблення «Організації визволення Палестини», і закінчуючи постійним послабленням Палестинської національної адміністрації, що призвело до посилення популярності ХАМАСу та неспроможності ПНА взяти під владу сектор Гази.

 

Бойовики ХАМАСу. Фото: AP / John Minchillo

 

Цей конфлікт — клубок, в якому у постійних стражданнях мільйонів людей винні абсолютно всі, хто знаходяться при владі. Тож варто критикувати владні сили з усіх сторін, замість обрання якоїсь однієї.

Ізраїль має бути критикований за свою експансіоністську політику і необґрунтовану жорстокість як при веденні бойових дій, так і при адмініструванні палестинських земель в мирний час. 

ХАМАС повинен бути усунутий від керування сектором Гази, а його можливість брати участь у політичному житті регіону має бути знищена.

«ФАТХ» та підконтрольна йому ПНА, що перебувають на Західному Березі, є корумпованими непопулярними організаціями, що своїм існуванням лише дають можливість Ізраїлю проводити експансіоністську політику, при цьому заявляючи про відданість формулі «дві держави для двох народів». Міжнародно визнаний уряд Палестини самі палестинці вважають «рукою Ізраїлю» у політиці окупації.

Не можна забувати й про реакційні режими в Єгипті та Йорданії, які більше переживають за збереження влади у своїх руках та співпрацюють з Ізраїлем, заплющуючи очі на проблеми палестинського народу, і про питання безпеки Ізраїлю від загроз, які несуть йому терористичні угруповання, такі як «Хезболла» у Лівані.

Сьогодні воюють радикальна ісламістська терористична організація з шовіністичною та загарбницькою риторикою проти держави-імперіаліста, що застосовує необґрунтовано багато насилля та не має жодного плану, що робити з сектором Гази після завершення бойових дій.

Лише враховуючи усі ці фактори, можна зайняти правильну позицію. Рішення конфлікту неможливо досягнути без послідовного вимагання тиску на всі сторони. Потрібно, аби і в Палестині, і в Ізраїлі при владі були сили, готові переступити через перешкоди своїх історичних наративів та йти на взаємні поступки одне одному заради досягнення миру.

Примітки

1. ^{^} репатріації євреїв в Ерец-Ісраель.
2. ^{^}  Levy G. Ethnicity and Education: Nation-Building, State-Formation, and the Construction of  the Israeli Educational System. 2002. — P. 80. 
3. ^{^} перехід Палестини під мандат Великої Британії.
4. ^{^}  Levy G. P. — 80. 
5. ^{^} селяни — араб.
6. ^{^}  Rogan E. The Arabs: A History. — New York: Basic Books, 2009. — P. 251. 
7. ^{^}  Rogan E. P. — 253. 
8. ^{^} катастрофа — араб.
9. ^{^} єврейська спільнота Підмандатної Палестини.
10. ^{^}  Сокач Д. Поговорімо про Ізраїль. Путівник для допитливих та розгублених. — Київ: Лабораторія, 2023. — С. 61-62. 
11. ^{^}  Schulze K. E. Israel’s Covert Diplomacy in Lebanon. — Macmillan Press Ltd, 1998. — P. 47-48 
12. ^{^}  Оз А. В ім’я життя і миру. — Тель-Авів: Єдіот ахронот, 1989.  
13. ^{^}  Сокач Д. С. 243-244. 
14. ^{^}  Сокач Д. С. 244. 
15. ^{^} Єгипту, Іраку, Сирії, Трансйорданії, Лівану та Саудівської Аравії.
16. ^{^}  Rogan E. P. — 264. 
17. ^{^}  Rogan E. P. — 265. 
18. ^{^} після анексії у 1950 році змінила назву на Йорданія.
19. ^{^}  Beška E., Foster Z. (2021). The Origins of the term “Palestinian” (“Filas?ini”) in late Ottoman Palestine, 1898–1914. AcademiaLetters, Article1884. 
20. ^{^} застосування зброї лише для захисту і не проти цивільних.
21. ^{^} заборона на проведення контрнаступів та відповіді на напади арабів.
22. ^{^}  Сокач Д. С. 52. 
23. ^{^} повстання — араб.
24. ^{^}  Сокач Д. С. 139.