24 серпня 2010 року на ранчо у мексиканському місті Сан-Фернандо було знайдено тіла 72 мігрантів із різних країн Центральної Америки, убитих бандою наркоторгівців, відомих як Los Zetas. Усі вбиті — 58 чоловіків і 14 жінок — прямували до кордону з Техасом, який знаходиться за 160 кілометрів від Сан-Фернандо. За словами єдиного, хто вижив – 18-річного юнака з Еквадора, – групу мігрантів схопили наркоторгівці і намагалися змусити працювати на них; коли ж викрадені відмовилися, їх застрелили.
Ці тексти різних авторів — своєрідні епітафії не лише 72 загиблим, а й усім тим, хто щодня гине при відчайдушних і безнадійних спробах знайти краще життя для себе і своїх близьких по інший бік кордону США.
№ 66. Хорхе Антоніо Сальгадо Бустільйо
Авторка – Даніела Пастрана
У картці, виданій міністерством закордонних справ твоєї країни, написано: «Батьки не можуть приїхати (по тіло) через бідність і похилий вік».
Твоя тітка Неслі була тією, хто здав аналізи крові, щоб ідентифікувати тебе. Її обличчя на фотографіях – це обличчя людини, яка не перестає усвідомлювати абсурдність твоєї смерті. Вона повідомила пресі, що ти вийшов із Гондурасу наприкінці липня разом із сусідом і сусідкою, про долю яких нічого не відомо, і що востаннє говорила з тобою на початку серпня. Тобі було 22 роки, коли ти пішов. У своєму селищі Койолес, у муніципалітеті Оланчіто, що на півночі Гондурасу, ти був водієм таксі. Але ти переситився убогістю твоєї країни, яка має 112,5 квадратні кілометри площі і 7,8 мільйонами жителів.
Оскільки я не знаю тебе, я уявляю тебе схожим на Оскара, смаглявого 19-річного юнака, гондурасця, як і ти, з яким я познайомилась у травні 2007 року на станції Ріо-Бланко, у Веракрус. Разом із десятками центральноамериканців він чекав слушного моменту, щоб скочити на поїзд, який наблизив би його до пункту призначення. Це була його друга спроба. Уперше, рік тому, його схопили одразу після того, як він ступив на землю США, і наказали повернутись додому. «Для мексиканців усе просто, їх лишають поряд із кордоном, ми ж маємо проходити увесь шлях із самого початку», – сказав мені він, а Педро Антоніо, «койот», який вів групу з семи осіб без документів, додав із єхидством: «Ви обурюєтесь, але в нас немає вибору. Якби в нас був той мінімум, який ви маєте в Мексиці, ми б не емігрували».
Тому що у твоїй країні, Хорхе Альберто, ВВП на душу населення складає 3,8 долара, що становить чверть цього показника моєї, зовсім небагатої, країни.
Тому що один із трьох нелегалів, які приходять до Мексики, аби потрапити до США, – гондурасець.
І тому що твоя трагедія й трагедія ще 71 людської істоти, убитих у Сан-Фернандо, була описана в молитві священика Хуана Анхеля Лопеса, промовленій у той день, коли ти повернувся на батьківщину у сірій труні: «Такі ж обличчя ми бачимо, коли йдеться про війну і повертають додому солдатів, які загинули в бою… Це наші брати-гондурасці, яких ми втратили у війні з голодом і бідністю».
№13. Вільмер Антоніо Веласкес
Автор: Енріке Діас Альварес
Гадаю, слід було б почати з того, що Вільмер Антоніо Веласкес був сальвадорцем, який виріс у селі Ла Мальтес, яке знаходиться у кантоні Серкос де П’єдра, в юрисдикції Сан Алехо, у Ла Юніон. Але так само можна було б сказати, що Вільмер зростав серед залишків громадянської війни, в якій загинуло більше ніж 75 тисяч осіб. Тож скажімо, що Вільмер жив із бабусею і дідусем у селі, яке дає світу емігрантів.
В усьому муніципалітеті Сан Алехо є два пункти охорони здоров’я, 31 школа, два коледжі та один інститут. Крім того, є п’ять католицьких і п’ять євангельських церков, три групи самодопомоги, чотири спортивні майданчики, один дім культури, один парк і два туристичні центри під назвами La Montañita і El Oasis. Також наявні чотири їдальні, чотири більярдні та проект створення дому терпимості.
Але Вільмер не рахував сервіси й притони регіону, він рахував дні. У свої 16 років він полюбляв байдикувати, коли йому казали принести води. Процедура була простою: повісивши біле відро на дереві поряд із вхідними дверима, він залазив на паркан свого будинку, щоб дивитися на захід сонця і дівчат, які йшли по вулиці. Там, коли захід сонця і панянки зникали з очей, Вільмер думав про десяте серпня. Того дня, як і 473 інших громадян Сальвадору, він збирався покинути країну, щоб жити зі своїми батьками на Лонг-Айленді у Нью-Йорку.
У ніч перед втечею Вільмер погано спав, слухаючи, як плаче бабуся, і чекаючи з маленькою валізою на «койота», який мав прийти по нього. Так само тихо він перетнув Гватемалу і південь Мексики. Хоча він був одним із наймолодших, Вільмер нічого не боявся, доки разом із 72 іншими мігрантами його викрали Los Zetas у Тамауліпасі. Там, усього за півтори години до кордону Сполучених Штатів, вони позбавили його життя.
Повторімо, що Вільмер Антоніо Веласкес був застрелений упритул, у тій самій країні, в якій за 18 років до цього уряд Сальвадора і Фронт національного звільнення імені Фарабундо Марті підписали мирну угоду в Чапультепеку. У країні триває війна, яка винесла вирок підлітку в тенісках «Поні», у дорозі, без документів.
№26. Віктор Мануель Ескобар Пінеда
Автор: Хуан Вільйоро
Справедливість зазвичай нелегальна. Протягом двадцяти років Віктор Мануель Ескобар Пінеда працював у Сполучених Штатах. Він був підрядником на підприємстві у Г’юстоні і надавав робочі місця своїм землякам із Гондурасу. Його мати, дружина і п’ятеро дітей жили з ним. Найменшому було 2 роки, найстаршому – 15. Вони жили добре. Все було справедливо і нелегально. Інколи Вікторові Мануелю снилося Сан-Педро Сула, місто на рівнині, в якому він народився. Відчуття повернення було приємним, але, прокинувшись, він згадував бійки на ножах на невимощеній вулиці, роботу на maquiladoras [поширений у Латинській Америці тип фабрик, які належать іноземним компаніям і виробництво на яких є вигідним через пільговий режим оподаткування імпорту сировини й експорту готової продукції – прим. пер.], босих бездомних дітей. Г’юстон був безпечним місцем. Тут усі нещастя лишалися далеко. Аполон-13 озвався із краю світу, щоб сказати: «Г’юстон, у нас проблема». Небезпеки існували в зовнішньому просторі.
У травні 2010 року у Віктора Мануеля знайшли проблему з документами. Він жив добре, але народився у Гондурасі. Справедливе було нелегальним. Його депортували. Він негайно спланував своє повернення. Він рушив у дорогу в серпні. Його дядько, Канталісіо Бараона Варгас, подорожував із ним. Вони пройшли всю Мексику, не бачачи нічого, крім страху в очах своїх попутників. Біля кордону вони були затримані бандами наркоторгівців, які запропонували їм ще одну нелегальну роботу. Але він хотів роботи без смертей. Чесної роботи для когось без документів. Він ніколи не сподівався на розкіш справедливості, яка була б легальною. Віктор Мануель Ескобар Пінеда загинув, застрелений у Тамауліпасі. Йому було 36 років. Його поховали у Сан-Педро Сула. Його діти приїхали на похорон із Г’юстону. Його дядько теж загинув під час різні. На поховальній церемонії священик нагадав слова Святого Павла: «Ми – громадяни небес». У Г’юстоні космічна станція НАСА захищає громадян небес. Ті, хто зводять там будинки, не мають документів.
№45. Сантос Енріке Августин Ернандес
Автор: Хосе Гіл Ольмос
Коли поїзд починає свій шлях на північ у місті Арріага, Чіапас, металеві колеса видають нестерпний скрегіт. Спочатку сталевий звір здригається, і мігранти, що їдуть стоячи на його спині, тримаються як можуть, ризикуючи життям. Згодом поїзд реве і рушає, і гучний свист розриває нічну тишу за сотні кілометрів від Ісабалю, Гватемала, звідки був родом Сантос Енріке.
Центральноамериканські мігранти подібні до лососів, які пливуть поверхнею річки, завжди проти течії, завжди втікаючи від небезпеки бути схопленими, завжди шукаючи тиху заводь і краще місце для життя і продовження роду. Сантос залишив позаду гори, сельви і річки, які роблять його селище одним із найкрасивіших у країні; позаду лишились також озеро, над яким баски звели Ісабаль, і пляжі з білим піском, які так люблять туристи, зачаровані лагідними ламантинами. Мрія податися на північ притягала його з юності, і в 41 рік він продовжував іти за своєю ілюзією. Заради цього він покинув найкращі землі своєї любої Гватемали, щоб здійснити свою мрію, як багато тисяч інших жителів Центральної Америки, які сіли на сталевого звіра, що їде крізь мексиканське пекло.
Ніч 24 вересня була дощовою у долині міста Гватемала. Потоки зливи не дозволили літаку приземлитися. Нарешті він торкнувся посадкової смуги неподалік від будівлі повітряних сил Гватемали, де їх чекав президент і військовий ескорт. Сантос Енріке ніколи не мріяв про такий важливий прийом по поверненню на свою землю. Цієї ночі вже не було сліз і прощань, і не завивав сталевий звір, починаючи свій біг. Цього разу були стяги і гімни, медалі і нагороди на його честь. Він був героєм, мігрантом, перетвореним на героя, але його родина прийшла отримати його у труні, вкритій квітами.
№20. Ередіс Айяла
Автор: Магалі Терсеро
Проводячи електронну розвідку, щоб дізнатися більше про Гондурас Ередіса Айяли, одного із 16 гондураських мігрантів, по-звірячому вбитих у Мексиці злочинним угрупованням Los Zetas, я отримала повідомлення, що по телевізору йде інтерв’ю із продюсером документального фільму “La vida loca” про банди молодих сальвадорських злочинців, відомих як las maras. Крістіан Поведа, фоторежисер цього документального фільму, був вбитий, імовірно, одним із цих самих молодих людей у кінці 2009 року, коли його фільм з’явився на чорному ринку. Я саме читаю в інтернеті, що «політика Гондурасу як держави завжди була судомною, повною державних переворотів, корумпованих політиків, змін законів і порядку, іноземних монополій і повстань», але швидко вмикаю телевізор і чую відповідь мексиканця Еміліо Майє на питання про те, чому стільки сальвадорців вступають у ризиковані maras або злочинні ліги, яких з’явилося особливо багато в Каліфорнії протягом 80-х років. Сьогодні las maras існують не тільки у Сальвадорі, але й у Гондурасі, Гватемалі, Мексиці, Канаді, Лівані й Австралії. Вони утворюють щось на зразок масової армії, організованої «синами маргіналізації». Серед її учасників, окрім молоді із маргінальних районів, є депортовані зі Сполучених Штатів, багато людей із числа ста тисяч сиріт, які лишились по громадянській війні, й жертви репресій 80-х років.
Але повернімося до цього моменту, в який я раптом усвідомила подібності між цією ірраціональною формою суспільного бунту в Центральній Америці, із цим різновидом революції без ідеалів і боротьби за територію мексиканських організованих злочинних груп: багато з їх, скажімо так, «рядових», теж є синами маргіналізації.
У той час як Майє дивується запитанню про las maras, я думаю про мотиви молодого Ередіса на початку його одісеї, за 27 днів до початку бійні в Мексиці, країні, яка сьогодні є неймовірно небезпечною гарячою точкою для тих, хто досі хоче реалізувати «американську мрію». Ередіс ніс із собою жалюгідних 1500 лемпір, менше ніж сто доларів, яких мало вистачити на всю дорогу. Рішення полишити крихітне село Санта Бетанія, яке знаходиться у гірському районі Лемпіри, на заході країни, було прийняте проти волі його матері. У Гондурасі не було нічого для нього, жодної можливості жити гідно.Згідно з дослідженням «Гондурас – країна міграції» Ани Франсіски Санчес Санчес, масова еміграція існує вже протягом тривалого часу; приблизно 25 молодих людей щогодини покидають країну, за даними Національного інституту статистики за 2005 рік. «Як ми опинилися в такій ситуації?» – запитує дослідниця. І зауважує: «Холодна війна спричинила зменшення темпів розвитку і поширення бідності в залежних суспільствах. По її завершенні ці проблеми відбились на обмеженій і нестабільній економіці. Недавній характер еміграції Гондурасу підтверджується Анкетою національного сприйняття щодо людського розвитку у 2005 році. У 80,5% домогосподарств емігранти [виїхали] протягом останніх десяти років. Міграційний потік почав стрімко збільшуватися із 1999 року». Як Ередіс Айяла прийшов до цієї безславної смерті «locos»? Його дядько Елісондо Айяла пояснив: «Він хотів допомогти матері, бо вона дуже бідна і не має за що жити, тож він вхопився за цю можливість, щоб побудувати їй будинок». Ередіс, таким чином, вирушив із села Санта Бетанія у Сан Себастьяні, де ледве зводив кінці з кінцями, вирощуючи каву та інші культури, і де через багато років ще пам’ятають про засуху 1987 року, яка «серйозно зашкодила виробництву основних зернових культур у департаменті Лемпіра». Повідомлення у гондураських ЗМІ підкреслюють біль матерів та близьких. Один із журналістів написав: «Родичі, які з раннього ранку чекали в імпровізованому наметі, встановленому на полі, почали плакати й кричати, побачивши оливково-зелений літак військових сил Мексики, Hercules С-130, що привіз 16 тіл гондурасців, які були вбиті, прагнучи досягти «американської мрії». За кілька хвилин до того, як відправити цей текст, я натрапила в Інтернеті на сайт, який, здавалося, майже світився від простодушності й добрих намірів його автора, який розмістив оголошення і кілька фотографій: «На цій сторінці ти можеш знайти інформацію про Сан-Себастьян, у департаменті Лемпіра, Гондурас, Центральна Америка. Тут ти можеш дізнатися про нашу культуру й традиції. Ти дізнаєшся, чим пишається наш муніципалітет», – рекламує автор, запрошуючи нас подивитись на старовинну білу церкву, скромний парк і звивисту дорогу без натяку на покриття. Мабуть, він теж емігрував, думаю я з деяким презирством. Чи живий він досі?
№18. Неідентифікований мігрант
Автор: Серхіо Агуайо Кесада
Анонімний жах – це абстракція, яка притупляє емпатію й солідарність. Мій спосіб відкинути її – надати гватемальцю номер 18 правдоподібної ідентичності.
Я зустрів його у 1981 році в Пуерто-Рико, яке тоді було невеликим селищем у сельві Чіапасу. Я супроводжував чиновників Мексиканської комісії допомоги біженцям (Comisión Mexicana de Ayuda a Refugiados, Comar) і Управління верховного комісара ООН у справах біженців (Acnur). Одного ранку до селища почали прибувати тисячі гватемальських селян. Вони виходили з усіх боків густої сельви. Це була обідрана й голодна юрба, у частини з них були заражені рани. Серед них ішла дівчина-підліток, чиї обличчя й голос я пам’ятаю досі. Вона народила у сельві і прийшла із сином, дуже серйозно інфікована. Ми ділили з нею та іншими тяжкохворими навіс, який захищав нас від тропічної бурі в сельві. Дівчина цілу ніч про щось жалілася своєю мовою. Нічим не можна було зарадити. Вона померла ще до того, як вийшло сонце й припинилася злива. Хлопчик вижив і виріс у таборі біженців у Кінтана Роо. Ті, хто піклувалися про нього, дали йому ім’я Тоно, на честь фермера, який запропонував свій будинок як тимчасовий притулок. Я пам’ятаю Тоно беззубим хлопчиком, усміхненим і мовчазним водночас.
Я уявляю його підлітком, який тяжко працює на будівництві готелів у Рів’єра Майя. Ймовірно, він був репатрійований у Гватемалу, розчарувався в демократії й вирішив знов емігрувати в пошуку «американської мрії». Так він повернувся до Мексики, країни, яка дала йому життя і де його спіткала смерть. Йому не так пощастило, як матері, і він не отримав захисту Сполучених Штатів; він був страчений, бо не хотів бути найманим убивцею. Ім’я матері так і лишилося невідомим; гватемальця номер 18 звуть Тоно.
