Москва і Вашингтон не мають вирішувати майбутнє України

9440
Білоус Тарас
Статті автора

Коли восени 2021 року американські ЗМІ знову почали писати про загрозу вторгнення російської армії до України, першою реакцією багатьох українців був подив. Адже до середини грудня здавалося, що західні ЗМІ більше приділяють цьому питанню уваги й серйозніше ставляться до проблеми, ніж українські. Тим паче, що Генштаб ЗСУ спочатку навіть заперечував інформацію про нове скупчення російських військ біля українських кордонів. А коли німецький «Більд» на повному серйозі опублікував карту «планів Путіна», яку неначе малював якийсь старшокласник, це викликало вже не лише здивування, але й сміх багатьох українських авторів. Чимало українців сподівалися, що дії Росії нічим серйозним не закінчаться, як і весняне «бряцання зброєю».

 

 

Але поступово заяви російського керівництва та його ультимативний тон змусили багатьох змінити погляд на серйозність загрози. Метою демонстративної концентрації російських військ навесні та восени була не війна, а шантаж США, ЄС і України, щоб вони пішли на поступки. Можна зрозуміти, чому російська влада вважає нинішній момент слушним — російська опозиція розгромлена, Європа нервує через енергетичну кризу, США зазнали приниження в Афганістані, а їхні відносини з Китаєм суттєво погіршились. Але хоча Путін зараз хоче великої угоди, а не великої війни, все актуальнішим стає очевидне питання: що він буде робити, коли не отримає бажаного? Як відзначав Володимир Фролов, експерт Московського центру Карнегі, «з таким розмахом російських вимог… майже не залишається простору для проголошення перемоги, якщо те, що вдасться здобути, буде набагато меншим за те, чого хотіли й вимагали».

Втім, реальна загроза, яку варто розглядати, — не повномасштабний наступ російських військ і окупація значної частини України. Це було б надто дорого, надто ризиковано й надто непопулярно серед росіян. Значно ймовірнішим є загострення на Донбасі, обмежене вторгнення й розширення територій підконтрольних Кремлю Л/ДНР. Особливо тривожною в цьому плані звучала заява Шойгу про те, що американські ПВК готують на Донбасі провокацію із застосуванням хімічної зброї — і це на тлі паралічу роботи Організації із заборони хімічної зброї через конфлікт Росії та ЄС щодо розслідування отруєння Навального. Є ризик, що, попри поширені в Москві розмови про «осетинський сценарій», цього разу російські війська не будуть чекати наступу противника, як у війні 2008 року в Грузії, а діятимуть, як американці у 2003-му для виправдання своєї агресії проти Іраку. Не менш тривожним є й розслідування «Медузи» про те, що в Росії вербувальники збирають групи колишніх найманців російських ПВК для відправки на Донбас із невідомим завданням.

Але я не військовий аналітик, тому цей текст не про те, як може виглядати російське вторгнення. Я зосереджусь на політичних питаннях і прокоментую дві основні відповіді представників російської влади на питання про концентрацію російських військ біля українських кордонів: що це буцімто Київ планує наступ на Донбасі, а вони лише реагують, і що це реакція на загрозу розширення НАТО. А також спробую запропонувати, що в цій ситуації робити міжнародній лівиці.

 

Український наступ?

Навесні 2021 року заяви Кремля про те, що українська влада планує наступ на Донбасі, для когось могли звучати правдоподібно. Незадовго до цього Зеленський здійснив крутий політичний поворот — почав застосувати санкції проти громадян України (зараз це вже близько 2 тис. людей) і закрив три телеканали (недавно список поповнився ще двома). Як відзначали українські правозахисники, ці дії підривали фундаментальні принципи права, грубо порушували Конституцію України й міжнародні угоди та мали ознаки узурпації влади. За цих обставин було важко зрозуміти, чого від нього очікувати ще, хоча реальних ознак підготовки до наступу й тоді не було. Але зараз звинувачення в планах наступу звучать ще більш сумнівно, ніж навесні.

26 жовтня, напередодні появи перших публікацій про нове скупчення російських військ, українські війська вперше застосували безпілотник «Байрактар» на Донбасі, що викликало різку реакцію Росії та занепокоєння з боку Німеччини і Франції. Але показовою в цій ситуації була поведінка влади й особисто Зеленського. Першим про удар «Байрактара» написали не офіційні ресурси, а журналіст Юрій Бутусов, один із рупорів українських «яструбів». Зеленський публічно прокоментував цю тему лише через кілька днів, а через місяць після інциденту він поскаржився на тиск США та ЄС, які вимагали не повторювати таких кроків. Президент також звинуватив Бутусова в смертях людей через те, що розкриття ним інформації про «Байрактар» призвело до обстрілів у відповідь. Ще через кілька днів під час щорічної доповіді в парламенті Зеленський заявив: «Ми не зможемо зупинити війну без прямих переговорів з Росією». На цьому прикладі видно, що риторика Зеленського досі помітно менш войовнича й більш прихильна до дипломатичного вирішення конфлікту, ніж була у Порошенка в останні роки його президентства. І загалом політика української влади за останній рік схожа не на підготовку до військового наступу, а радше на відмову від планів щось суттєво міняти на Донбасі до кінця нинішньої каденції Зеленського.

 

Bayraktar

Bayraktar TB2

 

Якоюсь мірою можна навіть сказати, що питання Донбасу для Зеленського відійшло на другий план. Замість досягнення миру, він тепер намагається завоювати прихильність українського електорату «деолігархізацією». Це призвело до конфлікту між ним і найбагатшим українським олігархом Рінатом Ахметовим, який розгортався в паралельно зі скупченням російських військ біля українських кордонів. Перед цим в Україні спостерігали за конфліктом між Зеленським і його колишнім соратником, Дмитром Разумковим, що призвело до відставки останнього з посади спікера парламенту. Окрім того, влітку після відставки попереднього міністра внутрішніх справ Арсена Авакова відбулися арешти деяких членів партії «Національний корпус», що загострило відносини між Зеленським і праворадикалами. А згодом, уже в другій половині грудня, прокурори раптом оголосили підозру в державній зраді колишньому президенту Петру Порошенку. Якби влада справді планувала наступ на Донбасі, то всі ці кроки були б для неї недоцільними та шкідливими.

Зрештою, і сам наступ зараз був би для Зеленського катастрофічним. Щоб завдати поразки українській армії у разі її гіпотетичного наступу, Росії не треба було би стягувати вздовж українського кордону стотисячну армію — достатньо було би введення обмеженого контингенту на Донбас, як у серпні 2014. Тим паче, що після того, як у вересні Росія не продовжила мандат СММ ОБСЄ на спостереження за кордоном між Росією та непідконтрольними Києву територіями України, перекинути нові війська на Донбас стало простіше. Авантюрний наступ і військова поразка обнулили б рейтинг Зеленського, і незрозуміло, для чого він міг би за нинішніх обставин піти на такий ризик. Втім, це не виключає можливості наступу в разі, якщо обставини кардинально зміняться.

 

Володимир Зеленський

 

За час свого президентства Зеленський показав, що з усіх українських президентів він найбільше зважає на настрої виборців. Звісно, він йшов на дуже непопулярні кроки — наприклад, земельну реформу. Але відкриття ринку землі відбулося під тиском обставин і МВФ, а от наступ на Донбасі США і ЄС не схвалять. Для Зеленського тут була б ситуація «програш-програш», бо такі дії засудив би не лише Захід, але й більшість виборців — воєнне вирішення конфлікту непопулярне серед українців. Його підтримує лише близько 20%, і довіру значної частини цих «яструбів» Зеленський не зможе завоювати, що б він не зробив. З іншого боку, повне виконання Мінських домовленостей у нинішній редакції також підтримує меншість, тоді як абсолютна більшість виступає за їхній перегляд і підписання нової угоди.

 

Розширення НАТО на схід

Путін заявляє, що нерозширення НАТО на схід — це «законні російські занепокоєння у сфері безпеки», і чимало лівих авторів погоджуються з ним у цьому. Але чи можуть тоді існувати і «законні українські занепокоєння у сфері безпеки»? Чи це привілей великих імперіалістичних держав? У проектах договорів із США і НАТО, запропонованих Росією, не передбачається жодних гарантій безпеки для України, лише для НАТО. З іншого боку, деякі західні автори, наприклад, Джеффрі Сакс, запропонували дуже просте вирішення питання безпеки: «НАТО має закрити двері для України, а Росія повинна відмовитися від будь-якого вторгнення». Проблема в тому, що Росія вже вторглась у 2014 році. В результаті на Донбасі досі триває збройний конфлікт низької інтенсивності, а анексований Крим Кремль перетворює в одну велику військову базу. Тож для стабільного миру необхідно щось значно більше, ніж обіцянка утримуватися від нового вторгнення.

Путін каже правду, що США обіцяли Горбачову та Єльцину не розширювати НАТО на схід і порушили цю обіцянку. Але чи дає це йому право на збройну агресію проти України, окупацію та анексію Криму, не кажучи вже про нову війну? Порушенням американцями усної обіцянки Путін виправдовує власне порушення Будапештського меморандуму про гарантії безпеки — міжнародної угоди, в обмін на яку Україна відмовилася від третього за величиною ядерного арсеналу, яким володіла після розпаду СРСР. Згідно з цією угодою, Росія, США і Велика Британія зобов’язувалися «поважати незалежність, суверенітет та чинні кордони України», «утримуватися від загрози силою або її застосування проти територіальної цілісності або політичної незалежності України, і що ніяка їхня зброя ніколи не буде використовуватися проти України». Порушивши цю угоду, Путін завдав удару не лише українському народу, але й справі боротьби з нерозповсюдженням ядерної зброї. Після цих подій буде важко ще когось переконати відмовитись від ядерної зброї.

 

Єльцин, Клінтон і Кучма

Підписання Будапештського меморандуму

 

Дискусії лівих про розширення НАТО на схід часто ведуться лише в контексті відносин США і Росії. Але цю проблему неможливо зрозуміти і вирішити, якщо не брати до уваги позиції малих східноєвропейських держав. Навіть саме рішення про розширення НАТО у 1990-х роках Клінтон прийняв не лише через електоральні успіхи республіканців, але й під тиском східноєвропейських держав, на яких вплинули розстріл Білого дому в Москві 1993 року та війна в Чечні. Так, політика розширення НАТО була хибною. Якби США залишили пріоритет за більш інклюзивною програмою «Партнерство заради миру», то були би враховані інтереси і Росії, і України. Але визнання цього не дає нам відповіді на питання, що тепер робити.

Після розпаду СРСР Україна опинилася на стику інтересів західного та російського імперіалізмів, і врешті суперечності між ними призвели до подій, названих «Українською кризою». Роль західного імперіалізму в цих подіях потребує написання окремого тексту, але тут важливо зазначити кілька моментів. По-перше, не варто перебільшувати ступінь впливу Білого дому на українську політику. Захід не дає Києву проводити протекціоністську економічну політику та співпрацювати з Китаєм, просуває ринкові та антикорупційні реформи, але політика Зеленського показала, що з багатьох питань внутрішньої та зовнішньої політики українська влада має високий ступінь незалежності. По-друге, з моменту здобуття незалежності Україну в НАТО частіше розглядають як буферну зону, яку не варто приймати до складу альянсу (хоча східноєвропейські члени НАТО є прихильниками членства України). Попри намагання української влади отримати План дій щодо членства в НАТО (ПДЧ), цього так і не відбулося: у НАТО переважно лише повторювали, що це питання зараз не стоїть на порядку денному. 2008 року на Бухарестському саміті НАТО Джордж Буш закликав надати Україні ПДЧ, але європейські члени НАТО були проти цього, тож саміт лише включив у свою декларацію слова, що Грузія та Україна «стануть членами НАТО». Загалом у військових і безпекових питаннях ЄС і США зазвичай стримують Україну, а військова допомога переважно обмежується оборонними озброєннями. Показово, що справді ефективну наступальну зброю — «Байрактари», Україна змогла купити в Туреччини.

 

Путін і Буш

Володимир Путін і Джордж Буш на Бухарестському самміті НАТО, 2008.

 

У своїй статті «Про історичну єдність росіян та українців» Путін скаржився на те, що Україну перетворюють у проект «анти-Росія». Але головним винуватцем цього є він сам. За опитуваннями в Україні, до 2014 року підтримка вступу України до НАТО коливалася у межах 20–30%, а між прихильниками вступу до ЄС і прихильниками зближення з Росією зберігався певний баланс. Ця картина зберігалась і після зміни влади в результаті Майдану. Але після анексії Криму та початку війни на Донбасі відбулась різка зміна настроїв, посилена тим, що якраз ті регіони, де проросійські настрої були найсильнішими, опинилися по іншу сторону кордону та лінії фронту. Відтоді кожне опитування показує відносну чи абсолютну більшість за вступ до НАТО. Без російської інтервенції у 2014 році антиросійські настрої ніколи б не досягли такого впливу в Україні. А якщо буде нове вторгнення, то воно вочевидь лише посилить ці настрої.

 

Що робити?

На початку цієї статті я сказав, що реальна загроза, яку варто розглядати — не повномасштабний наступ, а обмежене вторгнення на Донбасі. Але проблема в тому, що неможливо спрогнозувати, як події будуть розвиватися потім. Кремль може планувати «маленьку переможну війну», але українська армія — вже не та, що була у 2014 році. Якщо Кремль не досягне своїх цілей, «маленька» війна може перерости у значно більшу.

Бранко Марчетич, автор Якобінця, застерігає про загрозу ядерної війни у разі, якщо армія США включиться у війну і пише, що «війна за Україну була би просто божевіллям». Безумовно, не можна допускати, щоб через Україну почалась Третя світова війна. Але по-перше, Байден і так уже заявив, що США не будуть воювати за Україну. А по-друге, давати Путіну зрозуміти, що йому і ця війна зійде з рук, — це дозволяти ввергнути мільйони людей у пекло. Тому інтернаціональним лівим треба придумати якийсь інший спосіб проявити солідарність.

 

 

При цьому лівим варто будувати свою позицію не з перспективи інтересів держав (хоча їх важливо розглядати в аналізі проблеми), а з перспективи інтересів всього людства та, особливо, людей, які найбільше страждають від конфлікту з обох сторін лінії фронту і державних кордонів: мешканців прифронтової зони, переселенців тощо.

Варто враховувати, що порівняно з 2014 роком обставини суттєво змінилися. Тоді внутрішні та зовнішні чинники у конфлікті тісно перепліталися, російська інтервенція відбувалася в умовах розгортання громадянського конфлікту, провокувала ескалацію насильства і поглиблювала прірву між сторонами конфлікту. Але якщо буде нова війна, то це вже буде не поєднання інтервенції з громадянською війною, а лише імперіалістична агресія.

Також не слід забувати, що більшість мешканців тих регіонів, які найбільше страждають від війни чи постраждають у разі нової інтервенції, значно більш схильні до компромісу з Росією, зокрема і в питаннях неприєднання до НАТО. В сучасній Україні голос цих людей маргіналізований, але так не має бути. Конфлікти треба вирішувати з урахуванням думки тих людей, які безпосередньо від них страждають.

Майбутнє України не мають вирішувати Москва і Вашингтон, як того хоче Путін. В дискусіях щодо можливих компромісів іноді згадують термін «фінляндизація», але коли він виник, то означав не відмову США брати Фінляндію в НАТО (такого взагалі не було), а рішення самих фінів враховувати інтереси СРСР і двосторонню домовленість з ним (що США не сподобалось). Якщо Кремль справді хоче нейтральної України, то йому варто почати з пропозиції гарантій безпеки Україні, а не НАТО. І бути готовим до того, що в переговорах постане питання поступок щодо Донбасу, і, як мінімум, демілітаризації Криму.

Стабільного миру на Донбасі навряд чи вдасться досягти без міжнародної програми допомоги у відновленні зруйнованого війною регіону. Це може бути один із «пряників», який схилить сторони до компромісу. І загалом, як я писав в іншій своїй статті, попри важливість Мінських домовленостей, не варто їх фетишизувати. Вони були підписані сім років тому за інших обставин, послідовність виконання більшості пунктів угоди не вказана, і чимало формулювань дозволяють різне трактування. Виконання Мінських угод у тому вигляді, на якому наполягає Кремль, може спровокувати в Україні ескалацію насильства, парламентську кризу і новий громадянський конфлікт. Варто враховувати, що ставлення до них різне не лише в суспільстві, але й серед представників нинішньої влади, яка вже втратила більшу частину суспільної довіри. У перший рік президентства Зеленського найбільшого удару по готовності української сторони переговорів йти на поступки завдали не вуличні протести «яструбів», а бунт всередині пропрезидентської фракції парламенту в березні 2020, коли стало відомо про плани створення Консультативної ради при ТКГ за участі представників Л/ДНР.

Для відповіді на питання, якою має бути позиція міжнародних лівих з більшості питань, що стосуються врегулювання конфлікту, необхідна ширша дискусія. Серед українських лівих є кардинально різні позиції щодо війни, і я представив лише одну. Але є дуже важлива справа, з якою не варто зволікати — запобігти можливим провокаціям на Донбасі. І тут є одна проста, банальна і конкретна вимога, яка може об’єднати людей доброї волі по різні боки барикад, кордонів, і навіть лінії фронту — ввести миротворців ООН на Донбас. Такий крок суперечить інтересам лише тих, хто хоче зберегти можливість застосування військової сили. Тож саме з цього варто почати.

 


This article is based on publication for the Rosa Luxemburg Stiftung

Автор: Тарас Білоус

Translated by Olga Papash

Поділитись