Соціально-економічний протест у Києві: політичні партії та ультраправі

Тарас Саламанюк

Я пишу ці рядки, ще коли нема нового парламенту. Вибори будуть завтра. Як вони змінять політичне та соціальне поле нашого суспільства? Не знаю, хоч і маю певні бентежні очікування. Ви ж читатимете цей текст, скоріше за все, вже після виборів, і значно ясніше бачитимете ті чи інші відповіді на це питання. Тому я не буду відбирати хліб від експертів і аналітиків майбутнього. Тим не менш, мене хвилюють деякі тенденції в нашому суспільстві, пов’язані з розвоєм правих сил, зокрема з ультраправими та (або) партіями, що зараз упевнено пруть на вибори. Тож усе, про що я зараз можу розповісти — це аналіз їхньої соціально-економічної протестної активності за останні роки та відповідні висновки з нього. Якщо у вашому майбутньому такого правого розвою не трапилося, можете сміливо закривати цю статтю вже зараз: вона не принесе вам нічого корисного і цікавого. Якщо ж, навпаки, вибори лише загострили націоналістичний консенсус у суспільстві, то пропоную вам дочитати статтю до кінця: у ній ви знайдете чимало корисної інформації для роздумів про протести, виведені з цієї інформації слабини партій та ультраправих та, як наслідок, деякі рекомендації для успішного протистояння їм у соціально-економічній політиці.

Чому ж саме соціально-економічні протести? Резонне питання. Найперше тому, що за даними моніторингу протестів ЦСТД, на який ми опираємося тут, вони до недавнього часу переважно становили більшість від усіх протестів в Україні. Також тому, що понад половину від цієї більшості займали виключно неформальні аполітичні протестні ініціативи. Цьому, власне, і були присвячені минулі статті з цієї серії. Ґрунтуючись на детальному розгляді київської «соціалки», в одній із цих статей була показана досить непроста ситуація: в соціально-економічній тематиці, як і в інших, столиця впевнено лідирує — разом із тим, частка негативних, репресивних реакцій на такі протести змушує засумніватися в успішності таких активних протестних дій. В іншій же статті ми (також на прикладі Києва) звернули увагу на найактивніших діячів соціально-економічних протестів — неформальні аполітичні ініціативи. Там були показані основні причини їхніх невдач (а через це, певною мірою, і невдач усієї «соціалки» столиці), а також запропоновані деякі рекомендації щодо ефективного долучення до них (лівих) політичних сил.

Що ж до політичних партій та ультраправих, то для них соціально-економічний протест — умовно «ліва територія» — не є чимось питомо своїм. Тим не менш, як буде показано далі, хоч їхня активність у цьому напрямку й менша порівняно з іншими, вона мала тенденцію наростати впродовж останніх років. Особливо ж тривожною ситуація видається зараз, коли кожен соціально-економічний виступ ризикує бути стигматизованим, якщо не використовує належну патріотичні атрибутику та риторику. Таким чином, важливим видається розгляд досвіду протестів партій і ультраправих за останні роки саме в соціально-економічній сфері: адже тут вони (якщо все буде погано) прикінчуватимуть низові та ліві протестні ініціативи — але також звідси (якщо все буде добре) проти них можна буде вести якийсь масований політичний наступ.

Одразу зазначимо, що співставлення політичних партій та ультраправих не є ідеологічною примхою. Воно опирається, як буде показано далі, на розгляд помітних в Україні, зокрема в Києві, протестних партійних сил, що тісно співпрацюють з ультраправими. Можна припустити, що якась ліва чи навіть по-справжньому ліберальна партія на протестах поводила би себе інакше. Однак ця стаття виходить із конкретного фактажу. А згідно з ним, на даний момент партії з ультраправими є прямими конкурентами «нових лівих» за гегемонію в соціально-економічних протестах, і зокрема за інтервенцію в ті з них, які проводять «аполіти».

Кількість протестів

На відміну від неформальних аполітичних ініціатив, соціально-економічні протести в Києві не є чимось прикметним ні для партій, ні для ультраправих. Навпаки, основною цариною цих діячів є ідеологічна та політична тематики, де вони протестують значно (в середньому в два рази) частіше. Водночас за останній рік кількість «соціалки» і для партій, і для ультраправих суттєво зросла, лише 20% не добравши до сумарних показників двох попередніх років.

*Всеукраїнське об’єднання «Свобода»

Таблиця 1. Кількісна характеристика соціально-економічних протестів партій, ультраправих та ВО «Свобода» у Києві.

Власне, такий приріст протестів партій та ультраправих, як і дивна одностайність у загальних кількісних показниках між ними? пояснюються дуже просто — наростанням протестної активності ультраправої партії ВО «Свобода». Потрапляючи одразу і в ту, і в ту категорію, вона в останній рік виступає таким собі політичним локомотивом у темі «соціалки» (див. Табл. 2). До таких позицій ВОС дійшло поступово, упродовж трьох років нарощуючи свою участь у протестах по Києву. Цікавим при цьому, однак, є те, що відносно загального зростання протестної активності «Свободи» її «соціалка» зростала далеко не однорідно. Абсолютна кількість соціально-економічних протестів за участі «Свободи» залишалася практично однаковою у 2011 та 2012 роках (всього лише 10 та 12 протестів відповідно), а відносна частка серед усіх протестів ВОС навіть скоротилася (із 32% до 15%). І тільки в 2013 «соціалка» ВОС відчутно зросла (до 38 протестів), залишаючись, однак, не надто високою у відносному вимірі (всього 21% від загальної кількості протестів за участі ВОС). Таким чином, бачимо, що різке зростання активності «Свободи» у соціально-економічних протестах пов’язане не з якоюсь особливою її увагою до цієї тематики, а з поступовим загальним наростанням її протестної потуги, підкресленим, до того ж, певним переключенням уваги з «соціалки» на іншу тематику протестів у 2012 році.

Теми протестів

Зрештою, потрібно відзначити вибірковість наростання активності партій та ультраправих у «соціалці». Основою приросту тут виступає антизабудовна тема. За 2013 рік у Києві кількість протестів партій (щонайменше 29) чи ультраправих (щонайменше 24) на цю тему перевищила суму цих самих протестів за 2011 і 2012 роки. Саме на цій темі зосередила виняткову увагу партія «Свобода» — вона та суміжні з нею бойовики (на кшталт угрупування С14) у 2013 році взяли участь у не менш ніж 22 протестах, чим, фактично, і задали весь тренд зростання. Інші протестні теми «соціалки» мало пророблені партіями та ультраправими. Вони або слугують відлунням масштабніших політико-ідеологічних кампаній ¹, або взагалі підіймаються вкрай рідко ².

Таблиця 2. Кількість протестів на найпопулярніші соціально-економічні теми в Києві серед партій і ультраправих.

Чисельність протестів

Відповідними виходять показники і для чисельності протестів. Без масових протестних кампаній і з акцентом на антизабудовах, що зазвичай мало кого виводять, крім місцевих мешканців і професійних активістів, чисельність соціально-економічних протестів за участі партій та ультраправих здебільшого утримується у звичних для Києва межах від 10 до 100 учасників. Хоча справедливо буде зазначити, що на протести на соціально-економічну проблематику за участі партій — очевидно, за рахунок їхнього перетину з політичними та ідеологічними кампаніями —  часто виходять і кілька сотень людей. Усього таких протестів було зафіксовано не менше 27, що дорівнює 30% від усієї кількості соціально-економічних протестів за участі політичних партій ³.

Таблиця 3. Розподіл соціально-економічних протестів за участі партій та ультраправих у Києві за чисельністю.

Тактики протестів

Що ж до тактик, то в них очікувано вивищується насильство. Порівняно з середнім київським рівнем для «соціалки» (8%), у партій частка насильства вища на 5 відсоткових пунктів, а в ультраправих — на 12. Прикметно, що перетворення партійних протестувальників на «нахаб» відбулося саме останнього року, з наростанням активності «Свободи» (особливо антизабудовної). До цього ж як партії, так і ультраправі поводилися вельми сумирно. Це особливо помітно на млявому (особливо для крайніх правих) співвідношенні насильства по «соціалці» з насильством, що здійснювалося на інші протестні тематики. Так, у 2012 році в Києві партії провели 23 насильницькі протестні акції, а ультраправі — 22. Це істотно відрізняється від аналогічних показників по «соціалці» — 3 і 5 відповідно. Звісно, таку значну різницю можна пояснити передвиборчою кампанією, де різними, в тому числі силовими методами розгорталася конкурентна боротьба (зокрема, з боку ВОС). У всякому разі, насильство партій та ультраправих у соціально-економічних протестах наблизилося до високих показників насильства в інших протестах тільки в 2013 році.

Таблиця 4. Тактики соціально-економічних протестів за участі партій та ультраправих у Києві.

Результати протестів

Зрештою, не можна стверджувати, що описане наростання кількості соціально-економічних протестів за участі партій та ультраправих у Києві принесло їм неабиякий успіх. Так, акцент на насильницьких антизабудовах закономірно виявився вкрай суперечливим. З одного боку, антизабудовні протести партій та ультраправих у 2013 нарешті почали добиватися поступок від влади — щонайменше у 4 випадках для партій і 2 для ультраправих ⁴ — із яких одне повне скасування будівництва і три тимчасові чи не визначені в часі зупинки забудов. З іншого боку, на кожну з цих поступок припало по 4 та 5 репресій (для партій та ультраправих відповідно). Крім того, співвідношення між соціально-економічними протестами партій та ультраправих і негативними реакціями на них у цілому залишається досить високим (див. Табл. 5) навіть для Києва, який узагалі вирізняється високим рівнем репресивності (26 репресій на 100 соціально-економічних протестів). Прикметно, що більшу частку цих репресій, на відміну від протестів «аполітів», здійснювали не приватні структури чи невідомі, а державні силові служби. Все це можна пов’язати з високою часткою насильства у протестах обох діячів, на що передусім і реагують держсиловики. А також із більш політизованими акціями, які критикували частіше саме владу, а не приватні компанії ⁵.

Таблиця 5. Реакції на соціально-економічні протести партій та ультраправих у Києві.

Висновки

Таким чином, резюмуючи, можемо виділити низку засадничих слабких місць, характерних для партій та ультраправих у соціально-економічних протестах.

Першою слабиною, яку можна помітити і в партій, і в ультраправих, є їхня фрагментарна залученість до соціально-економічних протестів. Навіть у найактивнішій для себе протестній темі — антизабудовній — вони беруть участь менш ніж в одному з п’яти протестів. У протестах щодо комунальних послуг чи проти рейдерства вони мають дещо вищі показники участі — від четвертини до третини всіх подібних протестів у Києві — однак це радше пов’язано з невисокою популярністю цих тем у цілому, аніж із особливими досягненнями партій та ультраправих у цій малорезультативній для них царині. У протестах щодо решти тем — зокрема, таких популярних та відносно успішних тем як права робітників, фінансові афери, затримка зарплати — партії та ультраправі беруть участь істотно менше.

І тут ми підходимо до другої слабини. Партії та ультраправі, беручи участь лише щонайбільше в чверті чи третині протестів, навряд чи можуть претендувати там на гегемонію. Частка їхньої участі часто менша за частку протестів за участі виключно аполітичних неформальних ініціатив, громадських організацій або профспілок. Прикметною є ситуація з антизабудовними протестами. Безумовно, що партії та ультраправі, а особливо ВО «Свобода», доклали чимало зусиль, аби освоїти цю перспективну для Києва протестну тему. Кількість антизабудовних протестів за їхньої участі у 2013 році становила орієнтовно третину від усіх подібних протестів. Але при цьому кількість антизабудовних протестів за участі виключно аполітичних неформальних ініціатив  досі становить більше половини за період з 2011 до 2013 року — щонайменше 50 протестів «аполітів» порівняно з 45 за участі партій і 36 за участі ультраправих. Крім того, порівняно з протестами за участі виключно «аполітів», партії та ультраправі приносять антизабудовним протестам удвічі більше репресій при таких самих показниках поступок.

Врешті, все це підводить нас до третьої слабини — і водночас до висновку. Третя слабина полягає в тому, що і партії, і ультраправі мають специфічний фреймінг — спосіб, у який група визначає більш-менш конкретну проблему, називає її причини, пропонує шляхи подолання і мотивує мобілізацію. Для партій він орієнтований на популізм, для ультраправих — на вуличне насильство, і, очевидно, ні в тих, ні в тих не надто пасує до реального вирішення соціально-економічних проблем, а радше до їхнього корисливого обігрування. Тож, коли доводиться брати і розробляти тему, партії радше орієнтуються на «де мілкіше», аби легко конвертувати зусилля своїх оплачуваних функціонерів у політичний піар; а ультраправі — на «де гарячіше», щоби бути в змозі звично застосовувати насильство своїх бойових активістських мереж. Усе це поєднується у штурмуванні «соціалки» з боку ультраправої партії «Свобода» ⁶. По суті, вона приносить у локальні соціально-економічні проблеми «велику політику», пропонуючи взамін послуги «супергероя» (достатньо сумнівні, зважаючи на великий відсоток насильства і репресій) або взагалі нічого (нахабно влазячи зі своїми партійними прапорами до автономного протесту). Такий підхід кардинально неправильно працює з протестними ініціативами та темами, оскільки замість самоорганізації та солідаризації протестувальників він передбачає політичну благодійність і світіння мармизами партфункціонерів. Тож не дивно, що ВОС, навіть попри геройські чини таких його неонацистських угруповань як С14, так і не вдалося захопити гегемонію в жодній соціально-економічній темі — як не дивно і те, що неформальні аполітичні ініціативи, навіть попри своє скрутне становище, не переметнулися миттю під ультраправе партійне крило.

Звісно, все це ще не свідчить про те, що партії та ультраправі в принципі не зможуть підкорити «соціалку» ось таким штурмуванням. За належних надзатрат і протестної монополії все це цілком здійсненно. Особливо досяжним таке підкорення стає зараз, коли державний апарат щодуху працює на націоналістичну істерію. В результаті цього, як свідчать останні дані, соціально-економічну тематику (вперше з часу виникнення моніторингу ЦСТД!) затьмарила переважаюча кількість ідеологічних чи політичних протестів. Тож, у принципі, не було би дивно, якби читачі цієї статті після парламентських виборів стали свідками неоковирного явища соціального протесту проти неоліберального уряду на чолі з ультраправими під стягами Нації. Однак, як свідчить ця сама стаття, для лівих є принципова надія. Вона полягає у грамотному опонуванні (ультра)правим партіям — насамперед, в увазі до тих тем протестів, які ці діячі ігнорують, та правильній роботі на випередження з неформальними аполітичними ініціативами. Саме в такий спосіб ліві мають шанс почати долати і відвертати у минуле праву протестну гегемонію.

Читайте також:

Соціально-економічний протест у Києві: огляд (Тарас Саламанюк)

Соціально-економічний протекст у Києві: аполітичні неформальні ініціативи (Тарас Саламанюк)

Про перетворення протесту (Олексій Вєдров)

Про фашистов, которых нет, и фашистов, которые есть (Сергей Мовчан)

Шляхи лівих у пітьмі: між регіональними Майданами та Антимайданами (Тарас Саламанюк)

Марш УПА: які політтехнології потрібні ідеї, час якої настав? (Тарас Саламанюк)