Статті та промови Лева Троцького, запропоновані у цьому збірнику, стосуються двох критичних моментів в історії не лише України, а й світу загалом: революції та громадянської війни 1917–21 рр., а також початку Другої світової війни. Сам Троцький у своїй діяльності не розглядав Україну як самостійну арену революційної боротьби. Натомість він присвятив себе «загальноросійському» революційному руху, провівши в еміграції строк не менший, ніж у самій царській Росії. Однак він боровся передусім за справу інтернаціональної соціальної революції, вважаючи, що така відстала країна з недорозвинутими капіталістичними відносинами, як Росія, зможе збудувати соціалістичний лад тільки в рамках ширшого революційного процесу, який охопить передові капіталістичні держави того часу.
Проте сталося так, що на початку 1917 року саме царська Росія виявилася першою імперіалістичною державою Європи, котра впала під тягарем світової війни і поринула у революцію, з якої розпочнеться далекосяжна революційна криза, котра охопить і решту європейських країн, втягнутих у війну. Завдяки краху Російської імперії її робітникам та селянам невдовзі випало на долю відіграти провідну роль у цій міжнародній драмі. У 1917 р. жоден член Російської соціал-демократичної робітничої партії, незалежно від його спрямування — більшовик чи меншовик, — не вірив у можливість перемоги революції в окремо взятій Росії. Успіх російської революції видавався реальним лише за умов, що вона буде підхоплена народами більш розвинутих капіталістичних країн. Шлях революції 1917 року на Захід пролягав і через територію України. Тому в контексті цієї ширшої, інтернаціональної стратегії, спільної для Троцького та його товаришів з кола інших європейських революціонерів, нам і слід розглядати його статті та виступи стосовно України у період 1917–22 рр.
Що ми в них побачимо? По-перше, Троцький поділяв ленінську концепцію революції як докорінно соціальної за природою та пріоритетами, завданням якої повинні підпорядковуватися інші питання (зокрема, національне самовизначення). По-друге, Троцький, знову ж таки як і Ленін, розрізняв право націй на самовизначення та підтримку кожного конкретного національного уряду, котрий виступав за це самовизначення. Дотримання двох цих положень дозволило Троцькому, з одного боку, допустити участь у переговорах у Брест-Литовську в 1918 році обох ворогуючих урядів Української народної республіки (Генерального Секретаріату Центральної Ради і Народного Секретаріату Українського Виконавчого Комітету), а з іншого — одночасно наголосити представникам Центральних держав (країн Четверного союзу), що сепаратний мирний договір із якимось із урядів України неможливий без одночасного укладення угоди із Радою Народних Комісарів Радянської Росії.
Документи, наведені у збірнику, дозволяють припустити, що Троцький розумів національне питання в Україні як проблему, що стосувалася головно селянства. Оскільки селянство становило переважну більшість українського суспільства, будь-який міський політичний рух, який розраховував на взяття політичної влади, повинен був поважати і брати до уваги як мову та культуру селян, так і їхні соціальні вимоги.
Мова Троцького, при всіх її нюансах та дипломатичності, видає люксембургістську концепцію про культурну вищість міста над селянською культурою, а також недовіру до селянства, у якому вбачається сприятливе середовище для розвитку капіталістичних відносин. Троцький твердив членам більшовицької партії, що міському (здебільшого російському) робітничому класу слід очолити своїх відсталих українських братів та сестер на селі.
Подібні формулювання показують, що його тогочасне розуміння національного питання та відповідної стратегії соціал-демократів щодо останнього були в цілому запозичені від Леніна та Сталіна, а також від Рози Люксембург.
Як і решта більшовицьких лідерів, Троцький не побачив у 1917 році особливості української революції у тих органічних зв’язках, що були встановлені між робітниками міста та селянами через посередництво революційного руху солдатів — переважно вчорашніх селян у військовій уніформі, які були розквартировані у міських гарнізонах або відправлені на фронт. Саме солдатський рух дозволив Центральній Раді здобути владу у листопаді 1917 року. А вже протягом громадянської війни селянська повстанська «жакерія» перетворилася тут на провідну соціальну та військову силу (хоча й виявилася неспроможною встановити власне державне утворення). В умовах, коли соціальна та політична вага робітничого класу міста зменшилася, протягом 1918 та 1919 рр. долю політичних режимів, які базувалися у містах, вирішували саме озброєні селянські загони, які виникали на теренах всієї України. Вони приводили їх до влади з надією, що ті підтримають селянські вимоги землі та самоуправління, і скидали, коли цих вимог не виконували. Нерозуміння такої динаміки в Україні у роки громадянської війни стало очевидним, коли у травні 1919 року на засіданні Всеукраїнського ЦВК, яке відбувалося в Києві, Троцький підкреслив, що «Радянська влада утвердилася й почуває себе міцнішою, ніж будь-коли».
Троцький зробив цю гучну публічну заяву в той час, коли становище більшовиків в Україні було доволі скрутним, у такий спосіб відмовившись визнавати серйозність ситуації. У той самий час селянські повстання поширювалися територією України, яка номінально перебувала під контролем Червоної Армії.
Ці повстання проникали і до лав самої Червоної Армії, призводячи до дезертирства селянських армій під командуванням Махна, Григор’єва та багатьох інших отаманів, а також партизанських загонів боротьбистів. Подібні випадки дезертирства так сильно підірвали фронти Червоної Армії проти Денікіна на півдні та Петлюри на заході, що у липні 1919 року уряд Християна Раковського був змушений залишити Україну через кордон Радянської Росії.
Як вплинули труднощі більшовиків у консолідації радянської влади в Україні на потенційне поширення революції 1917 р. на Центральну Європу? У цьому збірнику можна знайти блискучі полемічні статті Троцького проти тих, хто блокував шлях Червоної Армії на захід: Симона Петлюри, Юзефа Пілсудського, британців та французів, які надавали їм підтримку. У листопаді 1921 р. Троцький зробив рідкісне визнання, що «Радянська влада в Україні трималася (і трималася доволі непевно) головним чином завдяки владі Москви, великоруських комуністів та російської Червоної Армії» (цит. за Yuri Borys, The Russian Communist Party and the Sovietisation of Ukraine, Stockholm, 1960, p. 281). Якби міський робітничий рух не виявився у 1919 р. розпорошеним внаслідок внутрішніх розколів, а також встановив міцний союз із селянством України, то й наслідки революції для всієї Європи були б кардинально іншими.
Важко пояснити і те, чому в некролозі Миколи Скрипника, який включено у цей збірник, Троцький не зупиняється на тих гнітючих репресіях, що охопили Комуністичну партію (більшовиків) України, починаючи з 1929 р., і на голоді 1932–33 рр. Троцький вирішив зобразити Скрипника як жертву сталіністської системи, яку він (Скрипник) сам і допоміг створити, але залишив поза увагою злочини сталінізму, які Скрипник бачив на власні очі і які зрештою довели його до самогубства.
Українське питання знову вийшло на перший план міжнародної політики у переддень Другої світової війни. Троцький піднімає його у декількох статтях, опублікованих у 1939 році. У них він наголошує, що українське питання займає центральне місце у будь-якій потенційній інтернаціоналістичній революційній відповіді на загрозу війни, що насувалася. Український народ був розділений між чотирма державами, що стояли на шляху Гітлера на схід — Польщею, Румунією, Угорщиною та власне Радянським Союзом. Троцький дійшов висновку, що об’єднання цих чотирьох частин у єдину незалежну українську державу робітників та селян сприятиме просуванню справи інтернаціонального соціалізму більше, ніж захист територіальної цілісності Радянського Союзу у будь-якій формі. Цей помітний відхід автора від оцінки ролі України, яка давалася ним у 1917—21 рр., без сумніву, був викликаний суттєвими змінами у міжнародній ситуації, що відбулися за минулі роки — передусім, підйомом сталінізму та фашизму. Троцький залишається вірним властивому йому підходу, за яким міжнародне становище мислиться стратегічно як невід’ємний контекст для розробки локальної стратегії для певної країни. Посилення сталіністської диктатури в Радянському Союзі та в Комуністичному Інтернаціоналі змусило Троцького менш оптимістично оцінювати те, наскільки у СРСР збереглися революційні здобутки періоду 1917–21 рр. Посилення фашизму в Європі, все очевидніші експансіоністські зазіхання нацистської Німеччини на схід, вразливість державних режимів у Центрально-Східній Європі — все це підштовхувало його до думки про неминучість битви за Україну. Тому він чітко і недвозначно висловив точку зору, що інтересам робітників та селян України, як і міжнародного робітничого класу в цілому, краще всього відповідає незалежність України від кожного з таборів. Для Троцького незалежність України була тим єдиним шляхом, у який можна було попередити катастрофу 1939 року, хоч більшості його сучасників така перспектива могла видаватися на той момент абсолютно нереалістичною.
