Я пишу цей текст будучи в Україні, де служу в військах територіальної оборони. Ще рік тому я не міг цього уявити. Але як і для мільйонів інших українців, моє життя перевернув хаос війни.
За останні чотири місяці я зустрівся із людьми, які до 24 лютого навіть не думали братися за зброю, але російське вторгнення змусило їх кинути все і піти захищати свої родини.
Ми часто критикуємо дії української влади та те, як організована оборона. Але така критика не ставить під сумнів необхідність опору. Ми чітко розуміємо, чому і за що ми боремося.
Водночас протягом цих місяців я намагався стежити та брати участь у дискусіях міжнародних лівих про російсько-українську війну. І головне, що я зараз відчуваю від цих дискусій — це втома і розчарування. Надто багато часу витрачаєш на те, щоби спростовувати явно брехливу російську пропаганду, надто багато часу доводиться пояснювати, чому Москва не мала «законних безпекових питань», щоб виправдати війну, надто багато часу відстоюєш передумови самовизначення, з якими уже час погодитись усім лівим.
Мабуть, найбільш вражаючим у цих дебатах про російсько-українську війну є ігнорування думки українців. У деяких лівих дискусіях українців досі зображують або як пасивних жертв, яким слід співчувати, або як нацистів, яких слід засуджувати. Але ультраправі становлять явну меншість українського опору, тоді як абсолютна більшість українців підтримує спротив і не хоче бути лише пасивними жертвами.
У цій статті я спробую обґрунтувати, чому заклики до територіальних поступок не пришвидшать мир; чому не можна спрощувати війну в Україні до проксі-війни між Заходом і Росією; і про те, що саме треба робити для миру в Україні.
Військовий об’єкт, зруйнований російськими обстрілами в Броварах 1 березня 2022 року / GENYA SAVILOV / AFP via Getty Images
Переговори
Поряд із відвертими закликами до територіальних поступок, звучать також розмиті заклики до переговорів і дипломатичного врегулювання конфлікту. Але що конкретно це значить? Переговори між між Україною та Росією тривали протягом кількох місяців із самого початку вторгнення, але війну це не припинило. Перед цим переговори щодо Донбасу тривали більше семи років за участі Франції та Німеччини, але попри підписані угоди й перемир’я, конфлікт так і не був врегульований. З іншого боку, у війні між двома державами навіть умови капітуляції зазвичай узгоджуються за столом переговорів.
Сам по собі заклик до дипломатії нічого не значить, якщо ми не говоримо про переговорні позиції, конкретні поступки та готовність сторін дотримуватися підписаної угоди. Вони безпосередньо залежать від перебігу бойових дій, який, у свою чергу, залежить від масштабів міжнародної військової допомоги, яка може прискорити укладення справедливого миру.
Дії на окупованих територіях південної України свідчать про те, що росіяни намагаються закріпитися на цих територіях, які забезпечують Росії сухопутний коридор у Крим. Награбоване на півдні України зерно Кремль використовує для підтримки залежного від нього режиму Асада й водночас шантажує весь світ голодом на Близькому Сході і в Африці, заблокувавши українські порти. Угоду про розблокування експорту українського зерна, підписану 22 липня в Стамбулі, Росія порушила наступного ж дня після її підписання, завдавши ракетного удару по Одеському морському торговому порту.
Тим часом високопоставлені російські політики, такі як колишній президент і заступник голови Радбезу Дмитрий Медведев чи голова Роскосмосу Дмитрий Рогозин продовжують писати про те, що Україну треба знищити. Немає причин вірити, що Росія припинить свою територіальну експансію, навіть якщо в певний момент Кремлю буде вигідно підписати тимчасове перемир’я.
З іншого боку, 80% українців вважають територіальні поступки неприйнятними. Відмовитися від окупованих територій для українців означає зрадити своїх співгромадян і родичів, змиритися з щоденними викраденнями і катуваннями, які чинять окупанти. За цих умов парламент не ратифікує жодні територіальні поступки, навіть якщо Захід змусить український уряд підписати умовний Мінськ-3.
Звісно, що уряд Зеленського — неоліберальний, і українським лівим та профспілкам потрібна міжнародна допомога в боротьбі з його соціально-економічною політикою. Але в тому, що стосується війни і націоналізму, Зеленський — найбільш поміркований політик, який міг прийти до влади в Україні після анексії Криму та початку війни на Донбасі.
Це проявилося й після початку вторгнення у його частих зверненнях до росіян, запрошенні Кремля до переговорів та заявах про те, що українська армія не буде відвоювати території, які були під контролем Росії до 24 лютого, а буде повертати їх дипломатичним шляхом (тобто вирішення цих питань буде відкладене на невизначене майбутнє). Якщо на зміну Зеленському прийде хтось більш націоналістичний, ситуація стане значно гіршою.
Пожежники гасять пожежу в будівлі економічного факультету Харківського національного університету імені Каразіна, яка постраждала під час обстрілу з боку Росії 2 березня 2022 року / SERGEY BOBOK / AFP via Getty Images
Я розумію, що хотілося б якомога швидшого закінчення війни. І я теж на початку російського вторгнення покладав надії на те, що російський антивоєнний рух змусить Кремль припинити війну. Але, на жаль, цього не сталось. Зараз російський антивоєнний рух може вплинути на ситуацію лише вчиняючи дрібні диверсії на залізниці та військових заводах. Щось більше можливе лише після військової поразки Росії.
Звісно, за певних обставин може бути доцільним погодитися на припинення вогню. Але це буде лише тимчасово. Будь-який успіх буде посилювати путінський режим та реакційні тенденції в ньому. Це означатиме не мир, а десятиліття нестабільності, партизанського спротиву на окупованих територіях та періодичні ескалації на лінії розмежування. Але якщо Росія не зазнає поразки, то революція ще довго буде неможливою. Перемога України потрібна для можливості прогресивних змін в Україні, Росії та на всьому пострадянському просторі.
Будівля середньої школи пошкоджена внаслідок російського ракетного обстрілу у Василькові, 1 березня 2022 року / Фото: Wolfgang Schwan / Anadolu Agency via Getty Images
Що мають робити соціалісти?
Варто визнати, що я зосереджувався переважно на внутрішніх вимірах поточного конфлікту як для українців, так і для росіян. Для багатьох же лівих за кордоном основний фокус війни полягає у його ширших геополітичних наслідках. Але, на мій погляд, перш за все, оцінюючи конфлікт, соціалісти повинні звернути увагу на людей, які в ньому безпосередньо задіяні. А по-друге, багато лівих недооцінюють загрози, пов’язані з можливим успіхом Росії.
Рішення протистояти російській окупації прийняв не Джо Байден і не Зеленський, а український народ, який масово піднявся в перші дні вторгнення і став у чергу за зброєю. Якби Зеленський тоді капітулював, він був би лише дискредитований в очах більшої частини суспільства, але опір тривав би в іншій формі, очолюваний жорсткими націоналістичними силами.
До того ж, як зазначив Володимир Артюх, Захід не хотів цієї війни. Сполучені Штати не хотіли проблем у Європі, а бажали зосередитися на протистоянні з Китаєм. Ще менше Німеччина і Франція хотіли цієї війни. Вашингтон хоч і зробив чимало для підриву міжнародного права (ми, як і соціалісти в будь-якій точці світу, ніколи не забудемо злочинне вторгнення в Ірак, наприклад), вони чинять правильно, підтримуючи український опір.
Місцеві жителі повертаються з Бучі з харчами повз наслідки бою з російськими військами на підступах до Ірпеня 1 березня 2022 року / MARCUS YAM / LOS ANGELES TIMES
Якщо оперувати історичними термінами, війна в Україні є не більшою мірою проксі-війною, ніж була війна у В’єтнамі між Сполученими Штатами з одного боку та Радянським Союзом і Китаєм з іншого. І водночас це була національно-визвольна війна в’єтнамського народу проти Сполучених Штатів, а також громадянська війна між прихильниками Північного та Південного В’єтнаму. Майже кожна війна багатошарова; її характер може змінюватися. Але що це означає для нас на практиці?
Під час Холодної війни інтернаціоналістам не потрібно було вихваляти СРСР, щоб підтримати боротьбу В’єтнаму проти Сполучених Штатів. І навряд чи який-небудь соціаліст порадив би лівим дисидентам у Радянському Союзі виступати проти підтримки В’єтконгу. Чи слід було виступати проти радянської військової
підтримки В'єтнаму через те, що СРСР злочинно придушив Празьку весну 1968 року? Чому тоді, коли йдеться про підтримку Заходом України, смертоносні окупації Афганістану та Іраку вважаються серйозними контраргументами для допомоги?
Замість того, щоб розглядати світ як мозаїку геополітичних таборів, соціалісти-інтернаціоналісти повинні оцінювати кожен конфлікт, виходячи з інтересів трудящих і їхньої боротьби за свободу та рівність. Революціонер Лев Троцький якось писав, що якби фашистська Італія, переслідуючи свої інтереси, підтримала б антиколоніальне повстання в Алжирі проти демократичної Франції, то інтернаціоналісти повинні були підтримати італійське озброєння повстанців. Звучить цілком правильно, і це не завадило йому бути антифашистом.
В’єтнамська боротьба не лише принесла користь В’єтнаму. Поразка Сполучених Штатів у тій війні мала значний (хоча й тимчасовий) стримуючий вплив на американський імперіалізм. Теж саме і у випадку з Україною. Що робитиме Росія, якщо Україна зазнає поразки? Що завадить Путіну завоювати Молдову чи інші пострадянські держави?
Гегемонія США мала жахливі наслідки для людства, і, на щастя, зараз вона занепадає. Проте припинення панування США може означати або перехід до більш демократичного та справедливого міжнародного порядку, або — війну всіх проти всіх. Це також може означати повернення до політики імперіалістичних сфер впливу та військового перекроювання кордонів, як у попередні століття.
Світ стане ще більш несправедливим і небезпечним, якщо незахідні імперіалістичні хижаки скористаються занепадом Америки задля нормалізації своєї агресивної політики. Україна та Сирія є прикладами того, яким буде «багатополярний світ», якщо не зменшити апетити незахідних імперіалізмів.
Чим довше триватиме жахлива війна в Україні, тим більше може зростати народне невдоволення в західних країнах через економічні труднощі війни та санкцій. Капітал, який не любить втрачених прибутків і хоче повернутися до «бізнесу як зазвичай», може спробувати використати цю ситуацію. Нею можуть скористатися і праві популісти, які не проти поділитися сферами впливу з Путіним. Але для соціалістів використовувати таке невдоволення для зменшення допомоги Україні та послаблення тиску на Росію, було би відмовою від солідарності з пригнобленими.
Ліві мають спрямувати невдоволення проти капіталу, щоб вимагати радикальних еко-соціалістичних реформ. Західні еліти мають заплатити за те, що вони затягували з зеленим переходом, і в результаті Західна Європа досі продовжує фінансувати російську агресію проти України, купуючи російські нафту і газ.
Реформи мають стосуватися не лише західних країн, але й міжнародного порядку. Один із способів пришвидшити закінчення цієї війни — це міжнародна ізоляція Росії. Для того, щоб країни Глобального Півдня долучилися до тиску на Росію, Захід має запропонувати цим країнам покращення їхнього становища, списання боргів й вирішення світових проблем продовольчої, енергетичної та кліматичної безпеки.
На COP26 західні держави вилучили з остаточного тексту Кліматичного пакту Глазго механізми фінансової підтримки, яку найбагатші країни були б зобов’язані надати найбіднішим та острівним державам. Можливо, війна в Україні створить умови, за яких країни Глобального Півдня зможуть змусити Захід все-таки погодитися на ці механізми.
Зрештою, війна в Україні також гостро актуалізувала питання реформи ООН. Заяви деяких впливових політиків, зокрема підтримка Джо Байденом надання статусу постійного члена Радбезу ООН Японії, вказують на те, що вони можуть спробувати каналізувати критику ООН у спроби косметичної реформи Радбезу. Цього не можна допускати.
Прогресивні сили мають вимагати радикальніших реформ, зокрема скасування права вето в Радбезі, UN tax on currency speculation (the “Tobin tax”), збільшення повноважень Генеральної асамблеї ООН та створення Парламентської асамблеї ООН. Оскільки головне завдання системи міжнародної безпеки — не дати великим державам силою нав’язувати свою волю слабшим націям, цілком логічно, щоб голос малих держав із питань міжнародної безпеки мав таку саму вагу, як і великих. Але зовсім інша ситуація з такими питаннями, як кліматична криза, продовольча безпека тощо. Створення Парламентської асамблеї ООН стало би кроком до майбутнього, в якому все людство демократично вирішує свої глобальні проблеми.
