Як змінити хід історії людства? (принаймні ту її частину, що вже відбулася)

Історія, яку ми розповідаємо собі про наше походження, є хибною та продовжує ідею неминучої соціальної нерівності. Девід Ґребер і Девід Венґров запитують, чому міф про «сільськогосподарську революцію» залишається таким стійким, і стверджують, що ми можемо набагато більше чому навчитися у наших предків.

1. Спочатку було слово

Ми століттями розповідали собі просту історію про походження соціальної нерівності. Люди більшу частину історії жили в маленьких егалітарних групах (англ. band) мисливців-збирачів. З появою землеробства з’явилася приватна власність, а потім почався розвиток міст, що означало, власне кажучи, виникнення цивілізації. Цивілізація принесла багато поганих речей (війни, податки, бюрократію, патріархат, рабство…), але також зробила можливими письмову літературу, науку, філософію та більшість інших великих досягнень людства.

Малюнок Бенксі

Майже всі знають цю історію в її найбільш загальних рисах. Починаючи щонайменше з часів Жан-Жака Руссо вона формує наше мислення про загальний вигляд і напрям людської історії. Це важливо, тому що цей наратив також визначає наше відчуття політичних можливостей. Більшість сприймає цивілізацію, а отже й нерівність, як трагічну необхідність. Дехто мріє про повернення до утопії минулого, про знаходження індустріального еквівалента «примітивного комунізму» або — в крайніх випадках — навіть про те, аби все знищити та знову стати збирачами. Але ніхто не заперечує основну структуру історії.

Існує фундаментальна проблема з цим наративом.

Він не відповідає дійсності.

Переконливі свідчення археології, антропології та суміжних галузей починають давати нам досить чітке уявлення, як насправді виглядали останні сорок тисяч років історії людства, і воно майже нічим не схоже на загальноприйнятий наратив. Представники нашого виду зовсім не жили більшість історії в маленьких групах; сільське господарство не позначило поріг неповернення в соціальній еволюції; перші міста часто були виразно егалітарними.

Хоча дослідники поступово досягають консенсусу з цих питань, вони досі чомусь неохоче повідомляють про свої висновки громадськості або навіть ученим інших галузей, не кажучи вже про роздуми про загальні політичні наслідки. Тому автори, які розмірковують над «великими питаннями» історії людства — Джаред Даймонд, Френсіс Фукуяма, Іен Морріс та інші, — усе ще беруть за відправну точку питання Руссо («Що є джерелом соціальної нерівності?») та припускають, що загальна історія починається з певного відпадання від первісної невинності.

"«Нерівність» — це спосіб формулювання соціальних проблем, зручних для реформаторів-технократів."

Просто формулювати питання таким чином означає робити ряд припущень, що

1. є така річ, яку називають «нерівністю»,

2. що вона є проблемою

і 3. що були часи, коли її не існувало.

З часів фінансової кризи 2008 року та подальших потрясінь «проблема соціальної нерівності», безумовно, знаходиться в центрі політичних дебатів. Між інтелектуальними та політичними класами, здається, існує консенсус, що рівень соціальної нерівності вийшов з-під контролю і що більшість світових проблем так чи інакше виникають через це. Привернення уваги до цієї ситуації розглядається як виклик глобальним структурам влади, але порівняйте це з тим, як подібні питання могли обговорювати поколінням раніше. На відміну від таких термінів, як «капітал» або «влада класу», слово «рівність» практично призначене для того, аби привести до напівзаходів і компромісів. Можна уявити повалення капіталізму чи знищення державної влади, але дуже важко уявити повне викорінення «нерівності». Насправді, навіть незрозуміло, що це мало б означати, оскільки люди не всі однакові, і ніхто особливо не хоче, щоби вони такими були.

«Нерівність» — це спосіб формулювання соціальних проблем, зручних для реформаторів-технократів, людей, які з самого початку припускають, що будь-яке реальне бачення суспільних перетворень вже давно зняли з політичного порядку денного. Вона дозволяє возитися з числами, сперечатися про коефіцієнти Джині та пороги дисфункції, змінювати податкові режими або механізми соціального забезпечення, навіть шокувати громадськість цифрами, які показують, наскільки поганими стали справи («Ви можете собі уявити? 0,1% населення світу контролює понад 50% багатства!») — і все це без вилучення з такого «нерівного» суспільного устрою жодного з факторів, проти яких люди дійсно заперечують: наприклад, що дехто може перетворити своє багатство на владу над іншими; або що в кінцевому підсумку іншим людям кажуть, їхні потреби не є важливими, а їхнє життя не має суттєвої цінності. Ми повинні повірити, що останнє — це просто неминучий наслідок нерівності, а нерівність є невідворотним результатом життя в будь-якому великому, складному, міському, високотехнологічному суспільстві. Це справжнє політичне послання, яке передають нескінченні звернення до уявних часів невинності, перед винаходом нерівності: що якщо ми хочемо повністю позбутися таких проблем, нам доведеться якось позбутися 99,9% населення Землі та повернутися до життя в маленьких групах збирачів. В іншому разі найкраще, на що ми можемо сподіватися, — це змінити розмір чобота, який вічно топтатиме наші обличчя, або ж вибороти трохи більше простору для маневру, у якому деякі з нас можуть хоча б тимчасово ухилитися з його шляху.

Здається, сьогодні суспільні науки мобілізовані для підсилення цього відчуття безнадії. Майже щомісяця ми стикаємося з публікаціями, які намагаються скерувати сучасну одержимість розподілом майна назад до кам’яної доби, що підштовхує нас до марного пошуку «егалітарних суспільств», визначених таким чином, що вони ніяк не могли існувати поза межами певних маленьких груп збирачів (і навіть тоді їх могло не бути). Отже, у цьому есеї ми збираємося зробити дві речі. По-перше, ми витратимо трохи часу на розбір того, що вважають обґрунтованою думкою з таких питань, щоби розкрити, як грають у цю гру, як навіть найвитонченіші сучасні вчені, зрештою відтворюють загальноприйняту мудрість, якою вона була відома, скажімо, у 1760 році у Франції чи Шотландії. Потім ми спробуємо закласти початкові основи зовсім іншого наративу. Це переважно робота з розчищення інтелектуального ґрунту. Питання, з якими ми маємо справу, є настільки великими, а проблеми — настільки важливими, що знадобиться багато років досліджень і дебатів, аби навіть почати розуміти всі наслідки. Але на одному ми наполягаємо. Відмова від історії про відпадання від первісної невинності не означає відмову від мрій про емансипацію людства, — тобто про суспільство, де ніхто не в змозі перетворити свої майнові права на засіб поневолення інших і де нікому не можна казати, що їхні життя й потреби не мають значення. Навпаки. Як тільки ми навчимося скидати концептуальні кайдани та сприймати те, що є насправді, історія людства стане більш цікавим простором, що має набагато більше обнадійливих моментів, ніж нам дозволяли уявити.

2. Сучасні автори про витоки соціальної нерівності, або Вічне повернення Жан-Жака Руссо

Спочатку окреслимо поширену думку про загальний хід історії людства. Виглядає вона приблизно так.

Коли піднімається завіса над історією людства — скажімо, біля двохсот тисяч років тому з появою анатомічно сучасного Homo sapiens — ми бачимо, що представники нашого виду живуть у малих мобільних групах від двадцяти до сорока осіб. Вони вишукують оптимальні території для мисливства та збиральництва, йдучи за стадами та збираючи горіхи і ягоди. Якщо ресурсів починає не вистачати або зростає соціальна напруга, люди у відповідь знімаються з місця й ідуть далі. Життя цих ранніх людей (ми можемо думати про нього як про дитинство людства) сповнене небезпек, але також і можливостей. Матеріальних благ мало, але світ залишається недоторканим і привабливим місцем. Більшість працює лише кілька годин на день, а невеликі розміри соціальних груп дозволяють їм підтримувати таке собі безтурботне товариство без формальних структур панування. Руссо, пишучи у вісімнадцятому столітті, називав це «природним станом», але в наші дні вважають, що він охоплював більшу частину фактичної історії нашого виду. Припускають також, що це була єдина епоха, коли люди могли жити в по-справжньому рівних суспільствах без класів, каст, спадкових лідерів або централізованого управління.

На жаль, цей щасливий стан речей зрештою мав закінчитися. За нашою загальноприйнятою версією світової історії цей момент настав приблизно десять тисяч років тому, наприкінці останнього льодовикового періоду.

У цей час ми бачимо, що наші уявні людські актори, розкидані по континентах світу, починають вирощувати власні культури й розводити власні стада. Незалежно від місцевих причин (єдиної думки про них немає), наслідки є епохальними й переважно всюди одними й тими самими. Прив’язаність до території та приватна власність на майно, а з ними — періодичні сутички та війни, набувають раніше невідомої важливості. Сільське господарство створює надлишок їжі. Це дозволяє декому накопичувати багатство й мати вплив за межами своєї безпосередньої родинної групи. Інші використовують свою свободу від пошуку їжі для розвитку нових навичок, таких як винаходження складнішої зброї, інструментів, транспортних засобів та укріплень або участь у політиці й організованій релігії. Як результат, ці «землероби неоліту» швидко оцінюють здібності своїх сусідів мисливців-збирачів і беруться за їхнє знищення або поглинання в новому та кращому, хоч і менш рівному способі життя.

Ситуація ускладнена ще й тим, принаймні так розповідає історія, що сільське господарство забезпечує глобальне зростання кількості населення. Коли люди збираються у все більшій концентрації, наші несвідомі предки роблять іще один незворотний крок до нерівності. Близько шести тисяч років тому з’являються міста — і наша доля визначена. З появою міст виникає потреба в централізованому управлінні. Нові класи бюрократів, жерців і воїнів-політиків беруть на себе постійне керівництво, щоб підтримувати порядок і забезпечувати плавний потік ресурсів і державних послуг. Жінок, які колись відігравали важливу роль у людській діяльності, ізолюють або ув’язнюють у гаремах. Військовополонених перетворюють на рабів. Настала справжня нерівність, і її не можна позбутися. Проте оповідачі постійно запевняють нас, що не все так погано з міською цивілізацією. Письмо винаходять спочатку для ведення державного обліку, але воно уможливлює приголомшливі досягнення науки, техніки й мистецтва. Ціною невинності ми стали сучасними собою, й тепер можемо тільки з жалем і заздрістю дивитися на ті кілька «традиційних» або «примітивних» суспільств, які чомусь залишилися за бортом.

Це історія, що, як ми кажемо, є основою для всіх сучасних дебатів про нерівність. Якщо, наприклад, експерт із міжнародних відносин або клінічний психолог хоче подумати над такими питаннями, він, найімовірніше, просто сприймає як належне, що більшість історії люди жили маленькими групами або що зростання міст означало розвиток держави. Те ж стосується й останніх книг, які намагаються розглянути тривалий період праісторії, щоб зробити політичні висновки, актуальні для сучасного життя. Заглянемо до книги Френсіса Фукуями «Витоки політичного порядку: від долюдських часів до Французької революції»:

На ранніх стадіях політична організація людства схожа на групові суспільства (англ. band-level society), які спостерігаються у вищих приматів, як-от шимпанзе. Їх можна розглядати як первісну форму соціальної організації. …Руссо зазначав, що політична нерівність починається з розвитку сільського господарства, і здебільшого тут він мав рацію. Оскільки групові суспільства є досільськогосподарськими, приватної власності в жодному сучасному сенсі немає. Як і групи шимпанзе, мисливці-збирачі населяють території, які вони охороняють та за які вони іноді б’ються. Але вони мають менший стимул, ніж сільськогосподарники, позначати ділянку землі й казати: «Це моє». Якщо інша група вдирається на їхню територію або якщо туди проникають небезпечні хижаки, групові суспільства мають можливість просто піти в інше місце завдяки низькій щільності населення. Групові суспільства є дуже егалітарними… Керівництво покладається на індивідів на основі таких якостей, як сила, розум і надійність, але воно має тенденцію переходити від однієї особи до іншої.

У книжці «Світ позавчора: чого ми можемо навчитися у традиційних суспільств?» Джаред Даймонд припускає, що такі групи (в яких, на його думку, люди все ще жили «лише одинадцять тисяч років тому») складалися з «тільки кількох десятків осіб», більшість мали біологічні зв'язки. Їхнє існування було досить убогим, вони «збирали будь-які види рослин і полювали на всяких диких тварин, яким випало жити на акрі лісу». (Він ніколи не пояснює, чому саме на акрі.) Даймонд вважає, що їхнє суспільне життя було напрочуд простим. Рішення ухвалювалися шляхом «особистого обговорення», було «мало особистих речей» і «не було офіційного політичного керівництва або сильної економічної спеціалізації». Даймонд робить висновок, що, на жаль, тільки в таких первісних угрупуваннях люди коли-небудь досягали значного ступеня соціальної рівності.

Для Даймонда та Фукуями, як і для Руссо кілька століть тому, винахід сільського господарства та більша кількість населення, яку воно підтримувало, були тим, що поклало край цій рівності — скрізь і назавжди. Сільське господарство зумовило перехід від «груп» до «племен». Накопичення надлишку продовольства живило зростання населення, через що деякі «племена» перетворилися на рангові суспільства, відомі як «вождівства». Фукуяма зображує майже біблійну картину, вихід з Едему: «Коли малі групи людей мігрували та пристосовувалися до різних середовищ, вони почали виходити з природного стану завдяки розвитку нових соціальних інститутів». Вони вели війни за ресурси. Наче незграбні підлітки, ці суспільства опинилися на шляху до неприємностей.

Настав час подорослішати, час призначити якесь належне керівництво. Невдовзі вожді оголосили себе королями, навіть імператорами. Не було сенсу опиратися. Усе це було неминучим, як тільки люди засвоїли великі, складні форми організації. Навіть коли провідники почали вчиняти погано — забирати надлишок сільськогосподарської продукції, щоб допомогти своїм прислужникам і родичам, робити свій статус постійним і спадковим, збирати трофейні черепи та гареми дівчат-рабинь або вирізати серця суперників ножами з обсидіану — вороття вже не могло бути. Даймонд висловлює думку, що «великі популяції не можуть функціонувати без лідерів, які ухвалюють рішення, виконавців, які реалізують рішення, і бюрократів, які регулюють рішення та закони. На жаль, читачі, для всіх вас, хто є анархістами та мріють жити без будь-якого державного управління, це причини, чому ваша мрія нереальна: вам доведеться знайти якусь маленьку групу чи плем’я, де готові прийняти вас, де ніхто не є чужинцем і де не потрібні королі, президенти чи бюрократи».

Похмурий висновок — не тільки для анархістів, але і для будь-кого, хто коли-небудь замислювався, чи може бути якась життєздатна альтернатива статусу-кво. Але дивовижним є те, що, незважаючи на самовдоволений тон, такі заяви фактично не засновані на будь-яких наукових доказах. Немає підстав вважати, що дрібні групи особливо схильні бути егалітарними або що великі спільноти обов’язково повинні мати королів, президентів або бюрократів. Це лише упередження, викладені як факти.

У випадку з Фукуямою та Даймондом можна принаймні відзначити, що вони ніколи не здобували освіту у відповідних галузях (перший є політологом, другий має ступінь доктора філософії з фізіології жовчного міхура). Усе одно, навіть коли антропологи та археологи пробують свої сили у написанні наративів про «загальну картину», вони мають дивну тенденцію, зрештою, приходити до висновків, які також мало чим відрізняються від Руссо. У книзі «Створення нерівності: як наші доісторичні предки поклали початок монархії, рабству та імперії» два висококваліфікованих науковця Кент Фленнері та Джойс Маркус виклали близько п’ятисот сторінок тематичних досліджень з етнографії та археології, щоб спробувати розв’язати головоломку. Вони визнають, що наші пращури з льодовикового періоду все ж були трохи знайомі з інститутами ієрархії та поневолення, але наполягають на тому, що вони стикалися з ними переважно в стосунках із надприродним (духами предків тощо). Вони припускають, що винахід сільського господарства призвів до виникнення демографічно розширених «кланів» або «споріднених за походженням груп», і внаслідок цього доступ до духів і мертвих став дорогою до земної влади (як саме — не пояснюється). На думку Фленнері та Маркуса, наступний великий крок на шляху до нерівності було зроблено, коли певні члени кланів з надзвичайними талантами чи славою — досвідчені цілителі, воїни та інші «надуспішні» люди — отримали право передавати статус нащадкам незалежно від їхніх талантів або здібностей. Ось так це й посіяло зерна й відтоді означало, що поява міст, монархії, рабства й імперії була лише питанням часу.

Цікавою особливістю книги Фленнері та Маркуса є те, що вони справді наводять певні археологічні докази лише починаючи з народження держав та імперій. Усі дійсно ключові моменти в їхній розповіді про «створення нерівності» спираються натомість на відносно недавні описи дрібних збирачів, скотарів і землеробів, таких як хадза зі Східно-Африканського рифту або намбіквара з амазонських тропічних лісів. До розповідей про такі «традиційні суспільства» ставляться так, ніби вони є «вікнами» в палеолітичне чи неолітичне минуле. Проблема полягає в тому, що вони зовсім такими не є. Хадза або намбіквара не є живими копалинами. Вони протягом тисячоліть контактували з аграрними державами та імперіями, розбійниками й торговцями, і їхні соціальні інститути були значною мірою сформовані завдяки спробам уникнути їх чи взаємодіяти з ними. Тільки археологія може нам сказати, чи мають вони щось спільне з доісторичними суспільствами. Тож, хоча Фленнері та Маркус висловлюють різноманітні цікаві та проникливі думки про те, як може виникнути нерівність у людських суспільствах, вони дають нам мало підстав вважати, що нерівність саме так і виникла.

Нарешті, розгляньмо книгу Іена Морріса «Збирачі, землероби і горючі корисні копалини: як змінюються людські цінності» (англ. Foragers, Farmers, and Fossil Fuels: How Human Values Evolve). Морріс має дещо іншу інтелектуальну мету: залучити знахідки археології, давньої історії й антропології до діалогу з працями економістів, зокрема з дослідженням Тома Пікетті причин нерівності в сучасному світі або більш політично орієнтованою книгою сера Тоні Аткінсона «Нерівність: що можна зробити?». Як повідомляє нам Морріс, «глибокий час» історії людства має сказати нам щось важливе про такі питання — але тільки якщо ми спершу встановимо єдину міру нерівності, яку можна застосувати протягом усього її плину. Цього він досягає шляхом перекладу «цінностей» мисливців-збирачів льодовикового періоду та землеробів неоліту в терміни, зрозумілі сучасним економістам, а потім використовує їх для встановлення коефіцієнтів Джині чи формальних ступенів нерівності. Замість духовної несправедливості, яку підкреслюють Фленнері та Маркус, Морріс пропонує нам безапеляційний матеріалістичний погляд, розділяючи історію людства на три великі F — перші літери понять, що складають назву його книги, тобто в залежності від того, як вони виробляють і споживають тепло. Усі суспільства, на його думку, мають «оптимальний» рівень соціальної нерівності — вбудований «духовний рівень», якщо вжити термін Кейт Пікетт і Річарда Вілкінсона, — що відповідає їх переважному способу видобутку енергії.

У статті 2015 року для New York Times Морріс дійсно наводить нам цифри, первісні доходи, підраховані в доларах США та фіксовані до вартості валюти в 1990 році^[1]. Він теж припускає, що мисливці-збирачі останнього льодовикового періоду жили переважно в маленьких мобільних групах. Як наслідок, вони споживали дуже мало — еквівалент, на його думку, близько $ 1,10 на день. Отже, вони також могли похвалитися коефіцієнтом Джині приблизно 0,25 — тобто настільки низьким рівнем, наскільки це взагалі можливо, — тому що було мало надлишку або капіталу, які могла захопити потенційна еліта. Аграрні суспільства, і для Морріса до них належать усі — від 9-тисячолітнього поселення неоліту Чатал-Гьоюк до Китаю Кублай-хана чи Франції Людовіка XIV — були численнішими та заможнішими при середньому споживанні $1,50—$2,20 на день на одну особу й схильності до накопичення надлишку багатства. Але більшість людей також працювала важче і в значно гірших умовах, тож сільськогосподарські суспільства мали тенденцію до набагато вищого рівня нерівності.

Суспільства, які отримують енергію від горючих корисних копалин, повинні були справді змінити все це через звільнення нас від тягаря фізичної праці та повернення нас до більш помірних коефіцієнтів Джині, ближчих до показників наших предків мисливців-збирачів, і деякий час здавалося, що це почало відбуватися, але з якихось дивних причин, які Морріс не зовсім розуміє, справи знову пішли у зворотному напрямку, і знову крихітна еліта прибирає багатство до своїх рук:

Зважаючи на витки та повороти економічної історії протягом останніх п’ятнадцяти тисяч років і суспільну волю, «правильний» рівень нерівності доходів після оподаткування, схоже, становить приблизно від 0,25 до 0,35, а рівень нерівності багатства – приблизно від 0,70 до 0,80. Багато країн зараз знаходяться на верхній межі або вище цих діапазонів, що наводить на думку — пан Пікетті справді має рацію, коли передбачає неприємності.

Очевидно, потрібні якісь значні технократичні реформи!

"Якщо звести світову історію до коефіцієнтів Джині, обов’язково вийде щось нерозумне."

Залишімо приписи Морріса та зосередьмося на одному показнику: дохід палеоліту в розмірі $1,10 на день. Звідки саме він береться? Розрахунки, мабуть, якось пов’язані з калорійністю щоденного раціону. Але якщо ми порівнюємо це з щоденним доходом сьогодні, то чи не повинні ми так само враховувати всі інші речі, які збирачі палеоліту отримували безкоштовно, тоді як ми самі очікуємо, що за них треба платити: безкоштовна безпека, безкоштовне вирішення спорів, безкоштовна початкова освіта, безкоштовний догляд за літніми людьми, безкоштовна медицина, не кажучи вже про витрати на розваги, музику, розповіді та релігійні послуги? Навіть коли мова йде про їжу, ми маємо взяти до уваги якість: адже тут ми говоримо про стовідсотково органічну продукцію вільного вигулу, яку запивають найчистішою природною джерельною водою. Велика частина сучасних доходів іде на іпотеку й оренду. Але подумайте про вартість кемпінгу в найкращих місцях палеоліту вздовж річки Дордонь або Везер, не кажучи вже про високоякісні вечірні заняття з натуралістичного наскального живопису та різьблення зі слонової кістки, а ще всі ті хутряні шуби. Звісно, це повинно коштувати набагато більше, ніж $1,10 на день, навіть у доларах 1990-го року. Недарма Маршалл Салінс називав збирачів «первісним заможним суспільством». Сьогодні таке життя обійшлося б недешево.

Cлід визнати, що все це трохи нерозумно, але саме це ми й хотіли сказати: якщо звести світову історію до коефіцієнтів Джині, обов’язково вийде щось нерозумне. І щось гнітюче. Морріс, принаймні, відчуває, щось не так з останнім галопуючим зростанням глобальної нерівності. Натомість історик Вальтер Шайдель доводить тлумачення історії людства в стилі Пікетті до його остаточного прикрого висновку в книжці «Великий зрівнювач: насилля та історія нерівності від кам’яного віку до двадцять першого століття» (2017), підсумовуючи, що ми насправді нічого не можемо зробити з нерівністю. Цивілізація завжди ставить на чолі маленьку еліту, яка відхоплює все більший і більший шматок пирога. Єдине, що коли-небудь було успішним у її усуненні, — це катастрофа: війна, чума, масовий призов, величезні страждання і смерть. Напівзаходи ніколи не працюють. Отже, якщо ви не хочете повернутися до життя в печері або померти в ядерному голокості (який, імовірно, приведе тих, хто вижив, до життя в печерах), то вам доведеться просто змиритися з існуванням Воррена Баффетта та Білла Ґейтса.

Ліберальна альтернатива? Фленнері та Маркус, які відкрито ототожнюють себе з традицією Жан-Жака Руссо, завершують свою розвідку наступною корисною порадою:

Одного разу ми порушили цю тему в розмові з археологом Річардом «Скотті» МакНішем, який сорок років вивчав соціальну еволюцію. «Як, – запитали ми, – можна зробити суспільство більш егалітарним?» Після коротких консультацій зі своїм старим другом Джеком Деніелом МакНіш відповів: «Поставте на чолі мисливців і збирачів».

3. Але чи справді ми стрімголов кинулися в наші кайдани?

Надзвичайно дивним у цих нескінченних посиланнях на природний стан невинності Руссо та відпадання від благодаті є те, що сам Руссо ніколи не стверджував, що природний стан дійсно існував. Усе це було уявним експериментом. У своїй праці «Міркування про походження і причини нерівності між людьми» (1754), звідки походить більша частина історії, яку ми розповідаємо (і переказуємо), він писав:

… дослідження, які ми можемо зробити з цього приводу, не треба сприймати як історичні істини, а лише як гіпотетичні та умовні роздуми, що більш здатні висвітлити природу речей, аніж виявити їхнє справжнє походження.

«Природний стан» Руссо ніколи не замислювався як етап розвитку. Він не мав бути еквівалентом ступеню «дикунства», з якого починаються еволюційні схеми таких шотландських філософів, як Адам Сміт, Адам Ферґюсон, Джон Міллар або пізніше Льюїс Генрі Морґан. Цих мислителів цікавило визначення рівнів соціального та морального розвитку, які відповідали історичним змінам способів виробництва: збиральництво, скотарство, сільське господарство, промисловість. Натомість те, що представив Руссо, є радше притчею. Як підкреслює відомий політичний теоретик з Гарвардського університету Джудіт Шкляр, Руссо насправді намагався дослідити те, що він вважав фундаментальним парадоксом людської політики: що наш природжений потяг до свободи якимось чином приводить нас знову й знову на «спонтанний марш до нерівності». За словами самого Руссо: «Усі стрімголов кинулися у свої кайдани, вірячи, що вони забезпечать собі свободу; бо хоча вони були достатньо розумними, щоб розпізнати переваги політичного устрою, їм не вистачало досвіду передбачити небезпеки». Уявний природний стан є лише способом проілюструвати цю думку.

"Влада двох тисячоліть Писань така, що навіть коли практичні реалісти починають говорити про тривалий період історії людства, вони повертаються до певної версії Едемського саду — відпадання від благодаті та можливість майбутнього викуплення."

Руссо не був фаталістом. Він був переконаний, що люди могли виправити зроблене. Ми можемо звільнитися від кайданів; тільки це не так легко. Шкляр припускає, що напруження між «можливістю та ймовірністю» (можливість емансипації людства, ймовірність того, що ми знову-таки потрапимо до якоїсь форми поневолення) була центральною рушійною силою творів Руссо про нерівність. У всьому цьому можна побачити певну іронію, оскільки після Французької революції багато консервативних критиків покладали на Руссо особисту відповідальність за гільйотину. Вони наполягали, що терор принесла саме його наївна віра в уроджену доброту людства та його переконання, що більш рівний соціальний порядок можна просто уявити завдяки інтелектуалам, а потім нав’язати «загальною волею». Але дуже мало хто з тих постатей минулого, яких сьогодні ганьблять як романтиків та утопістів, був справді такий наївний. Наприклад, Карл Маркс стверджував, що наша сила образного мислення – це те, що робить нас людиною; на відміну від бджіл, ми уявляємо будинки, в яких ми хотіли б жити, і тільки тоді починаємо їх будувати. Але він також вважав, що не можна просто робити так само з суспільством і намагатися нав’язати проект архітектора. Чинити так означало би здійснювати гріх «утопічного соціалізму», до якого він не відчував нічого, крім презирства. Натомість революціонери мали осмислити загальні структурні сили, які визначали хід світової історії, і використати приховані суперечності: наприклад, той факт, що заради конкуренції окремі власники фабрик намагаються менше платити своїм робітникам, але якщо всі вони занадто успішні в цьому, ніхто не зможе дозволити собі вироби їхніх фабрик. Однак влада двох тисячоліть Писань така, що навіть коли практичні реалісти починають говорити про тривалий період історії людства, вони повертаються до певної версії Едемського саду — відпадання від благодаті (зазвичай, як і в Книзі Буття, через нерозумне прагнення до пізнання); можливість майбутнього викуплення. Марксистські політичні партії швидко розробили власну версію цієї історії, поєднавши природний стан Руссо та ідею шотландського Просвітництва про етапи розвитку. Результатом стала формула світової історії, що починалася з первісного «примітивного комунізму», подоланого з початком приватної власності, але якому колись судилося повернутися.

Ми повинні зробити висновок, що революціонери, попри всі їхні далекоглядні ідеали, не надто відзначаються винахідливістю, особливо коли мова йде про встановлення зв’язку між минулим, теперішнім і майбутнім. Усі продовжують розповідати ту саму історію. Ймовірно, не випадково, що сьогодні найбільш життєздатні та творчі революційні рухи на зорі цього нового тисячоліття (сапатисти Чіапасу та курди Рожави є лише найбільш очевидними прикладами) — це ті, які одночасно вкорінюються в глибоке традиційне минуле. Замість того, щоб уявляти якусь первісну утопію, вони можуть спиратися на більш різноманітний і складний наратив. Справді, у революційних колах, як видається, зростає визнання того, що свобода, традиції та уява завжди були й завжди будуть пов’язані способом, який ми не зовсім розуміємо. Настав час і решті з нас усвідомити це й почати замислюватися, як може виглядати небіблійна версія історії людства.

4. Як тепер може змінитися хід (минулої) історії

Отже, чому нас справді навчили археологічні та антропологічні дослідження з часів Руссо?

Що ж, по-перше, починати, мабуть, треба не з питання про «витоки соціальної нерівності». Дійсно, до настання того, що називають верхнім палеолітом, ми насправді не маємо уявлення, як виглядало суспільне життя людства. Різні види гомінідів співіснували. Незрозуміло, чи можна застосувати будь-яку етнографічну аналогію. Певна ясність з’являється лише в самому верхньому палеоліті, який починається приблизно сорок п’ять тисяч років тому й охоплює пік зледеніння та глобального похолодання (близько двадцяти тисяч років тому), відомий як останній льодовиковий максимум. Після останнього великого льодовикового періоду почалося потепління й поступовий відступ льодовикових щитів, що зумовило нашу сучасну геологічну епоху — голоцен. Склалися більш сприятливі умови, які дозволили Homo sapiens, що вже колонізував більшу частину Старого Світу, завершити свій марш до Світу Нового, досягнувши південних берегів Америки близько п’ятнадцяти тисяч років тому.

Тож що ми дійсно знаємо про цей період історії людства? Значна частина найдавніших суттєвих свідчень соціальної організації людей палеоліту походить з Європи, де наш вид оселився поруч із Homo neanderthalensis незадовго до вимирання останнього близько сорока тисяч років до нашої  ери. (Концентрація даних у цій частині світу, найімовірніше, відбиває історичні упередження археологічних досліджень, а не якусь особливість самої Європи.) У той час і протягом останнього льодовикового максимуму придатні для життя частини Європи льодовикового періоду були більше схожі на парк Серенгеті в Танзанії, ніж будь-яке сучасне місце в Європі. На південь від льодовикових щитів, між тундрою та прибережними лісами Середземномор’я, континент був розділений на багаті на дичину долини та степ, який регулярно перетинали мігруючі стада оленів, бізонів і шерстистих мамутів. Дослідники доісторичного періоду протягом кількох десятиліть вказували, без будь-яких очевидних наслідків, що групи людей, які населяли ці терени, не мали нічого спільного з тими простими безтурботними, егалітарними суспільствами мисливців-збирачів, яких досі зазвичай уявляють нашими віддаленими предками.

Почнемо з того, що безперечно існують багаті поховання, які сягають у часі глибин льодовикового періоду. Про деякі з них, наприклад 25-тисячолітні могили в Сунгирі на схід від Москви, знають багато десятиліть, і їх справедливо визнають у науковій спільноті. Феліпе Фернандез-Арместо, який написав рецензію на «Створення нерівності» для Wall Street Journal^[2], обґрунтовано дивується, що автори не згадують про них: «Хоча вони знають, що спадковий принцип передував сільському господарству, пан Фленнері та пан Маркус не можуть повністю позбутися русоїстської ілюзії, що він почався з осілого життя. Тому вони зображують світ без успадкованої влади приблизно до п’ятнадцяти тисяч років до нашої ери, навмисно ігноруючи одну з найважливіших археологічних пам’яток». Бо закопана у вічній мерзлоті під сунгірською палеолітичною стоянкою була могила чоловіка середнього віку, якого поховали, як зауважує Фернандез-Арместо, з «разючими ознаками пошани: браслети з полірованого бивня мамута, діадема або шапка з ікол лисиці та майже три тисячі ретельно різьблених і полірованих намистин із бивня». І в кількох метрах від неї була така сама могила, де «лежали двоє дітей, віком відповідно приблизно десяти та тринадцяти років, прикрашені схожими посмертними подарунками, у тому числі, у випадку зі старшим підлітком, близько п’яти тисяч намистин такої ж якості, що й у дорослого (хоча трохи дрібніше), і величезний спис, вирізаний із бивня мамута».

Місце поховання верхнього палеоліту в Сунгирі. Джерело: Wikimedia Commons

Такі знахідки, здається, не мають суттєвого місця в жодній із книг, про які досі йшла мова. Применшення їхнього значення або зведення до приміток легше можна було вибачити, якщо Сунгир був би поодинокою пам’яткою. Він такою не є. Порівняно багаті поховання на цей час підтверджено в кам’яних укриттях та відкритих поселеннях верхнього палеоліту на значній частині західної Євразії — від Дону до Дордоні. Серед них ми знаходимо, наприклад, 16-тисячолітню «пані з Сен-Жермен-де-ла-Рив’єр», вкриту прикрасами з зубів молодих оленів, яких уполювали за триста кілометрів, в іспанській Країні Басків; поховання на Лігурійському узбережжі, такі ж давні, як і Сунгир, включно з «князем» (італ. Il Principe), молодим чоловіком, серед чиїх регалій були скіпетр з екзотичного кременю, палиці з рогу лося та вишуканий головний убір із продірявлених мушель і зубів оленя. Такі знахідки піднімають стимулюючі питання тлумачення. Чи Фернандез-Арместо має право казати, що це докази «успадкованої влади»? Який статус мали такі особи за життя?

Не менш інтригують спорадичні, але переконливі докази існування монументальної архітектури, починаючи з останнього льодовикового максимуму. Думка про те, що можна виміряти «монументальність» в абсолютному вираженні, звичайно, така ж нерозумна, що й ідея обрахунку в доларах і центах витрат льодовикового періоду. Це відносне поняття, яке має сенс лише в межах певної шкали цінностей і попереднього досвіду. Плейстоцен не має прямих аналогів за розмірами пірамідам Гізи чи римському Колізею. Але він таки має будівлі, які за стандартами того часу могли розглядатися лише як громадські споруди, що передбачали складну конструкцію та координацію праці вражаючих масштабів. Серед них дивовижні «мамутові будинки», побудовані зі шкур, розтягнутих над каркасом із бивнів, приклади яких — віком приблизно 15 тисяч років — можна знайти вздовж розрізу краю льодовиків, що проходить від сучасного Кракова аж до Києва.

Ще більш разючими є кам’яні храми Ґьобеклі-Тепе, які розкопали понад двадцять років тому на турецько-сирійському кордоні і які досі залишаються предметом палких наукових дебатів. Збудований приблизно одинадцять тисяч років тому, наприкінці останнього льодовикового періоду, комплекс налічує щонайменше двадцять мегалітичних споруд, високо піднятих над нині безплідними сторонами Харранської рівнини. Кожна з них складалася з вапнякових стовпів заввишки понад п’ять метрів і вагою до тонни (достойні показники за стандартами Стоунгенджу, і близько шести тисяч років до нього). Майже кожен стовп у Ґьобеклі-Тепе — це надзвичайний витвір мистецтва, з рельєфним різьбленням загрозливих тварин, що виступають з поверхні та люто показують свої чоловічі статеві органи. Скульптури хижих птахів з’являються разом із зображеннями відрізаних людських голів. Різьблення свідчать про скульптурні навички, які, безсумнівно, були відточені на більш піддатливому матеріалі деревини (колись широко доступної в підніжжі Таврських гір), перш ніж їх використали для обробки корінної породи Харрану. Інтригує той факт, що, незважаючи на їхній розмір, кожна з цих масивних структур мала порівняно невелику тривалість життя, яке закінчувалося великим святом і швидким заповненням їхніх стін: ієрархії піднімалися до неба, тільки щоб скоро знову бути зламаними. І головні дійові особи в цій доісторичній п’єсі-інсценуванні святкування, будівництва та руйнування були, наскільки нам відомо, мисливцями-збирачами, які жили лише з ресурсів дикої природи.

Розкопки в Ґьобеклі-Тепе. Джерело: Flickr

Як нам тоді все це розуміти? Однією науковою відповіддю стала повна відмова від ідеї егалітарної «золотої доби» та висновок, що раціональна корисливість і накопичення влади є постійними рушіями соціального розвитку людства. Але це також не вихід. Свідчення інституційної нерівності в суспільствах льодовикового періоду, чи то у формі великих поховань, чи то монументальних будівель, є лише спорадичними. Поховання знаходяться буквально на відстані століть, а часто і сотень кілометрів одне від одного. Навіть якщо вбачати причину цього у фрагментарності даних, ми все одно повинні запитати, чому вони такі фрагментарні: зрештою, якщо будь-який із цих «князів» льодовикового періоду був хоч трохи схожим, скажімо, на князів бронзової доби, ми б також знайшли укріплення, сховища, палаци — усі звичайні прикмети зародження держав. Натомість, протягом десятків тисяч років, ми бачимо монументи та пишні поховання, але крім цього мало що вказує на зростання рангових суспільств. Існують й інші, ще дивніші чинники, такі як той факт, що більшість «князівських» поховань складаються з осіб із виразними фізичними аномаліями, яких сьогодні вважали б велетнями, горбанями або карликами.

Більш широкий погляд на археологічні свідчення показує ключ до розв’язання дилеми. Він лежить у сезонних ритмах доісторичного суспільного життя. Більшість палеолітичних об’єктів, про які йшлося до цього часу, пов’язують із доказами періодів скупчення, які відбувалися щорічно або раз на два роки й були пов’язані з міграцією стад диких тварин — чи то шерстистих мамутів, степових зубрів, північних оленів або (у випадку Ґьобеклі-Тепе) газелей, а також циклічними міграціями риб та врожаями горіхів. У менш сприятливі пори року принаймні деякі з наших предків льодовикового періоду, без сумніву, дійсно жили й займалися збиральництвом у маленьких групах. Але є численні докази того, що в інший час вони збиралися разом у таких «мікромістах», які знайшли у Долні-Вестоніце в басейні річки Морави на південь від Брно, де вони ласували величезним достатком дичини, влаштовували складні ритуали, масштабні мистецькі заходи й торгували на значних відстанях мінералами, морськими мушлями та шкурами тварин. Західноєвропейськими аналогами цих сезонних місць скупчення можуть бути великі кам’яні укриття, з їхніми знаменитими малюнками та різьбленнями, у французькому Периґорі та на Кантабрійському узбережжі, які також становили частину щорічного циклу зборів і розсіяння.

Такі сезонні ритми суспільного життя тривали довго після того, як «винахід сільського господарства» мав би все змінити. Нові дані свідчать, що такі чергування можуть бути ключем до розуміння знаменитих неолітичних монументів Солсберійської рівнини, і не тільки з погляду календарного символізму. Стоунгендж, як виявляється, був лише останнім у дуже довгій низці ритуальних споруд, які зводили як із деревини, так і з каменю, коли люди збиралися на рівнині з віддалених куточків Британських островів у важливі пори року. Ретельні розкопки показали, що багато з цих споруд, які тепер обґрунтовано тлумачать як пам’ятники пращурам могутніх династій неоліту, були розібрані вже через кілька поколінь після їх будівництва. Ще більш вражає те, що ця практика зведення та знесення великих монументів збігається з часом, коли народи Британії після прийняття землеробської економіки з континентальної Європи, здається, відвернулися від принаймні одного з її ключових аспектів, відмовившись від зернових культур і повернувшись, близько 3300 року до нашої ери, до збирання лісових горіхів як основного джерела їжі.

Утримуючи стада рогатої худоби, якою вони сезонно харчувалися в поблизькому Дарінгтон-Волс, будівельники Стоунгенджу, схоже, не були ні збирачами, ні землеробами, а чимось середнім між цим. Якщо щось подібне до королівського двору і було у святковий період, коли вони збиралися у великій кількості, тоді він повинен був припиняти своє існування протягом більшої частини року, коли ті самі люди знову розосереджувалися по острову.

Чому ці сезонні зміни важливі? Тому що вони показують, що із самого початку люди свідомо експериментували з різними соціальними можливостями. Антропологи описують подібні суспільства як такі, що мають «подвійну морфологію». Марсель Мосс, пишучи на початку двадцятого століття, зауважив, що інуїти циркумполярної Півночі, «а також багато інших суспільств … мають дві соціальні структури – одну влітку та іншу взимку; і що паралельно вони мають дві системи права та релігії». У літні місяці інуїти розбивалися на невеликі патріархальні групи, кожна на чолі з чоловіком-старійшиною, у пошуках прісноводної риби, карибу та інших видів північного оленя. Власники позначали своє майно, а патріархи здійснювали примусову, іноді навіть тиранічну владу над своїми родичами. Але в довгі зимові місяці, коли тюлені й моржі скупчувалися на арктичному узбережжі, повністю переважала інша соціальна структура, оскільки інуїти збиралися разом, щоби побудувати з дерева, ребер кита та каменю великі будинки для зустрічей. У них панували чесноти рівності, альтруїзму та колективного життя; багатство було спільним; чоловіки та дружини обмінювалися партнерами під заступництвом Седни, богині тюленів.

Інший приклад — місцеві мисливці-збирачі північно-західного узбережжя Канади, для яких зима, а не літо, — це час, коли суспільство кристалізувалося у свою найбільш нерівну форму, і це було дивовижним. Уздовж узбережжя Британської Колумбії з’являлися палаци з дощок, де спадкові дворяни вершили суд над простими людьми та рабами, а також проводили великі бенкети, відомі як потлач. Проте ці аристократичні двори розпускали на час літніх робіт риболовного сезону, коли люди поверталися до менших кланових утворень, які також були ранговими, але з цілком іншою і менш формальною структурою. У цьому разі люди брали собі різні імена влітку та взимку, буквально стаючи кимось іншим у різні пори року.

Можливо, найбільш разючими серед політичних змін були сезонні практики племінних конфедерацій дев’ятнадцятого століття на американських Великих рівнинах — колись або одного разу вони були землеробами, але переходили до кочового мисливського життя. Наприкінці літа малі та високомобільні групи чеєнів і лакота збиралися у великі поселення для логістичних приготувань до полювання на бізонів. У найбільш відповідальний час року вони призначали поліцейські сили, які мали повну владу примусу, включно з правом ув’язнювати, бичувати або штрафувати всякого порушника, який ставив процес під загрозу. Проте, як зазначив антрополог Роберт Лоуі, цей «недвозначний авторитаризм» діяв виключно на тимчасовій і сезонній основі, поступаючись місцем більш «анархічним» формам організації після завершення сезону полювання й наступних колективних ритуалів.

"З такою інституційною гнучкістю приходить здатність виходити за межі будь-якої соціальної структури та замислюватися; створювати та руйнувати політичні світи, в яких ми живемо."
 

Наука не завжди рухається вперед. Іноді вона відкочується назад. Сто років тому більшість антропологів розуміли, що ті, хто живе переважно з ресурсів дикої природи, як правило, не обмежуються лише маленькими «групами». Насправді, ця ідея є продуктом 1960-х років, коли бушмени пустелі Калахарі та пігмеї мбуті стали бажаним образом первісного людства як для телевізійних глядачів, так і для дослідників. У результаті ми спостерігаємо повернення еволюційних етапів, які насправді мало відрізняються від традиції шотландського Просвітництва: саме на неї спирається, наприклад, Фукуяма, коли пише, що суспільство поступово еволюціонує від «груп» до «племен», потім до «вождівств» і нарешті до таких складних і стратифікованих «держав», у яких ми живемо сьогодні – зазвичай їх визначають за наявністю монополії на «законне використання сили примусу». Однак, за цією логікою чеєни або лакота мали б «еволюціонувати» від груп одразу до держав приблизно кожного листопаду, а потім знову «деволюціонувати» назад навесні. Більшість антропологів нині визнають, що ці категорії безнадійно неадекватні, але ніхто не пропонує альтернативних способів мислення про світову історію в найбільш загальних термінах.

Зовсім незалежно від інших, археологічні дані свідчать, що в контрастних сезонних середовищах останнього льодовикового періоду наші далекі предки поводилися загалом аналогічно: вони змінювали різні соціальні устрої, дозволяючи виникнення авторитарних структур у певні пори року за умови, що вони були тимчасовими, за розуміння того, що жоден конкретний соціальний порядок ніколи не був постійним або незмінним. У межах однієї популяції можна було жити в тому, що з великої відстані іноді здається групою, іноді — плем’ям, а іноді — суспільством з багатьма рисами, які ми сьогодні пов’язуємо з державами. З такою інституційною гнучкістю приходить здатність виходити за межі будь-якої соціальної структури та замислюватися; створювати та руйнувати політичні світи, в яких ми живемо. Це принаймні пояснює «князів» та «княгинь» останнього льодовикового періоду, які, як видається, з’являються у величній ізоляції, наче персонажі в якійсь казці або костюмованій драмі. Можливо, вони майже буквально були ними. Якщо вони взагалі правили, то це могло бути, як з королями та королевами Стоунгенджу, лише на один сезон.

5. Час для переосмислення

Сучасні автори мають тенденцію використовувати праісторію як майданчик для розв’язання філософських проблем: люди переважно добрі чи злі, егалітарні чи ієрархічні, співпрацюють або змагаються? Як наслідок, вони також схильні писати так, ніби протягом 95% історії нашого виду людські суспільства майже не змінювалися. Але навіть сорок тисяч років — дуже-дуже тривалий проміжок часу. Здається досить імовірним, і є докази, що ті ж люди-першопроходьці, які колонізували більшу частину планети, також експериментували з величезною різноманітністю соціальних устроїв. Як часто зазначав Клод Леві-Стросс, ранні Homo sapiens були не тільки фізично такими ж, як сучасні люди, за інтелектом вони також були нам рівнею. Дійсно, більшість, мабуть, краще усвідомлювали потенціал суспільства, ніж зазвичай люди сьогодні, щороку переходячи туди-сюди між різними формами організації. Замість бездіяльного перебування в певній первісній невинності, поки якось не випустили джина нерівності, наші доісторичні предки, схоже, на регулярній основі успішно відкривали та закривали пляшку, обмежуючи нерівність ритуальними костюмованими драмами, створюючи богів та королівства так само, як вони зводили монументи, потім знову з радістю розбираючи їх.

Якщо це так, тоді справжнє питання — це не «Що є джерелом соціальної нерівності?», а з огляду на те, що ми жили протягом такого довгого періоду нашої історії, рухаючись між різними політичними системами — «Як ми так застрягли?». Усе це дуже далеко від уявлення про те, що доісторичні суспільства йдуть наосліп до інституційних кайданів, які їх зв’язують. Це також далеко від сумних пророцтв Фукуями, Даймонда, Морріса та Шайделя, де будь-яка «складна» форма соціальної організації обов’язково означає, що крихітні еліти беруть контроль над основними ресурсами та починають топтати всіх інших. Більшість соціальних наук сприймає ці похмурі прогнози як самоочевидні істини. Але, звісно, вони безпідставні. Тож ми можемо поставити логічне питання: які ще заповітні істини тепер треба викинути на смітник історії?

"У тих частинах світу, де вперше одомашнили тварин і рослини, насправді не було помітного «перемикання» від збирачів палеоліту до землеробів неоліту."

Насправді їх досить багато. Ще в 1970-х блискучий кембриджський археолог Девід Кларк передбачав, що завдяки сучасним дослідженням майже всі положення старої теорії еволюції людства, «пояснення розвитку сучасної людини, одомашнення, металургії, урбанізації та цивілізації — можуть у перспективі виявитися семантичними пастками та метафізичними міражами». Здається, він мав рацію. Тепер з усіх куточків земної кулі надходить інформація, заснована на ретельних емпіричних польових дослідженнях, передових методах реконструкції клімату, хронометричному датуванні та науковому аналізі органічних залишків. Дослідники розглядають етнографічний та історичний матеріал у новому світлі. І майже всі ці нові дослідження йдуть всупереч знайомому наративу світової історії. Проте найбільш приголомшливі відкриття не виходять за межі роботи фахівців, або їх треба вигризати, читаючи між рядками наукових публікацій. Тоді на завершення дозвольте запропонувати декілька власних заголовків: лише кілька, щоб дати уявлення про те, як починає виглядати нова світова історія, що народжується.

Перша сенсація у нашому списку стосується витоків і поширення сільського господарства. Більше немає жодного підтвердження думки, що воно означало значні зміни в людських суспільствах. У тих частинах світу, де вперше одомашнили тварин і рослини, насправді не було помітного «перемикання» від збирачів палеоліту до землеробів неоліту. «Перехід» від життя переважно на ресурсах дикої природи до життя, заснованого на виробництві продуктів харчування, зазвичай займав близько трьох тисяч років. Хоча сільське господарство відкрило можливість більш нерівномірної концентрації багатства, у більшості випадків це почало відбуватися лише через тисячі років після його зародження. У цей проміжок часу люди на такій далекій відстані один від одного, як між амазонськими джунглями та родючим півмісяцем на Близькому Сході, пробували займатися землеробством, так би мовити «гралися в землеробів», змінюючи щорічно режими виробництва майже так само, як вони змінювали свої соціальні структури. Ба більше, «поширення землеробства» на вторинні території, такі як Європа (його доволі часто описують у термінах перемоги, як початок неминучого занепаду мисливства і збиральництва), виявилося дуже мінливим процесом, який іноді зазнавав невдачі, що призводило до демографічного колапсу землеробів, а не збирачів.

Очевидно, більше немає сенсу використовувати такі вислови, як «сільськогосподарська революція», коли мова йде про процеси такої надзвичайної тривалості та складності. Оскільки не існувало едемоподібного стану, з якого перші землероби могли зробити свої перші кроки на шляху до нерівності, ще менше сенсу говорити про те, що сільське господарство позначило походження рангів і приватної власності. Якщо що-небудь, то саме серед тих популяцій, народів мезоліту, які відмовилися від землеробства протягом століть потепління раннього голоцену, ми спостерігаємо ще більше посилення стратифікації; принаймні, якщо брати до уваги пишні поховання, хижацькі війни та монументальні споруди. Принаймні у деяких випадках, таких як Близький Схід, перші землероби, схоже, свідомо розвивали альтернативні форми спільноти, які підходили до їхнього більш трудомісткого способу життя. Ці суспільства неоліту виглядають неймовірно егалітарними на тлі своїх сусідів мисливців-збирачів — з різким зростанням економічної та соціальної важливості жінок, чітко віддзеркаленим у їхньому мистецтві та ритуальному житті (порівняйте, скажімо, жіночі статуетки Єрихону чи Чатал-Гьоюка з гіпермаскулінними скульптурами Ґьобеклі-Тепе).

Ще одна сенсація: «цивілізація» не з’являється «у повному комплекті». Перші міста світу не просто виникли в декількох місцях разом із системами централізованого управління та бюрократичного контролю. Наприклад, ми зараз знаємо, що до 2500 року до нашої ери в Китаї існували поселення площею від 300 гектарів і більше в пониззі Хуанхе (Жовтої ріки), за тисячі років до заснування першої монаршої династії (Шан). На іншому боці Тихого океану й приблизно в той самий час були знайдені церемоніальні центри дивовижних розмірів у долині річки Супе в Перу, зокрема в поселенні Караль: загадкові залишки «втоплених» площ і монументальних платформ, на чотири тисячі років старше за імперію інків. Такі недавні відкриття вказують, наскільки мало ще насправді відомо про поширення та походження перших міст і наскільки старшими можуть бути ці міста, ніж системи авторитарного управління та грамотної адміністрації, які колись вважали необхідними для їх створення. І в більш відомих центрах урбанізації, Месопотамії, долині Інду, басейні Мехіко (англ. Basin of Mexico), з’являється все більше доказів, що перші міста були організовані на свідомо рівних умовах, коли муніципальні ради зберігали значну автономію від центрального уряду. У перших двох випадках міста зі складною громадською інфраструктурою процвітали протягом більше ніж півтисячоліття без жодних слідів монарших поховань або монументів, жодних постійних армій або інших засобів масового примусу, а також ніякого натяку на прямий бюрократичний контроль за життям більшості громадян.

Всупереч Джареду Даймонду, немає абсолютно ніяких доказів, що вертикальні структури влади є необхідними наслідками великомасштабної організації. Всупереч Вальтеру Шайделю, просто не відповідає дійсності, що панівних класів не можна позбутися після їхнього створення, окрім як у разі загальної катастрофи. Наведемо лиш один добре задокументований приклад: близько 200 року нашої ери місто Теотіуакан у долині Мехіко з населенням 120 000 осіб (на той час одне серед найбільших у світі), здається, зазнало глибокої трансформації, відвернувшись від храмів-пірамід і людського жертвоприношення та перетворившись на величезне зібрання комфортабельних вілл, усі з яких були майже однакового розміру. Воно залишалося таким приблизно чотириста років. Навіть за часів Ернана Кортеса в центральній Мексиці існували такі міста, як Тласкала, де керувала виборна рада, членів якої періодично сікли їхні виборці, аби нагадати їм, хто зрештою був головним.

У нас є все необхідне для створення зовсім іншої світової історії. Здебільшого ми просто засліплені своїми упередженнями, щоб побачити наслідки. Наприклад, майже всі сьогодні наполягають, що учасницька демократія або соціальна рівність можливі в невеликій громаді чи групі активістів, але їх не можна «поширити» на щось подібне до міста, регіону чи національної держави. Проте докази перед нашими очима, якщо ми вирішимо подивитися на них, свідчать про протилежне. Егалітарні міста, навіть регіональні конфедерації, історично є досить звичайними. Егалітарні сім’ї та домашні господарства такими не є. Після винесення історичного вироку ми побачимо, що найболючіша втрата людських свобод почалася з малого масштабу — рівня гендерних відносин, вікових груп і домашнього рабства: типу стосунків, які одночасно містять найбільшу близькість і найглибші форми структурного насильства. Якщо ми дійсно хочемо зрозуміти, як уперше стало прийнятним для декого перетворювати багатство на владу, а іншим у кінцевому підсумку сказати, що їхні життя й потреби не мають значення, тоді саме тут ми повинні шукати відповідь. Ми передбачаємо, що також саме тут треба буде виконати найважчу роботу заради створення вільного суспільства.