10 березня 2022 року видання The Guardian опублікувало статтю генерального координатора «Прогресивного інтернаціоналу» Девіда Адлера «Захід проти Росії: чому глобальний південь не стає на якусь сторону». Фактично, автор тексту намагається виправдати позицію тієї частини західних лівих, які відмовилися підтримати спротив українського народу російській агресії та обмежилися загальними закликами до миру й «дипломатичного рішення». Я вирішив написати відповідь на цю статтю з кількох причин. По-перше, її головний аргумент може звучати доволі переконливо для багатьох лівих, по-друге, наш журнал «Спільне» досі є членом «Прогресивного інтернаціоналу», а по-третє, автор прямо посилається на мій «лист до західних лівих», отже його стаття — це відповідь також і мені.
Міжнародне право
Стаття Адлера починається зі згадки про екстрену сесію Генасамблеї ООН щодо російської агресії проти України. Чесно кажучи, це мене здивувало, оскільки на тлі нікчемної заяви Кабінету «Прогресивного інтернаціоналу», резолюція ООН є просто взірцем радикалізму. На жаль, Девід Адлер не пояснює, чому Кабінет «Прогресивного інтернаціоналу», який ніхто не обирав, не спромігся зробити те, що зробила 141 держава на засіданні Генасамблеї — підтримати вимогу до Росії «негайно, повністю та безумовно вивести всі свої збройні сили з території України». Замість цього Адлер звертає увагу на те, що країни Глобального Півдня не ввели санкції проти Росії, тож активний тиск на Росію здійснює лише «Захід» і його східноазійські союзники.
«Справжній розрив не між лівими і правими, і навіть не між сходом і заходом» — пише Адлер, а «між північчю і півднем, між націями, які ми називаємо розвиненими, і тими, які ми називаємо такими, що розвиваються». Фактично, вказуючи на небажання урядів країн Глобального Півдня вводити санкції, Адлер намагається зняти з себе відповідальність за свою страусину позицію.
Я не маю наміру применшувати значення розриву між країнами Глобального Півдня і Заходу. Навпаки, як мешканець найбіднішої країни Східної Європи я з розумінням ставлюся до небажання бідних країн нести очевидні економічні втрати через активну участь у конфлікті. Тим більше, що саме Глобальний Південь, а не Захід, постраждає від продовольчої кризи, яка нас усіх чекає через вторгнення Росії в Україну. Але зовсім інакше я ставлюся до небажання урядів багатих країн вводити якісь санкції, бо це означатиме для них якісь збитки. Західні країни в цьому питанні не мають виправдання. І західним лівим позиція країн Глобального Півдня не може слугувати виправданням для спроби самоусунутися від цього конфлікту.
Втім, небажання активно включатися в конфлікт країн, що були жертвами західного імперіалізму, мають не лише економічні, а й очевидні історичні та політичні причини, які згадує Адлер. Він також цитує П’єра Сане, президента Imagine Africa Institute і колишнього генерального секретаря Amnesty International. «Нейтралітет не означає байдужість», сказав П’єр Сане, «Нейтралітет означає постійно закликати до поваги до міжнародного права». У мене немає питань до П’єра Сане. Але я не можу не запитати ще раз, чому ж тоді «Прогресивний інтернаціонал» у своїй заяві не спромігся закликати до дотримання міжнародного права й, відповідно, вимагати від Росії негайно вивести свої війська з України?
Як зазначав Марван Бішара, небажання багатьох країн втягуватися в конфлікт «має менше відношення до України, а більше до Америки». І це можна зрозуміти. Але стати на захист міжнародного права зараз означає підтримати боротьбу українського народу за свою свободу і незалежність, хоча б на словах. На жаль, «Прогресивний інтернаціонал» не зробив навіть цього.
Історичні паралелі
Девід Адлер проводить паралель між небажанням країн Глобального Півдня активно брати участь у нинішньому конфлікті та «рухом неприєднання» у часи Холодної війни. Але при цьому він ігнорує принципову відмінність нинішнього конфлікту і Холодної війни. Якщо Захід у політичному плані не сильно змінився порівняно з періодом Холодної війни, то інша сторона конфлікту, Росія, змінилася кардинально. Подобається це комусь чи ні, але нинішня Росія має більше спільного не з Радянським Союзом, а з Третім Рейхом. Я не вважаю путінський режим фашистським, але в цьому випадку справді важко утриматися від паралелей. В обох випадках ми маємо імперію, що програла глобальне протистояння, з якою після перемоги противник повівся зверхньо, і де набрали сили реваншистські настрої. Суспільство, яке не змирилося з територіальними втратами й підтримало застосування грубої військової сили для повернення територій.
Радянський Союз, попри свій авторитаризм, депортації та масові вбивства, пропонував світові певний прогресивний проєкт. Натомість путінський режим просуває лише консерватизм, агресивний націоналізм і поділ світу на сфери впливу «великих держав». У цьому плані попри всі відмінності, саме Третій Рейх є найближчою аналогією для путінської Росії.
Небажання країн Глобального Півдня підтримувати тиск Заходу на Росію також можна порівняти з небажанням антиколоніальних рухів підтримувати війну своїх метрополій із країнами Осі. Зараз про це часто не хочуть згадувати, але в африканських та азійських колоніях європейських держав було дуже різне ставлення до участі у Другій світовій війні. Чандра Бос, один із лідерів Індійського національного конгресу, навіть пішов на співпрацю з німцями і японцями та брав участь у формуванні легиону СС «Вільна Індія». І він був такий далеко не один — як зазначав історик Девід Мотадель:
У розпал Другої світової війни десятки антиколоніальних революціонерів стікалися до Німеччини з Північної Африки, Близького Сходу, Центральної та Південної Азії, перетворивши Берлін воєнного часу на центр глобальної антиімперської революційної активності. Керуючись непередбаченими обставинами війни, німецькі чиновники докладали все більше зусиль для мобілізації антиімперських рухів, звертаючись до підданих Британської та Французької імперій і меншин Радянського Союзу.
Я про це згадую зовсім не для того, щоб засудити учасників цих антиколоніальних рухів. Якщо Третій Рейх ми маємо однозначно засуджувати, то до антиколоніальних рухів, які пішли на співпрацю з ним і японцями, ми маємо проявляти більше розуміння. Особливо це стосується громадян західних країн, перед якими ніколи не стояв такий складний вибір, як у колонізованих народів під час Другої світової. Люди, що борються за свою свободу, змушені обирати союзників за обставин, яких вони не обирали, а які вже існують. Нагадуючи про цей епізод, я просто хочу показати, що позиція країн Глобального Півдня не може бути аргументом в обговоренні російської агресії проти України.
Але годі з історичним екскурсом. На щастя, сучасна Росія — не Третій Рейх, і вона не зможе довго вести масштабну війну. Нам не можна допускати переростання війни у Третю світову війну, тому міжнародним лівим не треба підтримувати пряму участь у війні інших держав. Але як і в 1939 році, соціалісти зобов’язані однозначно засудити агресора й підтримати політичний і економічний тиск на нього. Не треба розглядати українців лише як жертв — ми маємо також свої погляди на те, якою б хотіли бачити свою країну і готові боротися за це. І нам потрібна міжнародна допомога у нашій боротьбі. Не треба підтримувати вимогу до НАТО «закрити небо», але підтримайте вимогу дати Україні літаки і ППО. Якщо не хочете тиснути на свої уряди з цього питання, то підтримайте хоча б вимогу списати зовнішній борг України та жорсткі санкції, особливо проти олігархів.
Глобальний Південь
Наостанок, я хотів би звернутися до людей із країн Глобального Півдня. Останні два тижні я читав здивовані відгуки сирійців, які питали, чому світ не реагував так активно, коли російські літаки бомбили їхні домівки, і чому до сирійських біженців ставлення не було таким гостинним. Очевидно, що однією з причин цього є те, що ми «біліші». Мені шкода, що до вас ставлення було іншим. Але водночас нинішня ситуація дає шанс для всього світу.
Однією з особливостей гітлерівської політики було те, що він переніс колоніальні практики європейців, призначені для «небілих», у саму Європу. Це допомогло дискредитувати колоніальну політику як таку, і поразка Німеччини посприяла розпаду інших колоніальних імперій. Щось схоже може повторитися і зараз. Путін вирішив вчинити так, як США з Іраком, але не врахував, що реакція на агресію авторитарної імперії проти значно демократичнішої східноєвропейської республіки буде набагато сильнішою. І це дає можливість нарешті покінчити з подібною політикою в усьому світі.
Я розумію небажання підтримувати своїх колишніх колонізаторів у їхній боротьбі з іншим імперіалізмом та перестороги, що посилення США негативно відіб’ється на вас. Але давайте не забувати, що минулого року американські війська з ганьбою пішли з Афганістану — певний час це перешкоджатиме їм проводити агресивну політику.
Водночас як ми бачимо зараз, інші імперіалістичні хижаки можуть скористатися цією ситуацією. Росія вже бомбила Сирію, вона підпорядкувала уряди Центральної Африки та Малі, не кажучи вже про її імперське панування над Казахстаном і Центральною Азією. Якщо вона переможе в Україні, то зможе втручатися у справи також ваших країн. Натомість якщо вона зазнає поразки, то це матиме стримуючий ефект не лише для Росії, а й для інших глобальних і регіональних сил. І чим швидше це станеться, тим менш негативними будуть наслідки війни, в тому числі у плані продовольчої кризи.
Це не значить, що перемога України не матиме жодних негативних наслідків. Зокрема, я переживаю, що послаблення Росії на Південному Кавказі дасть можливість Азербайджану відновити війну в Нагорному Карабаху. У Вірменії живуть мої друзі, і хоча їм не подобається залежність їхньої країни від Росії так само, як і мені — залежність України від Заходу, в обох випадках дає також нехай і кволі, але певні гарантії безпеки. І розуміючи в якому становищі Вірменія, я не очікую від них багато — навпаки, вдячний, що на Генасамблеї ООН Вірменія принаймні утрималася, а не проголосувала проти резолюції.
Але збереження цієї системи — не вихід. Нам треба розвивати та зміцнювати глобальну систему міжнародної безпеки. І в тому самому Нагорному Карабаху питання безпеки могла би частково вирішити заміна російських «миротворців» на миротворців ООН. Водночас вирішення українських проблем могло би допомогти також і вам. Наприклад, списання нашого зовнішнього боргу створить прецедент, яким потім, сподіваюся, зможете скористатися ви.
У нас усіх попереду важкі часи. Але гірше кризи — лише змарнувати шанс, який вона дає. Україна має стати російським В’єтнамом, але для цього нам потрібна міжнародна допомога, як і В’єтнаму. Нам зараз не вистачає навіть автоматів Калашникова. Будь ласка, допоможіть нам. Якщо не можете ввести санкції, то допоможіть чим можете. А після поразки Росії нам треба буде спільними зусиллями демократизувати глобальний порядок.
