Чи мають ліві підтримувати поділ світу на сфери впливу між імперіалістичними державами? Ще рік тому сама постановка такого питання мене здивувала б, адже відповідь на нього здається очевидною — звісно ж ні. На жаль, реакція західних лівих на російську агресію проти України показала, що для багатьох із них це зовсім не так очевидно.
Після початку російського вторгнення в Україну з прагненням Путіна до поділу Європи на сфери впливу між Росією та США фактично погодилась Сьюзан Воткінс у редакційній статті New Left Review. Невдовзі після публікації моєї відповіді на статтю Воткінс, політику сфер впливу підтримав Бранко Марчетич у статті для Current Affairs. У ній він порівняв реакцію США на російське вторгнення в Україну з обережністю адміністрації Ейзенхауера у відповідь придушення Радянським Союзом революції 1956 року в Угорщині. Марчетич скаржиться: «Чутливість Вашингтона та союзників під час конфлікту до делікатного європейського балансу сил, а також їхнє занепокоєння щодо підозр у відкритому втручанні у сферу впливу супротивника сьогодні розглядаються як реакційні».
Можливо, живучи в багатих імперіалістичних державах і справді нелегко зрозуміти, чому поділ на сфери впливу — це погано. Але навіть якщо він сам того не усвідомлював, Марчетич порушив важливу проблему — зв'язок між радянською політикою сфер впливу у Європі та правим поворотом у постсоціалістичних суспільствах, який увінчався російською агресією проти України.
Ракетна воронка у дворі зруйнованої будівлі Харківської обласної державної адміністрації 28 березня 2022 року. Фото: Chris McGrath/Getty Images
Два статус-кво
Метою цього тексту не є обговорення численних недоліків статті Марчетича. Але перш ніж перейти до основної теми, варто звернути увагу на деякі її хиби. Автор статті ігнорує головну відмінність порівнюваних конфліктів: якщо Угорщина справді перебувала в радянській сфері впливу, то пострадянська Україна не є і не була в російській сфері впливу. Звісно, Кремль вважає, що Україна має належати до його сфери впливу, але навіть найбільш проросійський із українських президентів, Віктор Янукович, іноді конфліктував із Росією та вів переговори щодо Угоди про асоціацію з ЄС.
Холодна війна закінчилася домовленостями, які скасували попередній поділ Європи на сфери впливу. Хтось із читачів може тут заперечити, що була неформальна обіцянка не розширювати НАТО на схід. Але її не можна назвати домовленістю про сфери впливу. Крім того, ця обіцянка не стосувалася військової співпраці між східноєвропейськими державами та США. Україна також майже з самого моменту здобуття незалежності розвиває військову співпрацю з США, як і Росія між 1991 і 2008. Зрештою, обіцянка не розширювати НАТО була дана керівництву не Росії, а давно неіснуючої держави — Радянського Союзу, до складу якого входила не лише сучасна Російська Федерація, але й Україна.
Це відкриває перед нами одну важливу, але неочевидну подібність підходів Ейзенхауера та Байдена: вони обоє не наважилися порушити статус-кво. Але якщо в одному випадку це означало рахуватися з радянською сферою впливу, то в іншому, навпаки — відмову від сфер впливу. Коли в грудні 2021 року МЗС Росії опублікувало проекти договорів із США та НАТО, США висунули зустрічні пропозиції щодо контролю над озброєннями, які відповідали російським інтересам у питаннях безпеки, але на головну російську вимогу, поділ сфер впливу в Європі — відповіли відмовою.
Це показує, наскільки некоректним є порівняння Марчетича. Кожен випадок унікальний, і, порівнюючи будь-які з них, нам неминуче доводиться нехтувати багатьма відмінностями, які є неважливими для тієї проблеми, яку ми аналізуємо. Але той факт, що Україна не належала і не належить до російської сфери впливу є центральною відмінністю, якою не можна нехтувати. Вона безпосередньо впливає на поведінку урядів та розвиток подій.
Президент США Джо Байден під час своєї промови про російсько-українську війну, 26 березня 2022 року, Варшава, Польща. Фото: Omar Marques/Getty Images
Марчетич ігнорує те, наскільки обережним був і є підхід адміністрації Байдена. Як і Ейзенхауер, Байден ще до російського вторгнення відкинув ідею відправки американських військ в Україну та продовжував повторювати, що США не воюватимуть з Росією. Відмінності в політиці Байдена і Ейзенхауера великою мірою пояснюються відмінністю в обставинах та поведінці урядів Угорщини й України. Якщо Імре Надь відкинув військове втручання Заходу та закликав ООН визнати нейтралітет Угорщини, то Володимир Зеленський до самого вторгнення відкидав ідею українського нейтралітету, а після початку повномасштабного вторгнення не лише постійно вимагає нової зброї, але й закликав НАТО закрити небо над Україною.
Тож у випадку сучасної України слушне питання полягає в тому, чи правильно зробили США, відмовившись від пропозиції поділу Європи на сфери впливу? Відповідь на це питання має враховувати не лише безпосередні наслідки війни, але й довгострокові наслідки подібних домовленостей. І для цього буде не зайвим розглянути наслідки останнього поділу сфер впливу в Європі, після Другої світової війни.
Угорщина
Особливістю реакції західних держав на Угорську революцію було те, що вони не лише відмовилися надати військову допомогу (від якої Імре Надь сам відмовлявся), але й побоювалися надати їм суттєву політичну підтримку. Але чи могла така реакція врятувати Угорську революцію? Можливо, ми дізнаємося відповідь на це питання після розсекречення російських архівів. Але значно впевненіше ми можемо відповісти на інші, не менш важливі питання. Чи була би політика СРСР щодо його східноєвропейських сателітів обережнішою, якби міжнародна спільнота жорсткіше відреагувала на придушення Угорської революції? Чи могло би це врятувати Празьку весну? Відповіді на ці питання значно ймовірніше є ствердними, ніж на перше.
Озброєні місцеві жителі міста виступили проти вторгнення радянських військ в Угорщину, Будапешт, 5 листопада 1956 / Фото: AFP
Перемога чи придушення революції мають вплив не лише на країни, в яких вони відбуваються. Кубинська революція стала поштовхом для революційних рухів в Латинській Америці та всьому світі. Якби США її придушили, то «бурхливі шістдесяті» могли виглядати зовсім інакше. Можливо, цього не сталося завдяки тому, що СРСР не визнавав Латинську Америку сферою впливу США. На відміну від Ейзенхауера, Хрущов став на захист Кубинської революції і поставив світ під загрозу ядерної війни, але цим він, можливо, врятував Кубинську революцію.
Якби Угорську революцію не придушили, то 1960-ті могли би бути значно бурхливішими також у Східній Європі. На жаль, цього не сталося, а після придушення Празької весни в «другому світі» почався поступовий поворот вправо (посилений неоліберальним поворотом у капіталістичному світі). Дисидентські кола в СРСР та його сателітах все більше переходили з соціалістичних позицій на ліберальні та консервативні, в суспільствах посилювались націоналістичні настрої тощо. Певною мірою консервативному повороту також сприяла стратегія Генрі Кіссінджера на зміцнення суверенітету східноєвропейських держав, яку він просував протягом «розрядки» в надії на фінляндизацію цих країн (і помилявся).
Результатом придушення повстань у Східній Європі стало те, що коли необхідність оновлення «реального соціалізму» стала очевидною навіть для ЦК КПРС і до влади прийшов Горбачов, було вже пізно. Нові революції, спровоковані «перебудовою», призвели вже не до «соціалізму з людським обличчям», а до неолібералізму. «Шокова терапія», у свою чергу, спричинила ще більш реакційні тенденції в постсоціалістичних суспільствах. Вершиною цього процесу стала трансформація путінського режиму, який не лише перейшов до агресивної територіальної експансії, але й, як охарактеризував це Володимир Артюх, почав формувати антиреволюційний «Священний союз», подібно до того, як це робила царська Росія в XIX столітті.
Поділ світу на сфери впливу, до якого прагне Кремль, закріплює панування великих держав і підриває можливості революційних рухів і малих країн використовувати суперечності між ними. Великою мірою, саме така політика унеможливила демократизацію та оновлення «реального соціалізму», внаслідок чого на постсоціалістичному просторі почали панувати неолібералізм, консерватизм і націоналізм.
Повалений пам'ятник Йосипу Сталіну в Будапешті, жовтень 1956 року
ООН і сфери впливу
Поділ Європи на сфери впливу після Другої світової війни мав негативні наслідки не лише для тих країн, які опинилися в радянській сфері впливу. По інший бік «залізної завіси» головною жертвою стала Греція, де англо-американські війська спільно зі вчорашніми колабораціоністами заходилися винищувати прокомуністичних партизан-антифашистів. При чому СРСР не лише погодився на приналежність Греції до британської сфери впливу, але й активно використовував цю свою згоду для зміцнення панування у Східній Європі. Як писав історик Джеффрі Робертс, «Сталін і Молотов не втомлювалися відкидати нарікання англо-американського блоку на відгородження Східної Європи від західного впливу, нагадуючи про радянську поступливість щодо Греції».
Але чи була краща альтернатива політиці сфер впливу після Другої світової війни? Найбільш парадоксальним в історії формування післявоєнного міжнародного порядку є те, що на поділі сфер впливу найбільше наполягали представники СРСР, сама поява якого була тісно пов’язана з надіями на світову революцію, і очільники якого проголошували себе послідовниками Леніна, який різко критикував усі аспекти таємної дипломатії, у тому числі саму ідею сфер впливу. Навіть більше — для СРСР спроби поділу сфер впливу в Європі з Британією та США були логічним продовженням попередніх домовленостей із Третім Рейхом, які до війни мали й Москва, й західні демократії.
На противагу Сталіну, проти сфер впливу виступала адміністрація Рузвельта. Завдяки деяким представникам Державного департаменту, таким як Лео Пасвольський, які просували універсалістське бачення ООН як централізованої міжнародної організації, що мала покінчити зі сферами впливу. До того ж, як відзначав Пітер Гауен, «Пасвольський — необачно нагадавши своєму босу, що японці визначали свою Велику східноазійську сферу співпроцвітання [Co-Prosperity Sphere] як еквівалент доктрини Монро для Азії — зайшов настільки далеко, що зауважив, що "якщо ми попросимо привілеїв, інші зроблять те саме", що "підштовхне радянців до власного об'єднання", чого необхідно уникнути. Рузвельт із розумінням поставився до таких міркувань…».
Йосип Сталін, Франклін Д. Рузвельт і Вінстон Черчилль на Тегеранській конференції, 1943 / Фото: Interfoto / PHOTAS / TACC
Після смерті Рузвельта й поразки Німеччини політика США з цього питання змінилася, але цілком можливо, що неприхильна позиція Рузвельта до сфер впливу врятувала одну країну від радянської окупації — Фінляндію. Мілован Джилас у своїх спогадах писав, що Сталін назвав помилкою відмову від окупації Фінляндії, бо «мы слишком оглядывались на американцев, а они и пальцем бы не пошевелили» (цікаво, що в англомовному виданні Conversations with Stalin цих слів немає).
Проект Рузвельта (точніше Пасвольського) провалився, натомість зростала конфронтація між колишніми союзниками та почалась Холодна війна. Але варто звернути увагу на те, хто з американського боку найбільше доклався до цього. По-перше, це була найреакційніша частина Держдепу, яка займалася справами Латинської Америки на чолі з Нельсоном Рокфеллером. Він намагався зберегти гегемонію США в Латинській Америці, і з цією метою проштовхнув зміни до Статуту ООН. Як відзначав Пітер Гауен, згодом Джон Фостер Даллес сказав йому: «Якби ви, хлопці, цього не зробили, можливо, у нас ніколи б не було НАТО».
По-друге, велику роль зіграло те, що після смерті Рузвельта його замінив Трумен, який попри свій більш антикомуністичний імідж, продемонстрував готовність погодитися на радянську сферу впливу в Європі. Знову ж таки, процитую Пітера Гауена:
Це означало успіх сталінської стратегії. Оскільки США були проти сфер впливу, Радянський Союз спочатку сам встановив домінування в окупованій Східній Європі, а потім змусив союзників погодитися з фактичним станом справ. І для цього він використав не лише приклад Греції, але й політику союзників в Італії. США і Британія відвели там лише дорадчу та консультативну функцію тристороннім Консультативній раді та Контрольній комісії, створеним з радянської ініціативи. Тим самим вони першими дали зразок політики на окупованих територіях: хто окупував, той і приймав рішення. Сталін доволі швидко погодився з де-факто приналежністю Італії до англо-британської сфери впливу і дав їм карт-бланш на скидання італійського уряду Бономі, якби вони цього захотіли.
Вінстон Черчилль і Йосип Сталін на Московській конференції 12-17 серпня 1942 року / Фото Михайла Калашникова
Водночас у випадку Італії доволі показовим було те, що короткий період конкуренції між союзниками за вплив на Італію покращили становище цієї країни. Дипломатичні кроки СРСР, зокрема офіційне визнання ними першого постфашистського уряду П’єтро Бадольйо, змусили Британію змінити свою політику щодо Італії. Зіткнувшись із перспективою зростання радянського впливу і комуністичних настроїв в Італії, Черчилль відмовився від попередніх планів зробити післявоєнну Італію слабкою країною під британською гегемонією. Він був змушений погодитись із Рузвельтом щодо необхідності економічної допомоги Італії та її відновлення як незалежної держави. Щось подібне могло би бути й у Східній Європі, особливо в Польщі, незалежність якої США і Британія намагалися захищати. Але США самі підірвали свою опозицію до політики сфер впливу, усунувши СРСР від прийняття рішень щодо Італії.
Рузвельтівський проект ООН був далеким від демократичного — він передбачав маргінальну роль Генеральної асамблеї ООН та вирішення більшості питань кількома «світовими поліцейськими». Тим не менш, цей проект був прогресивнішим ніж те, за що виступали Сталін і Черчілль. Але завдяки більш реакційній частині адміністрації Рузвельта, після смерті останнього в США переміг курс на визнання сфер впливу, який краще відповідав американським імперіалістичним інтересам.
Щось подібне ми спостерігали й перед російським вторгненням, а частково й зараз — найбільш реакційна частина правлячого класу США, що уособлюється Дональдом Трампом і Такером Карлсоном, готова домовитися з Путіним про поділ сфер впливу заради інтересів американського правлячого класу. Бранко Марчетич перед початком вторгнення писав, що Такер Карлсон був «абсолютно правий», «ставлячи під сумнів стратегічну цінність України для США».
45-й президент США Дональд Трамп / Фото: facebook / President Donald J. Trump
Україна
Що було би, якби США до повномасштабного вторгнення визнали приналежність України до російської сфери впливу, як того хотів Кремль? Може, якби західні уряди дали зрозуміти українцям, що розраховувати на серйозну підтримку Заходу не варто, то це змусило б Зеленського проводити обережнішу політику та бути більш схильним до компромісів? Зрештою, усвідомлення фінами того, що Захід їх не захистить від можливої радянської окупації колись стало одним із ключовим чинників, що змусили фінів після двох кровопролитних воєн погодитися на підпорядкування своєї зовнішньої політики Радянському Союзу.
По-перше, варто зауважити, що навіть якби Україна погодилась на «фінляндизацію», її наслідки були би зовсім іншими, ніж колись для Фінляндії — банально, через те, що сучасна Росія — це капіталістична держава з реакційним авторитарним режимом, а не Радянський Союз. По-друге, на мою думку, згода США на поділ сфер впливу з Росією не принесла б миру. З огляду на політичну конкуренцію та настрої суспільства, більшість якого так чи інакше була проти виконання російських вимог, Зеленський навряд чи погодився б на серйозні поступки Росії. А навіть якби погодився, то парламент не проголосував би за них, і в кращому разі це призвело би до перевиборів, на яких перемогли би більш націоналістичні сили. Напевно, щоб запобігти нинішній війні, зміни в політичному курсі України та Заходу мали відбутися значно раніше, а не в останні місяці перед вторгненням.
Якби Кремль отримав офіційне визнання приналежності України до російської сфери впливу, то це могло би підбадьорити російський правлячий клас діяти рішучіше. Якщо Путін наважився на вторгнення за нинішніх умов, то що завадило б йому спробувати повторити дії СРСР в Угорщині, якби він отримав обіцянку США не надавати військову допомогу Україні? Як і під час Холодної війни, довгостроковим результатом поділу сфер впливу стало би зміцнення реакції. При чому це стосувалося б і путінського режиму, який став би сильнішим, і спротиву російській окупації, в якому за цих умов могли б завоювати гегемонію ультраправі.
Російсько-українська війна завершила пострадянський період у житті України та Росії. Але яким буде наступний період вирішується зараз на полі бою. Якщо переможе Україна, то ми нарешті здобудемо шанс на прогресивні зміни не лише в Україні, але й загалом на пострадянському просторі. Але якщо переможе Росія, то Східна Європа на наступні кілька десятиліть буде втягнена в пекло все більшої реакції.
