Збройний шантаж ніколи не принесе миру на Донбас

3838
Білоус Тарас
Статті автора

Нещодавно американський лівий журнал Jacobin опублікував статтю нашого редактора Тарас Білоуса про причини загострення українсько-російських відносин та провалу мирних переговорів. Ця стаття не представляє позицію нашої редакції. Публікуємо оригінальну версію тексту, щоб більше читачів в Україні дізналось про неї.


Минулого місяця Росія почала стягувати війська до кордонів України. Відповіді російських топ-чиновників на питання «Що відбувається?» у ЗМІ були досить суперечливими — від запевнень, що це просто навчання, до погроз повномасштабної війни в разі вступу України до НАТО. Демонстративність цих дій викликала здивування з огляду на те, що Кремль досі не визнає участі Росії у війні на Донбасі.

22 квітня російський міністр оборони заявив, що військові навчання закінчились і війська будуть повертатися на свої постійні місця дислокації. Це підтверджує тезу, яку чимало оглядачів озвучували з самого початку — стягування військ було демонстрацією сил. Справжньою метою цих дій була не нова війна, а тиск, щоб змусити Київ піти на поступки в урегулюванні конфлікту на Донбасі. Але навіть цей варіант загрожує дестабілізацією ситуації в Україні.

Минуло вже понад сім років, відколи були підписані Мінські угоди, що передбачали реінтеграцію до України самопроголошених Луганської Народної Республіки та Донецької Народної Республіки (далі — Л/ДНР). Але цього досі не відбулося, й Донбас досі розділений лінією фронту. В цьому тексті я спробую пояснити, чому це відбувається саме зараз, чому конфлікт так і не вдалося врегулювати та якою може бути соціалістична інтернаціоналістична позиція щодо Донбасу.

 

Від виборів до перемир’я

Нинішнє загострення відбувається через два роки після перемоги на виборах в Україні кандидата, який серед своїх головних цілей називав досягнення миру та відкрито говорив про необхідність компромісу. Завдання було не з легких: із самого початку Зеленському довелося рахуватися зі спротивом будь-яким поступкам Росії зі сторони колишньої влади та її прихильників, ультраправих і націонал-ліберальної громадськості. Кремль, зі свого боку, також не проявляв бажання йти на серйозні поступки, але очікував, що новий президент виконає його вимоги та домовленості, з якими попередня влада затягувала.

 

Протести проти «формули Штайнмаєра»

 

У спробах досягти миру Зеленський міг спиратися на підтримку суспільства, але лише до певної міри. Більшість українців згодні, що для встановлення миру треба йти на певні поступки, але водночас жоден із конкретних пунктів, виконання яких очікує Кремль, не має підтримки більшості. Це стосується, зокрема, прямих переговорів з лідерами Л/ДНР, закріплення в Конституції особливого статусу ОРДЛО та проведення місцевих виборів на умовах, які вимагають сепаратисти. Тож перспективи врегулювання конфлікту із самого початку були сумнівними, але значно більш реалістичним виглядало припинення бойових дій.

Через невдачі спроб встановити стійке перемир’я на фронті, тиск «яструбів» і бунт частини пропрезидентської фракції в парламенті влада поступово демонструвала все менше готовності йти на поступки. Але в липні 2020 року, коли багатьом уже здавалося, що шанси на успіх втрачені, після підписання нових домовленостей про дотримання режиму тиші сторони конфлікту нарешті досягли майже повного припинення вогню. Це було двадцяте перемир’я за час війни, але безпрецедентне за своїм успіхом. Восени кількість порушень режиму тиші з обох сторін почала поступово зростати, але навіть зараз вона лишається на помітно нижчому рівні, ніж у першій половині 2020 року.

 

 

Водночас у перші місяці перемир’я переговори зайшли в глухий кут. Грубо кажучи, українська сторона затягувала обговорення політичних питань, а російська відмовлялася обговорювати військові та гуманітарні питання до виконання політичних вимог. Україна досі не імплементувала в законодавство «формулу Штайнмаєра», згода на яку Зеленського восени 2019 року викликала масові протести. Влітку 2015 року подібні масові протести закінчилися вибухом гранати біля входу до Верховної Ради. Зі свого боку, Л/ДНР, на відміну від України, не відкрили нові пункти пропуску й не надали «повний і безумовний допуск до всіх утримуваних осіб» міжнародним організаціям, зокрема Червоному Хресту, хоча це частина Паризького комюніке з останньої зустрічі Нормандської четвірки.

 

Політичний поворот

На цьому тлі Зеленський раптом зробив різкий політичний поворот. РНБО ввела санкції проти Віктора Медведчука — українського олігарха й депутата парламенту, який своїм політичним впливом великою мірою завдячує особистій дружбі з Володимиром Путіним. В українській політиці, структурованій поділом між прихильниками зближення з Росією та прихильниками Заходу, він займав крайній проросійський полюс і виступав за виконання будь-яких вимог Кремля. Після початку війни, яка підірвала позиції проросійських сил, Медведчук поступово почав домінувати на цьому фланзі української політики.

Основним результатом санкцій було закриття трьох українських телеканалів, які фактично належали Медведчуку, хоча формально ними володів його найближчий соратник Тарас Козак. Значна частина аудиторії цих телеканалів перетекла до телеканалу зі схожою редакційною політикою, але власник якого, Євген Мураєв, не має зв’язків із Путіним і проти нього санкції не застосовувались. Правове обґрунтування санкцій більш ніж сумнівне — «фінансування тероризму», тобто бізнесу в Л/ДНР. Найімовірніше, санкції будуть оскаржені в ЄСПЛ, але останній рішення ухвалить ще не скоро. Тим часом Зеленський завдав удару Медведчуку, зміцнив свою владу й зупинив падіння рейтингу.

 

Віктор Медведчук і Володимир Путін

 

Вперше про телеканали Медведчука Зеленський заявив ще у 2019 році, через кілька місяців після інавгурації. Натякаючи, що канали фінансує Росія, він сказав, що «це буде гучна історія, яка дуже погано закінчиться». Найімовірніше, він не наважувався йти в атаку проти друга Путіна, поки мав надії домовитися щодо Донбасу. Лише коли переговори зайшли в глухий кут, його більше ніщо не стримувало.

Попри такий політичний поворот, твердження російських ЗМІ про планований наступ українських військ, на який нібито реагував Кремль, не має жодного серйозного підтвердження. Припинення бойових дій на Донбасі було перемогою для Зеленського, яку він активно використовував у внутрішньополітичній боротьбі й не хотів би її втрачати. Радше стягнення російських військ було відповіддю на політичні дії Зеленського та його небажання йти на поступки.

 

Роль Заходу

Політичний поворот Зеленського відбувся після протестів у Білорусі, інавгурації Байдена, повернення Навального та початку протестів у Росії. Можливо, стягнення військ до українських кордонів, як і репресії проти молодих лівих активістів у Росії, в уяві Путіна виглядають як відповідь на «агресію Заходу» проти нього. Але якою насправді є роль Заходу в нинішніх подіях — значно складніше питання. 

Стягування російських військ відбувалося на тлі невизначених відносин між Зеленським і США. В січні цього року США наклали санкції проти одного з членів пропрезидентської фракції у парламенті, близького до олігарха Ігоря Коломойського, а в березні — проти самого Коломойського. Зеленський раніше мав тісні зв’язки з Коломойським, але протягом 2020 року їхні відносини суттєво погіршились, а в березні він публічно схвалив американські санкції проти нього. Паралельно з цим в українських ЗМІ активно обговорювалася тривала відсутність дзвінка Зеленському від Байдена після інавгурації останнього. Це розцінювалося як прояв недовіри й неабияк нервувало Зеленського.

 

Джо Байден виступає у Верховній Раді

 

Якщо адміністрація Байдена відіграла якусь роль в ухваленні рішення про санкції проти Медведчука, то вона радше полягала у невтручанні. Не факт, що Зеленський наважився б на такий крок, якби в Білому домі досі сидів Трамп, який наголошував, що Зеленський має домовитися з Путіним. Натомість у випадку з Байденом Зеленський міг не боятися, що його адміністрація засудить такі дії. Подібне можна сказати й про роль ЄС у цих подіях. Санкції були застосовані в момент, коли відносини ЄС і Росії були на найгіршій ноті за останні кілька років через репресії проти Навального і його прихильників. По суті, Зеленський влучно вибрав момент, коли міг не боятися, що ЄС стане на захист Медведчука, і цим посилив конфронтацію між Росією та Заходом.

При цьому з усіх залучених сторін для ЄС найменш принципово, якими будуть конкретні умови врегулювання конфлікту, — йому головне не допустити великої війни біля своїх кордонів. Кремль це знає, і можливо тому й погрожує війною, коли інші способи тиску на Зеленського вже не діють. Одним із результатів нинішньої демонстрації сили, схоже, стане збільшення тиску на Зеленського з боку Німеччини і Франції, щоб змусити його виконувати політичну частину Мінських угод. Так само, як у 2014 році допомогли змусити попереднього президента Петра Порошенка їх підписати.

 

Мінські домовленості

Щоб зрозуміти, чому переговори знову зайшли в глухий кут і що з цим робити, варто починати з історії укладення Мінських угод. В серпні 2014 року, через кілька місяців після початку війни, українська армія наступала й була імовірність розгрому Л/ДНР, війська яких складалися переважно з озброєних Росією місцевих сепаратистів і російських добровольців. В цей момент почався масовий наступ регулярної російської армії, яка різко змінила співвідношення сил й відкинула українські війська.

Сепаратисти у своїй масі сподівалися, що Росія анексує Донбас так само, як незадовго до цього зробила з Кримом. Але на відміну від Криму, ці території не потрібні Кремлю у складі Росії. Значно вигіднішими для нього варіантами є або збереження Донбасу як зони нестабільності для тиску на українську владу, або реінтеграція непідконтрольних Києву територій назад в Україну, щоб мати додатковий інструмент впливу на українську політику. Тож у ситуації, коли українська влада стояла перед загрозою розгрому її армії, а сепаратисти — перед загрозою відмови в підтримці з боку Росії, був підписаний Мінський протокол.

 

 

Угода передбачала, зокрема, припинення бойових дій, амністію, виведення НЗФ і надання особливого статусу територіям, контрольованим сепаратистами. Втім, з виконанням домовленостей із самого початку були проблеми. Зокрема, бойові дії лише зменшили інтенсивність, але повністю не припинилися. Головні причини цього було дві: нечіткі формулювання в домовленостях і небажання їх виконувати як української влади, так і сепаратистів. Для вирішення першої проблеми в січні-лютому 2015 російські та сепаратистські війська завдали нової поразки українській армії та змусили підписати «Мінськ-2», в якому чимало пунктів уточнювалися. Для вирішення другої Кремль сприяв консолідації влади в Л/ДНР і посилив контроль над ними, а польових командирів, що не погоджувалися з політикою або змусив покинути Донбас, або просто вбив.

Переговорний процес суттєво ускладнюється різним базовим розумінням конфлікту. Кремль постійно заперечує участь Росії у війні та свій контроль над самопроголошеними Л/ДНР, позиціонуючи себе в переговорах як посередника. Київ не погоджується з таким підходом, сприймаючи це як зняття Росією з себе відповідальності за  зруйнований регіон і воєнні злочини. В Україні офіційно не визнається суб’єктність Л/ДНР, ці території розглядаються як окуповані Росією. Активна участь українських громадян у політичних і військових структурах Л/ДНР офіційно визнається, але їх розглядають як колаборантів.

Це призводить до асиметрії самих Мінських угод. Їхня політична частина стосується лише України, тоді як безпекова й гуманітарна частина — обох сторін. Це одна з причин, чому українська сторона переговорів наголошує на необхідності виконання спочатку безпекової частини, а Росія і сепаратисти — політичної. Тим часом Л/ДНР зробили чимало політичних кроків, що суперечили Мінським домовленостям. Наприклад, через два місяці після Мінська провели вибори, результати яких навіть не сфальсифікували, а просто намалювали, хоча за Мінським протоколом вибори мали бути проведені відповідно до спеціального закону України, прийнятого Верховною Радою. Вони також ухвалили конституції, в яких заявляють претензії на території, що знаходяться під контролем Києва. Але оскільки ці конституції ніхто не визнає, то це зазвичай не розглядається як порушення, доки лідери Л/ДНР декларативно підтверджують відданість Мінським угодам.

 

 

Оскільки порядок виконання більшості кроків не прописаний, сторони можуть нескінченно довго затягувати процес. Терміни, які були прописані в угодах, спливли ще у 2015 році, але крок, який в угодах стоїть першим пунктом, — припинення вогню, фактично було виконано лише влітку минулого року, та й то лише на місяць. Попри уточнення першої угоди, чимало формулювань досі можна трактувати по-різному. Реінтеграція в тому вигляді, в якому її просувають Росія і сепаратисти, може призвести до створення держави в державі без реального відновлення суверенітету України над цими територіями. Для Києва це означає визнання авторитарних режимів Л/ДНР і перекладання тягаря фінансового утримання зруйнованого війною регіону з Росії на Київ без гарантій, що конфлікт не спалахне знову.

Тим часом протягом усіх цих років зростала дистанція між населенням з обох сторін лінії фронту. Л/ДНР поступово інтегрувалися в економічний, освітній та культурний простір Росії, хоч і без політичного визнання. Київ же, зі свого боку, запровадив економічну блокаду й дискримінаційне законодавство щодо мешканців непідконтрольних територій. Це лише посилювало їхню неприязнь до України та побоювання політичних переслідувань у разі реінтеграції за українським сценарієм. Тим паче в Україні актуальна проблема ультраправого насильства, яке практично не розслідується.

 

Що робити?

Робити прогнози, тим паче в Україні, — невдячна справа. Тому наприкінці статті я радше спробую сформулювати позицію.

На мою думку, для тих, хто розділяє принципи інтернаціоналізму й хоче сприяти справедливому врегулюванню конфлікту на Донбасі, базовим принципом має бути відмова обох сторін від воєнного вирішення. Минулорічне перемир’я було безумовним досягненням і важливим кроком до мирної трансформації конфлікту. Його варто відновити й поглиблювати, поступово розводячи війська вздовж контактної лінії з обох сторін. Потрібне поступове відновлення комунікацій через лінію розмежування і загальна деескалація конфлікту.

Політику Зеленського варто багато за що критикувати, але жоден його крок не виправдовує стягування військ до кордонів України і фактичну погрозу початком нової війни. Врегулювання цього конфлікту має відбуватися шляхом компромісів. Якщо якась із сторін відмовляється йти на поступки з тих чи інших питань, її можна, а іноді й треба критикувати. Але коли хтось вдається до погроз війною, то критика того, хто не піддається на шантаж, має бути принципово іншою, ніж критика самого шантажиста.

 

 

Попри всі недоліки, Мінські угоди — поки що єдині політичні домовленості, на які погодились усі сторони. Вони включають у себе важливі пункти, які справді можуть допомогти врегулювати конфлікт. Тому доки їм немає альтернативи, сторонам конфлікту не можна від них відмовлятися. Але їх не варто і фетишизувати — тим паче тим, хто не має офіційного статусу.

Найімовірніше, для сталого миру необхідне введення на Донбас миротворчої місії ООН або поліцейської місії ОБСЄ. А для політичного врегулювання — підписання нового міжнародного договору чи хоча б оновлення Мінських угод. Серед іншого, до них варто включити пункт про міжнародну програму підтримки відновлення зруйнованого війною регіону, а не покладати цей тягар на одну з найбідніших країн Європи. В будь-якому разі безглуздо зосереджуватися на дотриманні букви домовленостей, підписаних понад шість років тому за зовсім інших, і доволі специфічних обставин.

За роки війни суспільства з обох сторін лінії фронту суттєво змінилися в різні сторони. Якоюсь мірою вони зараз несумісні. Швидка реінтеграція в сучасній Україні може викликати хвилю політичного насильства на етапі виконання політичної частини Мінських домовленостей, і ще більшу дестабілізацію після. Для успішної реінтеграції обидва суспільства спочатку мають змінитися. Україна має скасувати дискримінаційне законодавство щодо мешканців Л/ДНР і вирішити проблему безкарного ультраправого насильства, а в Л/ДНР мають змінитися авторитарні режими й ситуація з порушенням прав людини.

Зрештою, війна на Донбасі розколола лівий рух в Україні та спричинила його занепад. У 2014 році одна частина підтримала сепаратистів, інша — українську армію, а решта зайняли широкий спектр позицій між цими крайніми позиціями. Але так чи інакше, всі вони були поступово маргіналізовані. Для відродження лівого руху в Україні потрібна деескалація конфлікту, а не загострення націоналістичної боротьби навколо нього.

Текст: Тарас Білоус

Translated for Jacobin by Denys Gorbach

Поділитись