Голодомор — ніколи знову. Чого нас вчить та трагедія?

  • 11 липня 2018
  • 3541
Голодомор — ніколи знову. Чого нас вчить та трагедія?

Андрій Мовчан

«Ніколи знову!» — це гасло в кінці 1940-х років стало відомим морально-етичним імперативом як підсумок Голокосту єврейського народу. Трагедія, геноцид, винищення народів ніколи не повинні повторитися — таке його буквальне значення. Це ж гасло вже в наші дні набирає все ширшого вжитку у зв’язку з іншою трагедією — Голодомором 1932—1933 років. На перший погляд, його використання в цьому контексті цілком слушне, адже такі події дійсно не повинні повторюватись. Саме такий максимально буквальний імператив мав би слідувати з цього гасла: люди не повинні голодувати. Це, здавалося б, очевидно. Але що відбувається на практиці? Які сенси наразі вкладаються в нове використання слів «Ніколи знову»?

Добиваючись міжнародного визнання Голодомору як геноциду, українська держава та низка історичних інституцій заявляють декілька ключових пунктів. Зараз ми не будемо сперечатись про деталі, а лиш перерахуємо їх.

По-перше, Голодомор просять визнати цілеспрямованим актом геноциду. По-друге, геноцидом українців за етнічною ознакою. По-третє, провина за цей голод покладається на злочинний комуністичний режим і саму «людиноненависницьку» комуністичну ідеологію, яка нібито є першопричиною трагедії. Розділити провину пропонується сучасній російській державі як спадкоємиці держави радянської. Тут ключові пункти цього історичного дискурсу вичерпуються.

З огляду на це, можна чітко визначити, що означає це «Ніколи знову!». Наприклад, воно означає «Геть від Москви!» — рішучий розрив України і решти «цивілізованого світу» з будь-якими формами російської державності. Позаяк у «тісних обіймах Москви» криються причини трагедії, проголошеної геноцидом. Дехто навіть стверджує, що геноцид може повторитися, якщо рішучого розриву не станеться. Раціонального в цьому логічному ланцюжку, м'яко кажучи, небагато. Насправді ж в умовах України цей дискурс відкриває прекрасні можливості для засудження й переслідування надзвичайно широкого спектра позицій, які не збігаються з націоналістичними. Що ж, теорія не дуже струнка, зате дієва.

 


Графіті у Дніпропетровську, зроблене членами неонацистського угруповання «С14» неподалік від пам’ятника борцям за встановлення радянської влади у місті. Фото: dp.informator.ua.

 

Головною ж позицією цього «Ніколи знову!» є священна війна з комунізмом. Прихід до влади політичних сил із радикальною егалітарною повісткою не повинен повторитися ніколи. За жодних обставин. Ідеологія «червоних», вчення марксизму, експерименти з побудови утопій рівності та братерства — це зло во плоті, що неодмінно закінчується геноцидом. Саме такий меседж держава Україна щосили намагається донести своїм громадянам і світові.

Декомунізація. Причому декомунізація всесвітніх масштабів. Заборона будь-якої ліворадикальної й навіть нерадикальної пропаганди під страхом карного переслідування. Превенція взяття влади егалітаристами в будь-якій країні шляхом міжнародного тиску аж до прямого «гуманітарного» втручання. Консервація капіталізму як єдиноможливого і «природного» способу господарювання  — ось макроціль. І усе це, звісно, для унеможливлення геноциду. Такий проект пропонується провідними казенними ідеологами людству.

А що ж сам голод? Де залишилось місце цьому явищу за ідеологічними конструктами? Згадаймо, чи хоч раз ставав культ Голодомору приводом поговорити про проблеми голоду? Таких прецедентів годі й шукати.

 

"Для країни, яка має за плечима досвід трагедії такого масштабу, боротьба з голодом мала б стати її покликанням."



«Голод — ніколи знову!». Ніхто не має помирати голодною смертю. Право на хліб як базове право людської істоти. У світі не повинно лишитися голодних. Хіба не логічно було б прочитати цей заклик саме так?

Для країни, яка має за плечима досвід трагедії такого масштабу, боротьба з голодом мала б стати її покликанням. Якщо завгодно, її міжнародною місією.

815 мільйонів людей, або 11% земного населення, страждають від голоду, — йдеться в доповіді Організації Об'єднаних Націй за 2016 рік. У тому ж звіті прогнозувалося зростання кількості голодуючих на 38 мільйонів 2017 року, а подальша тенденція лише погіршуватиметься.

Голодом охоплено цілі провінції Бангладеш, Індії, Пакистану, Демократичної Республіки Конго, Ефіопії, Сомалі. На Гаїті від недоїдання страждають 58% населення, у Конго — 74%, у велетенській Індії — 20% (це 209 мільйонів!). Голод лютує в роздертому війною Ємені: там від недоїдання страждає 10 мільйонів людей — це понад ⅓ населення.

 

Глобальний індекс голоду станом на 2017 рік. Інфографіка: DW.

 

Катон Старший, сенатор Стародавнього Риму, закінчував кожен свій виступ фразою «Карфаген має бути зруйновано!». Уявіть на мить, як українські представники в Генасамблеї ООН закінчують свої промови такою ж фразою. Ні, не «Москва має бути зруйнована», іншою — «Голод повинен бути подоланий!».

Уявіть, як емісари з України постійно їздять до зон, охоплених дефіцитом продовольства й доносить світові правду про щоденні страждання цих людей. Постійно наполягають, що у ХХІ столітті при нинішньому розвитку аграрних технологій та обчислювальних потужностей для планування таке явище — ганьба для людської цивілізації.

Представник України в ООН піднімається на трибуну й починає виголошувати:

«Наші прадіди пережили страшний голод у 1930-х роках, який став наслідком авантюрної аграрної політики радянського керівництва, згортання демократичних завоювань революції. Зрештою сталінська влада применшувала й приховувала масштаби голоду, що охопив сільські райони України, Казахстану, Кубані та Поволжя. Але сьогодні голод — це не секрет. Він відбувається на очах у всього світу. Він охопив широкі території на південь від Сахари. Багатий нафтою Аравійський півострів. Південну Азію, де уряди витрачають мільярди на ядерне озброєння, але не в змозі захистити своїх громадян від недоїдання... Так, страждають бідні. Їх провина лише в тому, що створений ними попит на харчі неплатоспроможний. Вони не в змозі розплатитися за харчі за ринковими цінами. Чи означає це, що ці "зайві люди" мусять померти? Ні, так не повинно бути. Право на доступ до провізії, питної води і цілого ряду інших речей не повинно залежати від місця народження, громадянства і коливань на біржі... Вшановуючи наших мертвих, ми пам’ятаємо про живих. Голод не цікавить, якої ти національності. Чим заслужили своїх страждань ті, кому не пощастило народитися у бідному регіоні? Тим, що не здатні принести прибутку агротрейдерам? Чим заслужили його діти? Ми не будемо гідними нащадками своїх прадідів, якщо допускаємо такі ганебні явища в наші дні. Голод має відійти у минуле, у підручники історії, де йому місце. Ніколи знову!»

Приблизно так могла б виглядати промова українського дипломата-соціаліста перед представниками об’єднаних націй. Але сьогодні вітчизняні дипломати закликають геть до іншого, якщо не до протилежного — хрестового походу проти комунізму.

Абсурдності цьому хрестовому походу додає й те, що сьогодні на міжнародному рівні боротьба з голодом як наслідком глобальної нерівності — це насамперед тема лівих політичних течій. Саме ліві партії, рухи, інтелектуали й волонтери в різних куточках світу ставлять питання продовольчої безпеки та необхідності раціонального, неринкового, планового використання й перерозподілу ресурсів із застосуванням найбільш передових кібернетичних технологій моделювання. Ті люди й сили, чия ідеологія має, на думку наших дипломатів, потрапити якщо не під заборону, то під офіційний міжнародний осуд.

 

«Викриття злочинів комунізму»

 

Будьмо відвертим, націоналістична інтерпретація Голодомору є цілковито деструктивною. Вона не має викликати емпатію з іншими — людьми інших країн, континентів і рас, котрі страждають від голоду. Хоча, правду кажучи, чим відрізняються голодні мусульмани з племені рогінджа від голодних українських селян? Такі самі люди, які заслуговують на життя й радість. Де наша емпатія до них?

Замість цього в київських офісах ми можемо почути різного роду дотепи на тему пухлих африканських дітей. «Санта Клаус такий каже африканським дітям: подарунки на Різдво отримає тільки ті, хто добре їв, малята...» До чорного гумору можна ставитися по-різному, але погляньмо на це з іншого боку. Якщо сказати щось подібне про Голодомор в Україні, можна нарватися на кримінальну справу. Або уявіть, наприклад, що у 1930-х роках такі самі жарти десь в Європі чи США могли лунати на тему «пухлих українських дітей».

Тобто трагедія Голодомору педалюється виключно як інструмент будівництва власного національного міфу. Для створення образу нації-жертви та його подальшого використання у боротьбі проти політичних опонентів. Тут немає нічого спільного з боротьбою проти голоду. Якщо спитати у Google про які-небудь паралелі між українським Голодомором і становищем людей у голодуючих районах світу, ми знайдемо лиш кілька маргінальних посилань.

Це закономірно. Націоналістичний дискурс — це не про емпатію, а про ненависть. Щороку в четверту суботу листопада замість дописів і публікацій про актуальні проблеми голоду і страждань ми бачимо цілу медіа-індустрію продукування ненависті. «Кров предків кличе до помсти», — такого роду контенту в цей день хоч відбавляй. Спектр тих, кому мститися, може бути широкий: «лівакам» як прямим послідовникам сталінського режиму, росіянам як колективним спадкоємцям вини та навіть євреям — «жидо-більшовицьким організаторам геноциду».

У деяких варіаціях Голодомор слугує прямим виправданням колабораціонізму та винищення євреїв у часи окупації. Шляхом віктимізації етнічної більшості ультраправі банди вимагають для себе права на сатисфакцію у вигляді вуличного терору проти політичних опонентів, вандалізму й погромів. Такий наслідок двадцяти років просування дискурсу Голодомору в націоналістичній інтерпретації. Про які висновки, про яку емпатію взагалі може йтися?

 

"Чи не завдання будь-якого уряду, котрий щороку ллє сльози на меморіалах Голодомору, зробити так, щоб жодна людина в Україні не ризикувала йти до сну голодною?"

 

Гаразд, забудьмо на кілька хвилин про Африку й Азію. Якщо немає емпатії до недоїдання людей інших рас із найвіддаленіших куточків світу, то принаймні до українців вона має бути. Сьогодні в країні існує реальна проблема. Є люди, яким нічого їсти. Чи не завдання будь-якого уряду, котрий щороку ллє сльози на меморіалах Голодомору, зробити так, щоб жодна людина в Україні не ризикувала йти до сну голодною? Це було б прямим витоком з імперативу «Ніколи знову!»

За останні чотири роки Україна опустилася на шістнадцять позицій у Глобальному індексі продовольчої безпеки. Сьогодні 1,2 мільйона жителів України відчувають гостру чи помірковану нестачу продовольства[1].

«Попри ріст споживання окремих груп товарів українці продовжують недоїдати. За рекомендаціями Всесвітньої організації здоров’я (ВОЗ), працездатна особа має на 8% більше споживати молочних продуктів, на 20% більше їсти м’яса (при цьому рекомендується надати перевагу курятині), на 62% варто збільшити вживання фруктів», — йдеться у повідомлені асоціації «Український клуб аграрного бізнесу».

 

Динаміка змін частки витрат на харчування в Україні (2010—2017). Інфографіка: УКАБ.

 

Дані Держстату за 9 місяців 2017 року свідчать, що частка витрат українців на харчові продукти складає 50%. Це рівень бідних країн. Крім того, це означає, що навіть найменша економічна нестабільність ставить людину на межу недоїдання. Дані є медіанними, а отже, ті, хто на дні статистики, недоїдають уже сьогодні. Відбувається це на тлі пафосних заяв урядовців про перспективи «аграрної наддержави», і, звісно, гучних ідеологічних кампаній на тему Голодомору. Може, замість слів краще просто нагодувати цих людей?

В країнах Євросоюзу, на які заведено рівнятися в Україні, є численні програми для запобігання недоїдання. Навіть не беручи до уваги вищих соціальних стандартів та заходів на зразок виплат із безробіття, європейські країни мають чимало інших продовольчих запобіжників. Наприклад, у Франції кілька років тому уряд зобов’язав супермаркети роздавати продукти, у яких добігає кінця термін придатності. В Іспанії діють програми видачі продуктових пайків. Є декілька мереж безкоштовних їдалень — муніципальних, католицьких, благодійних. У таких закладах волонтерами виступають переважно молоді люди лівих поглядів: соціалісти, комуністи, анархо-синдикалісти, каталонські сепаратисти — всі ті, кого в Україні легко могли б відправити в тюрму чи в травматологію.

 

Активісти антивоєнної ініціативи Food not Bombs («Їжа замість бомб») роздають їжу безпритульним на вулицях Атланти, США.

 

Нічого подібного в Україні немає й близько. Багатьох, як у тяжкі 1990-ті роки, рятує натуральне господарство на присадибних ділянках. Та попри це, питання «що їсти завтра?» не є чимось абстрактним. Як докотились ми до того, що пенсіонери порпаються в смітниках? Такого не повинно бути в країні, де досі є живі свідки масового голоду. Тим паче на тлі шаленої класової диференціації. Замість того, щоб показово долати це явище, тема Голодомору слугує в її нинішній подачі підтриманню цієї самої класової диференціації, адже говорити в термінах класів не можна — це «злочинна комуністична ідеологія».

Ще раз просто зафіксуймо. Усе написане вище є позитивною програмою. Єдиноможливим шляхом гуманістичної історичної пам’яті. Повне викорінення недоїдання й голоду всередині країни — прямий обов’язок нащадків тих, хто потерпів від нього. Боротьба з голодом у глобальних масштабах — найкраща історична місія для нашої країни. Досить вже печерного антикомунізму: його вже наїлись вдосталь, ситі по горло, от тільки голодних чомусь все більшає. Голодних не повинно бути.

 

Примітки

  1. Це переважно пов'язано з війною на Донбасі, 800 тис. із них — на непідконтрольних територіях. Див: [pdf]. — прим. ред.

Залишити коментар

Наступний номер

Наші видання

Блоги

Facebook

Наші партнери