Праворуч від центрального входу до українського парламенту в тіні молодої липи стоїть двометровий дерев’яний хрест із зображенням розп’яття, виконаним у майже натуральну величину. Вже більше ніж десятиліття під ним щодня в будь-яку погоду та пору року чатують віряни української православної церкви, що читають молитви, змінюють свічки в лампаді та просять Діву Марію про заступництво й захист від прийдешніх катастроф.
Євгеній Осієвський пробув на молитовному стоянні добу, щоб з’ясувати, звідки під будівлею Ради взялась християнська реліквія, хто за нею доглядає й від яких небезпек намагається таким чином всіх нас вберегти.
Окрім, власне, хреста, прикрашеного кількома невеличкими, завбільшки з долоню, репродукціями ікон, молитовний пункт складається з двох стільців, металевої шафи для теплих речей, лампади та легкого столика для читання. Під розп’яттям завжди лежать свіжі квіти — в цю пору року переважно хризантеми.
Чергування біля пам’ятки організовують парафіяни одного з київських монастирів, що вистоюють короткі — здебільшого по три-чотири години – зміни, перш ніж їх змінить наступний чатовий. Ми не запитували про їхні імена, лише про мету перебування під стінами Верховної Ради та історію виникнення сакрального місця в парку перед парламентом секулярної держави.
Вірянка, зміна 15:00—18:00:
— Це покаянний хрест, три рази обнесений довкола Києва. За Януковича його викинули були, але потім повернули. Він тут із благословіння преподобного старця Амфілохія Білоцерківського. Знаєте такого? Йому видіння було про те, що буде з Україною. Сказав, що повинні тут стояти постійно й читати молебень Пресвятій Богородиці. Що мало статися? А хіба не сталося? Майдан. Скільки людей повбивали! І з кожним разом гірше. Зараз коронавірус. Та ще з вакцинами цими. Не можна вакцинуватись під час епідемії. Потрібно два місяці, аби організм адаптувався. Ви ж молода людина, подивіться в інтернеті.
Амфілохій Білоцерківський (справжнє ім’я — Микола Федорович Трубчанінов, 1917—2011) — преподобний старець, священник, діяч православного руху, що активно боровся за права вірян ще за часів Радянського Союзу. Саме за це, за твердженням послідовників, 1959 року був засуджений до п’яти років позбавлення волі (вирок суду натомість посилався на формулювання «злісне хуліганство»). Більшу частину життя, за винятком служби в Червоній Армії за часів Другої Світової війни, проживав у селищі Борисівка Нікопольського району на Дніпропетровщині. 2002 року переїхав до Серафимівського чоловічого монастиря (Біла Церква), де прийняв чин ієросхимонаха[1] та прожив останні дев’ять років. Старець Амфілохій — досить відома та шанована особа серед вірян УПЦ. Вважається, що монах був наділений здатністю творити дива та передбачати майбутнє, а ще особисто ініціював відбудову кількох церков та сприяв цьому. Після звільнення з в’язниці Трубчанінов відмовився отримувати паспорт і протягом решти життя не голосував та не мав жодних офіційних документів.
Автобіографічна книга «Сила креста Христова» переповідає найвідоміші діяння старця, зокрема його чудодійний порятунок під час майже фатального нападу грабіжників: «Приезжий два раза всадил в грудь нож, но сердце не задел. А после этого горло стали перерезать. И вдруг слышу такой визг от ножа, которого ни на заводе, нигде не слышал. Нож стал скрежетать так, как будто ему подставили штык. Аж пищит. Вот тут, откуда-то, являются мне слова: "Не умру, но жив буду…"». Свідченням смирення та праведності Амфілохія вважається те, що, переживши знущання, він не став звертатись до правоохоронних органів, хоч добре знав нападників, власних односельчан. Благословіння на встановлення покаянного хреста Трубчанінов, вочевидь, дав у 2010-му чи на початку 2011 року. Перша згадка про пам’ятку, котру вдалось відшукати в мережі, датована квітнем 2012-го.
Вірянка, зміна 21:00—06:00
— Проти електронного концлагеря вже одинадцять років люди стоять. Багато законів було прийнято — про збір персональних даних, про біопаспорти. В Біблії, в Одкровенні Йоана Богослова, сказано, що буде на кінець світу поставлено всім начертаніє або на праву руку, або на лоб, без якого людина не зможе ні продавати, ні купувати. То єсть, як зараз розуміється, не буде налічних грошей, а буде через електронну систему. Воно зараз все входить в дію.
Може, вам дати щось вдягнути?
Якщо хочете, розкажу історію. Тут були приїхали з Росії, привезли ікону. Називається Кадимська. Оця [репродукція якої] справа на хресті, бачите? Привіз монах. Він зайшов увечері в храм і від ікони почув голос: «Вези мене в Київ, до Верховної Ради». На опрєдєльонний період — сімнадцяте, вісімнадцяте, дев’ятнадцяте вересня. Тоді саме приймався налоговий кодекс. А ікона велика. Вони взяли її в машину, привезли сюди. Приїхали через тиждень тою самою машиною. Забирати ікону, а в машину внести не можуть — вона не влазить ніяк. Ну, він каже, «значить, треба, щоб ще була тут». Поставили назад, через місяць він приїхав теж тою самою машиною, і вже спокійно забрали.
О 18:45 у Маріїнському парку вмикаються ліхтарі, працівник комунальних служб із садовим пилососом ходить попід деревами, здуваючи листя на низькі зміїсті купи. За пів години на газони повертаються діти і, артистично розкидаючи те саме листя над головою, вимагають, щоб батьки фотографували їх для соцмереж.
Нова пара чатових, що прийшли на молебень, продовжують розповідати про знамення, котрі трапились довкола розп’яття за минуле десятиліття. Наприклад, ребро зображеного на хресті Ісуса починало мироточити в особливо критичні, на їхні переконання, для країни дні.
Дві вірянки, зміна 18:00—21:00
— Це тут із Майдана був палаточний храм. Батюшка Олег із Ровенской області молився. А хрест остався. І молітвєнноє стояніє продовжується, люди приїзжають з усієї України й моляться тут — дощ, сніг. Круглиє суткі. А то буває приїзжають і для соборної молитви — по три, по п’ять, хто скільки буде.
Ікона «Призри на смирение» — там, [на хресті її репродукція] з лівої сторони. Оце [оригінал] в Ввєденському монастирі, тут недалеко. І на стєклі, значить, проявився образ Божої Матері. Точно як на ізображенії. Можна зайти в монастирь і побачити — там стоїть і та ікона, і що проявилося. Це ж чудо, ви понімаєте? Так що хлопці моліться.
— Старцы уходят уже. Кто нас будет окормлять? И будет голод, голод духовный. Слова Божего не услышат люди. Молодые люди не будут понимать этой жизни духовной. Что это тело? Шестьдесят-семьдесят лет проживем. А вечная жизнь? К ней надо стремиться. Душу надо готовить.
А теперь прививки! Если Бог сотворил человека для жизни, для радости, то нам никогда никаких прививок не делали. Причастье — чаша выносится в храме — вот это наша прививка. Прививка — это наш Христос. Тогда и вера, тогда и любовь. А нас отлучили этими прививками. Убили духовность…
— Це заражають людей! І подключат ці п’ять джи, і будуть вас убівать.
Переважна кількість парафіян, що беруть участь у молитовному стоянні, — жінки. Вночі вони присвічують собі ліхтариком, щоб бачити рядки акафісту[2] на сторінках вкладеного в папку з файлами молитвослову. Всього один раз за добу — о шостій ранку — на зміну до хреста приходить чоловік. Він відмовився з нами спілкуватись. Окрім цього, о будь-якій годині дня чи ночі до реліквії приходять, на самоті або парами, звичайні віряни, не закріплені в графіку чергування. Не минають місце й безхатьки, яких учасники стояння підгодовують. Один із таких прочан, що з’явився біля розп’яття між другою та третьою ранку майже годину розповідав, як продав душу дияволу «за десять миллионов долларов», перемежовуючи історію бентежними риторичними запитаннями («Вы знаете, чем отличается инженер, архитектор от того, кто создал небеса?») та розлогими цитатами з Євангелія від Матвія.
Кожного учасника молебню свого часу привела на це місце своя історія. Втім, вони нечасто погоджуються їх розповісти.
Вірянка, зміна 12:00 – 15:00
Ось на Михайла буде чотири роки, як я сюди ходжу. Не можу вже не прийти. Хочеться. Тут особе місце. Все одно люди моментами, але звертаються до Бога. А потім ці нечисті сили відводять. Будем надіятися, що Господь… крепче всіх. Нехай всіх людей приведе до покаяння — всіх, всіх, всіх. Простіть мене, що я плачу.
А то якось тоже було, льотчики тут летіли. Бачать — великий стовп вогнений до самого неба. Вони по координатах зафіксували, де це, і прийшли сюди. Оказалось, що це цей хрест. Вони падали й молилися до хреста цього. Навколішки падали. Це бачили люди. Не ми, віруючі. Нам мало, хто шо вірить, знаєте. А люди со сторони бачили, як льотчики цілували цю землю й цей хрест, бо бачили вогняний стовп до Господа від землі.
Всіх по болєзні і по скорбє Господь визиває. Знаєте, як кажуть, в царство небесне тільки узким путьом. Удобства ці нам всьо закривають і ці розкоші. Оце біда наша. Всіх нас Враг хоче взяти. Тільки удобствами, сказав. Більше нічим не можу взяти. От дивіться, як років п'ятнадцять-двадцять назад не було мобільних телефонів. Люди ж жили, общалися, так? А подивіться, що зараз, як швидко Господь взяв. Від старого до малого, від багатого до ніщого! Зараз мір дуже тяжкий настав. Оце мене дуже все безпокоїть. Так що не можу вам сказати і передати. А ще пішло це вакцинірування. Це страшно. Чіпірувати будуть людей. Начертаніє робити на лобі або на праву руку. Знаєте, Одкровення Йоана Богослова? Там про все це є. Як можна на людей надіти маски? Так внушити їм. Главне — надіти на людей, залякати їх. Підкорятися повинні, підкорятися. Кому вигодно? Мірове правітєльство… Антіхристу це вигодно. Слуги антіхриста це роблять. Борба з Христом йде скільки? Дві тисячі років. Зараз настало таке время, ісповєдніческе. Хто покине удобства і піде за Христом?
І ще таке відєніє було одній жінці. Її Амфілохій, ще як був живий, благословив тут стояти. В неї дочка вийшла замуж. Тринадцять років не було діток. А потім, як появилися дітки — одне, друге, третє. Вона каже: мама, йди вже, нехай хтось другий стоїть коло хреста, помагай мені. А вона каже: так мені тяжко, як же я покину хрест? Занепокоїлася. Це ж мені благословення. І, вона каже, я лягла спати, а раненько звоне мені дочка. «Мамо, мамочко, не кидай хрест, стій там до кінця». Каже: що дочінька случилось? «Мені приснився вночі сон. Дорога. По одну сторону кукуруза, а по другую — ліс. І голос такий: "В кукурузі тигри, в кукурузі тигри!"» А вона думає, коли це в кукурузі були тигри? Де це тут тигри в нас, на Україні? Коли — зирк — на ту сторону, де кукуруза, вони всі ідуть, ідуть, ідуть до дороги. Тигри! Таки вона побачила цих тигрів. Аж злякалася. А потом їй голос каже: «Не бійся, не бійся. Поки ці люди стоять в цьому лісі, доки ці тигри не вийдуть з кукурузи». «Я — зирк сюди. Мамо, а це ти стоїш там. І коло тебе стоять люди, моляться».
Ліхтарі вимикаються о 6:50. Парком знову починають сновигати двірники. Хмариться. О десятій під схожу на глазуровану нутрієву шапку будівлю Верховної Ради повернеться почесна варта.
* * *
За кілька днів я відвідую Введенський монастир, щоб побачити чудотворну ікону «Призри на смирение». Потрапляю до храму зранку, на свято Покрови, яке в цих стінах не зовсім по-християнськи скидається на фестиваль врожаю: на величезному столі перед амвоном височіє гора сезонних і не дуже плодів, овочів та принесених вірянами страв: від гарбузів до артишоку. Мені підказують, як дістатись до образу, але, зважаючи на вщент заповнену залу, я вирішую цього не робити й залишаюсь на кілька хвилин послухати спів хору. Весь цей час десь на межі поля зору мене відволікає ледве помітна деталь, яку я спершу навіть не можу сформулювати.
Раптом розумію: маски. Їх немає. На кілька сотень людей, що зібрались на службу, я нараховую всього п’ять чи шість масок, лише три з яких одягнуті на обличчя. Зате на зворотному шляху до виходу помічаю скриньку для пожертв, призначену для преподобного Никифора Прокаженого. Надпис на кришці інформує, що це святий — заступник хворих на коронавірус.
