Захід проти Росії: економічна війна та провал кліматичної політики

Російсько-українська війна знаменує історичний поворот. Незаконне захоплення чотирьох українських областей у вересні та постійні ядерні погрози дедалі загострюють ситуацію. Як на мене — і я уже писав про це^[1] — світовий робітничий рух і громадянське суспільство повинні підтримувати український опір. У цій же статті я намагаюся осмислити економічну війну, що ведеться паралельно із реальним полем бою, а саме занепад енергетичних ринків та проблематику їхнього місця у ширших соціальних та екологічних кризах, що впливають на капітал.

У першому розділі я стверджую, що економічна війна західних держав проти Росії є реакційною та обмеженою, адже навіть тепер частина західного капіталу досі сподівається налагодити зруйновані ділові відносини з Росією. У другому розділі я доводжу, що до 2014 року політика Заходу була спрямована на інтеграцію Росії у світову економіку на зручних для Заходу умовах; ба більше, навіть після російського повномасштабного вторгнення, відповідь Заходу залишалася реакційною. У третьому розділі йдеться про наслідки лютневого вторгнення для енергетичних ринків — зокрема європейського газового — та для енергетичного переходу. Щодо наративу «енергетичної кризи», то він просувається з метою примноження інвестицій у викопне паливо та зняття зобов’язань західних держав щодо скорочення викидів парникових газів — а це лише посилює вплив війни та кліматичної кризи на все людство.

1. Економічна війна та її межі

Мета західних санкцій, введених проти Росії, радше є спробою дисциплінувати уряд Путіна, а не знищити його. Російське лютневе вторгнення та незаконне захоплення чотирьох українських регіонів у вересні остаточно розриває дипломатичні відносини, що у 1990-1992 роках встановилися між Росією та європейськими державами, особливо Росією та Німеччиною. Хоч як відчайдушно ці держави сподівалися уникнути такого розвитку подій, цей розрив змінить не лише військові домовленості капіталу в Європі, а й саму енергетичну систему, де дешевий російський газ є ключовим елементом уже чотири десятиліття.

На зустрічі в Києві Володимир Зеленський і канцлер Австрії обговорили підтримку України та посилення санкційного тиску на Росію, 6 квітня 2022 року. Фото: Офіс президента

Проти Росії застосовуються три види економічних санкцій: фінансові, торгівельні й індивідуальні — проти власників бізнесу, що мають зв’язки з Кремлем. Фінансові санкції передбачають замороження деномінованих у доларах активів Центрального банку та обмеження на використання платіжних систем. Але от «Газпромбанк», через який здійснюються розрахунки за експорт газу, під санкції не підпадає. 

Торговельні санкції спрямовані проти експорту, насамперед нафти і газу, та імпорту, особливо високотехнологічного. Санкції проти окремих бізнесменів (замороження активів, відмова в отриманні віз тощо) «набули найбільшого розголосу», але водночас є найменш ефективні, як показало опитування «The Economist». За оцінками видання, з 400 заявлених заморожених мільярдів доларів, насправді заморожено було лише 50^[2]. «Transparency International» погоджується: «Заголовки міжнародних видань майорять резонансними випадками захоплення яхт, але це лише невелика частка незаконних закордонних багатств клептократів». Система, що дозволяє вберегти активи від оподаткування, «працює десятиліттями»^[3].

Тепер поглянемо на вплив санкцій на нафту і газ, на російську економіку загалом, та на причини безкарності російських клептократів.

Нафта

Росія є третім за величиною виробником нафти після США та Саудівської Аравії. На неї припадає 12-13% світового видобутку сирої нафти, і більше половини цього обсягу переробляється саме там. Близько трьох чвертей виробленої продукції йде на експорт, загалом (близько двох третин) — у вигляді сирої нафти, частково — у вигляді продуктів її переробки. Експорт нафти є основою російської економіки, і приносить близько 45% загальних експортних надходжень, що становить близько третини федерального бюджету.

Досі західні санкції щодо російської нафти були частковими. Найсуттєвіша з них — ембарго ЄС на імпорт сирої нафти — набуде чинності лише в січні 2023 року і доповниться лютневим ембарго на нафтопродукти^[4]. Певний вплив мали фінансові санкції та санкції щодо російського судноплавства і страхування. Ці заходи скоротили російський експорт до Європи та США, але більшу частину цієї нафти викупили деінде, насамперед в Індії та Китаю, хоч і за знижкою. 

Антивоєнний протест у Лісабоні. Фото Feminist Antiwar Resistance / @t_alexx_t xx

До лютого російський видобуток не досягав 12 мільйонів барелів на день (мб/д), а експорт сирої нафти становив близько 5 мб/д. За перші шість місяців з моменту вторгнення експорт до США та Європи опустився до позначки у 0,76 м/бд (додаткові 0,5 мб/д йдуть азіатським покупцям). У березні Міжнародне енергетичне агентство прогнозувало, що до наступного року видобуток нафти в Росії опуститься до позначки у 3 мб/д, тобто більш ніж на чверть. У вересні агентство уточнило значення до 1,9 мб/д^[5].

Росія експортує менше реальної нафти, але заробляє на ній набагато більше через високі ціни. Ціни стабільно зростали впродовж 2021 року — під час постпандемійного відновлення економіки. Із лютневим вторгненням ціна зросла до 120 доларів за барель, а у вересні знову знизилися до 90. Доходи Росії від експорту викопного палива (разом із нафтою, газом і вугіллям) різко зросли: за перші шість місяців з початку війни вони склали 158 мільярдів доларів, з яких 43 мільярди поповнили державний бюджет. Більше половини цієї суми надійшло з ЄС^[6].

Країни G7 розглядають можливість встановлення цінового порогу на закупівлю російської нафти. Приміром, є варіант заборонити страхові послуги для суден, що постачають понаднормово, але така політика може виявитися неефективною^[7]. Відколи ввели санкції на іранську нафту, торговці встигли розробити досить витончені методи їх уникнення. Також у західних країн недостатньо нафтопереробних потужностей: коли заходи ЄС набудуть чинності, більше російської нафти йтиме у бік Китаю та Індії, як для переробки, так і для реекспорту.

Отже, у короткостроковій перспективі, санкції проти торгівлі нафтою не змогли позбавити Росію експортних доходів, але, ймовірно, у середньостроковій перспективі, російський видобуток нафти таки скоротиться. Найбільшого ефекту слід чекати у довгостроковій перспективі, оскільки співпраця з транснаціональними нафтовими компаніями та імпорт західних технологій згодом вичерпаються.

У березні три найбільші транснаціональні нафтові інвестори в Росії — «BP», «Shell» і «ExxonMobil» — заявили, що виходять з російського ринку разом з іншими іноземними компаніями. А от французи «TotalEnergies» залишилися. У серпні указ президента заборонив іноземним інвесторам продавати активи. Тепер нафтові компанії спілкуються з урядом, а також саудівськими, китайськими та індійськими інвесторами щодо того, як розпродатися. Росія здебільшого покладається на імпортні технології та закордонну експертизу у складних операціях, що допомагають стабілізувати видобуток нафти, тому відтік партнерів може завдати шкоди. У липні «ExxonMobil» відкликала іноземних співробітників з проекту «Сахалін I», який працює в партнерстві з «Роснефтью», найбільшою російською державною нафтовою компанією. Відтоді видобуток впав більш ніж на 95%^[8].

Зустріч президента Росії Володимира Путіна з головою компанії «Роснефть» Ігорем Сєчіним. Обговорювалися підсумки угоди щодо приватизації частини акцій російської нафтової компанії «Роснефть», 7 лютого 2016 року. Фото: Wikimedia Commons

Газ

Росія — другий найбільший у світі виробник газу. Колись вона була на першому місці, але 2011 року поступилася Америці, коли там піднявся видобуток сланцевого газу. Найбільше російського газу — приблизно дві третини за останні роки — споживається в Росії. Останнім часом Росія експортує відносно невеликі обсяги газу через новий трубопровід до Китаю, а також у вигляді скрапленого природного газу (СПГ) — з проектів на Далекому Сході та в Арктиці. Проте основою експортного бізнесу Росії завжди були поставки в Європу, де державна газова компанія «Газпром» є монополістом.

Останніми роками російський газ складає більше третини загального споживання газу в ЄС. Деякі країни залежні від російського газу більше, ніж інші: Німеччина отримує більше половини свого газу з Росії, а Чехія, Угорщина та Словаччина ще більш залежні. Через російську військову агресію європейські уряди намірилися зменшити залежність від російського газу^[9], але й «Газпром» — за вказівкою Кремля та всупереч своїм комерційним інтересам — прагнув скоротити експорт.

Кремль сподівається підтримувати стабільний експорт нафти, проте вважає газ інструментом економічної війни. Уже в 2021 році, коли російські війська накопичували техніку на кордонах України, а політична напруга зростала, «Газпром» припинила заповнювати європейські газосховища. Продовжуючи постачати газ за довгостроковими контрактами, Росія припинила продавати додаткові обсяги газу на європейських спотових ринках. Таке скорочення пропозиції разом зі зростанням попиту після пандемії призвело до різкого збільшення оптових цін на газ.

Після того, як у лютому Кремль визнав Донецьку та Луганську «республіки», Німеччина заблокувала будівництво газопроводу «Північний потік-2» — майже завершеного проекту «Газпрому», націленого транспортувати газ до Німеччини неукраїнським маршрутом. Так була оголошена економічна війна: німецька політика побудови міцних торговельних відносин, спочатку з Радянським Союзом, а потім з Росією, добігла кінця^[10] (про вплив скорочення поставок газу на європейські енергетичні системи див. розділ 3).

Любмін, Німеччина, газопровід «Nord Stream»

Росія відповіла на це подальшими скороченнями поставок газу. У березні Путін видав указ про оплату в рублях, і потоки до Польщі, Болгарії, Фінляндії, Нідерландів і Данії припинилися через відмову компаній. Протягом літа санкції та контрсанкції скоротили потік на трьох з чотирьох основних трубопровідних маршрутів — через Балтію, Польщу та Україну. Турецький газопровід досі працює. «Газпром» не виконав контрактних зобов’язань, що стало ще одним цвяхом у труну ділових відносин, формованих протягом півстоліття^[11].

Європейські ціни на газ зросли набагато швидше, ніж ціни на нафту. «Газпром», подібно до нафтових компаній, отримує суттєві доходи від експорту. Проте криза цієї компанії — втілення ефекту економічної війни. У 1990-х роках «Газпром» врятував Росію від найважчої у світі рецесії мирного часу, постачаючи дешевий газ підприємствам і домогосподарствам, поки нафтові компанії приватизувалися за безцінь, а доходи ховали в офшорах. Тепер Кремль прийняв рішення підпорядкувати економіку військовій авантюрі — і «Газпром» не виняток. Путінські розкрадання документуються антикорупційними активістами^[12], високопоставлений керівник «Газпрому» українського походження втік до Києва та засудив війну^[13], декілька інших газпромівців загинули за загадкових обставин^[14]. А у вересні обидві гілки газопроводу «Північного потоку» — головного інфраструктурного проекту «Газпрому» — підірвали невідомі^[15].

Загальний експорт російського газу в Європу, з 150-170 мільярдів кубометрів на рік (млрд м3/рік) імовірно впаде до 90 млрд м3 цього року і до нуля — наступного. Кремль обмірковує перенаправлення потоків до Китаю, але потенціал цього наміру порівняно скромний (поки йдеться про близько 48 млрд м3/рік, і це число у кращому випадку подвоїться), та й географія дуже несприятлива^[16]. Отже, Росія, можливо, назавжди втратила два найбільших ринки експорту газу — Німеччину та Україну.

Безкарність клептократів

Відносну безкарність російських клептократів за умов санкційного режиму можна пояснити тим, що неоліберальний наступ сприяє розширенню офшорних зон. Далі я доводжу, що клептократія (систематичне розкрадання державних ресурсів елітою), яка виникла в колишніх радянських державах за останні три десятиліття, є не відхиленням від неоліберальної стадії капіталізму, а її невід’ємною частиною^[17].

Після Другої світової війни найпотужніші капіталістичні країни оформили міжнародні правові рамки для подальшої експансії, а саме валютний контроль і контроль над капіталом. Ці механізми підпорядкували фінансові установи різних країн та регулювали міжнародні відносини через долар США як резервну валюту. Але з 1970-х років фінансова система дедалі глобалізувалася, фінансові установи дедалі частіше працювали поза державними кордонами, і з’являлися офшорні зони, за допомогою яких еліти уникали податків, що стягуються певними країнами.

Радянська система розвивала промисловість автаркічним шляхом, за захисною стіною неконвертованої валюти. Коли ця стіна впала в 1990-1992 роках, а частина радянської еліти розпочала привласнювати державні активи та перетворюватися на капіталістів, офшорні зони уже дуже розвинулися й були готові приймати десятки мільярдів доларів капіталу з Росії, України та інших колишніх радянських держав. Російська форма капіталізму, встановлена в 90-х — із фантастичними рівнями нерівності та надзвичайною концентрацією багатства в руках еліт, чиї постанови часто були впливовіші за державні — існує й тепер, хоча клептократи епохи Єльцина замінилися новим поколінням, тісно пов’язаним зі службами безпеки^[18].

Відтік капіталу — не додатковий вияв капіталізму колишніх радянських країн, а основний. Журналіст Олівер Булло у книзі «Moneyland» цитує французького економіста Гебріеля Зукмана, який підрахував, що 2014 року 8% світового фінансового багатства знаходилося в офшорах. Проте частка активів США складала лише 4%, у той час як частка африканських країн в середньому становила 30%, Росії — 52%, країн Перської затоки — 57%. Сама природа офшорних зон ускладнює вимірювання цих активів, і 2010 року Джеймс Генрі, інший економіст, оцінив цю частку у 21-32 трильйони доларів, тобто майже в чотири рази більше, ніж вказував Зукман (7,6 трлн доларів)^[19].

Функція певних багатих країн, зокрема Великобританії, полягає у тому, аби надавати фінансові інструменти, що допомагають розграбовувати країни колишнього радянського блоку та глобального півдня. Журналістське розслідування Тома Бергіса показало, що Великобританія «відходить від імперської влади» і стає «глобальною мережею фінансових махінацій Лондона, обслуговуючи нові приватні імперії». Збанкрутілий політичний клас Великобританії «черпає гроші та натхнення з Уру Клептопії, пострадянської Москви»^[20]. Росія інтегрувалася у світову економіку і як експортер сировини, і як постачальник фінансів в офшорні зони. Путінський режим — не якась протилежність неоліберальному капіталу та його владних прихильників, а їхній неконтрольований монстр Франкенштейна.

Вплив на російську економіку. Висновки

У серпні Олег Устенко, головний економічний радник президента України, охрестив західні санкції «фантомом», адже російський довоєнний експорт сирої нафти скоротився лише на 5%. Він додав, що зростання цін «набагато більше» пов’язане зі спекуляціями енергетичних компаній, ніж власне санкціями. Також він зазначив, що в липні деякі заходи були навіть послаблені, аби дозволити покупцям здійснювати «конче необхідні» платежі російським нафтовим компаніям. Відповідно, план заблокувати доступ Росії до страхування суден було відкладено^[21].

Політичний характер санкцій наступний: західні держави готові шкодити російській економіці та добробуту російського населення, але скуті потребою захищати власні структури влади та багатства, а також керувати відносинами із власним населенням. Хоч санкції, за словами Устенко, є неефективними в плані блокування прибутків від експорту, вони таки завдають збитків російській економіці іншими шляхами.

Санкції на нафту, газ та інший експорт допомогли підняти ціни та збільшити доходи Кремля, але санкції на імпорт встигли зачепити російську промисловість. Хоча багато російських економічних і торговельних даних засекречено, доступні статистичні дані про виробництво демонструють катастрофічне скорочення в галузях, що покладаються на імпортні технології та матеріали: порівняно з аналогічним періодом минулого року, в червні виробництво автомобілів скоротилося на 62%. У першій половині року, виробництво інших споживчих товарів, зокрема холодильників і пральних машин, скоротилося більш ніж на третину^[22]. Експерти погоджуються, що брак високотехнологічного імпорту найбільше відчуватиметься у довгостроковій перспективі, як для нафтогазової сфери, так і для інших ключових галузей.

Економісти прогнозують, що цьогоріч ВВП Росії скоротиться на 5-6%, але розходяться у думках щодо довгострокової перспективи, ефекту російського позитивного торгового балансу та заходів Центрального банку щодо зміцнення рубля. Сама аналітика санкцій є дуже політизованою. В одному з найдетальніших досліджень, проведеному в Єльському університеті, зробили явно перебільшений висновок про те, що «для Росії немає виходу з економічного забуття, доки країни-союзники одностайно впроваджують та посилюють санкції». Інші аналітики зазначають, що російська економіка якраз-таки оговталася після спаду 1992-1994 та 2010-2011 років, а «забуття» є відносним^[23]. Майже неминучим є те, що найбідніші російські верстви спіткає подальше суттєве погіршення рівня життя, а чоловіків з найбідніших станів та етнічних меншин імовірно призвуть до деморалізованої російської армії.

2. Причини війни

Обмежена економічна війна західних держав проти Росії є наслідком, а не причиною нинішньої ситуації. Їхня політика була спрямована на те, щоб економічно інтегрувати Росію та зробити її політичним молодшим партнером, а не ворогом. Змінитися їх вимусив імперський напад Росії на Україну та український народний опір. Аби з’ясувати наслідки, і те, як це стосується історичної нездатності західних держав поратися із кліматичною кризою, погляньмо на саму історію цих відносин.

Я пропоную марксистський підхід, що бере до уваги як державні, так і політичні сили, а також економічні відносини, що лежать в їх основі. Думка західних «лівих» про те, що «розширення НАТО» є головною причиною військового конфлікту (аж до погрози Росії застосувати ядерну зброю), і що Україна веде «проксі-війну» за США — помилкова і політично жалюгідна. Фактично вони виступають апологетами агресії Кремля. Вони зневажають обов’язком розвивати марксистський аналіз, аби виявити, яким чином державні та політичні сили закріплені в економічних відносинах. 

Приміром, стаття редакції «Monthly Review», головному англомовному марксистському журналі, зосереджується на «центральній ролі, яку відігравали США та НАТО [...] від самого початку», заперечує вторгнення Росії в Україну 2014 (!) року, і, разом із 6800-слівним есеєм редактора журналу, не обмовлюється жодним словом про економічні відносини між Росією та міжнародним капіталом^[24]. Жодним.

Тож перейдемо до альтернативного пояснення, що врахує економічні та політичні фактори: я проілюструю його конкретним прикладом диспуту довкола торгівлі газом.

До і після 2014 року^[25]

У 1989-1991 роках радянська система зазнала краху, разом із двовладною системою міжнародного регулювання, що існувала з 1945 року. Настав кінець автаркічній, контрольованій державою моделі Радянського Союзу: її добили робітничі заворушення та громадські рухи. Військовий супротивник Заходу загруз у хаосі, але навіть тоді неоліберальна гегемонія поширювалася на пострадянський простір головним чином через НАТО. Найбільш руйнівними були економічні зміни. Росія, Україна та інші колишні радянські республіки занурилися у найглибшу рецесію мирного часу; промисловість була занапащена; системи соціального забезпечення розвалилися; трудящі потерпали від безробіття та злиднів. Західному капіталу не завжди вдавалося перехопити власність. Нафтову, газову, мінеральну та металургійну промисловість Росії здебільшого передали в руки вітчизняних бізнес-груп, заснованих хитрими екс-бюрократами. Те саме стосується української сталі, вугілля та хімікатів. Захід мав намір роздробити державну власність і знищити усі перешкоди на шляху до ринкової системи.

Найширша експансія НАТО припадає на перший пострадянський період. 1999 року до альянсу приєдналися Угорщина, Польща та Чехія, 2004 — Болгарія, Румунія, Словаччина, Словенія, Литва, Латвія та Естонія. Згодом чотири малі балканські країни також приєдналися до НАТО (Албанія та Хорватія — 2009 року, Чорногорія — 2017 року та Північна Македонія — 2020 року). Хоча країни НАТО тривалий час постачали Україні невелику кількість оборонної зброї, жодного плану вступу не розглядалося. Деякі вашингтоноцентричні «ліві» зображують США єдиним рушієм цього процесу; насправді, акторами були східноєвропейські держави, що пережили неодноразовий історичний досвід російських, а не американських вторгнень.  

Вступ Путіна на посаду президента 2000 року став переломним моментом. Російська держава була врятована від хаосу 1990-х років. Бізнес-групи дисциплінували та змусили платити податки. В олігархів епохи Єльцина відібрали статки, колишніх силовиків — поставили під контроль; активи найбільшої приватної нафтової компанії «ЮКОС» — конфіскували та передали контрольованій державою «Роснефти». Із піковими цінами на нафту 2009 року, російський капіталізм зацвів як ніколи. Були зроблені семимильні кроки для злиття російського капіталу із західними ринками: розвинувся фінансовий сектор, налагодився закордонний продаж міноритарних пакетів акцій експортерів матеріалів.

Другою чеченською війною 1999-2002 років, Путін — за підтримки НАТО — заявив про свої претензії на російський капітал. Перша військова пригода Росії закордоном — вторгнення у Грузію 2008 року — менш сподобалась країнам НАТО, але очі на це вони однаково заплющили, бо переймалися зародковою фінансовою кризою у США.

Економічна криза 2008 року стала передумовою протестів на Майдані, що 2014 року призвели до вигнання Віктора Януковича з поста президента України. Нівелювалися реформи 2000-х, спрямовані на вдосконалення рівня життя в Україні. Люди повстали передовсім проти корупційних схем Януковича та східноукраїнської буржуазії (власників шахт, металургійних заводів і виробничих потужностей). Іншим чинником було прагнення опозиційних елементів правлячої еліти України зблизитися з Європою та політично дистанціюватися від Росії. «Monthly Review» назвали цю масштабну подію, в ході якої розгромили поліцію, «державним переворотом» — нераціональне, політично тенденційне твердження.

Демонстранти на Майдані підтримують студентів проти поліцейського насильства. 23 грудня 2013 року. Фото Несса Гнатуш / Wikimedia Commons.

Кремль побоювався, що хаос може повторитися на території Росії, і цей острах не в останню чергу став причиною військового вторгнення 2014 року та анексії Криму. На виборах 2011-2012 років Путіна спіткав перший за його кар’єру широкомасштабний рух антифальсифікаційних протестів. Іншим чинником виступило розчарування фактом зближення української правлячої еліти з Європою. Росія намацувала межі терпіння НАТО.

Навіть після 2014 року, західні держави лише підкорегували свій підхід, але не відмовилися від нього. Хоча США та їхні союзники прагнули обмежити військові амбіції Росії, вона досі залишалася жандармом на колишньому радянському просторі. Західні держави запровадили санкції, що звели нанівець багаторічну роботу російських компаній над тіснішою інтеграцією у світову фінансову систему. Отже, скресли надії російських економістів на диверсифікацію, засновану на залежності заходу від вуглеводнів. Хай там як, але Росія й надалі лишалася ключовим постачальником нафти, газу та металів на світовий ринок, а також гарантом відтоку капіталу в офшорні зони.

Наратив «розширення НАТО» просідає на базових рівнях. Під час наступної військової авантюри Путіна (в Сирії у 2015-2016 роках), Росія та її сирійський союзник чітко перетнули «червоні лінії», встановлені адміністрацією США. Неспроможність НАТО відповісти була принизливою. Росія ще кілька років переживала економічний занепад. Сподівання Путіна на те, що новий президент України Зеленський виявиться більш поступливим щодо Донбасу, ніж його попередник, не виправдалися. Тоді Путін перейшов до граничної форми майже фашистського мілітаризму та підписав наказ на вторгнення.

Тільки після цього, — і лише після того, як надії Путіна взяти Київ «за три дні» провалилися через український опір, — західні держави облишили попередню політику жорсткого обмеження поставок зброї в Україну. Як стверджує український письменник Олексій Радинський: «Неофіційну угоду поміж двома імперіалістичними державами [Росією та Німеччиною] підірвав один, залишений поза увагою їх імперських схем, фактор: народний опір України»^[26].

Передмістя Києва після відступу російських військ у квітні. Фото з сайту президента України / Wikimedia Commons.

Торгівля газом

Торгівля газом, що довгий час займала центральне місце в економічних відносинах Росії як з Україною, так і з Європою, досить постраждала від економічної війни. Розглянемо її історію, аби побачити, яке світло можна пролити на причини конфліктів, як військових, так і економічних (це була основна сфера моїх інтересів протягом останніх 15 років в Оксфордському інституті енергетичних досліджень)^[27].

Україна увійшла в пострадянський період як (i) маршрут транзиту газу з гігантських сибірських родовищ до європейських споживачів, (ii) основний споживач газу, другий за величиною експортний ринок «Газпрому» після Німеччини. До 1992, облік вівся внутрішньорадянськими системами; із незалежністю, Україна почала сплачувати рахунки за спожитий газ у доларах, так само як Росія — за транзит газу через Україну до Європи. Рахунки за спожитий газ неоплачувалися, тож розпочалися російсько-українські «газові війни». У 2000-х, коли економіки обох країн відновлювалися, вартість продажу газу в Україну для «Газпрому» (та плата за транзит для України) значно зросли. Спочатку Росія намагалася контролювати і транзит, і український ринок, але до 2010-х років зреклася обох ідей.

По-перше: що ця історія говорить нам про політичну та економічну стратегію Росії щодо України? У 2000-х роках, коли український політичний маятник коливався між проєвропейським та проросійським варіантами, «Газпром» узявся контролювати українську транзитну систему. Але український парламент заблокував усі пропозиції щодо спільної власності. «Газпром» відреагував на це різким підвищенням цін та жорсткішими умовами контракту на експорт свого газу в Україну. У січні 2009 року це призвело до найсерйознішої «газової війни», коли перекрили потоки не лише в Україну, але й до європейських клієнтів «Газпрому».

Після цієї суперечки Росія змінила підхід, облишивши спроби вивести підконтрольні компанії на внутрішній ринок України та долучити їх до транзиту газу. Тепер Росія шукала політичних поступок, а не комерційних. 2010 року вона обміняла дешевший газ на дозвіл подовжити оренду своєї військово-морської бази в Криму. А 2013 року Кремль запропонував суттєву знижку на продаж газу в рамках щедрого торгового пакету, але за однієї умови: Україна має відмовитися від переговорів щодо асоціації з ЄС. Не в останню чергу причиною Майдану було те, що Янукович підтримав цей торговий пакет. 2016 року, у відповідь на військову активність Росії на сході України, «Нафтогаз України» повністю припинила прямі закупівлі російського газу. Отже, у 2000-х роках Росія сподівалася отримати прибуток від потужної позиції в українському газовому секторі, а у 2010-х роках — пожертвувала цими надіями заради територіальних здобутків. 

Що можна сказати про російську стратегію щодо європейських урядів і компаній? Після суперечки в січні 2009 року, «Газпром» поставив пріоритет побудувати трубопроводи для транспортування газу до Європи неукраїнськими маршрутами. На порядку денному стояла мета позбутися залежності від українського транзиту. Рішення побудувати «Північний потік-1» прямо з Балтійського моря до Німеччини було прийнято 2010 року, незважаючи на наближення найгіршої рецесії з 1930-х років. Більшість потужних європейських енергетичних компаній, які купували російський газ, радо схвалили такий проект, адже вважали Україну головною винуватицею ситуації 2009 року.

Протягом 2010-х років напруга між Росією та Європою через газ таки назріла: однак проблема стосувалася не України, а ринкових правил ЄС, які йшли всупереч традиційним довгостроковим нафтовим контрактам, яким надавав перевагу «Газпром» та його великі клієнти. Інакше кажучи, йшлося про умови, на яких Росія постачатиме сировину, тобто відносини, які обидві сторони прагнули підтримувати.

Нарешті, що можна сказати про стратегії західних урядів і компаній щодо Росії? Якби західні загрози були основним чинником розпалювання військового конфлікту, великі нафтові компанії принаймні врахували би цей момент. Але як до, так і після 2014 року вони інвестували мільярди в російські видобувні проекти, ігноруючи Україну, яку вважали менш спроможною на вступ. 2013 року було укладено найбільшу угоду між західними та російськими нафтовими компаніями — «BP» поміняла свій пакет акцій у «ТНК-ВР» на 20% «Роснефти». 2014 року, після анексії Криму, США запровадили санкції проти «Роснефти» та її голови Ігоря Сєчіна, але співпраця «ВР» з «Роснефтью» продовжилася і поглибилася.

Санкції США 2014 року таки загрожували проекту «Північний потік-2», який мав на меті покласти край диверсифікації транзиту газу з України. Однак Німеччина хотіла завершити будівництво трубопроводу. Після тривалих переговорів у липні 2021 року — поки Росія нарощувала війська на кордонах з Україною — Німеччина та США уклали угоду, згідно з якою санкції щодо трубопроводу скасовуються в обмін на зобов’язання Німеччини інвестувати в Україну^[28]. Такі дії двох держав НАТО засновувалися на припущенні, що отримувати прибуток від російських ресурсів — через ділові відносини з російськими компаніями, а не наступальні військові дії — буде можливо й надалі. 

План змінився лише 22 лютого, після того, як Кремль визнав легітимність двох сепаратистських «республік», а уряд Німеччини заблокував добудову трубопроводу. Сумніваюся, що трубопровід коли-небудь відновлять. Деякі апологети Путіна серед західних «лівих» поспішили звинуватити у диверсії США, незважаючи на відсутність будь-яких доказів. Також можна впевнено сказати, що їхні заяви про підрив комерційних інтересів «Газпрому» — безпідставні. Кремль сам влітку зруйнував європейський торговельний бізнес «Газпрому», поступово конструйований протягом півстоліття, коли наказав скоротити поставки газу, аби послабити європейську військову та політичну підтримку України.

Надходження російського газу до ЄС, з січня 2019 року по липень 2022 року. З сайту МЕА. На графіку зображено потоки російського газу до країн ЄС у мільйонах кубометрів на добу. Перше різке скорочення припало на початок 2020 року. Запасів було вдосталь, оскільки європейські компанії очікували скорочення потоків після закінчення російсько-українського транзитного контракту 31 грудня 2019 року. Але цього вдалося уникнути, і натомість на попит вплинула пандемія. Попит знову зріс протягом 2021 року, коли економіки виходили з пандемії, отже можна було очікувати повернення до попередніх рівнів надходжень. Але з літа 2021 року вони впали, оскільки «Газпром» обмежив експорт до тих, хто мав довгострокові контракти, і вирішив утриматися від поставок на європейський спотовий ринок. Із травня 2022 року потоки стрімко впали, позаяк (ймовірно, за вказівками уряду), «Газпром» припинив поставки навіть за цими довгостроковими контрактами. Останні потоки, зафіксовані на графіку в середині липня, становили менше однієї шостої від нормального рівня. Гадаю, «Газпром» зруйнував власний європейський експортний бізнес за вказівкою Кремля. Наприкінці серпня «Газпром» зупинив потік газу через «Північний потік»: компанія заявила, що причина у ремонтних роботах, а Єврокомісія заявила, що це був лише привід. Наприкінці вересня «Північний потік» підірвали невідомі.

3. Деконструкція «енергетичної кризи»

Війна та розлад економічних відносин між Заходом і Росією скоротили потоки викопного палива, деяких продуктів харчування та іншої сировини. Різко зросли ціни, особливо у сфері оптового ринку газу. Це водночас стимулювало масштабні спекуляції, а також порушило плани капіталу щодо відновлення після коронавірусу. Зруйнувалася європейська енергетична політика, в якій дешевий російський газ відігравав центральну роль. А капітал реагує як завжди: розширює технологічні системи, що працюють на викопному паливі, з яких він і користає, розгортаючи кордони експлуатації далі і далі. 

Політичні лідери США та Європи знову коригують плани скорочення викидів парникових газів, щоби заохотити нові інвестиції у виробництво викопного палива. Криза, в якій опинився капітал, цілком реальна, але наративи про «енергетичну кризу» та «енергетичну безпеку» варто поставити під питання. Робітничий рух і громадські рухи повинні знайти способи об’єднатися навколо політики, яка кине виклик подальшим нападам на рівень життя та прискорить перехід з викопного палива.

Пропонована інтерпретативна рамка

Аби розробити соціалістичну відповідь на цю кризу, важливо, по-перше, підважити таку категорію, як «енергетична безпека». Європейська комісія, уряд Великобританії та інші держави представляють російське вторгнення в Україну як загрозу «енергетичній безпеці» — тобто загрозу «втратити безперервний доступ до джерел енергії за прийнятною ціною», згідно зі словами Міжнародного енергетичного агентства^[29]. Але кому ці джерела енергії повинні бути доступні? І як визначити «прийнятну ціну»?

Ринок однаковим чином оцінює кубічний метр газу, потрібний для обігріву будинку пенсіонера; кубічний метр газу, що випаровується над іншим будинком пенсіонера, який не утеплено; кубічний метр газу, що використовується на нафтохімічному заводі, що виробляє пластикову упаковку і зменшує витрати на транспортування предметів розкоші до багатого споживача. 

Політика «енергетичної безпеки» часто надає перевагу кубічним метрам, які витрачаються даремно або обслуговують багатих споживачів, оскільки будівельні компанії, що роблять будинки з поганою теплоізоляцією, а також нафтохімічні підприємства і підприємства з транспортування та виробництва предметів розкоші — усі мають лобістську силу, а пенсіонер має право голосу лише тоді, коли громадянське суспільство за нього вступиться. «Енергетична безпека» припускає, що попит на енергію є негнучким, і залишає недоторканими економічні відносини, сформовані протягом десятиліть, виходячи з припущення, що дешевого викопного палива завжди буде вдосталь.

«Енергетична безпека» передбачає договір між капіталом і підпорядкованою йому державою. На початку та в середині 20-го століття, коли контрольовані капіталом соціальні відносини зміцнювалися та розширювалися, встановилася певна напруга між контролем капіталу над паливом й електроенергією та зусиллями держав забезпечити їх наявність як державних або чітко регульованих послуг — принаймні для промисловості, якщо не для населення. З 1980-х років роль держави послабилася: міжнародні ринки палива стали товарними, а неоліберальні уряди намагалися, хоч і не надто успішно, товаризувати електроенергію. У 1990-х, коли кліматичні дослідження вказали на потребу ширшого залучення державного керівництва, імперативи неолібералізму твердили протилежне^[30]: «енергетична безпека» мала забезпечуватися ринками та корпораціями.

Зрештою, та сама криза капіталу, яка породила путінську владу, також створила в Європі «енергетичну систему», де з одного боку знаходяться компанії, що виробляють викопне паливо, а з другого — промислові споживачі газу та електроенергії. Сьогодні «енергетична безпека» насамперед передбачає захист їхніх інтересів. Отже, робітничий рух і громадянське суспільство мусять розробити підхід, що захищатиме трудящих від занепаду стандартів життя, просуватиме принцип надання палива та електроенергії як послуг, а не товарів, а також розробить план переходу з викопного палива.

Відповідь європейського капіталу

Європейські оптові ціни на газ піднялися у 2021 році (див. вище). Цього року через дефіцит російського газу та прогнози його відсутності наступного року, ціни піднялися у 8-10 разів за рівень 2020 року. Стримування постачання російської нафти, а також інших товарів з Росії та України, включно з пшеницею, рослинною олією та деякими металами, вплинуло на зростання інших цін. Багато економістів очікують, що країни, які виходять із пандемійної рецесії, наново зазнають кризи.

Війна вплинула на газові ринки найдужче: по-перше, пройшло вже 30 років лібералізації, що зазвичай посилює нестабільність ринку; по-друге, європейська, і особливо німецька, промисловість та міська інфраструктура дуже залежать від російського імпорту; по-третє, Кремль навмисне скорочує потоки.

Європейські уряди розділилися у способах врегулювання цін. Деякі обкладають податками компанії, що займаються викопним паливом, розглядаючи варіанти загального або вибіркового обмеження цін. Більшість запровадили субсидії для роздрібних споживачів — здебільшого через побоювання еліт, що ці споживачі не зможуть або не захочуть платити. Європейська комісія запропонувала обов’язкове зимове скорочення споживання газу та електроенергії на 15%. З перспективи робітничого руху і громадянського суспільства важливо те, що роздрібні ціни таки можуть регулюватися державою, за необхідності в поєднанні з націоналізацією компаній: «енергетична криза» не є неконтрольованим монстром Кремля, наслідки дій якого мають переживати трудящі.

Європейська промисловість стикається з високими цінами та можливою нестачею газу. Німеччина націоналізувала «Uniper», найбільшого німецького імпортера газу. Інші постачальники газу та електроенергії звернулися за державною підтримкою, так само як і виробники сталі, алюмінію, добрив та нафтохімікатів. Уряди сподіваються замінити газ вугіллям і використовувати атомну енергію задля виробництва електроенергії, поступово виводячи з експлуатації вугільні електростанції в Німеччині, Нідерландах, Греції та Чехії.

Поряд із цими короткостроковими заходами — і під впливом лобіювання виробників викопного палива — європейські уряди інвестували значні кошти в нову інфраструктуру імпорту газу та інших видів викопного палива з неросійських джерел. Розслідування, проведене «Financial Times», показало, що європейські уряди, заявляючи про необхідність переходу від викопного палива, з лютого утвердили плани проектів, пов’язаних із викопним паливом, що обійдуться у 50 мільярдів євро. Це в чотири рази більше, ніж 12 мільярдів євро, виділених на викопне паливо в рамках стратегії «RePowerEU», що охоплює період до 2027 року. З лютого ЄС схвалив виділити 27 мільярдів євро державної допомоги для енергоємних галузей промисловості та компаній енергетичного сектора — більше ніж кліматичні інвестиції ЄС у країни глобального півдня за весь 2020 рік^[31].

Демонстрант тримає плакат із написом «Санкції проти Путіна зараз» під час акції протесту проти політики Росії в Україні біля посольства Росії в Стокгольмі, Швеція, 23 лютого 2022 року. Фото: Paul WENNERHOLM/TT NEWS AGENCY/AFP

Значна частина цих інвестицій спрямована на збільшення потужностей Європи з імпорту скрапленого природного газу (СПГ), тобто газу, який можна транспортувати без трубопроводів. Дослідники в галузі енергетики вважають це виявом реакційності, що завершиться надміром використання викопного палива; ефективніше інвестувати в енергозбереження. З травня європейські політики оголосили про угоди зі США та Катаром, двома найбільшими експортерами СПГ. Європейський дипломатичний фронт перейшов й в Африку, де дослідження «Reuters» показали, що компанії з видобутку нафти і газу розглядають інвестиції в розмірі до 100 мільярдів доларів, переважно у сферу морського видобутку газу. Це змусило б африканські країни виробляти викопне паливо для експорту замість того, щоби розвивати власні енергетичні системи, незалежні від викопного палива^[32].

Успіх лобіювання компаній, що займаються викопним паливом, простежується в тому, що європейські політики постійно просувають водень як енергоносій. Через те, що видобувати водень з газу за помірною вартістю виробництва та без надмірних викидів вуглецю дуже важко, він може відігравати лише незначну роль в енергетичних системах, що прийдуть на заміну викопному паливу. І все ж газові компанії, що прагнуть перевести інфраструктури на водень, завоювали серйозну політичну підтримку своєї ілюзорної ідеї^[33].

Висновки та стратегії робітничого і громадського рухів

Ці дві, вочевидь, окремі кризи — війна та неспроможність впоратися з кліматичними змінами — вкорінені у масштабнішу кризу капіталу. Варто поглянути на те, як це коріння заплутано, якщо ми покладаємо надії на соціальні зміни поза межами капіталу. Пропоную почати з 1980-х років, коли світова рецесія поступилася місцем новому сплеску розширення капіталу, який часто називають глобалізацією. У 1992 році, на саміті в Ріо-де-Жанейро, усі найсильніші держави світу прийняли висновок кліматичної науки про те, що викопне паливо є головною рушійною силою небезпечного глобального потепління, і тому необхідно скоротити його використання. Незважаючи на це, протягом 1990-х і 2000-х років ці держави продовжували впроваджувати викопне паливо у різні типи промислового виробництва. Лише криза 2009-2010 років тимчасово уповільнила цей процес.

Водночас Росія вийшла з Радянського Союзу як експортер сировини, нафти та газу. Коли 2000 року Путін змінив Єльцина, західні країни радо прийняли сильну державу на місці хаосу 1990-х. Далі відбувся російський нафтовий бум 2003-2009 років. Всюди різко зростав попит на нафту, тому російську пропозицію щиро вітали, а кліматичною політикою — нехтували. Західні держави спостерігали — спочатку схвально, потім з острахом — як Кремль прибирав капітал до своїх рук. Далі послідували вторгнення в Україну 2014 року та Сирію 2015-2016 років. Путін прокладав шлях до цьогорічного лютневого вторгнення.

Деякі аналітики розглядають факт пасивності Заходу до кремлівського свавілля як провал системи правових міжнародних відносин, створеної після Другої світової війни та відновленої на хвилі розпаду Союзу. Я пропоную альтернативний погляд: ця система завжди була залежна від капіталу, динаміка якого сприяла еволюції режиму Путіна. Питання полягає не в тому, чи зазнала краху ця система, а в тому, чи вона коли-небудь могла досягти успіху. Завдання скоротити викиди парникових газів було певним чином найактуальнішим, яке лише могла перед собою поставити міжнародна політична система. Але цю мету відсунули на другий план під час нових сплесків нагромадження капіталу в 1990-х і 2000-х роках. Монстр капіталу вбачав у Росії звабливе джерело нових видів викопного палива.

Це був фундамент, на якому стояли торговельні відносини та політичні компроміси, які пізніше уможливили російську агресію проти України. Політичний апарат капіталізму, що спричинив гуманітарну та екологічну катастрофу глобального потепління, водночас прогледів появу мілітаристської диктатури Путіна. Путін — не ворог системи, а її продукт.

Зважаючи на ці висновки, пропоную на розгляд деякі принципи, на яких можуть базуватися дії робітничого руху та громадянського суспільства.

По-перше, громадянське суспільство здатне впливати на хід подій. Опір українського населення призвів до поразки російського наступу на Київ у березні та повернення східних й південних територій у вересні та жовтні. Мають значення і настрої російського населення: ніхто там не горить бажанням йти в армію. Робітничий рух та громадянське суспільство решти Європи повинне солідаризуватися з українським опором, приймати біженців, а також протистояти наслідкам «енергетичної кризи» та інфляції.

По-друге, ми повинні шукати способи пов’язати проблеми, з якими стикаються трудящі в Європі, — понаднормові рахунки за газ та електроенергію, скорочення — з довгостроковою політикою, спрямованою на перехід з викопного палива та розвиток систем енергопостачання, які служать людям, а не капіталу. Робітничий рух завжди виступав за визнання постачання палива та електроенергії, а також інших муніципальних послуг, власне, послугами, правами, а не товарами. У цьому контексті, аргументи щодо впровадження форм суспільної та спільної власності є переконливими. Нам потрібно винести ці питання на перший план у боротьбі 2020-х років.

По-третє, потрібно знайти способи актуалізувати зв’язок між безпосередніми проблемами вартості життя та довгостроковою проблемою зміни клімату. Яскравим прикладом є заклик до масового облаштування будинків теплоізоляцією та електричними тепловими насосами. Мільйони європейських домогосподарств перебувають у пастці системи, де економічно домінують корпорації, а технологічно — викопне паливо: вони платять непомірні рахунки за газ і електроенергію, які ці ж системи змушують їх використовувати.

Дослідники енергетичних систем показали, що впродовж кількох років заходи збереження можуть скоротити попит на газ майже на одну третину від загального споживання ЄС. Також альянс захисників довкілля виступає за скорочення споживання електроенергії на 100 млрд м3/рік — а це дві третини обсягів, імпортованих з Росії за останні роки — за допомогою заходів з енергоефективності, теплових насосів та електрифікації будинків, а також більшої кількості відновлюваної електроенергії^[34]. Ці пропозиції варто вивести за межі дослідницьких звітів і обговорювати у громадянському суспільстві.

У довгостроковій перспективі, теплоізоляція та теплові насоси є невеликими технологічними кроками на шляху до енергетичних систем, що прийдуть після викопного палива. Те саме стосується й мереж громадського транспорту, спрямованих на мінімізацію дорожнього руху. Ці технології реалізують свій потенціал і допоможуть запобігти небезпечному глобальному потеплінню лише в поєднанні з соціальними трансформаціями, які звільнять нас від панування капіталу та відкриють шлях до гідного життя.

Це лише вказівки на те, як, на мій погляд, робітничі рухи та громадянське суспільство можуть протистояти сьогоднішній кризі. Ви можете розвивати ці думки далі. Найважливішим є той напрямок, який обирають трудящі, коли колективно захищають суспільне життя перед обличчям багатогранної кризи, за яку нині відповідає застаріла система капіталу. Показати, як такі дії можуть поєднуватися, щоби провокувати радикальні системні зміни — поза межами капіталу, у напрямку до справді людського майбутнього — має бути метою будь-якого аналізу, що опирається на практики робітничого та соціального рухів.