СІРІЗА: від А до Ω

Денис Пілаш

Погляди прогресивної громадськості світу прикуті до Греції. Тамтешній момент істини — парламентські вибори 25 січня, за результатами яких у Європі вперше за тривалий час можливість сформувати уряд отримує справді соціалістична сила — Коаліція радикальних лівих (ΣΥΡΙΖΑ; СІРІЗА). Лівий протестний рух, що активно розгортається у середземноморській державі з 2008 р., є важливим фронтом у боротьбі трудящих світу проти неоліберального капіталізму. Економічна криза, що особливо гостро вдарила по Елладі, наочно викрила суперечності «вільного ринку», тож ця батьківщина античної демократії стала ареною масових виступів проти заходів «жорсткої економії» та поліцейської держави.

Що таке Коаліція радикальних лівих СІРІЗА і яке її місце у лівому спектрі?

Під своєю емблемою (червоний, зелений та фіолетовий прапори) СІРІЗА зібрала різноманітних грецьких «нових лівих» — єврокомуністів, неомарксистів, демократичних соціалістів, троцькістів, маоїстів, феміністів, радикальних екологістів. З одного боку, така неоднорідність часто породжує дуже різні підходи та заяви, та з іншого боку, плюралізм, незашореність і відкритість вигідно відрізняють концепт Коаліції радикальних лівих від багатьох лівих партій і в самій Греції, і в інших країнах. На Європейському соціальному форумі в Стамбулі активісти молодіжної організації Сінаспізмос, не будучи ортодоксальними троцькістами чи маоїстами, могли вільно цитувати «Зраджену революцію» Троцького та «Про суперечність» Мао. Проте особливо охоче вони посилалися на праці свого земляка Нікоса Пуланзаса — соціолога-неомарксиста, представника структуралістського марксизму з числа послідовників французького філософа Луї Альтюссера; на честь Пуланзаса названий і дослідницький інститут, пов’язаний із СІРІЗА. Розвиваючи ідеї Антоніо Ґрамші, Пуланзас показав, як держава відображає складне співвідношення класових сил у суспільстві, і шукав шлях демократичного і водночас революційного соціалізму, який би зміг уникнути придушення масових ініціатив знизу та етатизму (etatism), властивих і соціал-демократії, і так званому «реальному соціалізму». На боротьбі за такий новий соціалістичний шлях і збудована сучасна Коаліція радикальних лівих.

Провідний грецький лівий політолог, член ЦК СІРІЗА Статіс Кувелакіс у своєму розлогому інтерв’ю для сайту «Jacobin» однозначно визначив Коаліцію радикальних лівих як антикапіталістичну силу. СІРІЗА бачить себе як силу, що виражає інтереси трудящих класів і веде класову боротьбу. Секрет її небувалого електорального зльоту — копітка буденна робота в соціальних рухах, профспілках та інтелектуальному середовищі, яку активісти СІРІЗА вели як звичайні учасники, не претендуючи підпорядкувати їх своєму «мудрому керівництву» (як цього прагне, скажімо, Комуністична партія Греції), навпаки — поважаючи їхню автономність, але допомагаючи їм і впливаючи на них знизу і зсередини. Власне, Коаліція радикальних лівих особливо і не гналася за перемогою на виборчих дільницях (якщо чесно, то і не вірила у неї), бо основним полем її діяльності були площі та вулиці грецьких міст.

Щоб зрозуміти ситуацію в сучасній грецькій лівиці, доведеться здійснити екскурс в історію на ціле століття.

Революція, яка не відбулася: витоки грецького комуністичного руху, 1918-1949

Перша з активних донині політичних партій Греції — Комуністична, яка з’явилася у 1918 р. під назвою Соціалістична робітнича партія (паралельно була створена і Загальна конфедерація грецьких робітників). Свою нинішню назву вона прийняла у 1924 р. Після встановлення в країні диктатури профашистського генерала Іоанніса Метаксаса у 1936 р., що було відзначено урочистим спаленням віршів молодого поета-комуніста Янніса Ріцоса біля підніжжя Акрополя, Комуністична партія була практично знищена державним терором (на 1941 р. на свободі лишалось заледве 200 комуністів, 2000 було ув’язнено), але продовжувала приваблювати молодих робітників та інтелігентів (таких, як майбутній філософ Корнеліус Касторіадіс, який потім став троцькістом і лібертарним марксистом).

Остаточно міць комуністів відродилася завдяки їхній активній боротьбі проти німецько-італійської окупації. Наприкінці Другої світової війни у Греції, як і у Франції та Італії, широкі маси міського та сільського населення, зорганізовані в Русі Опору під лівими гаслами, були готові до здійснення соціальної революції. Проте у Кремлі, котрий диктував поведінку іноземних комуністичних партій, вважали по-іншому: адже Сталін та Черчілль здійснили сумнозвісне розмежування сфер впливу в Європі. Греції присудили «90% західного впливу», а це означало відновлення тут монархії і довоєнних (правоавторитарних) порядків.

Комуністичне крило антифашистського руху — Національно-визвольний фронт — Народно-визвольна армія (ЕАМ-ЕЛАС) — до кінця 1943 р. власними силами визволило половину території Греції, однак опинилося у конфронтації з антикомуністичною Народною республіканською лігою (ЕДЕС) ¹. Цим скористалися британські війська, які з кінця 1944 р. за пособництва ультраправої «Організації Х» полковника Гриваса заходилися розстрілювати тих самих людей, які зі зброєю в руках прогнали окупаційні війська «Осі» із грецької землі. Партизанського ватажка ЕЛАС Аріса Велухіотіса, який був провідним організатором антифашистської боротьби, керівництво партії на чолі з Нікосом Захаріадісом покинуло напризволяще, і він загинув десь у горах. Учорашні колабораціоністи залишились на керівних посадах, а Радянський Союз зрештою згорнув допомогу комуністам та їхнім союзникам за Демократичною армією (як було перейменовано ЕЛАС). Слідом у 1946-1949 рр. розгорнулась громадянська війна між прокомуністичними партизанами з Демократичної армії та монархічним урядом, за який воювали й англо-американські «покровителі» (авторитарні режими Греції, Туреччини та Ірану були отримувачами військової допомоги США, передбаченої «доктриною Трумена»), й закінчилася вона катастрофічною поразкою лівих, десятки тисяч яких було репресовано: страчено, ув’язнено (здебільшого у концтаборах або на безлюдних островах) або відправлено у вигнання. Багато з них врятувалося в еміграції: в Угорщині для грецьких політемігрантів було навіть збудоване селище на 2 тисячі мешканців, назване на честь Нікоса Белоянніса — «людини з гвоздикою» — лідера афінських комуністів, страченого за вироком трибуналу антикомуністичної влади.

При цьому частина лівих встигла постраждати і від сталінізму. Будучи слухняним виконавцем вказівок із Москви, консервативний лідер ККЕ Захаріадіс не зупинявся перед фізичним знищенням незгідних зі сталінською лінією у комуністичному русі — троцькістів, анархістів, археомарксистів ². Щодо нездорової атмосфери всередині компартії достатньо зазначити, що десять перших секретарів ККЕ (включно із Захаріадісом) були виключені з партії. Засновник компартії Панделіс Пуліопулос — людина, яка перекладала грецькою мовою ключові твори Маркса, Леніна, Троцького та Бухаріна, — був виключений з партії як «троцькістський провокатор»; він також брав участь у Русі Опору та був страчений італійськими окупантами.

Від громадянської війни до диктатури «чорних полковників»: Єдина демократична ліва партія, 1951-1974

Після війни Компартія лишалась забороненою і її активісти, як і представники інших ліворадикальних сил, могли проводити легальну політичну діяльність винятково у рамках Єдиної демократичної лівої партії (ЕДА). Змушена діяти у вкрай несприятливих умовах, ЕДА разом з тим була школою політичного діалогу та плюралізму: до неї увійшли як представники забороненої Компартії, так і інших сил, від двох генералів ЕЛАС з партії «Ліві ліберали» аж до засновника антикомуністичної ЕДЕС Комніноса Пірамоглу.

Ті, кому знайомий фільм режисера-емігранта Коста-Гавраса «Дзета», зможуть оцінити політичну атмосферу тих часів. Історична основа фільму — вбивство у 1963 р. двома ультраправими екстремістами депутата від ЕДА Григоріса Ламбракіса — лікаря, чемпіона-легкоатлета ³ та антивоєнного активіста. Розслідування, розпочате слідчим Христосом Сардзетакісом ⁴, викрило, що ниточки злочину вели до поліції та правого уряду прем’єра Константиноса Караманліса. Результуюча політична криза стала прологом до «королівського перевороту» 1965 р. («Апостасія» — відсторонення від влади центристського кабінету Йоргоса Папандреу-старшого, котрий переміг на виборах, на користь реакційних елементів; утім, недемократично нав’язаний королівським двором уряд пішов у відставку під тиском масової вуличної мобілізації) і військового перевороту 1967 р. В ході останнього, підтриманого ЦРУ, реакціонери з армії встановили ультраправий режим, створивши справжню фашистську хунту «чорних полковників» ⁵. Ті про всяк випадок ліквідували не лише всі ліві та робітничі організації, а й буржуазні партії та саму монархію. Фільм «Дзета» закінчується перерахуванням усього, що було заборонене хунтою «чорних полковників»: «довге волосся у чоловіків, міні-спідниці, Софокл, Лев Толстой, Еврипід, розбивання склянок після тостів, робітничі страйки, Аристофан, Ежен Йонеско, Жан-Поль Сартр, Антон Чехов, Гарольд Пінтер, Едвард Олбі, Андре Бретон, Лев Троцький, свобода преси, соціологія, Марк Твен, Семюел Беккет, Федір Достоєвський, сиртакі ⁶, рок-музика, новітня математика».

Члени хунти «чорних полковників».

 

На боротьбу з ультраправою диктатурою піднялися різноманітні політичні та соціальні рухи; особливо важливу роль у боротьбі за відновлення демократії відігравали ліворадикальні сили та студентство ⁷. «Чорні полковники» оголошували усіх своїх опонентів «анархо-комуністами», але останні мали вплив лише у студентському середовищі. Кульмінаційним моментом стало повстання в Афінському політехнічному університеті 17 листопада 1973 р. Хунта відправила військових із танками на штурм університету, повстання було жорстоко придушено, а режим тільки радикалізувався. Але це стало початком його кінця. Провальна авантюра нового фашистського диктатора Греції Дімітріоса Іоаннідіса (путч проти кіпрського президента  архієпископа Макаріоса ІІІ) викликала на Кіпрі збройне протистояння з Туреччиною й стала приводом для безславного завершення семилітнього періоду диктатури. У процесі відновлення конституційного парламентського правління (метаполітефсі) перехідний уряд все того ж Караманліса дозволив діяльність Компартії Греції та інших опозиційних груп. Але прем’єр-міністр подбав і про те, щоб велика промислово-фінансова буржуазія та їх політичне представництво в особі правих сил, незважаючи на дискредитованість їхніх політичних позицій, покладених в основу усунутого авторитарного режиму, залишились при владі, перегрупувавши їх у партію «Нова демократія».

Домінування соціал-демократів, 1981-2004

У Греції, як і в Португалії, тривала боротьба комуністів із двома з останніх у Європі фашистських режимів стала запорукою їх серйозної народної підтримки. Одночасно умови тривалої ізольованості та підпільності частково обумовили і те, що саме ці дві компартії досі лишаються бастіонами сталінізму радянського розливу в світовому лівому русі. Щоправда, всередині ККЕ пропонувалися й альтернативні погляди. У 1968 р. Компартія Греції, загнана в підпілля режимом «чорних полковників», розкололася. Приводом стала реакція на придушення «Празької весни» у Чехословаччині військами Організації Варшавського договору. Єврокомуністичне крило партії, яке підтримало Дубчекове бачення «соціалізму з людським обличчям», прийняло назву Комуністичної партії (внутрішньої). Від цієї партії і веде свою генеалогію ядро СІРІЗА.

Проте внутрішні розколи були не єдиною проблемою грецьких комуністів : як і у двох інших південноєвропейських державах після падіння правих диктаторських режимів (Іспанії та Португалії), за зростанням популярності їх випередили соціал-демократи, об’єднані у новоутворений Загальногрецький соціалістичний рух (ПАСОК). ПАСОК тоді видавався доволі бойовою соціалістичною партією — у Соціалістичному інтернаціоналі він ідейно знаходився на лівому фланзі, десь поруч із Соцпартіями Чилі та Японії.

Коли у 1981 р. ПАСОК отримав 48% голосів на парламентських виборах (комуністи взяли 11%), очікування, які покладали на соціалістів, були, мабуть, не менші, ніж зараз від СІРІЗА. Зрештою, ліві сили вперше взяли владу у Греції (щоправда, соціалістом називав себе ще перший голова республіканського уряду в 1924 р. лівий ліберал Александрос Папанастасіу). Щойно прийшовши до влади, ПАСОК одним махом забув про окремі свої передвиборні обіцянки на кшталт виходу із НАТО ⁸, визнані «занадто антисистемними». Натомість інші були виконані: запроваджено прогресивне оподаткування, створено систему загальнодоступної безкоштовної медицини, реформовано й виведено з-під контролю церкви сімейне право, забезпечено  рівність оплати праці чоловіків і жінок, а також її стабільне зростання. Але широкі соціальні програми, втілені у життя грецькими соціал-демократами, стали результатом не «соціалістичності» останніх, а тиску реальних соціальних рухів грецьких трудящих, які призвели до повалення режиму «полковників» і продовжували набирати силу після відновлення буржуазної демократії. Так, студентський рух переживав нове піднесення у 1979-1981 рр.; студенти домоглися безкоштовної освіти й широких соціальних благ, не кажучи про принцип екстериторіальності університетів (поліції заборонено проникати на територію вишів без одноголосного мандату ректорської ради, до якої входять представники викладачів і студентів; власне, це і зробило університетський район Екзархія найкращим прихистком для анархістів), завойований завдяки героїчному повстанню в Афінській політехніці.

До того ж соціал-демократичні реформи та кейнсіанський курс в економіці, характерні для західноєвропейських держав після Другої світової війни, базувалися там на націоналізації значної частини народного господарства (так, в Австрії у державній власності знаходилася більша його половина) або на високих прогресивних податках, які дозволяли перерозподіляти доходи на соціальні видатки (це основа знаменитої «скандинавської моделі», зокрема у Норвегії та Швеції). Тоді як реформісти з ПАСОК настільки боялися хоч чимось налякати місцеву буржуазію, що не реалізували ні того, ні іншого. Тому грецька «держава добробуту» не підкріплялася реальною економічною основою, а була змушена набирати позик. Як результат — Греція лишалась раєм для великих капіталістів, особливо для банкірів, які одночасно були й судновласниками та власниками місцевих ЗМІ. Власність і вплив цієї олігархії, яка володіла третім найбільшим торгівельним флотом у світі після Панами та Ліберії (на 2010 р. грецькі судновласники контролювали чверть торговельних кораблів світу), не постраждали.

Нарешті, ще один момент: варто уваги, що ПАСОК прийшов до влади в Афінах у той самий час, коли в Парижі теж тріумфувала соціалістична партія в особі новообраного президента Франсуа Міттерана. І ті, й інші анонсували доволі радикальну, як на соціал-демократів, програму перетворень. Але під впливом несприятливої міжнародної кон’юнктури 1980-х — часів «неоконсервативного / неоліберального повороту» — лівоцентристські уряди Франції, а потім і Греції, повернулися до політики, що не суперечила інтересам великого капіталу й перешкоджала його відтоку за кордон.

«Лівим обличчям» ПАСОК був його харизматичний лідер (і глава уряду в 1981-1989 та 1993-1996 рр.) Андреас Папандреу — син ліберального прем’єра Йоргоса (Георгіоса) Папандреу-старшого (того самого, який після Другої світової війни освятив антикомуністичний терор), — що у молодості деякий час був пов’язаний з ліворадикальним рухом. Утім, усе, що лишилося від його юнацького радикалізму станом на 1996 р., — те, що він організував похорон на державному рівні для свого юнацького товариша — діяча міжнародного троцькістського руху Міхаліса Раптіса (більш відомого як Мішель Пабло).

Слідом за Пабло невдовзі помер і Андреас Папандреу. У якості лідера ПАСОК його змінив Костас Симітіс, який, наслідуючи «нових лейбористів» Тоні Блера, остаточно порвав із традиційними соціал-демократичними підходами й змістив партію ще далі до центру політичного спектру.

Розкол Компартії та поява Сінаспізмос, 1991

Тим часом на фланзі лівіше за ПАСОК відбувалися серйозні перегрупування. Дві найбільші комуністичні партії — прорадянська KKE та єврокомуністичні «Грецькі ліві» (наступниця «внутрішньої» ККЕ), — а також кілька менших соціалістичних і ліволіберальних партій (наприклад, Партія демократичного соціалізму) об’єднались у Коаліцію лівих та екологічних рухів, відому під скороченими грецькими назвами Сінаспізмос або СІН. У 1989 р. Компартія, отримавши у складі Сінаспізмос рекордні 13%, погодилася стати молодшим партнером в урядовій коаліції із правою «Новою демократією»: аби не пускати до влади ПАСОК, дискредитований серією скандалів. А через кілька місяців увійшла до нового коаліційного уряду і з НД, і з ПАСОК. Хоча ці «екуменічні» уряди мали технічний характер, факт подібного альянсу став справжнім шоком для рядових комуністів і призвів до подальшого відтоку активістів до «альтернативних лівих»: дрібних ліворадикальних організацій та анархістських афініті-груп. Проте у самій Компартії палицю «перегнули в протилежний бік»: на хвилі невдоволення опортунізмом до керма ККЕ прийшли сталіністи, які влаштували показові чистки «зрадників» і «ревізіоністів», виганяючи з партії не лише єврокомуністів, а й усіх без розбору незгодних із «жорсткою лінією» (усього до 45% активу, включно із колишнім генсеком Григорісом Фаракосом). З тих пір усередині ККЕ методично придушується будь-яка внутрішньопартійна опозиція; останнє вигнання невдоволених відбулося на компартійному з’їзді у 2013 р.

ККЕ покинула Коаліцію лівих та екологічних рухів, але виключені комуністи та члени союзних партій переформатували цю електоральну коаліцію в єдину радикально-соціалістичну партію — Сінаспізмос. Найгірший результат вона показала на перших своїх виборах 1993 р., коли для потрапляння в парламент їй не вистачило кількох тисяч голосів (після чого перша керівниця партії Марія Даманакі склала із себе повноваження і через деякий час подалася до ПАСОК). Але невдовзі був і найкращий показник — 6,26% на виборах до Європарламенту 1994 р.; цей не надто вражаючий відсоток був побитий тільки на сенсаційних виборах 2012 р., вже у складі СІРІЗА.

Сінаспізмос тривалий час асоціювався із новим лівим альтерглобалістським рухом, оскільки відігравав важливу роль в організації протестів проти неоліберальної глобалізації, починаючи з саміту «Великої вісімки» у Генуї 2001 року. Усе це відбувалося на тлі прогресуючого ізоляціонізму Компартії — так, остання, проводячи власні демонстрації, відмовилася долучатися до спільного руху проти війни в Іраку у 2003 р., що лише полегшило пов’язаним із ПАСОК профспілковим бюрократам пожинати плоди антивоєнних страйків. Пізніше, під час проведення Європейського соціального форуму в Афінах (2006 р.), головним організатором також виступив Сінаспізмос; ККЕ ж демонстративно дистанціювалася від цієї події. Нікос Лунтос слушно зазначає, що такий компартійний ізоляціонізм «не означав нового повороту вліво. Навпаки, він був результатом неспроможності примирити тиск з боку дедалі радикальніших [низових] рухів з електоралістською стратегією партії».

Від Сінаспізмос до СІРІЗА, 2004

Контактуючи з різними соціальними рухами в рамках Грецького соціального форуму, представники Сінаспізмос та інших грецьких лівих поза ККЕ (які традиційно були роздробленими і сектантськими) дійшли висновку про необхідність координації зусиль у тих напрямках, де вони боролися зі спільним ворогом: у протестах проти приватизації, неоліберальної пенсійної реформи, «антитерористичного законодавства», війни в Косово та Іраку. З оформленого ними у 2001 році «Простору для діалогу щодо об’єднання та спільних дій лівих» у січні 2004 р. і постала Коаліція радикальних лівих (СІРІЗА).

Перший результат новоутвореної коаліції (на парламентських виборах 2004 року) був не надто переконливим — 3.3% голосів; до парламенту Греції пройшли шість представників СІРІЗА, всі з яких були членами Сінаспізмос. Менші партії коаліції вимагали поступитися одним із депутатських місць Яннісу Баніасу з Оновленої комуністичної екологічної лівиці, але безуспішно, і це стало причиною наростання суперечок і розколів всередині Коаліції. В результаті, могло здаватися, що СІРІЗА виявилася мертвонародженою: через три місяці по парламентських виборах Сінаспізмос пішов на вибори до Європарламенту самостійно, а деякі з його партнерів замість СІРІЗА підтримали лівий феміністський список «Жінки за іншу Європу». Слід зазначити, що першопочатково створенням широкої коаліції помірковане керівництво Сінаспізмос перш за все переслідувало мету зупинити падіння електоральних результатів і залишитись у парламенті. Однак антикапіталістичні елементи нового утворення бачили  його зовсім по-іншому, і співпраця з ними суттєво вплинула на рядових активістів Сінаспізмос.

Край кризі Коаліції радикальних лівих у грудні 2004 р. поклав IV з’їзд Сінаспізмос, на якому більшість делегатів підтримала відродження Коаліції. Новим головою партії замість Нікоса Констатопулоса (1942 р.н.), який згодом очолив футбольний клуб «Панатінаікос» (серед фанатів якого велика кількість антифашистів і лівих), був обраний активний прихильник широкого революційно-соціалістичного об’єднання Алекос Алаванос (1950 р.н.; нині він покинув СІРІЗА та двічі намагався запустити нові ліворадикальні проекти). Алаванос також порекомендував як кандидата в мери Афін молодого й енергійного інженера Алексіса Ципраса (1974 р.н.) , який поринув до активізму під час руху учнів і студентів проти одіозного закону від міністра освіти (тоді, на початку 1990-х, він був членом молодіжної організації ККЕ, але закономірно був виключений з неї, як недостатньо керований, під час «чистки» при виході ККЕ з Сінаспізмос). Після виборів мера Афін 2006 р., Ципрас став впізнаваною політичною фігурою національного масштабу, а вже на V з’їзді Сінаспізмос 10 лютого 2008 р. змінив Алаваноса на посаді голови партії, ставши у 33-річному віці наймолодшим лідером парламентської сили в історії Греції.

50 відтінків СІРІЗА: спектр Коаліції радикальних лівих від реформістів до маоїстів і троцькістів

Традиційною активістською базою СІРІЗА були переважно наймані працівники з вищою освітою, а її електорат був сконцентрований у великих містах з промисловими підприємствами та університетами. Недарма ще донедавна Сінаспізмос, ядро СІРІЗА, мав абсолютну більшість у керівництві профспілки працівників вищої освіти. Політична культура широкої партії, що базується на марксистській матриці та демократичній дискусії, дозволяє їй органічно поєднувати традицію бойового комуністичного руху з новими формами радикалізму, а відтак — і роботу в робітничих профспілках зі включеністю у молодіжні мобілізації та нові соціальні рухи (альтерглобалістські, антирасистські, феміністичні та за права ЛГБТ). При тому активісти Коаліції радикальних лівих займаються організацією у профспілки не лише індустріальних робітників чи бюджетників, а й прекарно зайнятих іммігрантів (так, на виборах 2014 р. до Європарламенту за списком СІРІЗА була обрана Константина Кунєва — болгарська іммігрантка з вищою історичною освітою, яка працювала прибиральницею в метрополітені і через свою діяльність як секретаря профспілки прибиральників і двірників постраждала від нападу з застосуванням сірчаної кислоти).

Різноплановості роботи СІРІЗА сприяло те, що вона об’єднала представників різних форм і течій лівого руху. На різних етапах до СІРІЗА увійшли наступні організації:

- Сінаспізмос: демократичний соціалізм, неомарксизм, екосоціалізм, фемінізм, альтерглобалізм.

- Комуністична організація Греції (КОЕ): маоїзм; відкол від Компартії Греції (марксистсько-ленінської); у 1984-2003 рр. носила назву «А/синехія», увійшла до СІРІЗА у 2007 р., ставши там другою за розмірами після Сінаспізмос партією; співорганізатор «Антиімперіалістичного простору» в рамках Європейських соціальних форумів.

- Комуністична платформа: троцькізм; секція Міжнародної марксистської тенденції.

- Інтернаціоналістична робітнича лівиця (ДЕА): посттроцькізм; відкол 2001 р. від Соціалістичної робітничої партії (секції Міжнародної соціалістичної тенденції), активний в альтерглобалістському та антивоєнному русі; приєдналася до СІРІЗА (яку розглядає як «специфічну форму єдиного фронту») на засадах «чотирьох НІ» (ні — війні, ні — расизму, ні — неолібералізму, ні — лівоцентристській політиці, у тому числі коаліціям з ПАСОК); разом із тим, як одна з найбільш революційних складових СІРІЗА відзначилася в декількох конфліктах із керівництвом Сінаспізмос.

- Група «Червоні» («Коккіно»): троцькізм; відкол 2004 р. від Інтернаціоналістичної робітничої лівиці (ДЕΑ), що зайняв ближчу до Сінаспізмос позицію; спостерігач у Відновленому Четвертому Інтернаціоналі; паралельний відкол від ДЕΑ — Інтернаціоналістичне соціалістичне втручання — влився до ОКДЕ-Спартак, офіційної секції цього інтернаціоналу.

- Антикапіталістична політична група (АПО): троцькізм; менший відкол 2009 р. від «Червоних», який розійшовся із ними через розбіжності в оцінці Сінаспізмос.

- «Старт» («Ксекініма — Соціалістична інтернаціоналістська організація»): троцькізм; секція Комітету за робітничий інтернаціонал, активна під час студентських окупацій університетів у 2006-2007 рр.; входила до СІРІЗА у 2008-2011 р., продовжує надавати їй критичну зовнішню підтримку, зокрема, на останніх виборах.

- Радикальна ліва група «РОЗА»: лібертарний соціалізм, люксембургізм; створена незалежними лівими активістами у 2008 р.

- Рух за єдність дій лівих (ΚΕДΑ): марксизм-ленінізм; відкол 2000 р. від Компартії Греції, що включав декількох відомих партійних та профспілкових діячів; видає спільну із КОЕ газету «Лівий шлях».

- Оновлена комуністична екологічна лівиця (АКОА); єврокомунізм, демократичний соціалізм, зелена політика; лівий відкол 1987 року від Комуністичної партії Греції (внутрішньої).

- Екосоціалісти Греції (екосоціалізм; створена у 2007 р. на рештках попередньої зеленої партії).

- «Активні громадяни»: очолюване Манолісом Глезосом невелике об’єднання, що орієнтується на демократичний соціалізм та традиції визвольної боротьби.

- Група «Радикали» («Різопастіс»): демократичний соціалізм; відкол 2009 р. від «Активних громадян».

- Демократичний соціальний рух (ДІККІ): демократичний соціалізм, євроскептицизм; лівонаціоналістичний відкол 1995 року від ПАСОК, що колись мав навіть двох депутатів у Європарламенті, потім співпрацював із ККЕ та діяв у контрольованому останньою профоб’єднанні ПАМЕ, але у 2007 р. приєднався до СІРІЗА).

- «Унітарний рух»: демократичний соціалізм; нещодавній (2011 р.) лівий відкол від ПАСОК з числа її членів, що виступили проти «жорсткої економії».

- «Новий боєць» — Мережа лівих соціалістів (демократичний соціалізм; ліва фракція, яка у 2006 р. виокремилася в ПАСОК).

- Союз демократичного центру (партія-спадкоємиця традиції ліберального прем’єр-міністра початку ХХ ст. Елефтеріоса Венізелоса, яка після падіння хунти «чорних полковників» змістилася вліво).

- Сінаспізмос був найбільшою за чисельністю складовою СІРІЗА (16 тисяч членів на 2012 р.); слідом з великим відривом йшли маоїстська КОЕ (до 1,5 тисяч) і АКОА (більше 1 тисячі).

Сінаспізмос, ядро Коаліції радикальних лівих, не можна однозначно назвати реформістською, або ж навпаки революційною силою. Адже неоднорідною була не лише вся Коаліція радикальних лівих, а і її найбільша партія. Усередині Сінаспізмос утворилися кілька великих платформ: «Ініціатива за переформатування лівих», «Червоно-зелена мережа», «Ліва тенденція». Четверта (єдина, яка справді була чисто реформістською та соціал-демократичною) — «Ананеотікі» («Оновлення», сформована переважно з колишніх членів єврокомуністичної партії «Грецькі ліві») — перебувала у меншості, але це не заважало Компартії Греції у своїй риториці переносити її гріхи на весь Сінаспізмос. У 2008 році кандидат від цього правого крила партії Фотіс Кувеліс зазнав суттєвої поразки на виборах нового партійного керманича — більше 70% голосів було віддано за його опонента, 33-річного Алексіса Ципраса, який таким чином став наймолодшим головою парламентської партії за всю історію Греції.

А у червні 2010 року фракція «Ананеотікі» зазнала поразки на партійному з’їзді та вийшла із Сінаспізмос, прийнявши назву «Демократичні ліві» (ДІМАР). До неї перешли четверо з шести депутатів, що представляли платформу, серед них досвідчений політик Фотіс Кувеліс і діджей Григоріс Псаріанос. Два основних пункти розходжень, у яких соціал-демократичні «оновленці» були незгодні із більшістю членів партії: вони домагалися розпуску союзу із дрібними радикальнішими організаціями в особі Коаліції радикальних лівих (яку вони оголосили «екстремістською») та перегляду критичного ставлення Сінаспізмос до Європейського Союзу як неоліберальної інституції. Примітно, що розкол ДІМАР та СІРІЗА відбувався без властивих ККЕ істерик та прокльонів: навпаки, Ципрас на прощання побажав колишнім однопартійцям «зустрітися на спільних барикадах». З огляду на швидке політичне проституювання ДІМАР, яка напрочуд легко увійшла до неоліберальної урядової коаліції, така перспектива вже видається неможливою.

Криза і зростання масових протестів, 2008-2012

Першим серйозним випробуванням сил для Коаліції радикальних лівих стала активна підтримка нею студентського руху проти правого уряду «Нової демократії» (який планував прибрати 16-ту статтю конституції, яка гарантує безкоштовну державну освіту, в тому числі вищу) у 2006-2007 рр., що супроводжувалась окупаціями університетів, проведенням генеральних асамблей студентства та маршами десятків тисяч студентів. Потім політична криза, що почалася у грудні 2008 р. та переросла після вбивства поліцією 15-річного школяра у багатотижневе народне повстання молоді та бідних верств населення в Афінах, призвела до подальшого посилення СІРІЗА як лівого полюсу тяжіння. На хвилі цих протестів соціологічні опитування віддавали Коаліції радикальних лівих підтримку на рівні 18% (про що повідомляє Панос Петру у своєму огляді історії СІРІЗА), але на дострокових парламентських виборах 2009 р. вона завоювала лише 4,6% голосів.

Річ у тім, що в Греції існував парадокс, коли рівень недовіри населення до політичних партій становив 77%, але така сама кількість голосів віддавалася за дві провідні партії, найбільш дискредитовані в очах виборців. На виборах 2009 р. більше 60% тих, хто проголосував за ПАСОК, воліли бачити його в коаліції із СІРІЗА. Якби у Греції існувала модель виборів, подібна до Ірландії, де виборці розставляють преференції (така система дозволила у 2009 р. обрати у Європарламент депутата від троцькістської Соціалістичної партії), то електоральний прорив Коаліції радикальних лівих стався б раніше. Лише вибори 2012 року вивільнили цих латентних виборців СІРІЗА з пут голосування за «солідну партію», так що марево вибору між двома традиційними партіями втримало під контролем хіба що провінційний та підстаркуватий електорат ⁹.

СІРІЗА тим часом не зважала на млявий електоральний результат і не збавляла обертів участі в позапарламентській боротьбі. Річ у тім, що соціал-демократи з ПАСОК на чолі з Йоргосом Папандреу-молодшим, нарешті повернувшись до влади у 2009 р., виявили, що попередній консервативний уряд приховував масштаби економічного колапсу, якого зазнала Греція (зовнішній борг уже тоді сягнув 410 млрд євро), і, неспроможні впоратися з цією «спадщиною», розгорнули відверто антисоціальну політику. До того ж за лихою іронією, економічне мислення в рамках монетаристської школи, яке прийняв і «лівоцентристський» ПАСОК, вимагало брати гроші, необхідні для погашення заборгованості за попередні кредити міжнародних фінансових інституцій, від цих самих інституцій (ідентична логіка досі панує в більшості країн світу, за винятком латиноамериканських, і добре знайома українцям за промовами вітчизняних політиків про «необхідність затягування пасків»). Якщо одразу після формування соціал-демократичного кабінету керівництво СІРІЗА ще вагалася, наскільки жорсткою має бути її опозиція, то, після проголошення урядом курсу на урізання, сумнівів у необхідності радикального протесту не лишилось.

У травні 2010 р. уряд Йоргоса Папандреу після переговорів з МВФ і 16 державами Євросоюзу підписав перший меморандум, який передбачав грошову допомогу в 110 млрд євро в обмін на заходи «жорсткої економії»: урізання соціальних виплат, заморожування і зниження зарплат бюджетникам, підвищення пенсійного віку до 63/67 років тощо. Звісно, за все мали платити робітничий клас та середні верстви; судновласникам, забудовникам і банкірам «затягувати паски» не доводилось, якраз навпаки: головні ресурси мали спрямовуватися на порятунок банків. Про жорсткість і неефективність драконівських заходів економії в Греції докладно писав Денис Горбач у статті «Хунта чорних банкірів».

У відповідь профспілки (Загальна конфедерація праці Греції, проффедерація бюджетної сфери АДЕДІ та прокомуністична ПАМЕ) розпочали загальнонаціональні страйки та протести робітників і студентів, що не вщухали протягом 2010-2012 рр. Страйки були справді загальнонаціональними, бо до них долучалася вся країна: гірняки і сталевари, текстильники й авіадиспетчери, таксисти і водії тролейбусів, далекобійники і працівники ринків, лікарі та медсестри, студенти і викладачі, школярі і вчителі, пенсіонери і поліцейські, банківські клерки і податківці.

Єдиними парламентськими партіями, члени яких активно брали участь у масових протестах, були, звісно, Коаліція радикальних лівих та Комуністична партія Греції; але для авторитарної і бюрократичної сталіністської Компартії «народні асамблеї» на площі Синтагма, засновані на принципах прямої демократії, неієрархічності та пошуку консенсусу, були абсолютно чужими, на відміну від СІРІЗА, зацікавленої в подібних формах спонтанної низової самоорганізації.

Неоліберальні заходи «жорсткої економії», запроваджувані у країнах Південної Європи, ніде не дали обіцяного «оздоровлення» економіки. Проте неоліберальне керівництво ЄС та МВФ стало вимагати ще більших урізань. Грецький уряд погодився на ліквідацію завойованої грецькими трудящими системи соціального захисту і реалізацію ринково-фундаменталістичних рішень, які вже довели свою неспроможність в інших країнах (зокрема, оголосили про масову приватизацію державної та комунальної власності, в тому числі залізниць, чим доконали згубну деіндустріалізацію країни). Це викликало ще масштабніші протести на площі Синтагма (після червня 2011 р. деякий час навіть здавалося, що країна стоїть на порозі справжнього повстання).

Народний гнів погрожував псевдосоціалістичній ПАСОК змести її з політичної арени, й довелось іти на поступки. Та щойно Папандреу під тиском низових рухів 31 жовтня 2011 р. оголосив про намір провести референдум щодо нової позикової угоди, розгнівані Меркель та Саркозі відразу ж відмовили грецькому народові у праві самому приймати рішення, заявивши, що подібного волевиявлення не допустять за жодних умов. Папандреу відправили у відставку, сформувавши 11 листопада «технічний кабінет» на чолі з колишнім віце-президентом Європейського Центрбанку Лукасом Пападемосом. У ньому представники «Нової демократії» та ультраправої ЛАОС розділили відповідальність (а, відповідно, і вину за антисоціальні кроки) з ПАСОК. Цей уряд, котрий ніхто не обирав, у лютому 2012 р. проштовхнув другий меморандум, начхавши на масове народне невдоволення. На вулицях знову панував поліцейський терор: спецзагони поліції брутально розганяли протестувальників, не зважаючи на вік, стать чи політичні вподобання останніх. Правлячий трипартійний істеблішмент стрімко втрачав рештки довіри.

Електоральний прорив СІРІЗА, 2012

Та навіть найпалкіші симпатики СІРІЗА (у числі яких був і автор цих рядків) не могли спрогнозувати «побічний ефект» її вуличної активності — якісний стрибок, який вона продемонструвала на двох дострокових парламентських виборах, що відбулися у 2012 р. На перших з них, 6 травня 2012 р., Коаліція радикальних лівих вийшла на друге місце, набравши більше мільйона голосів (16,78%, лише на 2% менше за праву «Нову демократію») і відтіснивши ПАСОК на третє місце. Коаліція радикальних лівих завоювала більшість у великих містах (Афіни, Патри, Салоніки), де концентрується робітничий клас та університети. Але ще кращий результат був у муніципалітеті Ксанті на північному сході, в зоні компактного проживання грецьких турків, де знана своїм інтернаціоналізмом СІРІЗА зібрала 41% голосів.

За результатами виборів свою коаліцію сформувати не змогли ні «Нова демократія», ні ПАСОК, ні СІРІЗА, і були оголошені повторні вибори. Однак Алексіс Ципрас зробив важливий крок, наполегливо закликавши (незважаючи на сектантську ворожість з боку Компартії) до створення коаліційного уряду лівих сил проти «жорсткої економії», та постулювавши у «10 пунктах» дії цього потенційного уряду по згортанню антисоціальних заходів «жорсткої економії», призупиненню виплат по зовнішній заборгованості Греції і переносу тягаря кризи з робітників та безробітних на тих, хто її спричинив — грецьких і закордонних великих капіталістів. Посилаючись на болівійський досвід, Ципрас скликав щось на кшталт генеральної асамблеї соціальних рухів і профспілок для діалогу з Коаліцією радикальних лівих, щоб сформувати порядок денний для політсили з урахуванням інтересів різних груп трудових класів.

Але буржуазні опоненти СІРІЗА теж не гаяли часу. «Вони приймали рішення без нас, ми рухатимемось уперед без них», — саме цей заклик СІРІЗА до справжньої демократії викликав найбільше роздратування європейських та грецької «еліт», які розпочали хрестовий похід проти демократії під знаменами неолібералізму.

Проти Коаліції радикальних лівих і особисто Алексіса Ципраса розгорнулася шалена пропагандистська кампанія: грецьких виборців закидали докорами у «безвідповідальності» та лякали «драхмагеддоном», що відкине прямо в тартар Грецію, а за нею і всю Європу. Голова грецького Центробанку Георгій Провопулос заявив, що повернення до драхми обернеться «справжнім пеклом» (дефіцитом базових товарів, голодом, грабунками, потоками біженців), а в новинах піднімали паніку повідомленнями, що в країні закінчуються бензин і медикаменти. Усі сили пропаганди на національному та наднаціональному рівнях було спрямовано на те, щоб навісити на ліву силу ярлик «екстремістів», урівнявши її таким чином із неонацистським «Золотим світанком». Коаліцію звинувачували в тому, що вона становить загрозу свободі, єдності Європи та світовій економіці, часто расистській стигматизації грецького народу загалом. Євросоюз і МВФ шантажували грецьких виборців, що перемога ліваків, з перспективою масованих вливань в програми соцзабезпечення, залишить Грецію без фінансової допомоги, а це, мовляв, буде остаточний крах.

Інтернет-мем з 2012 року, що іронічно обігрує тодішню ситуацію зі спробами дискредитації іміджу лідера СІРІЗА, Алексіса Ціпраса.

Грецький журналіст Маттайос Цимітакіс на сайті «Аль-Джазіри» резюмував вимоги «Трійки» до грецьких виборців так: «Підтримайте корумповані неадекватні сили, котрі вже зруйнували ваше життя, або готуйтесь зіткнутися із наслідками». У переддень виборів німецька версія «Financial Times» теж закликала греків «опиратися демагогії» та проголосувати за правих. Проте самі грецькі праві обурилися цим не менше за лівих — адже ніщо не дратує будь-яких греків так, як поради німецької фінансової і політичної верхівки. Воно й не дивно — згадаймо лише, як депутати від правлячих партій Німеччини вимагали від Греції продати або здати в оренду іноземцям низку своїх островів та історичних пам’яток (до прикладу, афінський Акрополь), чи позбавити права голосу в ЄС країн-реципієнтів фінансової допомоги.

У результаті, на виборах 17 червня 2012 р. і «Нова демократія», і СІРІЗА збільшили свої показники на більш ніж 10% (перша до майже 30%, друга — до 27%). Партіям істеблішменту («Новій демократії» та ПАСОК, який ще незадовго до цього вимагав «коаліції національної єдності» за участі СІРІЗА — зі зрозумілим прагненням потягнути її на дно слідом за собою) вдалося сколотити коаліцію підтримки неоліберального «затягування пасків», до якої також долучилися «Демократичні ліві». І все ж Іан Трейнор, редактор відділу європейських новин у «Ґардіані», назвав результат СІРІЗА «моральною перемогою». Адже Коаліція в умовах, коли вулична протестна активність пішла на спад, отримала потрібний час для перегрупування та концентрації сил.

Трансформація СІРІЗА на єдину партію: задачі та виклики, 2013

У зв’язку зі стрімким перетворенням на провідну силу грецької опозиції, перед Коаліцією радикальних лівих постало кілька проблем. По-перше, для кращої координації та більшої згуртованості партії, яка замість 13 тепер мала 71 депутата в парламенті, довелось оперативно трансформувати мережеву коаліцію в єдину партію. Це було зроблено на установчому з’їді в липні 2013 р. Були обґрунтовані побоювання, що це зосередить процес прийняття рішень навколо партійної верхівки й особисто Ципраса, а також звузить простір для внутрішніх тенденцій революційно-соціалістичного спрямування. Однак з утворенням єдиної партії «Ліва платформа» всередині неї, Коаліція навпаки змогла збільшити свою вагу й отримала майже третину голосів на голосуванні на установчому з’їді. Тому зараз спостерігається суперечливий процес: з одного боку, керівництво пом’якшує свої вимоги та риторику,  з іншого – знизу цей процес критикує зростаюче радикальне марксистське крило.

Згадана «Ліва платформа» у СІРІЗА складається з «Лівої тенденції» (комуністичної фракції у Сінаспізмос, заснованої активістами, які в 1991 р. покинули ККЕ), троцькістської компоненти (об’єднання Інтернаціоналістичної робітничої лівиці та групи «Червоні») та нових лівих активістів. Ключову роль у «Лівій платформі» відводять Антонісу Даванеллосу (від троцькістів) і Панайотісу Лафазанісу, математику за освітою, ветерану лівої політики (під час диктатури «чорних полковників» він був одним із небагатьох комсомольців, яким вдалося втекти із в’язниці), чий антисталіністький грамшіанський марксизм не похитнули ні прорадянська ортодоксія Компартії, у Політбюро якої він входив до «чистки» 1991 р., ні антикомуністичні реформістські віяння 1990-х.

При цьому партійна більшість, яка підтримує Алексіса Ципраса, вельми неоднорідна: в ній одночасно перебувать соціал-демократи з маоїстами, кабінетні реформісти з вуличними революціонерами, «ліві націоналісти» (здебільшого вихідці з ПАСОК) з крайніми антинаціоналістами, яких Статіс Кувелакіс порівнює з рухом «anti-Deutsch» у Німеччині.  Тому фактично сукупне ліворадикальне крило чисельно переважає у СІРІЗА — враховуючи велику групу більшості, що вийшла з власної течії Ципраса («Ліва єдність»), і разом з активістами соціальних рухів згуртувалася навколо «Платформи 53». Остання називається так за числом членів центрального комітету СІРІЗА, які підписали її, платформу, в червні 2014 р., після європейських виборів, критикуючи поворот Ципраса до «реальної політики», яка передбачала «поміркованіші» вимоги та використання політтехнологій замість низових мобілізацій.

Справді, після 2012 р. Алексіс Ципрас, відчувши можливість перемоги на виборах, почав грати за логікою прагматичної «realpolitik», зокрема, працював над «пом’якшенням» ліворадикального іміджу очолюваної ним СІРІЗА. Прагнення збільшити впізнаваність і довіру до його політичної сили пояснювало й численні подорожі за кордон, де він, серед усього іншого, відвідував малоприємні для лівого активіста інституції та саміти великої буржуазії на кшталт «Форуму Амброзетті». «Здача» радикальних вимог для заспокоєння «еліт» і можливі закулісні домовленості — ось що викликало закономірне занепокоєння активу партії.

На противагу цьому, необґрунтованою видається критика, що стала лунати з боку деяких закордонних лівих, мовляв, СІРІЗА пішла на опортуністичний союз із церковниками. Так, забезпечуючи більш «популістський» образ у країні зі здебільшого релігійним електоратом, Ципрас влітку 2014 р. побував з дводенним візитом на горі Афон. Не приховуючи, що він є атеїстом (під час посвяти на прем’єр-міністра він відмовився від релігійної присяги на Біблії на користь світської присяги), лідер СІРІЗА намагався цією поїздкою нейтралізувати вороже ставлення більшості ієрархів Елладської православної церкви до своєї політичної сили, критичної до існуючого взаємопроникнення церковних і державних інститутів у Греції ¹⁰. Натомість зустріч Алексіса Ципраса та австрійського комуніста Вальтера Байєра з папою римським Франциском у вересні 2014 р. не здійняла такого фурору, як свого часу прийом зятя Хрущова Олексія Аджубея папою Іоанном ХХІІІ, але факт лишається фактом — вперше лідер радикальної лівої партії був прийнятий у Ватикані. «Папа бідних» Франциск, як жоден інший понтифік католицької церкви після згаданого «червоного папи» Іоанна ХХІІІ, звертається до соціальної проблематики, і з Ципрасом вони обговорювали проблеми економічної кризи, бідності, нерівності, міжнародного миру та прав мігрантів.

Наступна проблема — розрив між широкою підтримкою СІРІЗА та недостатньою організаційною структурою. По всій країні маси людей, які раніше не мали досвіду лівого політичного активізму, стали асоціювати себе із СІРІЗА, членство у партії між 2012 і 2013 рр. подвоїлось (до 36 тисяч), і важливим завданням було інтегрувати нових членів, не розмивши радикальних ідейно-політичних підвалин діяльності.

Відсутня інфраструктура на місцях, особливо в провінції. Наслідки цього добре видно з результатів місцевих виборів у травні 2014 р. — на них СІРІЗА, хоча й потроїла свій результат із попередніх виборів, та її показник у 17,7% суттєво нижчий за 26,7% на виборах до Європарламенту, що відбувалися паралельно з місцевими (зате у ПАСОК на місцевих виборах було 16%, у два рази більше за «європейський» результат) ¹¹. Коаліція радикальних лівих змогла перемогти лише у двох регіонах, але у їх числі і перемога її представниці Рени Дуру (у СІРІЗА вона відповідала за міжнародні зв’язки) в Аттиці, де сконцентровано 40% населення Греції.

Насамкінець, після свого стрімкого електорального зльоту СІРІЗА довелося ще й оперативно обзаводитися кадрами. На відміну від громіздких партійних машин панівної двопартійної системи Греції, Коаліція радикальних лівих була суто активістською структурою, члени якої робили політику на вулицях, а не в кабінетах, не маючи досвіду управління не лише на загальнонаціональному, а й на місцевому рівні. У цьому була їх безсумнівна перевага перед розкабанілими бюрократами та спритними ділками, з яких складалися політсили, яким ліві кинули виклик; з іншого боку, коли замайоріла перспектива приходу до влади, багато хто ставив під сумнів, чи вистачить у СІРІЗА компетентних кадрів для уряду. Революційні ліві ж побоювалися, що вона набере їх з колишніх чиновників від ПАСОК. Однак Коаліція радикальних лівих знайшла найкращий вихід — ядром її команди на європейських і парламентських виборах стали марксистські інтелектуали, що до цього не були членами партії (хоч раніше багато з них був пов’язаний зі старою компартією чи ліворадикальними групами) і часто викладають за кордоном. Стаття у «Wall Street Journal» про «професорів, які стали політиками СІРІЗА» наводить слова кількох з них — економіста Школи сходознавства і африканістики Лондонського університету Костаса Лапавіцаса, економіста із Критського університету Йоргоса Статакіса, професора Техаського університету Яніса Варуфакіса (цікаво, що останній деякий час працював у відомій компанії-розробнику комп’ютерних ігор Valve, яка має репутацію «неієрархічної структури»). Вони підтверджують, що команда СІРІЗА вже підготувала нові закони, які забезпечать субсидії на продовольчі товари та комунальні платежі для бідних домогосподарств, справедливі пенсії для літніх людей, підвищення податків для великого капіталу і зниження для малозабезпечених.

Здається, що СІРІЗА має в своєму передвиборчому списку більше економістів з американською чи британською освітою, ніж будь-яка інша партія в Європі, як вказує Майкл Робертс у своїй статті, цікавій ще й властивим цьому автору аналізом тенденції до зниження норми прибутку (цього разу на прикладі економіки Греції). Робертс вказує і на розходження в поглядах, що існують між цими економістами: одні з них, як Евклід Цакалодос, шукають кейнсіанського рішення в рамках зони євро (та можливого аналогу «плану Маршалла» для Греції, про який багато говорив і Алексіс Ципрас); інші, як Йоргос Статакіс або старий політик Янніс Драгазакіс, займають правіші за «генеральну лінію партії» позиції і вважають, що СІРІЗА не слід здійснювати жодних односторонніх кроків щодо списання/відмови від боргу; представники лівого крила, такі як троцькіст Костас Лапавіцас (з його статтями можна ознайомитися на сайті «Ґардіан»), вимагають послідовного соціалістичного підходу, який не вдасться реалізувати, поки Афіни будуть залежні від Берліна та Брюсселя через спільну валюту. Нарешті, трапляються й приклади синкретичних підходів — як у випадку афінського професора Янніса Міліоса, який наводить «марксистські» аргументи на користь збереження Греції в ЄС з єврозоною і вбачає у лінії прибічників повернення до національної валюти драхми підігрування ідеям «національного капіталізму».

Ще один позапартійний лівий професор з минулим у грецькому комсомолі, якого одного прекрасного дня Коаліція радикальних лівих запросила стати одним із своїх євродепутатів, а потім молодшим міністром з адміністративної реформи — фахівець з публічного та конституційного права Йоргос Катругалос — восени 2014 р. побував у Києві у складі делегації фракції «Європейських об’єднаних лівих / Ліво-зелених Півночі» в Європарламенті. Катругалос та його товариші спілкувалися з активістами, посадовцями й пересічними мешканцями Києва та Кривого Рогу, розповідаючи про європейський досвід боротьби. Для нього як правника особливо цінним виявився досвід спостереження за написанням нової конституції Ісландії, до створення якої міг долучитися будь-хто з ісландців та ісландок. Конституція вийшла не найбільш прогресивною з можливих, але закріпила важливі інструменти прямої демократії, які дають людям змогу самостійно вирішувати власну долю. У запровадженні інструментів прямої та партисипативної демократії, як і в творенні відповідних низових демократичних інституцій, професор Катругалос вбачає одне з найважливіших завдань, яке має встигнути виконати уряд СІРІЗА у випадку приходу до влади. А часу в лівого уряду може бути дуже мало, тож його товариші усвідомлюють, що радикальні реформи слід здійснювати швидко. В їх числі деприватизація, позбавлення місцевої плутократії та іноземних банків контролю над економікою, розширення політичних свобод і соціальних прав.

«Ефект доміно»: вплив грецького прикладу на лівих у Європі

Нарешті, головне, про що говорить кожен в Коаліції радикальних лівих — від Ципраса, Глезоса й Катругалоса до активістів- і активісток-початківців — рішення проблем Греції може бути досягнуто лише відходом від неоліберального економічного курсу на рівні всього ЄС. Проте саме успіх СІРІЗА може стати каталізатором «ефекту доміно» для лівих сил в інших європейських країнах, починаючи з Іспанії, де партія ПОДЕМОС, політичне крило місцевого антикапіталістичного руху «Індігнадос» (старшого брата американського руху «Окупай», який виник слідом за масовими протестами в арабських країнах, Греції та Ісландії), менш ніж за рік свого існування близька до повторення успіху СІРІЗА. Ця партія, створена з ініціативи місцевих троцькістів переважно молодими вуличними активістами з мінімальним політичним досвідом, здобула третє місце на виборах до Європарламенту та впевнено вийшла на перше місце в опитуваннях. Проблема в тому, що для продовження грецького досвіду потрібні такі ж енергійні молоді ліві нової формації (типу датської «Червоно-зеленої коаліції», португальського «Лівого блоку» чи словенської «Об’єднаної лівиці» — першої «нової лівої» партії, яка змогла пробитися до парламенту в центральноєвропейській державі).

Відкрите питання, чи підійдуть для цього завдання такі структури з бюрократичним бекґраундом, як німецькі «Ліві» (нещодавно їх представник вперше очолив земельний уряд у коаліції з соціал-демократами і «зеленими») або французький «Лівий фронт». Де радикальні ліві ще більше пробуксовують — так це Італія, країна зі спільними для Південної Європи економічними проблемами і багатющою комуністичною традицією, яка після 1991 р. зведена нанівець. На виборах до Європарламенту 2014 р. силам лівіше за той результат дегенерації місцевої компартії, що відомий як Демократична партія, нарешті вдалося зупинити серію електоральних поразок — і то не без опосередкованої підтримки СІРІЗА. Річ у тім, що коаліція партії «Ліві Екологія Свобода», Партії комуністичного відродження, піратської та кількох інших дрібних партій, взяла назву «Інша Європа з Ципрасом». Італійці пояснювали, що хотіли «відчути себе греками» — тобто повірити у власні сили та можливість політичних змін.

Алексіс Ципрас виступає разом з Пабло Іглесіасом, лідером іспанського ПОДЕМОС

Пол Мейсон, колишній лівий активіст, а нині редактор економічного відділу «Channel 4», відзначає, що нова «популістська лівиця» на кшталт СІРІЗА в Греції та ПОДЕМОС в Іспанії хоче бачити Євросоюз кейнсіанським фіскальним союзом з потужними державами добробуту та високими соціальними гарантіями. Для нинішнього статус-кво та економічної ортодоксії неоліберального капіталізму це очевидний виклик, «але це і не те, про що мріяли марксистські професори (які сьогодні очолюють економічні відділи цих партій), коли виходили на вулиці у 1968-му».

Ще у 2012 р. грецький журналіст Маттайос Цимітакіс писав на сайті «Аль-Джазіри», що можлива перемога ліворадикальної коаліції мала всі перспективи стати історичною, адже могла б «надихнути молодих, освічених, але безробітних людей, які виходять на демонстрації на площі Рима, Лісабона, Дубліна та Мадрида». А Алексіс Ципрас зазначав, що особисто для нього було важливо, що слово «СІРІЗА» з’явилося на графіті під час протестів на стамбульській площі Таксим.

Електоральний результат СІРІЗА у 2012 р. став однозначно найвищим для європейської партії лівіше соціал-демократії за останні 20 років (залишимо осторонь Кіпр, де місцева компартія, АКЕЛ, має ортодоксальну риторику, але в плані політики, яку проводила, будучи при владі, у кращому разі зайняла нішу цієї самої соціал-демократії) ¹². Коаліція радикальних лівих у Греції справді повернула деморалізованим лівим по всьому світу віру в те, що вони можуть перемагати.

Тріумф лівих на виборах, 2015

На дострокових виборах ¹³ Коаліція радикальних лівих СІРІЗА завоювала 2,246 мільйони, або 36,34% голосів (і 149 місць у парламенті), тоді як правляча консервативна «Нова демократія» — 1,7 мільйонів, або 27,81% голосів (76 місць).

Виборці СІРІЗА святкують перемогу своєї партії.

 

До парламенту також потрапляють наступні партії: неонацистський «Золотий світанок» — 6,28% (17 місць), соціал-ліберальна «Потамі» — 6,05% (17 місць), сталіністська Комуністична партія Греції (ККЕ) — 5,47% (15 місць), правопопулістські та євроскептичні «Незалежні греки» (АНЕЛ, до них також приєдналися кілька дрібних лівоцентристських і християнсько-демократична партія) — 4,75% (13 місць). Замикає список парламентських партій соціал-демократичний ПАСОК — з 4,68% (13 місць). Буквально три з лишком роки тому ця партія ще очолювала уряд.

«Рух демократів-соціалістів» з 2,46% голосів так і не подолав прохідний бар’єр у 3%, як і ліберальний Союз центристів (1,79%), ультраправий ЛАОС (1,03%) і ліворадикальна АНТАРСІЯ (0,64%). Соціал-демократичний відкол від СІРІЗА, «Демократичні ліві», у коаліції із «Зеленими» навіть не зміг досягти 0,5%. Низка дрібних революційних лівих партій сукупно зібрала десь 0,21%.

При цьому не слід забувати: явка виборців склала 63,87% (приблизно стільки ж, як і на двох останніх виборах у травні та червні 2012 р.) — багато греків повністю зневірилися і у виборах, і в політичній системі загалом.

Результати виборів стали тріумфом Коаліції радикальних лівих, на яку покладаються великі надії щодо радикальної зміни економічної політики. «Демократія повернеться до Греції… Наше спільне майбутнє у Європі не буде майбутнім жорсткої економії», — заявив її лідер Алексіс Ципрас, проголосувавши на виборчій дільниці. У вечірній тріумфальній промові Ципраса найбільші овації в багатотисячного натовпу прибічників СІРІЗА, в тому числі великого десанту лівих з інших європейських країн, викликали слова «Це Греція для робітників!»

Чи була альтернатива «жахливій коаліції» ¹⁴?

Виборчий закон, запроваджений колись партіями істеблішменту (НД і ПАСОК), зіграв з ними злий жарт, адже перше місце гарантує партії-переможниці 50 бонусних депутатських місць, тому СІРІЗА була близька до можливості самостійно сформувати кабінет міністрів на чолі з Ципрасом. Але для більшості потрібно щонайменше 151 з 300 місць у парламенті. Не вистачило рівно 2 депутати.

Тому СІРІЗА довелося шукати союзників, але тут на особливий вибір розраховувати не довелося. Що стосується нібито ідеологічно близької Компартії, то в попередні роки СІРІЗА неодноразово закликала її (як і коаліцію АНТАРСІЯ) до єдиного лівого фронту, у відповідь на що ККЕ неодмінно відповідала, що за жодних умов «не підтримуватиме уряд лівих». Заклики ж СІРІЗА щодо спільної електоральної позиції усіх грецьких лівих на цьогорічних виборах підтримали лише «Екологічні зелені» та кілька лівоцентристських груп, які відкололися від своїх партій через незгоду з політикою їх керівництва («Соціальний пакт» екс-міністерки праці від ПАСОК Луки Кацелі та «Суспільство передусім», засноване колишніми членами «Демократичних лівих»).

Оскільки «Золотий світанок» і «Нова демократія» відпадають за визначенням, у числі потенційних коаліційних партнерів СІРІЗА наводили «Рух демократів-соціалістів» (який так і не пройшов до парламенту), «Потамі» (її лідери невизначено відповіли на можливість подібної коаліції; її соціально-культурні установки близькі Коаліції радикальних лівих, вона також декларує вимоги демократизації та боротьби з корупцією, але її однозначна підтримка курсу ЄС нейтралізувала би боротьбу СІРІЗА проти політики економії) та «Незалежних греків» (а от останні знаходяться на протилежному до СІРІЗА ідеологічному фланзі). Наступного дня після виборів виявилось, що головам Коаліції радикальних лівих і «Незалежних греків» вистачило менше години для укладання коаліційної угоди (сенсаційність цієї новини, щоправда, перебільшена — дві партії зондували ґрунт щодо спільного протистояння «Трійці» як мінімум з 2012 р.).

Коаліція із ксенофобською правоконсервативною партією «Незалежні греки», яка відкололася від «Нової демократії» у 2012 р. і яку порівнюють з Партією незалежності Сполученого Королівства, — велике розчарування для міжнародних прихильників СІРІЗА. Ледь не по всіх положеннях своїх програм ці партії є прямими опонентами: що може бути більш несумісним за лівих інтернаціоналістів, які підтримують класову солідарність, ґендерні квоти для жінок, права меншин і легалізацію мігрантів, з одного боку, та правих націоналістів, які виступають проти іммігрантів і мультикультуралізму, за заборону сквотів і контроль церкви над системою освіти, з іншого? Єдине, в чому їх вимоги сходяться — так це в рішучому несприйнятті чергового пакету «антикризових» заходів «порятунку економіки» (bailout package), на якому наполягають ЄС і МВФ. А це найбільш принциповий момент і для СІРІЗА, і для греків загалом. Однак альянс з АНЕЛ означає, що кабінет СІРІЗА буде не «урядом лівих проти економії», до якого ця політична сила закликала з 2012 р., а радше «урядом за суверенітет».

Панос Камменос і Алексіс Ципрас вранці на наступний день після виборів домовляються про парламентську коаліцію між СІРІЗА і «Незалежними греками».

Насправді, СІРІЗА було не обов’язково створювати коаліцію, вона могла спробувати сформувати й уряд меншості, спираючись на ситуативне голосування в парламенті. Тим паче, що за коаліції з «Незалежними греками» лівим все одно доведеться практикувати цю тактику: у парламентських голосуваннях з таких питань, як особисті свободи, расизм, поведінка поліції, СІРІЗА доведеться ситуативно блокуватися з «Потамі» і ПАСОК, а її новоспечений урядовий «союзник» АНЕЛ очікувано голосуватиме прямо протидежно.

З іншого боку, таке квапливе укладання угоди між керівництвом СІРІЗА та АНЕЛ — доказ того, що Алексіс Ципрас поспішає, бо для реалізації програми його сили важить кожен день. Уже 26 січня 2015 р. Ципрас був приведений до світської присяги як наступний прем’єр-міністр Греції, а наступного дня було представлено склад нового грецького уряду. В якості першого символічного кроку новий прем’єр-міністр Греції пом’янув пам‘ять розстріляних нацистськими окупантами антифашистів біля меморіалу в афінському передмісті Кесаріані.

Уряд Алексіса Ципраса: склад і перші кроки

Загалом склад кабінету Алексіса Ципраса виявився набагато кращим, ніж можна було очікувати після новини про коаліцію з АНЕЛ. Перш за все, «Незалежні греки» отримали у де-факто трипартійному уряді лише одне міністерство — оборони (а також одне з дрібних міністерств, а саме туризму, яке очолила екс-спортсменка й екс-модель Елена Кудура). Новим міністром став їхній лідер Панос Камменос, знаний своїм висловлюванням «Європою керують німецькі неонацисти» ¹⁵ .

Звичайно, Міністерство оборони в руках націоналістів — це погано, бо пацифістська СІРІЗА планувала скорочувати надто високі видатки на оборону. Річ у тім, що традиційна ворожнеча грецької та турецької держав, яка підтримується націоналістичною пропагандою з обох боків, обумовлює той факт, що Греція витрачає на оборону відсоток ВВП, значно вищий за більшість інших членів НАТО, й навіть в умовах кризи продовжувала закупати озброєння, аж до скандальних придбань дорогих субмарин. На відміну від старих провідних партій Греції «Нової демократії» та ПАСОК, СІРІЗА ніколи не була заражена вірусом націоналізму — і це обіцяло надію на міжнародній арені і для Македонії, з якою за право носити свою назву Греція веде тривалу суперечку, через яку в міжнародних організаціях використовується громіздка назва «Колишня югославська республіка Македонія». Однак коаліція з АНЕЛ може перекреслити перспективи врегулювання відносин з обома сусідами Греції. До того ж, віддане АНЕЛ міністерство оборони відоме особливо запущеним рівнем корупції (один з попередніх міністрів від ПАСОК зараз відбуває строк у в’язниці).

Аби «врівноважити» призначення крайньо правого Камміноса міністром оборони, його заступником став діяч Лівої платформи СІРІЗА, греко-аргентинець Костас Ісіхос. Відомо, що «Незалежні греки» домагались ще кількох міністерств, що стосуються внутрішньої безпеки та судової системи, але СІРІЗА подбала, щоб вони не були до них допущені, і нічний жах будь-яких ліваків — поліція під контролем правих популістів — не втілилася за уряду лівих.

Ба більше, саме МВС було переформатоване на Міністерство внутрішніх справ і адміністративної перебудови, в рамках якого створено нове міністерство міграції, яке очолила Тася Христодоулопулу — адвокатеса, яка захищає інтереси антирасистських рухів, кампаній за права мігрантів і проти поліцейських репресій. Взагалі, завідувати внутрішніми справами були призначені винятково люди, знані радикально-демократичними і антиавторитарними поглядами: усе міністерство доручили Нікосу Вуцісу (котрий не з чуток знайомий з жорстокістю поліції, оскільки на демонстраціях неодноразово сам отримував удари поліцейськими кийками), адміністративну реформу — нашому знайомому Йоргосу Катругалосу, а громадський порядок та захист громадян — безпартійному Яннісу Панусісу, близькому до «Демократичних лівих». Окрім останнього, лишаються ще двоє безпартійних міністрів: Панайотіс Ніколудіс, ветеран боротьби із корупцією, очолив відповідне профільне міністерство, а Нікос Параскевопулос, декан факультету права, економічних та політичних наук Афінського університету — пов’язане з ним міністерство юстиції.

Решту портфелів розподілено між членами Коаліції радикальних лівих. Лідер марксистської «Лівої платформи» Панайотіс Лафазаніс очолив міністерство у справах охорони довкілля та енергетики, в чому йому допомагатиме альтернативний міністр (тобто глава меншого міністерства в рамках більшого) — хімік Янніс Ціроніс з партії «Екологічні зелені», що підтримувала СІРІЗА на виборах. Новий міністр культури, освіти та релігійних відносин — фізик, філософ науки, дослідник аналітичної та континентальної філософії, директор Інституту Нікоса Пуланзаса Арістідіс Балтас.

З числа «більш правих» економістів СІРІЗА Янніс Драгазакіс став віце-прем’єром, а Йоргос Статакіс — міністром економіки, інфраструктури, перевезень та туризму; з «більш лівих» — спікер СІРІЗА з 2009 р. Панос Скурлетіс перейшов завідувати Міністерством праці та соціальної солідарності, Евкліду Цакалодосу довірили курувати міжнародні економічні відносини в МЗС (у тому числі переговори з «Трійкою»), а Яніс Варуфакіс очолив Міністерство фінансів. Таке призначення Варуфакіса, автора численних книжок на тему теорії ігор та поточної глобальної економічної кризи, який називає себе, хоч і «неправильним», та все ж «марксистом до мозку кісток», обіцяє, що уряд твердо триматиметься лінії проти бюджетної економії.

Загалом, новий грецький уряд не схожий на більшість кабмінів світу: тут багато науковців із академічної сфери та колишніх революціонерів, які були підпільниками в роки диктатури. З іншого боку, попри нонконформістський стиль кількох міністрів на кшталт Варуфакіса, цей уряд не такий «молодіжний», як цього можна було очікувати від СІРІЗА: вік більшості міністрів сягає 63 років. У їх числі й перший міністр з обмеженими можливостями в історії Греції — незрячий з 10 років (через німецьку гранату з часів Другої світової) Панайотіс Корумбіс, який очолив Міністерство охорони здоров’я та соціального захисту (він уже працював у ньому генеральним секретарем у 1993-1996 рр., представляючи ліве крило ПАСОК). Хоч Зоя Константинопулу стала спікером парламенту, та загалом в уряді мало (6 з 41, якщо враховувати заступників міністрів) жінок, через що вже лунала критика як з самої партії, так і від інших європейських лівих.

Першого ж дня при владі уряд СІРІЗА анонсував, зокрема, наступні заходи, що мають підтвердити його рішучість реалізувати ліву програму і в економічних, і в соціальних, і в політичних питаннях:

– Надання грецького громадянства всім дітям іммігрантів, що народилися в Греції.

– Повернення на роботу працівників бюджетних установ, скорочених на вимогу меморандумів «Трійки», зокрема, співробітників шкіл, університетів і телерадіокомпанії ЕРТ.

– Зупинка приватизації порту Пірею, перегляд договорів, укладених з COSCO (китайською компанією, яка заволоділа значною частиною портових споруд). Слідом було оголошено й про скасування інших процесів приватизації — від нафтогазового сектору до залізниці.

Новогрецька трагедія: фінансова, соціально-економічна та гуманітарна криза

Отже, перегони на виживання розпочались. Різні прошарки грецьких трудящих чекають від уряду Коаліції радикальних лівих кардинально нових (для європейського уряду) підходів, щоб владнати проблеми з двох питань. Нема у лексиконі сучасного грека або грекині більш зловісних слів, ніж ці два: одне англійське, інше російське — «austerity» («(жорстка / бюджетна) економія») та «Тройка» (= Європейська комісія, виконавчий орган Європейського Союзу + Європейський центральний банк (ЄЦБ) + Міжнародний валютний фонд (МВФ), які приймають рішення про долю боргу Греції та видачу їй нових позик).

Масштаби соціально-економічної кризи в Греції — безпрецедентне явище для економічно розвинених країн Заходу з часів Великої депресії 1930-х років ¹⁶ . Хоча грецька економіка у 2014 р. вперше за шість років відновила зростання (за опитуваннями, його відчули лише 14% населення), але за цей час її падіння склало 30%. За цими показниками — мільйони зруйнованих життів, у тому числі ціле покоління молодих людей, позбавлених будь-яких перспектив стабільного і безпечного життя. 26,6% людей не можуть знайти роботу, причому відсоток безробіття серед жінок перевищує третину, а серед молоді сягає 52%. У тих, кому пощастило зберегти роботу, починаючи з 2009 р., заробітна плата знижувалася в середньому на 5% щороку. За даними замовленого грецьким парламентом дослідження, близько 2,5 мільйонів чоловік з 12-мільйонного населення і ще 3,8 мільйонів знаходяться у зоні ризику. Для багатьох через злидні буденним стало недоїдання. Лік закритим лікарням пішов на сотні, близько половини греків були позбавлені доступу до необхідних медичних послуг, а кожної зими значна кількість людей помирає від отруєння чадним газом через використання дров’яних печей, бо вони вже не можуть дозволити собі газове опалення. Великих втрат зазнала й освіта: урізання витрат на неї сягнуло 33% між 2009 і 2013 рр. (+ ще 14% скорочення було заплановано до 2016 р., однак СІРІЗА при владі обіцяє зупинити цей процес і розвернути його у зворотній бік), десятки тисяч вчителів, як і лікарів, втратили свої робочі місця.

Популярні звинувачення грецького народу у «марнотратності», вигадані євробюрократами та німецькою буржуазією, найсильнішою економічною потугою ЄС — черговий приклад звинувачення жертви. Воно здається взагалі смішним, коли зважити, що розвинуті економіки світу (передусім США і Японія) також живуть у борг. Відмінність лише в тому, що вони можуть друкувати свою власну валюту. Раніше мала країна з великою заборгованістю теж могла б скоротити процентні ставки і девальвувати свою валюту, щоб зробити економіку більш конкурентоспроможною на світовому ринку. Після вступу у 2001 р. до Європейського валютного союзу Греція зробити цього зі спільною валютою євро не могла. Зате вона могла позичати гроші у зарубіжних банків і пенсійних фондів під низький відсоток, що у свою чергу, як і в інших країнах, дозволило фінансовому капіталу надувати спекулятивні бульбашки на будівельному та споживчому бумі — і все пішло крахом у 2008 р.

Та уряд «Нової демократії» Костаса Караманліса за допомогою сумнозвісного американського інвестиційного банку «Goldman Sachs» підробив документи фінансової звітності, щоб приховати критичне становище з бюджетним дефіцитом, що досяг за підсумками року рекордних 12,7% ВВП. До того, як це з’ясувалося вже за наступного уряду Папандреу, нікого не хвилювало, що держборг становить близько 300 млрд євро — більше, ніж Росія і Аргентина, разом узяті, заборгували на момент оголошення своїх дефолтів в 1998 і 2001 рр. відповідно.

У 2013 р. зовнішній борг Греції сягнув 175% її валового внутрішнього продукту (ВВП), і «замкнуте коло боргу» вимагає для погашення старих кредитів брати нові, в обмін на які «Трійка» диктує все нові й нові умови економії та «затягування пасків». Ці умови ще більше руйнують соціальну сферу та залишки промисловості, знижують зарплати та рівень життя греків, але не приносять ні «оздоровлення економіки», ні обіцяних інвестицій. У ЗМІ все це називають «порятунком грецької економіки», та насправді «Трійку» цікавить порятунок транснаціональних банків і стабільного євро. Так це виглядало за попередніх урядів, які прийняли два меморандуми, що запроваджували антисоціальні заходи, і готувались до третього їх пакету.

Поточна програма СІРІЗА передбачає зовсім інше — домогтися повного або часткового списання боргів (за прикладом Польщі у 1991 р. та тієї ж Західної Німеччини у 1953 р. — тоді одним з кредиторів ФРН була саме Греція) та того, що вже встигли назвати «Неможливим трикутником» (через, будемо відвертими, невеликі шанси виконати одночасно всі три пункти):

1. Втримати владу;

2. Скасувати «жорстку економію» і повести соціально-орієнтовану економічну політику;

3. Залишитися в зоні євро.

Далеко не всі всередині Коаліції радикальних лівих згодні з запропонованими рішеннями в стилі лівої соціал-демократії; її революційне крило вимагає виходу за рамки капіталізму, до соціалістичної альтернативи. Та навіть суто реформістський план зустріне шалений опір «Трійки» і особливо Німеччини, яка має найбільшу економічну й політичну вагу в Євросоюзі. В іншому разі СІРІЗА може піти шляхом латиноамериканських лівих, зокрема, провести за прикладом Еквадору аудит боргу, який накопичився за корумпованих буржуазних урядів. Цей сценарій напевно передбачатиме й оголошення дефолту (всупереч усталеному стереотипу, нічого особливо страшного у цьому немає, радше навпаки). Нарешті, крайній варіант — повернення від євро до старої національної валюти драхми (так званий grexit), хоч нині в керівництві СІРІЗА і розраховують зберегти Грецію в єврозоні.

СІРІЗА: «Ми говоримо мовою надії, коли решта говорить мовою страху»

У своїй базовій програмі від 2012 р., «40 пунктах», СІРІЗА постулювала наступні вимоги, лівореформістські за своїм змістом:

1. Скасування меморандумів, заходів «жорсткої економії»,

2. Негайне скасування останніх антисоціальних заходів, що перекладають фінансові труднощі на плечі найбільш нужденних. Зокрема, скасування скорочення мінімальної заробітної плати на 22%, повернення її до показника у 750 євро на місяць (а допомогу по безробіттю — до 461 євро).

3. Приватизація стратегічних галузей має бути припинена, а вже приватизовані компанії (що надають комунальні послуги, транспортні і т.д.) повинні бути повернуті під контроль суспільства.

4. Націоналізація банків.

5. Скасування змін у трудовому законодавстві, спрямованих на урізання прав найманих працівників. «Реформи» в трудовій сфері у Греції мало чим відрізняються від тих, що містяться у проектах нового Трудового кодексу України — наприклад, грецькі підприємці одержали можливість замінювати колективні трудові договори на індивідуальні, що призвело до фактичного знищення системи колективних договорів і кризи профспілок.

6. Рівна оплата праці чоловіків та жінок. Захист умов праці, заробітних плат та робочого часу прекарно та тимчасово зайнятих.

7. Податкова реформа: Велика кількість податків на людей низького та середнього доходу мала бути ліквідована або зменшена, натомість для багатіїв мав настати кінець «податкового раю». Запровадження податку у 75% для доходів більше 500 000 євро. Спеціальні податки на фінансові транзакції та розкіш. Підвищення податків на судновласників, які на сьогодні користуються 58 різними вилученнями, що звільняють їх від оподаткування. Конфіскація майна тих з них, хто уникає оподаткування. Податки на приватні телекомпанії, що на даний момент не платять державі за використання частот.

8. Скорочення цін на продукти першої необхідності.

9. «Зелена економіка», преференції для відновлюваної енергетики, пріоритетність захисту довкілля.

10. Конституційні реформи, що внесуть до основного закону гарантії прав на освіту та охорону здоров’я, а також відділення церкви від держави.

11. Підвищення видатків на охорону здоров’я, які впали нижче 3% від ВВП, щонайменше до середньоєвропейського рівня (6%). Націоналізація приватних лікарень, повністю безкоштовна медична система.

12. Обов’язкова 14-річна освіта. Підтвердження автономії університетів, їх академічного та публічного характеру.

13. Демілітаризація поліції. Заборона поліцейським носити маски, застосовувати сльозогінний газ і вогнепальну зброю проти демонстрацій.

14. Скорочення видатків на армію. Регулювання права на відмову від військової служби. Відкликання усіх грецьких військ із-за кордону. Закриття іноземних військових баз, вихід із НАТО. Укладання стабільної угоди, що примирить Грецію і Туреччину.

15. Використання приміщень державних установ, банків та церков для розміщення безпритульних. Забезпечення у шкільних їдальнях безкоштовних сніданків та обідів для дітей.

16. Захист прав іммігрантів.

17. Декриміналізація осіб, що вживають наркотики, боротьба натомість з їх обігом. Збільшення фінансування центрів реабілітації.

18. Скасування недоторканності та привілеїв для депутатів і міністрів.

19. Мораторій на виплату заборгованості та аудит, що дозволить відмовитися від нелегітимних боргів.

Однак 13 вересня 2014 р. Алексіс Ципрас презентував нову, фіскально вивірену «Салонікійську програму», яка модифікувала деякі з попередніх вимог у бік ще меншої радикальності, Найсуттєвіша відмінність — відсутність у новій програмі пункту про націоналізацію банків. Прорахований у «Салонікійській програмі» план розбитий на чотири «підвалини»:

1. Боротьба з гуманітарною кризою: забезпечення 300000 найбідніших сімей безкоштовною електроенергією та субсидіями на продукти харчування. Програма гарантованого житла (для початку 30000 квартир) ¹⁷ . Розширення безкоштовного медичного обслуговування на безробітних. Запровадження пільгових карток для проїзду на громадському транспорті.

2. Перезапуск економіки та податкова справедливість: більш прогресивна шкала оподаткування; полегшення боргового тягаря для пересічних громадян (мораторій на стягнення банками боргів більше 30% індивідуального доходу); більші податки на великі компанії та найбагатших тощо.

3. Національний план з відновлення зайнятості: створення 300000 робочих місць; скасування антиробітничого трудового законодавства, повернення всеосяжної системи колективних трудових договорів.

4. Трансформація політичної системи для поглиблення демократії: більше влади інститутам прямої демократії та місцевому самоврядуванню. Розширення демократичної участі громадян шляхом запровадження народної законодавчої ініціативи, народного вето та референдумів за народною ініціативою.

Прогнозований об’єм видатків, необхідний для реалізації кожного блоків, скрупульозно підрахований (біля пункту про демократизацію зазначена вартість €0) і сукупно становить 11,382 млрд євро (при цьому там же зазначені джерела, звідки можна отримати ці гроші; до того ж, від реалізації плану чекають 12 млрд євро прибутків). Оскільки грецький уряд припиняє виплати відсотків за кредитами, то він може скористатися для фінансування своїх програм солідним профіцитом первинного бюджетного балансу, який становить майже 8% ВВП (тоді як неокейнсіанська політика, яку збирається проводити новий грецький уряд, орієнтується на припустимість дефіциту порядку 3% ВВП).

Однак подальші очікування доводиться засновувати на оптимістичних оцінках перспектив переговорів уряду Ципраса із зарубіжними кредиторами. Хоча сам Ципрас сподівається знайти порозуміння з прем’єр-міністром Італії Маттео Ренці та президентом Франції Франсуа Олландом у суперечці з німецьким канцлером Ангелою Меркель щодо списання зовнішньої заборгованості Греції, та більшість його однопартійців вкрай скептичні щодо того, що навіть це «лівоцентристське» крило нинішньої європейської еліти добровільно піде на вимоги греків.

При цьому СІРІЗА, вимагаючи загальноєвропейського рішення проблеми заборгованості шляхом скорочення боргового тягаря Греції, апелює до міркувань самозбереження інших членів ЄС (Сам Алексіс Ципрас напередодні виборів 2015 р. наголошував, що «СІРІЗА – не людожери чи небезпека для Європи, але голос розуму»). Адже навіть «якщо дехто в Німеччині буде достатньо дурним і жорстоким», щоб вирішити викинути Грецію з єврозони, британський економіст Саймон Рен-Льюїс оцінює шанси того, що решта єврозони (або навіть МВФ, настанови якого країнам ЄС щодо бюджетної економії в умовах кризи зазнали повного краху) дозволять це, як дуже низькі. Тому може справдитися прогноз Ігоря Самохіна: «Головний політичний ризик для Меркель і Єврокомісії — поширення євроскептичних настроїв на решту Європи. Головний економічний ризик — вихід Греції з єврозони, який підважить стабільність монетарного союзу і уможливить відмову від євро для південноєвропейських економік. Швидше за все, ЄС уникатиме обох ризиків і піде на помірний компроміс — але достатньо помірний, щоб не заохотити інші країни брати приклад».

Першим своїм кроком в економічній сфері уряд СІРІЗА відмовився від меморандумів з вимогами бюджетної економії. До Алексіс Ципрас уже й так зробив забагато послаблень у позиції його партії щодо боргу (від вимоги повного його списання до часткового, з «положенням про зростання» — якщо буде досягнуте зростання ВВП, можлива виплата частини грецького боргу, але пропорційно до відповідних показників зростання), тому він не збирається відступати. На часі напружені переговори з «Трійкою», й ідеологічна стійкість Коаліції радикальних лівих обіцяє, що її представники не піддадуться шантажу з боку кредиторів, як це сталося із Кіпром у 2013 р., коли тамтешній президент погодився на продиктовані Єврокомісією, Євроцентробанком і МВФ умови кредитування, попри протести уряду, парламенту й населення.

Чи втримається уряд Ципраса, залежить також від внутрішніх чинників — передусім від спроможності СІРІЗА «зламати хребет олігархії», як обіцяв новий міністр фінансів Яніс Варуфакіс, і реалізувати свою соціальну програму в інтересах нужденного населення. І того, чи зможе кабінет Ципраса ефективно управляти країною, реорганізувавши корумпований і неефективний державний апарат, в умовах такої шаленої ворожості з боку мас-медіа, яку цілком можна порівняти з тим, як медіамагнати Венесуели та Бразилії протистояли президентам Чавесу та Лулі. Але є ще одна загроза, і її не треба недооцінювати.

Чорний світанок

Оцінюючи перемогу СІРІЗА на парламентських виборах, деякі оглядачі порівняли її з перемогою на президентських виборах у Чилі 1970 р. Сальвадора Альєнде, який також був марксистом і демократичним соціалістом. Однак така аналогія наводить і на закономірне питання — чи можливий збройний правий переворот проти уряду Коаліції радикальних лівих, як це було в Сантьяго 1973 р.? У ХХ ст. Греція теж пережила не один військовий переворот (характерно, що того ж дня в 2011 р., коли Йоргос Папандреу-молодший зважився пообіцяти референдум щодо програми економії в обмін на кредити, він відправив у відставку все командування збройних сил та звільнив дюжину вищих офіцерів — можливо, побоюючись путчу).

І все ж, сценарій армійського перевороту виглядає малоймовірним; небезпека йде від поліції, тісно зрощеної з ультраправими структурами — більше половини поліцейських голосують за неонацистську партію «Золотий світанок», разом з якою силовики здійснили чимало брудних оборудок (це робить завдання докорінного реформування поліції, якого прагнуть міністри СІРІЗА, багато з яких як активісти протестних рухів відчували поліцейське насильство на собі, ще актуальнішим для уряду Алексіса Ципраса). Самі ж ультраправі не приховують своїх намірів: лідер «Золотого світанку» Нікос Міхалолякос в 2011 р. заявляв: «Коли ми станемо сильними — ми будемо безжальними! Якщо буде треба, ми готові забруднити руки! Якщо хочете, ми не демократи!»

Після падіння режиму «чорних полковників» здавалося, що у Греції, яка до того ж так постраждала від фашистської окупації у роки війни, ультраправі повністю дискредитовані. Та криза принесла зміни і на крайньому правому фланзі грецької політики. І ось тобі — на виборах 2012 р. на місце «системних єврофашистів» з Народного православного заклику (ЛАОС) у парламент приходять відверті неонацисти, у більшості своїй неоязичники (хоч багато із них, увійшовши до «великої політики», нашвидкуруч перехрестилась з поборників віри в олімпійських богів на ультраправославних), з партії «Хрісі Авгі» («Золотий світанок»). Народний православний заклик (ЛАОС) — неофашистська партія, заснована вигнанцями із «Нової демократії», котра трималася на плаву завдяки антимігрантській та клерикальній риториці, — був повністю дискредитований участю в «антикризовому уряді», котрий запровадив заходи «жорсткої економії», й ультраправу нішу заповнив «Золотий світанок». Особливо вражає, що «Хрісі Авгі» здійснив електоральний стрибок з 19,6 тис. голосів у 2009 р. до 441 тис. у 2012 р. (а на виборах до Європарламенту у 2014 р. навіть 536 тис.), причому лише половина виборців неонацистської партії раніше була електоратом менш радикальних правих («Нової демократії» і ЛАОС). Класовий склад масової бази грецьких ультраправих до болю нагадує нацистів у веймарській Німеччині — крім згаданих уже силовиків, головним чином це представники «нижчого середнього класу», розореної кризою дрібної буржуазії, ворожі і до ліберальної демократії, і до «космополітичних» лівих.

Власне, ще коли мейнстрімні партії НД і ПАСОК запросили до уряду неофашистську партію ЛАОС, це викликало неабиякий резонанс. Адже засновником цієї партії, навіть емблема якої нагадує логотип Ку-Клукс-Клану, був палкий спростовувач Голокосту фашист Йоргос Карацаферіс; а одним із чотирьох міністрів від ЛАОС став Макіс Ворідіс, колишній міні-фюрер праворадикальної групи «Студентська альтернатива». ЗМІ обійшла фотографія 1985 року, на якій новоявлений «міністр інфраструктури, транспорту та мереж» був ще звичайним головорізом з сокирою в руках (у правих колах його називали «Молотком»). Тоді підопічні Ворідіса займалися полюванням на хлопців та дівчат лівих переконань чи єврейського походження і жорстоко їх били; за напади на студентів він був відрахований з університету та потрапив до суду за позовом Національної асоціації студентів Греції. Спочатку у 1994 р. Ворідіс зі своєю організацією «Еллінський фронт» вступив у блок з неонацистською Партією фронту на чолі з фанатом Адольфа Гітлера Константиносом Плевісом, автором книги «Уся правда про євреїв» (антисемітський зміст якої неважко передбачити), а потім зробив вибір на користь заснованої у 2000 р. ЛАОС.

Так от, бойовики з сокирами, котрі стають міністрами від ЛАОС — дитячий садок у порівнянні з «Золотим світанком» (на сайті «Спільного» можна ознайомитися з багатьма шокуючими деталями діяльності цієї сили у матеріалі «Золотий світанок, 1980–2012. Шлях неонацистів до парламенту»). Ця ще нещодавно абсолютно маргінальна групускула з субкультурних кіл наці-скінхедів потрапила прямо на арену парламентської політики. Сходження партії «Золотий світанок» починалося із нападів на мігрантів, лівих та антифашистських активістів. Багато з її членів мають судимості за насильство проти політичних опонентів. Під час громадянської війни в Югославії бойовики «Золотого світанку» були у числі іноземних найманців-націоналістів, котрі проливали кров місцевого населення: вони воювали у Боснії на боці «Республіки Сербської», відзначившись участю в етнічних чистках (є інформація, що вони були причетні до бійні в Сребрениці). Згідно із статутом партії, вступати до неї мають право «тільки арійці за кров’ю та греки за походженням». Ідеологічно «Золотий світанок» виступає проти «так званого Просвітництва та промислової революції» (!), а ідеал державного устрою він вбачає у мілітаризованій античній Спарті ¹⁸ . Символом «Хрісі Авгі» є свастика, стилізована під античний орнамент (меандр). У центрі передвиборних програм «Золотого світанку» — вимога депортації усіх (!) мігрантів з країни. Депутат від ультраправих Іліас Панагіотарос обіцяв: його партія «здійснить рейди по лікарням і дитячим садкам та викине іммігрантів з їх дітьми на вулиці, щоб звільнити місце для греків».

Інший депутат «Золотого світанку» Іліас Касідіаріс «уславився» нападом на ток-шоу у прямому ефірі на двох лівих депутаток. Касаріадіс — яскравий взірець «правого інтелектуала», котрий вважається «обличчям» «Золотого світанку». Цей дебелий відморозок, звільнений із спецназу, є ще й автором книги «Зона Х», що позначена відвертою апологією війни. У його послужному списку — незаконне носіння та використання зброї під час нападу на студентів у 2007 р., а також активна участь у вуличних боях з лівими антифашистськими активістами. Знайшлися і фотографії, на яких Касаріадіс позує в сорочці з символікою СС та кидає зігу.

Так от, під час теледебатів про нафтовидобуток поблизу берегів Криту на каналі ΑΝΤ1 Касаріадіс, схоже, увійшов в амплуа Жириновського: грубо перебивав всіх і вся, не змовкаючи ні на хвилину. Його опонентка Рена Дору, представниця Коаліції радикальних лівих, у відповідь нагадала, що пан депутат фігурує у справі про збройний напад. Той, у свою чергу, схопив склянку з водою і різко виплеснув його на жінку. На захист постраждалої кинулась її колега, відома тележурналістка Ліана Канеллі, яка з 2000 р. обиралася в парламент від Компартії, хоча й не є членом останньої. 58-літня Канеллі вдарила 31-літного нападника газетою. Проте нацист не вгамувався, навпаки — зайняв бойову стійку і завдав літній комуністці три удари в голову. Професійні удари по обличчю депутатки спричинили тілесні ушкодження, і перед нападником постала перспектива судового переслідування. Тому борець з мігрантами і жінками спершу сховався у сортирі телестанції, звідки по телефону марно намагався викликати підкріплення з ультраправих бійців, а потім кинувся тікати містом.

Дії неонациста засудили ледь не всі партії (навіть конкуруюча ультраправа партія ЛАОС вичавила з себе заяву про те, що «Золотий світанок» «руйнує патріотичний фронт» і — увага! — «фашизм у Греції не пройде»), президент, прем’єр-міністр, а спілки журналістів взяли зобов’язання бойкотувати партію порушника. З одного боку, поведінка Касідіаріса була достатня для того, щоб від «Золотого світанку» відсахнулися ті 60% його виборців, для яких це голосування було не ідейним, а протестним. Проте одночасно випадок публічного сексистського насильства посилив віру в партію з боку електорату з правоавторитарними і патріархальними установками. Інцидент з Касідіарісом був лише верхівкою айсбергу буднів терору ультраправих проти лівих сил. Публічно «Золотий світанок» ізольований навіть від інших ультранаціоналістів на кшталт ЛАОС, та негласно за його допомогою буржуазія зможе протиставити лівим гаслам свободи та солідарності тугу обивателя за «сильною рукою», тож поляризація грецького суспільства тільки посилювалася.

Расисти з «Золотого світанку» неодноразово нападали, калічили та вбивали мігрантів, але долі робітників з Пакистану та Бангладеш або ж студентів з Єгипту та Танзанії мало цікавили власті (навіть гірше, поліція часто виявлялася замішаною у покриванні або безпосередній співучасті в злочинах на ґрунті ненависті). Поворотним пунктом стало скоєне ультраправим головорізом з «Золотого світанку» 17 вересня 2013 р. вбивство грецького громадянина Павлоса Фіссаса — антифашистського репера (відомого як Killah P.), члена профспілки слюсарів та прибічника ліворадикальної коаліції АНТАРСІЯ. Загальне суспільне обурення змусило визнати, що далі толерувати неонацистську партію неприпустимо, і владі, яка до того не цуралася послуг «Золотого світанку» для боротьби з лівими, довелося розпочати зачистку ультраправих. Прослуховування телефонних номерів членів «Хрісі Авгі» дозволило встановити, що вбивство Фіссаса було санкціоноване керівництвом партії. 28 вересня було заарештовано лідера партії Ніколаоса Міхалолякоса, а також ще 20 її членів, включаючи все її керівництво та 5 членів парламенту. Через вбивство Фіссаса фінансування «Золотого світанку» з бюджетних джерел, яке він отримував як парламентська партія, було припинене, а рейтинг підтримки впав з 10% до 5-6%.

Коли 1 листопада 2013 р. на знак помсти за Фіссаса невідомі на мотоциклах застрелили двох членів «Золотого світанку» перед їх офісом в одному з передмість Афін, ультранаціоналісти в інших європейських державах не забарилися висловитися на захист «грецьких патріотів, переслідуваних ліберальною єврейською владою та ультралівими дегенератами». Не відстали й українські ультраправі організації, але події 2013-2014 рр. зруйнували їх дружбу з «Золотим світанком», який відсахнувся від своїх колишніх партнерів із ВО «Свобода» (сайт останньої у 2012 р. повідомляв про міжпартійний діалог з грецькими побратимами в боротьбі з «глобалістами») і засудив протести на Майдані, у яких побачив «сіоністську змову» та «переслідування православних християн» ¹⁹ .

Верховенство справа

Таким чином, «Золотий світанок» зазнав розгрому на юридичному рівні (навесні 2015 р. розпочнеться суд над його керівниками); та й на вулицях їх агресію стримують рішучі дії активістів антифашистського руху. Та чи означають ці удари по «Хрісі Авгі» кінець ультраправої загрози в Греції? Аж ніяк. Справа в тому, що головна сила мейнстрімних консерваторів — «Нова демократія» — сама не позбавлена фашизоїдних тенденцій, та ще й змістилась далі вправо. Що вже казати, якщо про «боротьбу з фашистами» сповіщає та сама «Нова демократія», уряд якої тримав «нелегальних мігрантів» (у тому числі біженців із Сирії та інших конфліктогенних зон) у де-факто концентраційних таборах.

Неофашистська партія ЛАОС відправилась у політичне небуття, однак «найцінніші» кадри ЛАОС залишились на плаву, просто перебравшись до правлячої «Нової демократії» і навіть увійшовши до очолюваного нею уряду. Так, міністром охорони здоров’я від «Нової демократії» став колишній член ЛАОС, Адоніс Георгіадес — автор книги на болючу для грецьких ультраправих гомофобів тему, у якій оголошує міфом поширеність у Стародавній Греції гомосексуальності. На цьому посту його змінив уже знайомий нам «Молоток» Макіс Ворідіс, який до цього встиг побувати одним із лідерів парламентської фракції «Нової демократії».

Та й сам нинішній лідер «Нової демократії» — Антоніс Самарас — був причетний до крайньо правої націонал-консервативної політики, створивши «Політичну весну» (шовіністичний і расистський відкол від «Нової демократії»), перш ніж повернутись до материнської партії та очолити її. З числа усіх європейських лідерів саме Самарас зробив найбільш провокативні заяви щодо трагедії в офісі лівого сатиричного журналу «Charlie Hebdo» в Парижі, напряму пов’язавши брутальні вбивства з присутністю в Європі мігрантів.

До ближнього кола Самараса відносяться нав’язливі антикомуністи (та ненависники усіх лівих взагалі), з якими він зблизився через націоналістичну і релігійно-фундаменталістичну Мережу 21: іронічно, що один з них, Хризантос Лазарідіс, перш ніж стати фанатом Рейгана та Тетчер, був членом ПАСОК, а до того — єврокомуністичної партії; а інший, Фаілос Кранідіотіс, був адвокатом лівого курдського лідера Абдули Оджалана, коли того турецькі спецслужби викрали з грецького посольства у Кенії. Такіс Балтакос, «права рука» Самараса і генеральний секретар його уряду, визнав, що звертався до «Золотого світанку», «щоб зупинити СІРІЗА». Ця ж команда активно просувала концепцію «двох крайнощів», у якій прирівнюються і проголошуються однаково небезпечними ультраправі, які вчиняють вбивства на вулицях, та радикальні ліві, які виступають за справедливішу модель економіки.

Розпалювання національної ворожнечі та ксенофобія — «фішка» не лише відверто ультраправих («Золотий світанок», ЛАОС), а й тих самих респектабельних проєвропейських консерваторів з «Нової демократії». Лідер НД Андоніс Самарас заявив, що його партія не даватиме громадянство дітям мігрантів, які народилися і виросли в Греції. Не відстають і ліберали та ентузіасти євроінтеграції з партії «Діміургія ксана!», яка у 2012 р. намагалась у блоці з двома іншими центристськими силами («Дразі» та «Ліберальний альянс») підтримати «Нову демократію» у боротьбі з «безвідповідальними лівими». Голова цієї партії Танос Цимерос, затягнувши стару пісню «кожен іммігрант забирає робоче місце у громадян Греції», так описав своє політичне кредо: іноземці мають працювати тільки на тих підприємствах, де найнижча зарплата, мешкати у найгірших умовах і взагалі жити настільки погано, щоб, подзвонивши на батьківщину, говорили тільки про те, наскільки важко живеться у Греції.

Неонацисти із «Золотого світанку» і після ув’язнення їх вождів лишаються цінними принаймні для частини буржуазного істеблішменту, який прагне за будь-яку ціну відволікти увагу громадян Греції від соціальних та економічних проблем. Тим паче, що у нацистів завжди наготові проста відповідь: банкіри та капіталісти далеко, тому у щоденних бідах греків слід звинувачувати, звісно, мігрантів. Песимісти очікують від ослаблених, але досі небезпечних грецьких ультраправих найгіршого (дехто вже передрікає скорий прихід «Золотого світанку» до влади так, ніби це доконаний факт), проте слід враховувати: можливо, у Греції справді чимало готових на все неонацистів, але активні ліві на порядок чисельніші та впливовіші, та й мало де в світі є такий досвід антифашистської боротьби.

Вічний революціонер

Показово, що живий символ грецької антифашистської традиції у свої 92 роки є активним діячем Коаліції радикальних лівих.

У ніч на 31 травня 1941 р. двоє юнаків зірвали нацистський прапор зі свастикою, встановлений німецькими окупантами на Акрополі перед Парфеноном. Історію грецького руху Опору зазвичай ведуть саме від цього моменту. Один із двох товаришів — Апостолос Сантас — не так давно помер, зате інший — Маноліс Глезос — і понині є живою легендою грецької лівиці. Глезоса неодноразово арештовували за його комуністичні погляди, катували, засилали. Чотири рази його засуджували до страти. Останній раз так уславленому герою-антифашисту «віддячили» власті Греції вже після звільнення від окупації. У 1986 р. Глезос, людина різнопланових інтересів та талантів, покинув Європарламент, аби поекспериментувати з прямою демократією і «соціалізмом в окремо взятому селищі»: він повернувся до рідної общини Апіранфос на острові Наксос, де був обраний головою місцевої ради. Глезос домігся, аби рішення приймалися не органом виконавчої влади, а асамблеєю усіх жителів. У невеликому селищі з’явилися університет, метеостанція та чотири музеї. Таке комуністичне неподобство викликало невдоволення центральної влади, яка перепідпорядкувала Апіранфос вищому муніципалітету. Із справедливим розподілом ресурсів було покінчено, а заклади освіти та культури закрили.

Незважаючи на свій похилий вік, Маноліс Глезос (1922 р.н.) лишається у строю борців за справедливий світ. Він і досі стоїть на передовій антикапіталістичних демонстрацій. Світ був шокований, коли під час протесту у березні 2010 р. Глезос, заступившись за молодих активістів, яких намагалися затримати поліцейські, сам постраждав від поліцейського свавілля. Просто в обличчя ветерану спрямували струмінь сльозогінного газу, який спричинив опіки рогівки очей. Глезос очолював список Сінаспізмос на останніх парламентських виборах, які ця ліва партія проводила окремо (2000 р.), а на виборах 2014 р. до Європарламенту очолив список Коаліції радикальних лівих. Глезос, чиє об’єднання «Активні громадяни» входить до СІРІЗА, продовжує виступати на її мітингах і полюбляє дратувати німецький уряд: Німеччина-бо не виплатила Греції репарації за Другу світову війну та не компенсувала примусову позику колабораціоністського уряду. За підрахунками старого борця з німецькими окупантами, на сьогоднішній день сума, яку Берлін повинен відшкодувати грецькому народу, сягає одного трильйона євро. Особливо різко Глезос вимагає розірвати угоду із ЄС та МВФ, порівнюючи меморандум з в’язницею — протягом 16 років він сам був в’язнем німецьких нацистів, італійських фашистів та, нарешті, прозахідного монархічного уряду Греції й «чорних полковників». «У нас були різні в’язниці, одні кращі, інші гірші. Наприклад, у деяких дозволяли пити каву, а в інших ні. Мої товариші пропонували попросити перевести мене до кращої в’язниці, але я був проти. Мені не потрібно до кращої в’язниці — мені потрібно вийти з в’язниці!»

Банкрутство соціал-демократії та сталінізму

Важливий наслідок кризи у Греції — піднесення СІРІЗА відбулося на тлі політичного банкрутства усіх інших парламентських партій лівого флангу: Загальногрецького соціалістичного руху (ПАСОК), «Демократичних лівих» (ДІМАР) і (до певної міри) Комуністичної партії Греції (ККЕ). Звісно, втрати, які вони понесли, різняться. Найбільше вражає падіння ПАСОК — від майже 44% у 2009 р. через 13% на наступних виборах у 2012 р. до жалюгідних 4,6% на виборах 2014 р.

Грецькі соціал-демократи поплатилися за відхід від решток своєї ідеології та свою участь в усіх урядах, які корилися диктату «Трійки» МВФ-Єврокомісія-Євроцентробанк і запроваджували заходи «жорсткої економії». На виборах до Європарламенту 2014 р. ПАСОК із кількома партіями, що від нього відкололися, довелося сколочувати блок під назвою «Оливкове дерево», але нового життя у нього вдихнути не вдалося. Грецькі трудящі, особливо молодь, припинили голосувати «за інерцією» за неоліберальну «соціалістичну партію» ПАСОК, основним електоратом якої залишилися хіба що мешканці далеких провінцій типу Криту та літні люди (ще у 2012 р. за ПАСОК віддали голоси лише 2,6% з числа виборців до 24 років).

Це означає також, що грецьким і зарубіжним ЗМІ дедалі менше вдається лякати виборців пропагандистськими закидами на адресу «ліворадикалів, які ведуть країну до катастрофи». Адже греки добре знають: відповідальні за кризу не СІРІЗА, ККЕ чи анархісти, а традиційні партії — «Нова демократія» та ПАСОК, права та ліва руки грецької буржуазії. Чергуючись при владі, консерватори та соціал-демократи сприяли процвітанню корупції та непотизму, що стали невід’ємними від їх політичної культури. Недарма десятиліттями ці партії контролювалися династіями «спадкових політиків»: правих очолювала родина Караманлісів, лівоцентристів — Папандреу. Показово, що криза змела старих партійних керівників, і на зміну Йоргосу Папандреу-молодшому (онуку свого тезки і сину Андреса Папандреу) прийшов Евангелос Венізелос. При цьому очевидно провальна внутрішня політика Папандреу на чолі уряду в 2009-2011 рр., що у жодному пункті не могла бути названа «соціал-демократичною», не завадила переобрати його президентом Соціалістичному інтернаціоналу на конгресі 2012 р. у Південно-Африканській республіці (де правлячий Африканський національний конгрес, як і ПАСОК, теж демонструє дрейф від лівої соціал-демократії до правого антиробітничого курсу), засвідчивши глухий кут, у який зайшов Соцінтерн.

Однак у справі дискредитації власної партії Венізелосу вдалося перевершити і, здавалось би, неперевершувані результати свого попередника: повівши ПАСОК у якості молодшого партнера до коаліції з традиційним конкурентом «Новою демократією» і голосуючи за усі «непопулярні» (тобто антисоціальні) її кроки, він забезпечив падіння рейтингу ПАСОК до 4-8%. На початку січня 2015 р., напередодні парламентських виборів, Йоргос Папандреу з послідовниками вийшов з дискредитованого ПАСОК і створив нову партію «Рух демократів-соціалістів» («Кініма», або КІДІСО), яка могла відібрати голоси з одного боку в ПАСОК, а з іншого — в СІРІЗА.

Підтримка неоліберального уряду прикінчила й «Демократичних лівих» (ДІМАР), які сходять з політичної арени. Цей правий соціал-демократичний відкол покинув Сінаспізмос і СІРІЗА, передрікаючи їм маргіналізацію; насправді ж за іронією долі маргіналізувався сам. Причому попервах справи у «Демократичних лівих» справи йшли справді непогано: зайнявши зручну політичну нішу між ПАСОК і СІРІЗА, вони навіть домоглися обрання висунутого ними безпартійного кандидата Йоргоса Камініса мером Афін. Але як раніше для ультраправої партії Народний православний заклик (ЛАОС), вироком для ДІМАР стала підтримка диктованої ЄС «антикризової» політики економії. Не входячи в нього безпосередньо, «Демократичні ліві» підтримували правий уряд «Нової демократії» та безпартійних разом з ПАСОК, проте на відміну від останнього, у червні 2013 р. все ж вийшли з коаліції через незгоду зі скандальним рішенням уряду закрити державну Грецьку корпорацію телерадіомовлення (ЕРТ). Тоді одним розчерком прем’єр-міністра Антоніса Самараса 2800 фахових співробітників мали опинитися на вулиці без роботи, а  Греція ставала єдиною державою ЄС без суспільного телебачення та радіомовлення. Працівники закритих каналів, підтримані низкою відомих митців, широким вуличним рухом і Коаліцією радикальних лівих (СІРІЗА), оголосили страйк і продовжили мовлення власними силами до 2014 р., коли було запущено наступника ЕРТ — «Нове грецьке радіо, інтернет і телебачення». Утім, пізнє каяття ДІМАР не допомогло цій партії залишитися на плаву.

Спостерігаючи катастрофічне падіння рейтингів ПАСОК і ДІМАР, пов’язане з ними «лівоцентристське» крило проєвропейських грецьких еліт робить «гарну міну за поганої гри», запустивши напередодні виборів до Європарламенту 2014 р. соціал-ліберальну і підкреслено проєвропейську партію «Ріка» («Потамі»).  Оскільки в неї не увійшли одіозні фігури, дискредитовані своїми діями в уряді (на відміну від, скажімо, Партії регіонів в «Опозиційному блоці» в Україні), «Потамі» змогла презентувати себе як нова сила. На неї працює потужна медійна машина і особиста популярність засновника — тележурналіста Ставроса Теодоракіса.

Комуністична партія Греції: глухий кут сектантства

Що стосується Компартії Греції, цього самопроголошеного «авангарду» (не так грецького пролетаріату, як світового сталінізму), то вона замкнулася у власному гетто, хоч і не розгубила усіх своїх позицій (як і свою декларовану безкомпромісність до капіталізму в будь-яких його формах). Так, на виборах до студентських рад 2014 р. представники Компартії отримали 18,5% голосів (для порівняння: в середньому на цих виборах ЕААК, студентське крило АНТАРСІЯ, набирає 12,5%, а «Ліва єдність», пов’язана з СІРІЗА — 6,5%), а контрольований комуністами Загальноробітничий бойовий союз (ПАМЕ), що налічує майже мільйон членів, став найбільшим профспілковим об’єднанням Греції. Разом із тим, у тих бойових профспілках, які нині розвиваються найдинамічніше та забезпечують наймасовіші протестні мобілізації, як правило, домінують СІРІЗА або АНТАРСІЯ. Та й електоральна підтримка Компартії похитнулася майже всюди (у тому числі в робітничих передмістях Афін), за винятком острівних цитаделей на кшталт Ікарії, Самосу та Лесбосу (ці острови в Егейському морі історично були місцем, куди праві уряди засилали комуністів).

Та розгортання низових антисистемних рухів у Греції після 2008 р. показало, що між радикальною риторикою ККЕ та її реальною політичною активністю (чи радше, пасивністю) зяє провалля. Сектантська поведінка авторитарного керівництва Компартії Греції довела, що воно вороже сприймає будь-який рух (а надто рух лівого антикапіталістичного спрямування), який не може очолити чи контролювати. Їх логіка, на грані конспірології, приводить грецьких сталіністів до абсурдних звинувачень соціальних рухів як «інспірованих буржуазією»: коли у 2011 р. країну охопили радикальні протести (окупації приміщень протестувальниками проти урізань і скорочень, протести і масові асамблеї на площах), ХІХ з’їзд ККЕ оголосив, що «так званий рух розгніваних підтримувався, а може й був спланований, механізмами правлячого класу з метою маніпулювання, перешкоджання радикалізації».

Коли у грудні 2008 р. поліцейський вбив 15-річного школяра Александроса Григоропулоса, Коаліція радикальних лівих беззастережно підтримала молодь, яка вийшла на протести проти поліцейського свавілля, що не вщухали багато тижнів поспіль (з цього моменту фактично можна вести відлік перманентного розгортання революційної ситуації у Греції). Характерно, що тоді Компартія Греції та особисто її генсек Алека Папаріга зайняли позицію такої ж «партії порядку і стабільності», як і правляча консервативна «Нова демократія». Вони витягли з небуття сектантську риторику «третього періоду» Комінтерну: таврували народне повстання словом «погроми» (по суті, захищаючи приватну власність корпорацій та банків, що була розгромлена чи спалена розлюченою грецькою молоддю), називали бунтівних молодих людей оксюмороном «анархо-фашисти», звинувачували СІРІЗА у «покриванні погромщиків та людей у масках», на противагу анархістам та альтернативним марксистам окремо проводили свої власні марші. І, що найгірше, стали головним гальмом для революційних перспектив. Обіцяючи, що «справжня» революція (яку, звісно ж, очолюватиме ККЕ, повівши рівними рядами сталеві батальйони пролетаріату), відбудеться «без жодної розбитої вітрини», грецькі сталіністи втекли від необхідності боротися за революційну програму тут і зараз.

Воно й не дивно: положення «вічно непримиримої опозиції» таке ж зручне для Компартії Греції, як для «Нової демократії» чи ПАСОК було положення правлячих партій. ККЕ і пов’язане з нею профспілкове об’єднання ПАМЕ неодноразово проводили багатолюдні страйки (наприклад, 9-місячний страйк металургів Афін у 2014 р.) чи демонстрації, а то й захоплювали будівлі якихось міністерств… і на цьому все. Адже «передумови ще не визріли», «потрібна сильна опозиція», справжня революція встановить «владу народу», коли робітничий рух достатньо розів’ється. Пасивно-вичікувальна позиція ККЕ орієнтує трудящих на «вирішальні битви» десь у далекому майбутньому. Жартували, що якби Володимир Ілліч Ленін прибув із своїми «Квітневими тезами» не до революційного Петрограду 1917-го, а до революційних Афін наших днів, Папаріга одразу ж виключила його б з партії.

А поки що, на думку керівництва ККЕ, головна задача членів партії — вести непримиренну боротьбу з «лівими і правими опортуністами», реформістами, анархістами, троцькістами, маоїстами, «мутантними комуністами», «буржуазними та опортуністичними силами, особливо з Партією європейських лівих та Die Linke, що просувають позиції капіталу в лавах робітничого класу».

На жаль, тривалий час майже вся інформація про стан лівого руху в Греції на пострадянський простір потрапляла передусім крізь фільтр партійного сайту ККЕ, який має російськомовну версію і не соромиться поливати брудом «неправильних» лівих. Дійшло до того, що коли на площі Синтагма відбулися зіткнення дружинників сталіністів та анархістів-автономів, ККЕ звинуватила «анархо-фашистські елементи» у вбивстві профспілковця: «у результаті цього нападу загинув член профспілки ПАМЕ, секретар муніципального відділу профспілки будівельників Афін у районі Віронас, 53-літній Димітріс Котзарідіс, і були поранені десятки маніфестантів ПАМЕ». Однак насправді активіст ПАМЕ помер не від ударів камінням, а від серцевого нападу, спричиненого сльозогінним газом, застосованим поліцією. А в ролі, яку тоді зрештою відіграла Компартія, цілком можна було вбачати класову зраду. Коли загальний страйк мобілізував сотні тисяч трудящих по всій Греції, в Афінах на вулиці вийшло від 200 000 до 500 000 людей, а площа Синтагма перетворилася на арену кривавих боїв між поліцейськими та тисячами демонстрантів, котрі намагалися пробитися до парламенту і перешкодити голосуванню за пакет «антикризових» законів (що передбачали безпрецедентні урізання соціальних виплат), останнім рубежем оборони парламенту виявилися… активісти ККЕ та ПАМЕ. Саме вони стояли на перешкоді руху анархістів до будівлі парламенту, доки антисоціальні заходи не були прийняті.

Претензії Компартії, яка називає СІРІЗА «агентами ЄС та НАТО», подекуди взагалі смішні — адже Коаліція радикальних лівих значною мірою була народжена із соціальних рухів, які виступають проти неоліберальної політики Євросоюзу та за розпуск Північноатлантичного альянсу («із дня свого заснування НАТО не дала світу нічого, крім війн, диктатур та терору по всій земній кулі», — зазначено у привітанні СІРІЗА до учасників антивоєнних протестів, що супроводжували саміт НАТО у Чикаго).

Чи не найсуттєвіша відмінність між позиціями ККЕ і СІРІЗА — у тому, що перша сприймає ситуацію позаісторично, оперує кліше старої радянської пропаганди і не вносила до своєї програми жодних поправок з 1996 р. (над архаїчністю ККЕ іронізував Славой Жижек, виголосивши про неї скандальні слова «партія тих, хто все ще живий лише тому, що забув померти»). Час для грецьких компартійців застиг, тоді як СІРІЗА намагається оперативно (хай часто непослідовно та суперечливо) реагувати на виклики поточного моменту. Ба більше, ККЕ настільки не визнає специфіки кожного історичного моменту, що навіть заходилася переписувати виданий у 1991 р. перший том історії партії (1918-1949 рр.), щоб виправдати свої нинішні політичні ізоляціонізм і сектантство шляхом оголошення причиною поразки комуністів у громадянській війні 1946-1949 рр. політику широких і народних фронтів.

Ще у 2012 р. багато оглядачів підтримувало думку, що за умов консолідації сил «лівіше ПАСОК» — ККЕ, СІРІЗА, АНТАРСІЯ і, можливо, ДІМАР — їх перемога на парламентських виборах була б гарантована. Однак Компартія виявилася непохитною до будь-яких слів Коаліції радикальних лівих про «єдиний робітничий фронт»; навпаки, вона з злорадним нетерпінням чекає провалу «резервної сили капіталу» (як вони називають СІРІЗА). Цим компартійці лише більше роздратували позапартійну ліву громадськість, яка вбачає в подібній політичній стратегії безвідповідальність та недолугість ²⁰ . На перемогу СІРІЗА у 2015 р. Компартія відповіла прогнозованим засудженням «дрібнобуржуазного радикалізму», зваливши під цим поняттям в одну купу Коаліцію радикальних лівих, «Незалежних греків» і «Золотий світанок».

Хто лівіше? АНТАРСІЯ та анархісти

Проте грецька лівиця не зійшлася клином на СІРІЗА та ККЕ. У Греції взагалі існує велика кількість партій ²¹ . При бажанні навіть у лівих колах можна віднайти такі екзоти, як маоїстська Організація за реконструкцію комуністичної партії, відома своєю критикою «неогітлерівського російського режиму». На перший погляд звідси може здатися, що це вигідно відрізняє її від розповсюдженого серед деяких західних лівих прикрого «розуміння Путіна», але варто лише ознайомитися зі скромною англомовною веб-сторінкою цієї дрібної групи, щоб зрозуміти — вона схибнута на поясненні всього (у тому числі терактів 11 вересня 2001 р.) «російською змовою» вселенських масштабів. Наприклад, ці нібито «маоїсти-ходжаїсти» підтримують розгони грецьким урядом демонстрацій: адже в особі вчителів, медиків та робітників страйкує не пролетаріат, а «державна бюрократія, найзаскорузліша сила суспільства, виплекана фашистською Віссю» (мається на увазі не країни Осі з Другої світової, а Росія, Китай та Іран).

Але перейдімо до тих організацій, які беруть помітну участь у масових соціальних протестах і можуть стати альтернативою Коаліції радикальних лівих. Безпосередньо «зліва» від СІРІЗА розташовується АНТАРСІЯ (ΑΝΤ.ΑΡ.ΣΥ.Α, чудернацький англійський переклад назви якої «Anticapitalist Left Cooperation for the Overthrow» останнім часом передають як «Фронт грецьких антикапіталістичних лівих»), яка теж включає троцькістів, маоїстів, радикальних екологів та відколи від ККЕ, та, на відміну від більш відомої ліворадикальної коаліції, повністю визначає себе як «революційно-соціалістична». Якщо акронім СІРІЗА відповідає однойменному слову «СІРІЗА» — «до кореня», то «антарсія» означає «бунт».

АНТАРСІЯ була заснована 22 березня 2009 р. у Афінах десятком організацій, що раніше входили до двох коаліцій — Радикального лівого фронту (МЕРА, з 1999 р.) та Об’єднаних антикапіталістичних лівих сил (ЕНАНТІЯ, з 2007 р.):

- Альтернативні екологісти (Коаліція екологістів та альтернативних груп, відроджена однойменна радикально-екосоціалістична організація, що існувала у 1989-1993 рр.),

- Ліва антикапіталістична група (АРАС, заснована під впливом ідей маоїзму та структуралістського марксизму),

- Ліва група (відкол від АРАС),

- Ліве перегрупування (маоїзм, структуралістський марксизм),

- Нова ліва течія (НАР; марксизм-ленінізм, екосоціалізм; створена у 1989 р. здебільшого з колишніх членів комсомолу тенденція навколо Костаса Каппоса, яка відкололася від Компартії Греції після входження тої до спільного з «Новою демократією» уряду),

- Молодь комуністичного визволення (нинішня «молодіжка» Нової лівої течії).

- Революційний комуністичний рух Греції (ЕККЕ; маоїстського спрямування),

- Організація комуністів-інтернаціоналістів Греції-Спартак (ОКДЕ-Спартак; троцькізм; секція Возз’єднаного Четвертого Інтернаціоналу),

- Соціалістична робітнича партія (СЕК; посттроцькізм у версії Тоні Кліффа; найбільша після британської секція Інтернаціональної соціалістичної тенденції).

Передвиборна кампанія АНТАРСІЯ була сконцентрована на програмі, яка намагалася дати відповідь на економічну кризу в інтересах робітництва. Основні «поточні» її вимоги наступні: націоналізація під робітничим контролем (банківської сфери та основних галузей господарства, попередньо приватизованого соціального сектору, компаній, що закриваються чи звільняють робітників), роззброєння поліції, повні політичні та соціальні права для мігрантів, екосоціалістичні заходи для захисту навколишнього середовища, мінімальна зарплата на рівні 1400 євро, 35-годинний робочий тиждень. Останнє для європейських антикапіталістичних лівих, звісно, не надто радикально — адже вимоги 30-годинного робочого тижня висуваються не лише анархо-синдикалістами, а й, наприклад, «Червоно-зеленою коаліцією» у Данії. Проте не варто забувати, що греки, всупереч популярним ідеологічним міфам про їх «лінощі», працюють у середньому 42,2 години на тиждень — більше, ніж громадяни будь-якої іншої країни Євросоюзу (за даними ОЕСР, за рік греки працюють у середньому 2100 годин проти 1400 в інших країнах-членах) ²² .

Якщо на місцевих виборах у 2010 р. АНТАРСІЯ одержала 1,8% голосів, то на перших парламентських виборах 2012 р. вона покращила свій парламентський результат 2009 р. більш ніж утричі і зібрала 1,19%. Бар’єр у 3% вона подолала на острові Лефкадас біля західного узбережжя. На наступних виборах 2/3 її виборців проголосували за СІРІЗА, підтверджуючи, що остання стала формою політичного представництва широких кіл радикальних лівих; щоправда, АНТАРСІЯ і не ставила собі за мету якийсь визначний електоральний успіх (ця сила загалом дотримується антиелекторалістської стратегії). Зате на місцевих виборах 2014 р. АНТАРСІЯ отримала рекордний для себе результат у 2,3% голосів.

Поза СІРІЗА та АНТАРСІЯ залишився «План Б», заснований Алекосом Алаваносом на ґрунті програми негайного розриву з Євросоюзом, та ще ряд ліворадикальних груп. Дві з них зі схожими назвами — Марксистсько-ленінська комуністична партія Греції та Комуністична партія Греції (марксистсько-ленінська) — є результатом розколу (1976 р.) маоїстської Організації марксистів-ленінців Греції, яка, у свою чергу, відкололась від ККЕ у 1964 р. у результаті радянсько-китайського розриву (із цього ж кореню проростає і КОЕ, маоїстська компонента СІРІЗА). Незважаючи на спільне походження, ці маоїстські партії були лютими ворогами, доки на виборах 2012 р. не об’єднались у єдиний список. Схоже, об’єднавчі тенденції у грецьких лівих обійшли лише заскорузлих сектантів з ККЕ.

Окремо стоять анархісти, які у Греції теж мають багату традицію. Причому вже на світанку своєї історії грецький анархізм був доволі строкатим і неоднорідним: його діячами були і селянський ватажок Марінос Антипас, і вбивця короля Алекос Схинас, і організатори синдикалістського робітничого руху Константинос Сперас і Янніс Тамтакос. Останній помер у 2008 р., не доживши кілька днів до свого сторіччя і не побачивши нового сплеску анархістської активності, поштовхом до якого стало вищезгадане вбивство поліцейським Александроса Григоропулоса наприкінці того ж року. Анархістські «чорні блоки» на демонстраціях і в сутичках з поліцією супроводжували кожен етап протестів, що розгорталися у Греції від початку кризи, про що оперативно повідомляв російськомовний блог http://onthegreekriots.livejournal.com (нині не активний, останні дописи стосувалися боротьби проти спроби влади закрити грецьку «Індімедію» навесні 2013 р.).

Однак інсурекціонізм («повстанський анархізм»), що домінує на анархістській сцені сучасної Греції, мало сприяє її організованості. У своїх крайніх формах він змикається зі згубною тактикою терору, яку практикують такі ультраліві організації, як «Революційні осередки», «Змова вогняних осередків» і «Революційна боротьба» (утім, їх теракти здебільшого обходяться без жертв і жодна з них не сягнула розмаху «Революційної організації 17 листопада»; осторонь стоїть відверто провокативна «Секта революціонерів», яка вбила журналіста Сократіса Гіолатіса, сайт якого збирав документи про корумпованість багатьох грецьких політиків та управлінців).

З іншого боку, саме анархо-синдикалісти та автономи, об’єднані в «Антиавторитарну дію», були радикальним крилом низового протесаного руху, здійснивши чимало окупацій та інших актів прямої дії, а вуличні антифашисти протистояли посиленню неонацистських бойовиків з «Золотого світанку». Хоч у цих анархістів, звісно, відмінне від СІРІЗА бачення революційного процесу та участі в парламентській політиці, та вони розуміють, що вороги у них спільні: капіталізм та ультраправі. До того ж, Коаліція радикальних лівих займає чітку позицію проти державного авторитаризму й неодноразово захищала анархістів і взагалі людей, яких судили за бійки з поліцією. До партії близька Мережа за соціальні та політичні права, яка захищає права усіх, кого переслідують (у тому числі «міських партизан»). Алексіс Ципрас особисто втрутився в справі ув’язненого молодого анархіста Нікоса Романоса, оголосив голодування за можливість здобути вищу освіту, яке тривало цілий місяць ²³ .

Після приходу СІРІЗА до влади Компартія Греції, АНТАРСІЯ та вуличні радикали складуть ліву опозицію. Вони будуть критиками кабінету Ципраса (ще у 2012 р. АНТАРСІЯ підтвердила, що буде спільно із СІРІЗА вести класові бої проти капіталу, але не захищатиме її уряду: вона підтримуватиме прогресивні кроки і протистоятиме щонайменшому відступу; ККЕ та анархісти будуть ще більш непримиримими), але тиск з їхнього боку вкрай важливий для виконання урядом СІРІЗА його власної програми, недопущення зсуву його курсу вправо та відвертих компромісів з експлуататорами. Як пише «Ксекініма», місцева секція Комітету за робітничий інтернаціонал: «І, незважаючи на те, що керівництво СІРІЗА рухається вправо і шукає компроміс з силами ринку на міжнародному рівні, можливо, що вони змінять свою політику вліво під тиском масового руху».

Як усі перестали боятися і полюбили СІРІЗА

Завдяки електоральному успіху 2012 р. СІРІЗА стрімко перетворилась з одного з другорядних на одного з найвагоміших членів Партії європейських лівих. А Алексіс Ципрас став чи не головною грецькою сенсацією ²⁴ і зіркою європейських лівих кіл. Він здійснив турне до Берліна та Парижа, причому в Німеччині його вітала партія «Ліві», але увагу приділили ще й соціал-демократи із «зеленими», а до Франції він прибув на запрошення не Нової антикапіталістичної партії, яку з СІРІЗА ріднять і формат, і досвід співпраці, а Французької комуністичної партії, яка раніше виявляла мало інтересу до грецького «новолівого» об’єднання.

На підтримку СІРІЗА виступили не лише її безпосередні партнери за Партією європейських лівих, але й низка інших закордонних комуністичних та лівосоціалістичних сил. Зокрема, найбільша міжнародна троцькістська організація — Возз’єднаний Четвертий Інтернаціонал — виступила із відозвою «Майбутнє робітників Європи вирішується у Греції», закликавши весь міжнародний робітничий рух, усіх, хто розділяє ліві ідеали, підтримати СІРІЗА:  «Спротив греків — це наш спротив, їх боротьба — наша боротьба… Але найкращою формою солідарності з грецьким народом є наслідування їхньому прикладу в усіх країнах шляхом розвитку та координації спротиву проти нелюдської політики економії та руйнування. Це саме те, чого відповідальний за кризу капітал боїться: розширення боротьби!» ²⁵ .

Не залишилися осторонь і ліві соціал-демократи. Покійний Тоні Бенн, який протягом 51 року був головним парламентським трибуном лівого крила лейбористської партії у Британії, надіслав наступні рядки: «Греція — колиска демократії та цивілізації. Політика «Трійки», що впроваджується старими партіями істеблішменту (ПАСОК та НД), руйнує в Греції і демократію, і цивілізацію. Разом вони руйнують підвалини європейської системи соціального захисту. Я хотів би засвідчити політичну, моральну та підтримку СІРІЗА — політичній силі, що бореться з корумпованою двопартійною системою влади та заходів економії, нав’язаних грецькому народу банкірами «Трійки»».

Етьєн Балібар, Венді Браун, Джудіт Батлер та Гаятрі Чакраворті Співак підписались ще черговим зверненням на підтримку СІРІЗА: «Ми виступаємо проти міжнародного тиску на народ Греції з метою поступки його народним суверенітетом на користь Європейського Союзу, що аж до сьогодні відтворює та посилює соціально-економічну нерівність у Європі та проявляє внутрішньоєвропейський расизм через дискримінаційне економічне регулювання та міри жорсткої економії. Ми відзначаємо, що грецька лівиця (СІРІЗА) озвучує права на працю та освіту, опираючись тій неоліберальній політиці, що збільшує прекаризацію праці, перетворює безробіття на норму, руйнує системи соціального захисту, охорони здоров’я та освіти, знищує умови самого економічного виробництва»

Схожу, але більш детальну петицію «Підтримай грецьку лівицю заради демократичної Європи!» підписали Джорджо Агамбен, Тарік Алі, Ельмар Альтфатер, Ален Бадью, Етьєн Балібар, Мішель Леві, Жан-Люк Нансі, Тоні Негрі, Жак Рансьєр та інші визначні ліві інтелектуали Заходу, чимало з яких перебувають у полеміці щодо багатьох інших проблем. У ній наголошується: «В усіх країнах відбувається конфлікт між двома політично та морально протилежними Європами: одна обдирає народи заради добробуту банків, інша ж втілена у колективній боротьбі за достойне життя для всіх». У ролі «важкої артилерії» виступав словенський філософ Славой Жижек, котрий неодноразово приїздив на з’їзди СІРІЗА та виступав разом із Алексісом Ципрасом, розповідаючи в своєму стилі артиста розмовного жанру заяложені жарти. В останній своїй статті на підтримку СІРІЗА (2015 р.) з американського соціалістичного журналу «In These Times» Жижек зазначає: «В основному нам пропонують лише вибір між двома партіями правого і лівого центру, чиї програми майже не відрізнити. Однак вибори в Греції 25 січня — це зовсім інший випадок: цього разу перед греками стоїть дійсно реальний вибір: з одного боку істеблішмент, а з іншого — радикальна ліва коаліція СІРІЗА. У такі моменти, коли раптом виникає реальний вибір, істеблішмент і починає панікувати, змальовуючи який соціальний хаос, злидні й насильство спричинить неправильний вибір виборців».

У 2015 р. коло знаменитостей, які вітали перемогу СІРІЗА розширилося — від економіста Томаса Пікетті до актора Г’ю Лорі. Однак у СІРІЗА з’явилися й найнесподіваніші самозвані «друзі» та «союзники». «Якби я був греком, була б спокуса проголосувати за марксистів», — пише, наприклад, консервативний журналіст і біограф Маргарет Тетчер Чарльз Мур. Новину про лідерку французьких неофашистів з Національного фронту Марін Ле Пен, яка, незважаючи на діаметрально протилежну з грецькими лівими ідеологію, тішилася перемозі СІРІЗА як «ляпасу Євросоюзу», з радістю підхопили ті, хто всерйоз вірить в «право-лівий альянс проти об’єднаної Європи» — як прибічники конструювання такої химери, так і ліберальні опоненти. І ті, й інші ігнорують те, що Коаліція радикальних лівих і Національний фронт представляють полярні альтернативи того, куди може розвиватися Європа — до більшої низової демократії й перспективи «Соціалістичних Штатів Європи» чи до ксенофобських, поліцейських, тиранічних режимів у національних державах.

Болючі питання: Греція, Росія, Україна

Тут одразу слід розвіяти популярний стереотип, сформульований у заголовку, під яким виходять новини про грецькі вибори на українських сайтах: «Парламентські вибори в Греції виграла проросійська партія». На жаль, це, мабуть, єдиний «факт» про СІРІЗА, відомий і цікавий більшості вітчизняних журналістів, мета яких — «звести усі протистояння в галактиці до питання за Росію / проти Росії», як слушно зазначав активіст української «Лівої опозиції» Віталій Дудін: «Такий провінціальний підхід нагадує офіційну пропаганду Росії але зі знаком мінус: там теж усі сили розглядаються під кутом “вороги / друзі Росії”… В усякому разі, голосують за СІРІЗА не тому, що вона має, скажімо так, м’яку позицію щодо Росії, а тому що вона має жорстку позицію проти жорсткої економії» (а от радість російських провладних ЗМІ добре прокоментував Ілля Будрайтскіс на «Відкритій лівій»: «Прокремлівські медіа, як уже можна помітити, охоче приєдналися до захватів з приводу перемоги SYRIZA. Треба думати, що для них це не більше, ніж новий головний біль для Ангели Меркель. Але хіба сувора економія по-європейськи сильно відрізняється від її російської версії?»).

Тепер що ж стосується грецької сторони. Спершу справжні факти. Так, новий грецький уряд вустами альтернативного міністра з європейських зв’язків Нікоса Хунтіса уже заявив, що не згоден з накладенням на Росію нових санкцій з боку Євросоюзу (як, до речі, і австрійський уряд). Так, в коммюніке Ради глав МЗС країн ЄС враховані всі поправки Греції, у тому числі прибрана вимога запровадити нові санкції проти Росії. І так, першим дипломатом, з яким після перемоги на виборах зустрівся Алексіс Ципрас, був посол РФ. Так, Путін поздоровив Ципраса з перемогою на виборах. (Щоправда, що в цьому такого? Це загальноприйнята світова практика — поздоровляти одне одного. Ще лідера СІРІЗА привітав, наприклад, Барак Обама, пообіцявши, що США тісно співпрацюватимуть із Грецією).

Незгода уряду Ципраса з режимом санкцій пояснюється передусім цілком прагматичними міркуваннями — адже у Греції санкції, запроваджені Москвою у відповідь на європейські, справді помітно вдарили по сільськогосподарським виробникам, котрі й так переживають не кращі часи (Маноліс Глезос минулого року навіть надіслав листа Путіну, благаючи його скасувати російські санкції). Окрім того, чимало оглядачів уже відзначили, що для уряду Ципраса питання санкцій може стати у переговорах з керівництвом ЄС і Німеччиною не більше ніж козирем, який той здасть, щоб виторгувати в обмін поступки щодо списання зовнішнього боргу Греції.

Любителям конспірологічних пошуків «рук Москви» на Заході буде цікаво дізнатися, що насправді виграш СІРІЗА вже зіграв проти інтересів російського капіталу. Оскільки СІРІЗА скасовує приватизацію державного майна, руйнуються плани ВАТ РЖД («Російська залізниця»), яке планувало поживитися з розпродажу державної власності, придбавши залізничну компанію TrainOSE, оператор обслуговування рухомого складу ROSCO та ексклюзивне право на користування портом Салоніки до 2051 р. Причому «проєвропейський» уряд «Нової демократії», який оголосив тендер з приватизації у 2014 р., не мав нічого проти продажу цього стратегічного об’єкту російській стороні.

Тим паче СІРІЗА не вирізняється якоюсь специфічною «проросійськістю» на тлі іманентної русофілії грецького політикуму, що історично відрізнявся приязним ставленням до «православних братів» (Росія допомогла Греції вибороти незалежність від Османської імперії, а перший президент Греції Іоанн Каподістрія до цього був міністром закордонних справ царя Олександра І). Високопосадовці Російської Федерації, в свою чергу, підтримували тісні контакти із представниками різних політичних сил Греції, особливо з правлячими «Новою демократією» та ПАСОК. Цілком ймовірно, що уряд цих політичних партій також би саботував санкції проти Росії, якби не був повністю залежним від Берліна і Брюсселя. Не забуваймо, що сумнівний коаліційний партнер СІРІЗА — партія «Незалежні греки», яка справді, поруч із «Золотим світанком», найбільш гучно вихваляє режим Путіна з усіх грецьких партій («The Economist» писав, що вождь АНЕЛ Камменос збирається змінити аббата Єфрема з Ватопедського монастиря у якості найбільшого грецького друга Росії), — створена колишніми членами «Нової демократії».

Характерно також, що особи, чиї заяви чи дії щодо підтримки сучасної Росії встигли наробити галасу, часто мають бекґраунд у соціал-демократичній ПАСОК. Алексіс Мітропулос (який говорив про «велику історичну роль», яку Росія стала знову грати за Путіна, в інтерв’ю РІА «Новості»), потрапив у СІРІЗА через ДІККІ — євроскептичний лівонаціоналістичний відкол від ПАСОК. Дімітріс Константакопулос, який підтримує контакти з одіозним ультраправим ідеологом Олександром Дугіним (і пише, нібито Євросоюз вготував Україні роль «гігантського поля для експериментів “Монсанто” та масового джерела білої плоті (sic!) для будинків терпимості Західної Європи»), працював не лише  журналістом у Москві, а й у команді прем’єра від ПАСОК Андреаса Папандреу. Новий міністр закордонних справ Нікос Котціас, викладач університету Пірею, у якого той самий Дугін колись читав лекцію про «геополітику Росії» (щоправда, сам Котціас і його університет відкидають, що запрошували цього вже колишнього директора «Центру консервативних досліджень»), був одним із ключових зовнішньополітичних радників Йоргоса Папандреу-молодшого. При цьому сайт EUobserver характеризує Котціаса (який отримав наукову ступінь у Німеччині, захистивши дисертацію про євроінтеграцію) як дуже «проєвропейський і дружній до Німеччини вибір» (на відміну від його більш євроскептичних заступників по МЗС — ветеранки комуністичного опору «чорним полковникам» Надії Валавані та Нікоса Хунтіса, який став «більш проєвропейським час свого євродепутатства у Страсбурзі»).

Не забуваймо і про внутрішню неоднорідність СІРІЗА. Якщо багато вихідців із старої комуністичної традиції, а особливо колишні члени ПАСОК і ДІККІ, охоче послуговуються «лівопатріотичною» риторикою і мають «антиімперіалістичне» бачення світової політики (де імперіалізм буває тільки західним), то троцькісти з «Коккіно» чи ДЕА та нові ліві, які прийшли з соціальних рухів, мають іншу політичну культуру, послідовно інтернаціоналістичні й антинаціоналістичні погляди та намагаються більш комплексно розібратися у закордонних подіях. Статіс Кувелакіс у своєму інтерв’ю підтверджує, що розбіжності щодо міжнародних питань, як-от оцінка ситуації на Кіпрі чи в Україні, існують усередині «Лівої платформи», не кажучи вже про партію загалом.

Дійсно, багатьом грецьким лівим бракує розуміння ультрареакційного характеру маріонеткових «ДНР» і «новоросій», підтримка яких перекреслює будь-які антифашистські і антивоєнні інтенції, і це варто було б роз’яснити, але доводиться погодитися, що «традиційна (і часто виправдана) звичка європейських лівих не довіряти повідомленням мейнстрімних ЗМІ та фактична відсутність організованої української лівиці, яка могла би стати комунікатором з європейськими новими лівими, аж ніяк не полегшує це завдання».

Ті ж критичні марксисти у складі СІРІЗА, які намагалися проаналізувати нашу ситуацію з різних сторін, не мають ілюзій щодо політики Кремля (природно, що уряд Яценюка-Порошенка з його готовністю урізати все і вся заради кредитів МВФ, заяви на кшталт «радянська інвейжн Німеччини» та справжні неонацисти з «Азова», у них теж не викликають симпатій). Скажімо, новий міністр фінансів Яніс Варуфакіс свого часу голосував проти присудження Путіну звання почесного доктора Афінського університету через злочини його режиму, але у своєму блозі назвав Україну «полем бою між російським індустріальним неофеодалізмом, амбіціями Державного департаменту США та новою політикою «розширення життєвого простору» Німеччини».

Можна (і потрібно) скільки завгодно дорікати грекам, що вони дивляться на путінську Росію крізь рожеві окуляри — але спершу слід зняти власні, коли дивишся на МВФ чи НАТО. Українські ЗМІ обурюються, чому греки не розуміють страждань українців, але самі зовсім не хочуть зрозуміти греків. Так от, якщо українці безпосередньо страждають від імперіалізму Росії, мешканці Латинської Америки — від імперіалізму США, то для греків імперіаліст №1 — Німеччина Ангели Меркель, яка перетворила Грецію в рамках ЄС на напівколонію, позбавивши економічної та політичної самостійності (причому цю ж грецьку модель периферійної залежності від ЄС готовий виконувати нинішній український уряд). У сучасній капіталістичній Росії ж греки за інерцією часто-густо бачать «продовження СРСР», а не одну із імперіалістичних потуг. Свою роль у цьому відіграє й погане інформування про ситуацію на пострадянському просторі, і чутливість до антифашистських маркерів, які лицемірно намагається апропріювати російська пропаганда — де ж бо ще скипати гнівом, чуючи від неї про «неонацистський переворот» і «хунту», як не в Греції, яка пережила справжню фашистську хунту.

Та з іншого боку — хто як не греки, мають дивуватися тому, чому українці, обурені злодійським урядом, поліцейською державою, нестачею демократії, соціальною несправедливістю, бідністю, виходили над масові протести під прапорами ЄС, які своїх демонстраціях греки, розгнівані схожими речами, зазвичай спалюють (ще більшою загадкою для них буде, як пояснити толерування у демократичному протесті ультраправих), «Українці плекають надію потрапити до Європи, якої вже немає. Демократичність, прозорість і соціальність — це те, з чим зараз Європа має все більше й більше проблем», — розвіює політолог Теодором Пападопулос єврооптимізм, яким греки вже «перехворіли».

Як зазначає Іван Овсянніков з Російського соціалістичного руху: «Що спільного між Україною та Грецією? Набагато більше, ніж можна подумати. Обидві країни пережили тривалий період потрясінь, викликаний соціально-економічною кризою, бідністю і зовнішньої залежністю. Ні грекам, ні українцям не потрібно пояснювати, що таке приватизація, розвал промисловості, деградація цілих регіонів, борговий тягар і неоліберальні «реформи», що ведуть до масових скорочень, заморожування зарплат і пенсій, зростання цін, комерціалізації соціальної сфери і т.д. І в Україні, і в Греції реалізовувалися руйнівні програми МВФ, і та, і інша опинилися під п’ятою «великих держав» і рабськи залежних від них місцевих олігархів. Українцям, як і грекам, добре знайомі жага демократії, запах палаючих покришок і гіркий смак зради».

Та, на жаль, поки трудящі класи Греції та інших країн Євросоюзу стають на боротьбу проти неоліберальної політики «жорсткої економії», в Україні вона продовжує вважатися беззаперечною догмою, а соціально-економічну проблематику, що лежить в основі програми СІРІЗА, намагаються старанно ігнорувати. Хоча інші цілі СІРІЗА, які перераховує високопоставлена членкиня партії Зоя Константинопулу, добре знайомі українцям, бо постійно артикулювалися під час протестів на Майдані: судова реформа, прозорість і підзвітність чиновників, викорчування корупції, міцно вкоріненої в політичному житті, скасування міністерської недоторканності, демілітаризація сил МВС та розформування сумнозвісних спецзагонів поліції.

Тому досвід СІРІЗА був б корисним і в Україні, та вітчизняні «експерти» будуть лише лякати нас «новими друзями Путіна з Афін» (на жаль, і з числа зарубіжних «друзів України», схоже, тільки найбільш опозиційний депутат Держдуми Ілля Пономарьов радив українцям уважно придивитися до майбутніх подій у Греції). Натомість уряд братиме кабальні кредити, щоб розплатитися за попередні кредити, і нав’язуватиме нам «непопулярні реформи» — достоту те саме, що було у Греції за попередньої влади. Адже під час капіталістичної кризи, що триває з 2008 р., Греція стала лабораторією для тестування неоліберального «антикризового менеджменту», подібно до того, як Латинська Америка була першим випробувальним майданчиком неолібералізму у 1970-90-х роках. На ці ринково-фундаменталістичні експерименти латиноамериканські народи зрештою відповіли посиленням масових лівих рухів та електоральною перемогою лівоорієнтованих сил у більшості країн регіону; звісно, грецькі трудящі теж не хотіли бути піддослідними кроликами. І вони повстали — спершу на своїх робочих місцях, на вулицях і площах, а тепер голосуванням за Коаліцію радикальних лівих.Чи виправдає СІРІЗА покладені на неї надії і завдання, чи навпаки, провалиться і лише посилить європейську правицю, а чи може, Греція (як «слабка ланка» європейського капіталізму за ленінським визначенням) запустить революційний процес на міжнародному рівні — покаже майбутнє. А в Україні, де «олігархізація, корупція та уникнення від оподаткування мають ще відвертіші форми», стоїть задача створення потужної справжньої лівиці, яка була би класовим голосом робітників, профспілок і соціальних рухів хоча б у тій мірі, якою ним стала Коаліція радикальних лівих у Греції.

Читайте також:

Хунта чёрных банкиров (Денис Горбач)

Демократія проти міфології: битва на площі Синтагма

Як СІРІЗА перестала хвилюватись і полюбила статус-кво (Гіоргос Сувліс, Леандрос Фішер)

«Золотий світанок», 1980–2012. Шлях неонацистів до парламенту (Августин Зенакос)

Теодор Пападопулус: «Українці плекають надію потрапити до Європи, якої вже немає» (Альона Ляшева, Теодор Пападопулус)

Notes:

1. У 1942 р. партизани ЕЛАС успішно співпрацювали з ЕДЕС і британськими командос у підриві мосту Горгопотамоса, але цей випадок залишився винятком. ↩

2. Археомарксисти – представники течії, близької до троцькізму, що одержала назву від журналу «Архіви марксизму». ↩

3. У грецькій політиці традиційно присутні багато людей зі спорту; нині серед них є Софія Сакорафа, євродепутатка від СІРІЗА, куди вона перейшла через незгоду з підтримкою ПАСОК заходів жорсткої економії. ↩

4. Згодом, у 1985 р., голосами лівих у парламенті шанованого за свою чесність Сардзетакіса оберуть президентом Греції, але на цьому посту він запам’ятається насамперед недолугою спробою реставрувати монархію. ↩

5. Термін «чорні полковники» використовувався у радянських джерелах; у західних замість нього вживають здебільшого «режим полковників», а у грецьких – просто «Хунта». ↩

6. Всупереч розповсюдженому уявленню, сиртакі – не старовинний танець; його було придумано для фільму «Грек Зорба» у 1964 р., а музику написав композитор-комуніст Мікіс Теодоракіс, який був ув’язнений режимом «полковників». ↩

7. Повоєнній Греції добре відомі як протести молоді, так і поліцейський терор у відповідь на них; свідчення цьому – довгий список мучеників молодіжних рухів, починаючи від Сотіріса Петруласа, лівого студента, вбитого поліцейськими після демонстрації проти «королівського перевороту» 1965 р., та Костаса Георгакіса, який у 1970 р. здійснив самоспалення на знак протесту проти диктатури «полковників». ↩

8. Греція була включена до НАТО разом із Туреччиною у 1952 р. у рамках курсу, проголошеного «доктриною Трумена». У 1974 вона вийшла з військової організації НАТО, оскільки під час Кіпрської кризи була на грані війни з іншим членом НАТО, Туреччиною. Назад до членства у всіх структурах НАТО її повернув уряд «Нової демократії» лише у 1980 р. ↩

9. Але це таїло і потенційні загрози: якщо раніше за СІРІЗА голосували люди стійких ліворадикальних чи лівосоціалістичних переконань, то з цього моменту частина виборців голосувала за неї як за альтернативу, але при цьому не поділяла ідейно-політичних позицій. ↩

10. Церковна ієрархія у Греції загалом дуже консервативна, хоч є і протилежні приклади – у роки війни у лавах комуністичної антифашистської армії ЕЛАС воювали православні священники (Дімітріос Холевас, ігумен Герман), а митрополит Йоаким увійшов до її «гірського уряду»; після війни вони всі постраждали від гонінь з боку правого режиму. ↩

11. Вибори 2014 р. до Європарламенту стали першими, на яких СІРІЗА вийшла на перше місце, випередивши «Нову демократію». Один із шести депутатів від грецьких лівих, Дімітріос Пападімуліс, став віце-президентом Європарламенту. ↩

12. Найближче до нього підійшов Ліво-зелений рух у Ісландії, котрий на виборах 2009 р. отримав більше 20%, впритул наблизившись до найкращого результату лівосоціалістичного «Народного альянсу» у 1978 р. Однак треба розуміти і те, що Ісландія, розташована на крайній півночі Європи, теж сильно постраждала від кризи, як і Греція на південному її кінці – з тією лише поправкою, що неймовірну банківську бульбашку в Ісландії до кризи 2008 р. розхвалювали ті самі «експерти» з провідних фінансових видань, котрі дорікали грекам за «соціалізм». Фінансовий колапс призвів у Рейк’явіку до локальної «революції каструль» (в ісландській столиці з населенням трохи більше 100000 бунтувало 10000, а поліція використала проти них сльозогінний газ вперше з часу протестів проти створення НАТО у 1949 р.), падіння правого уряду, написання нової конституції самими громадянами та формування у результаті нових виборів урядової коаліції, у котрій Соціал-демократичний альянс та Ліво-зелений рух отримали порівну міністерських посад. Щоправда, надії, покладені ісландцями на ці партії, не надто виправдалися – результатом цього розчарування стало падіння рейтингу «ліво-зелених» до 8% і феноменальний успіх Йона Гнарра – коміка і провокатора, котрий не боїться називати себе «анархо-сюрреалістом» і від душі тролити політичну систему країни. Зі своєю відверто гумористичною «Найкращою партією» він впевнено переміг на виборах мера Рейк’явіка. ↩

13. Вони були оголошені, коли грецький парламент 29 грудня 2014 р. з третьої спроби провалив голосування за кандидата консерваторів, колишнього «вовка з Волл-Стріт», Димаса в якості нового президента. ↩

14. «Жахлива коаліція» (Monstruoasa coaliţie) – у середині ХІХ ст. альянс прогресивних лібералів і консервативних поміщиків, опозиційний авторитарному правителю Об’єднаного королівства Валахії та Молдавії; названий так через те, що він об’єднав, здавалось би, несумісні політичні сили. ↩

15. «Незалежні греки» також хотіли протягнути в уряд лідера своїх сателітів – християнських демократів, – скандально відомого гомофобним коментарем у Твіттері щодо одностатевого шлюбу прем’єр-міністра Люксембургу, але його кандидатуру СІРІЗА рішуче заблокувала. ↩

16. Для детальнішого ознайомлення з характером фінансової та економічної кризи неоліберального капіталізму в Греції та решті світу корисно переглянути грецькі документальні фільми «Катастройка» та «Боргократія». ↩

17. У кризовій Греції, де дуже гостро стоїть проблема безпритульності, 200000 помешкань лишаються порожніми, оскільки забудовники не можуть їх продати. ↩

18. Цікаво, що область стародавньої Спарти, Лаконія, на останніх виборах продемонструвала найвищу підтримку «Золотого світанку» (як і ПАСОК) з усіх грецьких регіонів. ↩

19. Оскільки «Золотий світанок», як і більшість європейських ультраправих і правопулістських партій від «Національного фронту» до «Йоббіка», вбачає в путінській Росії дружній правоавторитарний режим, він підтримує кремлівську трактовку української кризи, анексію Криму та російське втручання на Сході України. ↩

20. Міжнародна марксистська тенденція, яка по всьому світу орієнтується на ентризм (вступ своїх активістів) до «масових партій, вкорінених у робітничому класі», у Греції вчасно розпізнала, що робітники переорієнтувалися на СІРІЗА і закликала членів ККЕ схаменутися: «Рядові активісти партії та грецький комсомол повинні вимагати від партії повернутись на шлях справжнього ленінізму та висувати вимоги створення робітничого уряду лівих на основі соціалістичної програми, слідуючи тактиці єдиного фронту робітничих організацій». ↩

21. Так, провокативну назву «Тирановбивці» носила одна з партій, відсторонених від виборів 2012 р., на які зате пішла партія з назвою «Я не платитиму». Не допустили на вибори і партію 83-річного пенсіонера Мільтіадіса Цалазідіса, назву якої не будемо наводити через те, що у ній аж 25 слів. ↩

22. Брехню про «райське життя» греків полюбляють ледь не всі мейнстримні політики та медіа, у тому числі в Україні. Так, ще нещодавно палкий провідник неоліберальних реформ Тігіпко, приписавши грекам «найкоротший робочий час у Європі» та «найменшу продуктивність праці» (остання у Греції вища, ніж у майже всіх нових центральноєвропейських членах ЄС, за винятком, звісно, Словенії), тут же додав: «Соціалізм завжди обходиться занадто дорого. Але розставатися з ним багато хто не бажає. Це більш ніж актуально і для України». ↩

23. Дуже показова історія цього вихідця з ліволіберальної родини середнього достатку: він був другом дитинства Александроса Григоропулоса, вбитого у нього на очах поліцією. Пережите штовхнуло Нікоса Романоса на шлях збройної боротьби проти держави. У 21-річному віці він був засуджений за «екси» банків до 16 років тюрми. ↩

24. «Надію втілює чоловік, котрий ще нещодавно був їм не відомий, але зараз вважається кимось на кшталт героя; рятівник грецького народу від іноземної гордині та зверхності; людина, яка у ці важкі часи прибула на їх порятунок, щоб боротися за гордість еллінів. Ні-ні, зачекайте, це не Алексіс Ципрас із СІРІЗА. Це… Стівен Фрай», — так навесні 2012 р. починалася ледь не єдина із численних статей на сайті «Ґардіан» про Грецію, тема якої — не грецькі вибори: це греки влаштували овацію англійцю Фраю, котрий на дебатах у Лондоні, які транслювалися в афінському Акрополі на великому екрані, вимагав повернути до Парфенону мармурові статуї, хижацьки вивезені з Греції англійцями два століття тому. Хоча й у тому, що популярний комічний актор та письменник, який охоче захищає прогресивні суспільно-політичні позиції, взявся за повернення Греції її історичної спадщини, важко не побачити впливу грецьких соціальних рухів. ↩

25. В інтернаціоналу у Греції було дві секції: повноправна (ОКДЕ-Спартак, складова АНТАРСІЯ) і спостерігач («Коккіно», складова СІРІЗА). Перша відповіла на цю декларацію неабияким роздратуванням, побачивши у цьому документі загрозу для своєї роботи у рамках унітарного антикапіталістичного проекту АНТАРСІЯ, та розкритикувавши оцінку вимог СІРІЗА як «перехідних». ↩