«Занадто пізно для песимізму! Екосоціалізм або колапс»

Даніель Тануро — бельгійський агроінженер та екосоціалістичний активіст, автор низки книг, зокрема з критики «зеленого капіталізму». Торік вийшла його нова праця «Занадто пізно для песимізму! Екосоціалізм або колапс». В цьому інтерв’ю він розповідає про головні ідеї своєї книги, а також оцінює, що для екологічного руху змінює пандемія COVID-19 та коронакриза, якими можуть бути наслідки зближення екологічної політики США, ЄС і Китаю після перемоги Джо Байдена, та пропонує загальні рамки, в яких може відбуватися зближення антикапіталістичної боротьби різних рухів та соціальних груп.

Даніель Тануро

2010 року ви опублікували книгу «Неможливість зеленого капіталізму». Що спонукало вас написати «Занадто пізно для песимізму» десять років по тому? 

Було кілька чинників. Спочатку я хотів наголосити на правильності діагнозу, поставленого в «Неможливості зеленого капіталізму». Є непримиренний антагонізм між динамікою накопичення, властивою капіталістичному способу виробництва, та екологічними межами планети. Він разюче очевидний, коли мова заходить про питання клімату. З одного боку, обсяги поновлюваних джерел енергії розширюються. Міжурядова група експертів з питань змін клімату (МГЕЗК) оцінює, що їхній технічний потенціал може задовольнити майже в двадцять разів більше людських потреб. З іншого боку, атмосферна концентрація СО₂ (415 ‰) безпрецедентна за три мільйони років, і уряди постійно відкладають заходи, які слід вжити, щоб уникнути катаклізму. Зберегти клімат неможливо без радикального зменшення кінцевого споживання енергії, зокрема під час виробництва та транспортування. Це несумісно з капіталістичним продуктивізмом.

Обкладинка книги «Занадто пізно для песимізму»

По-друге, я хотів оновити наукові дані на підставі, зокрема, спеціального звіту МГЕЗК щодо мети досягнення цільового показника глобального потепління на 1,5 °C. Це доповнення важливе для мене, бо мені хочеться допомогти поширити необхідні знання серед людей, котрі все ще не вірять в цю загрозу, особливо серед робітників. Ось чому «Занадто пізно для песимізму» починається, як і «Неможливість зеленого капіталізму», з короткого огляду сучасної катастрофи та її екологічних та соціальних наслідків.

"Є непримиренний антагонізм між динамікою накопичення, властивою капіталістичному способу виробництва, та екологічними межами планети."

По-третє, мене іноді критикують за зосередженість «Неможливості зеленого капіталізму» на питаннях клімату. В книзі «Занадто пізно для песимізму» я розширюю дослідження, щоб охопити всю екологічну кризу, звертаючи особливу увагу на знищення живих організмів та видів. Це дозволяє нам показати спільні силові лінії для капіталістичної політики: наприклад, міцну спорідненість між відомими шахрайськими методами «компенсації викидів вуглецю» та аферами «компенсації біорізноманіття».

По-четверте, в «Неможливості зеленого капіталізму» порівнюються ілюзії Соціал-демократичної та Зеленої партій, вказуються межі та небезпечні тенденції антизростання. «Занадто пізно для песимізму» йде ще далі. У книзі розглядаються кілька течій політичної екології (зелений лібералізм, колапсологія, послідовники Жака Еллюля, прихильники стаціонарного капіталізму, містична екологія тощо) та висвітлюється те, що їх пов’язує: нерозуміння механізму накопичення капіталу, доведеного Карлом Марксом.

Джерело: Andrey Gordeev / TASS

По-п'яте — і найголовніше — «Занадто пізно для песимізму» йде далі на стратегічному рівні. П’ята частина книги присвячена екосоціалістичному проєкту, плану переходу та стратегіям зближення різних видів боротьби. У цьому контексті особлива увага приділяється ключовому питанню: як привести робітничий клас та його організації до розриву продуктивістського компромісу з капіталом?

В написаній у квітні цього року передмові до «Занадто пізно для песимізму» є гарячий аналіз наслідків пандемії. Зокрема, ви кажете, що вірус SARS-CoV2 підтверджує глибокі деформації, які капіталізм завдав біорізноманіттю, сприяючи зоонозам. Ми також бачимо, як пандемія ввергнула більшість суспільств у кризу охорони здоров'я та соціальної сфери. Пандемія — це лише «поразка» або ж вона відкриває можливості для соціальних рухів?

«Занадто пізно для песимізму» була написана наприкінці 2019 року, але французький видавець запропонував мені написати передмову про пандемію. Вона включена до італійського видання, але не до кастильського, яке вийшло на початку березня. Шкода, бо пандемія COVID-19 — це частина очевидної тенденції до збільшення зоонозів (за даними ВООЗ, три чверті нових патогенних мікроорганізмів, присутніх в організмі людини, зараз походять від тварин). І ця тенденція невіддільна від шкоди екосистемам, спричиненої, зокрема, ланцюгом «вирубка лісів-агробізнес-промислове тваринництво».

Лісова пожежа в Бразилії. Джерело: VCG

Відтоді Міжурядова платформа з питань біорізноманіття та екосистемних послуг (IPBES) опублікувала спеціальний звіт, в якому підтверджується цей зв’язок та робиться висновок, що зоонозних захворювань буде ще більше. Згідно з цим документом, ми навіть вступили в «епоху пандемій». Отже, ризик епідемій додається до чотирьох основних екологічних загроз — зміни клімату, зниження біорізноманіття, порушення кругообігу азоту та деградації ґрунтів.

"Ризик епідемій додається до чотирьох основних екологічних загроз — зміни клімату, зниження біорізноманіття, порушення кругообігу азоту та руйнування ґрунтів."

Перш ніж відповісти на питання про можливості (та небезпеки), ми маємо підкреслити той факт, що ця криза — історична подія. Слід визнати, що світова економіка демонструвала ознаки уповільнення протягом декількох місяців, але SARS-CoV-2 — це щось набагато більше, ніж пусковий механізм для внутрішніх суперечностей в капіталізмі. Це окремий, екзогенний і дуже потужний фактор. Подобається це нам чи ні, але урядові плани відновлення повинні пройти під кавдинським ярмом^[1] вірусу. Інакше кажучи, екологічне руйнування капіталізму створило ефект бумеранга, що повертається та вдаряє по капіталізму. 

Це явище не цілком нове: місцеві ефекти бумерангу вже проявлялися раніше. Наприклад, велика вітрова ерозія південних рівнин Сполучених Штатів під час Пилового казана в 1920–1930-х роках була спричинена рішенням обробляти вразливі ґрунти, непридатні для вирощування зернових. Але вперше це явище проявилося на світовому рівні з такою несамовитістю. Цілком імовірно, що скоро розроблять вакцину [інтерв'ю було взяте наприкінці 2020 р. — ред.], але ми не можемо бути впевнені, що винайдемо її проти всіх майбутніх вірусів (досі не існує вакцини від СНІДу)… і вакцини від кліматичних змін також немає.

Саме цей зовнішній вимір кризи створює нові можливості для соціальних рухів. Щоб повністю їх зрозуміти, думаю, нам потрібно вийти за рамки класичного питання: «Хто заплатить?» Вплив вірусу підкреслює те, що не протиставляються окремі кризи — екологічна, медична, економічна, соціальна, продовольча тощо, а що є глобальна, системна криза через вроджену хижість капіталістичного способу виробництва та існування. Через пандемію капітал цілком ясно показує, що це не річ, а соціальні відносини експлуатації. І вони, як сказав Маркс «виснажують два єдиних джерела всього багатства — землю та робітника» (зокрема й робітницю). Тому у відповіді треба висунути кілька вимог. Ми не можемо обмежитися сферою розподілу багатства. Потрібен загальний план із чіткою та послідовною альтернативою.

"Ми не можемо обмежитися сферою розподілу багатства. Потрібен загальний план із чіткою та послідовною альтернативою."

В умовах пандемії всі уряди, навіть найстриманіші (за винятком поки що бразильського), були змушені впровадити політику охорони здоров'я, що, як стверджують, «піклується» про населення. Звичайно, це лицемірство: дискурс служить для прикриття класової політики охорони здоров’я — неоліберальної, гігієністської, авторитарної, расистської та мачистської — яка підтримує як пріоритет сферу виробництва вартостей. Але контраст між шоком від пандемії та реальністю політики охорони здоров'я створює «вікно можливостей» для соціальних рухів. Вони можуть спрямувати цю «турботу» проти жорсткої економії, нерівності, приватизації, репресій за расовою ознакою, прекарності праці, насилля над жінками, відпливу мігрантів, екстрактивізму та вирубування лісів, м'ясної промисловості тощо. Це можливо, тому що «турбота» — це не фрагментоване ставлення, її треба спрямувати на щось конкретне. Щоб піклуватися про людей та природу, до якої вони належать, необхідний антипродуктивістський план.

На мою думку, системне виникнення зоонозів та причини їхнього поширення (глобалізація торгівлі, її швидкість, концентрація бідних людей, пригноблення расових меншин тощо) свідчать про корисність «турботи» як нової парадигми соціального життя та взаємин суспільства з природою. З погляду марксизму, вона насправді полягає в тому, щоб відстоювати центральну роль соціального відтворення, але так, щоб це зрозуміли якнайбільше людей. Без сумніву, що така центральність потребує фінансових ресурсів, ба більше — якісних заходів та етики. У цьому сенсі «турбота» може допомогти в злитті різних видів боротьби. Це важіль, словами Грамші, боротьби за гегемонію на масовому рівні. Враховуючи глибокий і хронічний ідеологічний розлад, я вважаю, що було б корисно розвивати думку в цьому напрямку. Адже екзогенний і безпрецедентний характер кризи відкриває ряд можливостей не лише для лівого руху. Він також різко прискорює зростання неофашизму, який поєднує в собі антикапіталістичну демагогію, соціальний дарвінізм та ультраліберальну концепцію «свободи» як необмеженої свободи для власників багатства — або тих, хто позиціонує себе так — безмежно накопичувати його шляхом експлуатації, руйнування, домінування та знищення. Вимагати, щоб багаті заплатили за кризу, недостатньо, щоб зупинити цю загрозу.

В цілому, з погляду реакції на кризу, очевидно, що ліберальна екологія — це частина ідеологічного арсеналу багатьох урядів та інституцій. Однак мало хто з політиків пов’язує пандемію з екологічною кризою. З іншого боку, через заяви про можливу вакцину в першій половині 2021 року пандемія може стати лише інтермедією в історії. Як ви думаєте, в чому полягають причини?

Існує справді величезний парадокс: хоча зв’язок між збільшенням зоонозів та екологічною кризою — це предмет дуже широкого наукового консенсусу, державна політика в галузі охорони здоров’я нехтує наслідками, які слід зробити з цього спостереження. Звичайно, є надзвичайна ситуація у сфері охорони здоров’ я. Але вражає те, що капіталістичні аналітичні центри, які претендують на прогнозування довгострокових наслідків пандемії, також не кажуть про це. Їм не спадає на думку ставити під питання ланцюжок «м'ясна промисловість — вирубка лісів — вирощування трансгенної сої». Проте саме ці процеси, винні в підвищеному ризику пандемій, можливо, є тим місцем, де ми досягаємо точки, коли ситуація стає екологічно нестійкою. Зараз близько ста мільйонів гектарів відведено під посіви сої (70% якої містять ГМО) для годівлі худоби (яка виділяє метан). За нинішніх темпів розвитку, 2050 року щорічно будуть забивати 120 мільярдів тварин (у 50 разів більше, ніж 1960 року!). Для такої кількості худоби знадобляться дві планети. 

Нездатність враховувати ці реалії не виникає просто так. Вона, вочевидь, відображає короткострокове мислення (short-termism) капіталу. Але це ще не все. У французькій газеті Les Echos нещодавно згадали напрочуд актуальну цитату Ксенофонта: «Землеробство — мати й годувальниця всіх мистецтв: коли воно ведеться добре, усі інші види мистецтва процвітають; але коли ним нехтують, усі інші види мистецтва занепадають». Капіталістичне сільське господарство, яке ведуть погано, історично будувалося на основі англійського обгороджування — інакше кажучи, на виселенні селян, силоміць вигнаних зі своєї землі. Маркс назвав цю подію «великим розривом» відносин між людством та природою. Розібратися з питанням сільського господарства, яке було породженням цього «великого розриву», — означає підірвати історичні основи всієї споруди. 

"За нинішніх темпів розвитку, 2050 року щорічно будуть забивати 120 мільярдів тварин. Для такої кількості худоби знадобляться дві планети."

Так, розробка вакцини дозволить шанувальникам системи заспокоїти себе, вдати, що пандемія була лише інтермедією. Але полегшення може тривати недовго. Настануть нові пандемії. А інші, серйозніші катастрофи продовжують поволі наростати.

Переможцем на виборах у США нарешті визнали Джо Байдена. Він показав, що планує проводити політику проти змін клімату, що дозволило йому протиставити себе Трампу, який заперечує кліматичну кризу. Багато прогресивних рухів та організацій відчули полегшення через те, що Трамп піде. Але також виявляється, що багато з них готуються протистояти уряду Байдена. У вашій попередній книзі «Le moment Trump. Une nouvelle phase dans le capitalisme mondial» ви аналізуєте це явище як принциповий розрив в історичному консенсусі в межах американського політичного класу. Чи означає поразка Трампа кінець політичної парадигми, яка заперечувала глобальне потепління?

Думаю, що в питанні клімату ми спостерігаємо швидке зближення між США, Європейським Союзом та Китаєм. Програма Байдена, Зелений курс Європейської Комісії та заяви Пекіна сходяться на одній меті: вуглецевій нейтральності до 2050 року. Китай навіть розглядає можливість «нульового балансу вуглецю», включаючи метан, 2060 року. Водночас вперше доповідь Міжнародного енергетичного агентства (МЕА) «Енергетичні перспективи» містить сценарій вуглецевої нейтральності 2050 року. Цьому розвитку подій сприяла криза у сфері охорони здоров'я. По-перше, тому що без цього Трампа могли б переобрати. По-друге, криза сильно вдарила по вугільній (і нафтовій) промисловості, тоді як відновлювані джерела енергії продовжували розвиватися. Ось чому паралельно з дискусіями про переміщення життєво важливих виробництв, панівний клас спокушається перевагами більш гнучкої електричної системи, бо вона менш централізована навколо дуже великих виробничих одиниць.

Джерело: Third party/Reuters

Ця дискусія набирає обертів, оскільки досягнута точка, в якій відновлювані джерела енергії стають конкурентоспроможними. За даними МЕА, зараз сонячна енергія — «найдешевша енергія в історії» (Прогноз розвитку енергетики 2020). Навіть якщо країни не збільшать свої кліматичні цілі, за оцінками МЕА, до 2030 року 80% нових інвестицій в енергетику буде спрямовано на сонячну енергію. Тому я вважаю, що Конференція ООН з питань зміни клімату (COP26) справді приведе до «посилення амбіцій».

"Ми не повинні мати ілюзії щодо зближення між США, ЄС та Китаєм у кліматичних питаннях."

Ми можемо лише радіти, що головний заперечувач кліматичних змін Дональд Трамп залишає Білий дім. Але заперечення кліматичних змін не зникло повністю, особливо в США. Наприклад, Exxon, на відміну від Shell або BP, зосереджує свою увагу виключно на видобутку нафти…

Передусім, не треба ілюзій щодо зближення між США, ЄС та Китаєм у кліматичних питаннях. По-перше, цілі трьох держав у плані скорочення викидів у 2030 році не дозволять нам залишатися на рівні нижче 1,5 градусів глобального потепління. ЄС задав тон, прийнявши ціль, значно нижчу за 65-відсоткове скорочення, продиктоване невідкладністю та повагою до «диференційованих обов’язків». У Китаї викиди СО₂ зростають на 2% на рік, 70% електроенергії виробляють вугільні електростанції, а влада, схоже, хоче відкласти радикальне скорочення викидів на період після 2030 року (мова йде про 8% на рік). Байден рухається до зменшення чистих викидів у США на 38-54% відносно 2005 року. Нагадаю, згідно з МГЕЗК, до 2030 року зменшення має становити 58% у всьому світі, щоб не перевищити позначку 1,5 °C; для розвинених країн це передбачає зменшення щонайменше на 65%.

По-друге, концепція «вуглецевої нейтральності» дуже еластична. На додаток до відсутності підзвітності за міжнародні транспортні викиди, рішеннями, що дозволяють зробити «вуглецеву нейтральність» сумісною з капіталістичною продуктивністю, є «компенсація вуглецю» шляхом широкомасштабного висадження дерев, «технології від’ємних викидів» та атомна енергетика (включаючи міні-електростанції). Про ці «рішення» зеленого капіталізму можна говорити багато. Я вже не кажу про ядерну енергетику, про небезпеку якої ми всі добре знаємо. Можна висадити дерева, але можливості не безмежні, і підвищення впродовж кількох десятиліть рівня органічного вуглецю, котрий зберігається в зелених рослинах, не може компенсувати величезне зменшення мінерального вуглецю, що накопичувався в геологічних шарах мільйонами років. Навіть більше, в політичному плані механізм компенсації викидів вуглецю типово неоколоніальний, бо в основному передбачає, що бідні країни можна використовувати як сміттєві баки для СО₂.

Якщо говорити про «технології від’ємних викидів», то це стосується переважно геологічного захоплення та зв'язування СО₂, які не мають гарантії непроникності. Зрештою, це можна впровадити для полегшення поступової відмови від вугілля без соціальної шкоди для шахтарів. Але робити це структурним вирішенням проблеми безперервного спалювання корисних копалин протягом декількох десятиліть — це відверте божевілля. Чим більше ми заглиблюємось у це питання, тим більше виявляємо антагонізм між капіталістичним продуктивізмом і природними межами. Прикладом є захоплення-зв'язування з мінералізацією CO₂. Ця технологія забезпечила б стійке захоплення, бо вуглець перетворюється на гірські породи (карбонати). Але видобувні корпорації, зокрема De Beers, спрямовуються на це, щоб мінералізувати СО₂ у своїх відходах видобутку, тим самим озеленюючи свій імідж та продовжуючи нищення, продаючи при цьому права на викиди. Однак знадобиться 100 Гт відходів видобутку — від 5 до 50 км³ або шар від 30 до 300 м на 180 км² — для мінералізації 1 Гт СО₂ (одна сорокова річних викидів). Капіталізм перетворює на божевілля все, навіть розумні рішення.

"Концепція «чистого нульового викиду» дуже еластична."

По-третє, кліматичне зближення США, ЄС та Китаю, очевидно, не покладе край міжімперіалістичному суперництву й створить своєрідну угоду між бандитами проти країн Глобального Півдня. Вони будуть змушені платити податок на вуглець, щоб здобути доступ до ринків великої трійки. Цей механізм фактично передбачатиме новий крок у скасуванні принципу диференційованої відповідальності, який Глобальний Південь закріпив у Рамковій конвенції ООН про зміну клімату (РКЗК ООН). Байден дуже чітко висловився про ці імперіалістичні аспекти. Він хоче зробити торговельну політику важелем підтримки великого капіталу США у битві за ринок «чистих технологій», створити фонд для підтримки експорту цих технологій, обумовити полегшення боргу країн Глобального Півдня та допомогу у впровадженні кліматичної політики, продиктованої Вашингтоном, тощо.

Джерело: REUTERS/Mike Blake/

Чи не є це зближення США, ЄС та Китаю навколо більш амбіційної кліматичної політики все ж меншим злом у порівнянні з Трампом і тим, що ми пережили?

Катастрофа, очевидно, є меншим злом у порівнянні з катаклізмом, але ми вже в катастрофічній ситуації, а політика трьох основних економічних блоків прямо веде до катаклізму. Уряди намагаються запевнити, що вони нарешті зрозуміли важливість кліматичної небезпеки, але їхній нечіткий сценарій полягає в «тимчасовому перевищенні» рівня 1,5 °C потепління. Однак навіть якщо припустити, що плантації дерев та технології від’ємних викидів можуть охолодити земну кулю у другій половині століття, існує реальний ризик того, що «тимчасового перевищення» буде достатньо, щоб призвести до остаточного переходу до «планети-парилки». МГЕЗК вважає, що переломний момент для льодовикового покриву Гренландії перебуває на рівні від 1,5° до 2° глобального потепління. Два величезні масиви льодовиків Антарктики знаходяться на межі танення. 

"Злочинний продуктивізм капіталізму настільки наблизив нас до прірви, що до падіння лишився маленький крок."

Настання переломного моменту в Гренландії може запустити ланцюг додатних зворотних зв’язків, які повернуть планету до клімату пліоцену, що був 30 мільйонів років тому. На той час рівень океану був приблизно на 30 метрів вищий, ніж сьогодні. Злочинний продуктивізм капіталізму настільки наблизив нас до прірви, що до падіння лишився маленький крок. Однак, якщо перейти таку точку неповернення, то буде цілковитою ілюзією вважати, що це можна буде обернути за допомогою технологій від’ємних викидів. 

Велика небезпека полягає в тому, що кліматичний рух можуть приспати враження, ніби Джо Байден, Сі Цзіньпін та Урсула фон дер Ляєн — це партнери, навіть союзники, з якими можна було б вирішити кліматичні виклики або принаймні пройти довгий шлях. Це не так. Ці люди служать продуктивізму, який кидається на відновлювані джерела енергії так само, як кидався на викопне паливо, не відмовляючись від цих видів палива, щоб накопичити капітал за рахунок людей і природи.

Ви критикуєте деякі ідеологічні упередження науки, зокрема звіти МГЕЗК та IBPES. Чи можете ви розповісти більше про це?

До цього питання слід підходити з обережністю. Нам не варто підливати олії у вогонь заперечувачів кліматичних змін і, в більш загальному контексті, не сприяти зростанню ірраціонального, яке дає благодатний ґрунт для теорій змови. Що ж до МГЕЗК, звіти Робочої групи 1 (РГ1) з науки про кліматичні зміни слід відрізняти від звітів Робочих груп 2 та 3 (РГ2, РГ3) з питань адаптації та пом'якшення наслідків. 

Нагадаю, що МГЕЗК не проводить дослідження, а лише узагальнює наявні роботи. РГ1 підсумовує дослідження, що ґрунтуються на законах фізики. Поки ці закони не спростує наукова революція, у цих звітах узагальнюються найкращі доступні дані науки про клімат. З іншими двома РГ все інакше, особливо з РГ3 з питань пом’якшення наслідків. Фактично сценарії стабілізації клімату, які вона синтезує, досягаються шляхом впровадження гіпотез про еволюцію суспільства в моделі кліматичної системи. Ці гіпотези висувають переважно економісти. У цьому братстві моделістів нероздільно панує неолібералізм.

Ерозія ґрунту. Джерело: Adobe Stock, by mitrarudra

Наприклад, у П'ятому оцінному звіті МГЕЗК стверджує, що «кліматичні моделі передбачають ринки, що повноцінно функціонують, і конкурентну поведінку на ринку». Інакше кажучи, поза ринком немає порятунку, моделі не роблять припущення про державні плани, які виходять за рамки законів прибутку. Важливо ставити під сумнів дії МГЕЗК з цього питання. Насправді підпорядковуватися прибутку — означає підпорядковуватися накопиченню капіталу. Як результат, прості рішення зменшити викиди парникових газів шляхом усунення непотрібного або шкідливого виробництва не розглядаються. 

Ця сліпа пляма досліджень посилює занепокоєння. Як приклад я наводжу в «Занадто пізно для песимізму» випадок із дослідниками, які ставлять під сумнів максимально можливе скорочення викидів за галузями виробництва, проте навіть не уявляють, що ми можемо заборонити виробництво зброї або перевозити менше товарів і транспортувати їх потягами, а не вантажівками.

"Біорізноманіття не зберегти, якщо оазиси будуть розділені величезними пустелями агробізнесу."

Також IPBES не передбачає порушення правил ринку. Навпаки, вона просуває механізм, відомий як «компенсація біорізноманіття». Складається він з того, що видобувне підприємство може працювати на території з високим біорізноманіттям, якщо зобов’язується відновити зруйновані екосистеми в інших місцях, що, очевидно, неможливо. Гірничодобувні та нафтові групи використовують цей фальшивий механізм, бо дефіцит ресурсів змушує їх звертати увагу на національні парки та природні заповідники, багаті на мінерали або вуглеводні. Дуже добре, що IPBES висвітлює ключову роль корінних народів та сільських громад у захисті біорізноманіття. Але водночас вона стверджує, що види зникають через зростання «населення» та розвиток «сільського господарства» загалом, ніби всі люди та все сільське господарство мають однакові руйнівні наслідки. Це явно суперечить оспівуванню корінних народів та громад. Але стратегія IPBES ґрунтується головним чином на ідеї про те, що природні заповідники слід зміцнювати та примножувати як осередки біорізноманіття. Вони важливі, але не тут полягає головна проблема, бо біорізноманіття не зберегти, якщо осередки будуть розділені величезними пустелями агробізнесу. 

Національний Парк «Маунт Кук», Нова Зеландія

Альтернативою є агроекологія. Але, як результат, питання населення порушується в іншому світлі. Звіт IPBES робить припущення, що «більше людей = менше біорізноманіття». Але агроекологія вимагає набагато більше людської праці, ніж агробізнес. Загалом потрібно питати не тільки про максимальну кількість людей, яку може підтримати той чи інший спосіб виробництва, але й про мінімальну кількість, необхідну для способу виробництва. В «Занадто пізно для песимізму» , я згадую дуже яскраве порівняння між промисловим та дрібним рибальством. Другий варіант кращий для клімату (менше палива), для біорізноманіття, для здоров’я людей, коштує громаді дешевше й використовує у двадцять разів більше робочої сили для того ж улову для їжі. 

"Боротьба за біорізноманіття невіддільна від боротьби проти агробізнесу."
 

Якщо порівняємо агробізнес та агроекологію, дійдемо до того самого висновку. Боротьба за біорізноманіття невіддільна від боротьби проти агробізнесу, проти м'ясної промисловості, проти промислового рибальства та інших механізмів капіталістичного хижацтва, які IPBES старанно обходить і не бере під сумнів.

Ви розглядаєте інші течії, які претендують на екологічність — від прихильників «Зеленого нового курсу» до тих, що належать до «колапсології». Перші, переважно ліві, чітко асоціюють свій план з емісією грошей. Як ви вважаєте, наскільки це суперечить екосоціалістичному рішенню? Чи можуть «колапсологічні» течії стати платформою для ультраправих течій?

Я б не сказав, що «Зелений новий курс», який підтримують і захищають ліві в США, суперечить екосоціалістичному рішенню. Навпаки, цей «Зелений новий курс» містить дві важливі ідеї, які екосоціалісти повністю поділяють: щоб зупинити катастрофу, нам потрібен план, і він має вивести нас із соціальної та екологічної кризи. Саме в цьому контексті я поділяю критику, яку висловив економіст-марксист Майкл Робертс, щодо фінансування «Зеленого нового курсу» через емісію грошей. Згідно з ним, держава може створювати гроші, але вартість валюти визначається економікою, а отже — капіталістами, котрі нею керують. Якщо їм не подобається «Зелений новий курс», вони не будуть інвестувати, валюта знеціниться і уряд не зможе профінансувати свій план.

Ситуація змінилася з моменту публікації «Занадто пізно для песимізму». Берні Сандерс приєднався до Джо Байдена, який виїхав на ідеї «Зеленого нового курсу», щоб отримати підтримку лівих. Хоча етикетка лишилася та ж сама, вміст змінився. «Зелений новий курс» Сандерса передбачав припинення фрекінгу. Байден же лише пообіцяв припинити розповсюдження нових дозволів на фрекінг та оцінювати наявні дозволи в кожному конкретному випадку.

"«Зелений новий курс», за версією як Байдена, так і Європейської комісії, — це зелений капіталізм."

Якщо його програму ухвалить Конгрес, вона передбачатиме інвестування 40 мільярдів доларів на рік протягом 10 років у чисту енергетику та технології, але водночас в неї не входитиме припинення відносин із галуззю видобутку викопного палива. До команди Байдена входить кілька людей, котрих фінансують нафтові компанії. Наприклад, у Седріка Річмонда, члена Конгресу, є чимало зв'язків із нафтовою, газовою та нафтохімічною промисловістю в його окрузі Луїзіана, одному з найзабрудненіших у США. «Зелений новий курс», за версією як Байдена, так і Європейської комісії, — це зелений капіталізм.

Що стосується колапсології, то я вважаю зайвим говорити в глобальному плані, що вона може стати платформою для ультраправих. Я надзвичайно критично ставлюся до колапсологів, бо ті говорять про неминучість краху. Вони не бачать колективної боротьби та злиття різних видів опору. Вони не можуть запропонувати жодної програми, крім створення невеликих стійких громад, що, за їхніми словами, будуть єдиними формами суспільства, здатними протистояти великій катастрофі, через яку зникне половина людства.

Джерело: Jay Ganzon/Alamy Stock Photo

Мало що розуміючи про капіталізм, колапсологи вважають, що бідних на Глобальному Півдні найменше зачепить «крах», бо ті ближчі до природи. Звичайно, це абсурд, який ігнорує капіталістичні, імперіалістичні та расистські відносини панування. Колапсологія може рухатися до реакційних концепцій, які не бачать іншого майбутнього для людства, крім регресу до архаїчного минулого. Прихильники цих поглядів йдуть небезпечним шляхом, коли вихваляють таких ідеологів, як Юнг та Еліаде, зв’язки з нацистами яких вони воліють ігнорувати, або коли закликають чоловіків та жінок відновити зв’язок зі своїми «архетипами». 

"Колапсологи не бачать колективної боротьби та злиття різних видів опору."

Водночас колапсологістський рух дуже різноманітний. Є квазівиживальницький (Ів Коше) та містичний компоненти. Існує також лібертаріанська складова, яка вважає, що «колапс» змете капіталізм і залишить вільний простір для самоврядних громад. Все це дуже заплутано й переплетено. Багато молодих людей, зацікавлених у важливій боротьбі проти проєктів використання викопного палива, кажуть, що їм близька колапсолого-лібертаріанська тенденція. Нам потрібно співпрацювати з ними в цій боротьбі, проводячи стратегічні дебати.

В останній частині книги ви підкреслюєте важливість розгляду нових соціальних рухів. Зокрема, ви наголошуєте на побудові спільної субалтерної ідентичності з різних суб’єктів, такої, де феміністичний рух відіграє центральну роль. Які ключові елементи цієї «структури» для вас?

Я почну з потрійного зауваження. По-перше, ми не змінимо спосіб виробництва без робітників, не кажучи вже про те, якщо ми повернемося проти них. Тому ми повинні залучити їх до екосоціалістичної боротьби. По-друге, робітничий клас у цілому — у найкращому разі — є ар'єргардом цієї боротьби. Його основні організації спрямовані на зростання та відновлення через «зелений капіталізм». По-третє, авангард екосоціалістичної боротьби складають корінні народи, селяни (ключову роль відіграє Via Campesina), молодь та жінки. Ці авангардні та ар’єргардні позиції не з’являються просто так.

Робітники інтегровані в капітал завдяки своїй робочій силі, яка купується, формується та застосовується для створення або реалізації додаткової вартості. Це становище шизофренічне: їхній історичний інтерес полягає в тому, щоб покласти край системі, але щоденне індивідуальне існування залежить від крихт, що розподіляє ця система, яка калічить їх та природу.

Селяни та корінні народи опинилися в іншій ситуації: захист їхнього повсякденного існування здебільшого збігається з екологічним регулюванням природним середовищем. Молоді люди певною мірою уникають шизофренічності (або тому, що навчаються в школі, або тому, що їх відкидають на межі системи). Така ситуація змушує їх протестувати проти руйнування планети, на якій вони житимуть і з часом народжуватимуть дітей.

"Авангард екосоціалістичної боротьби складають корінні народи, селяни, молодь та жінки."

Пояснення головної ролі жінок — це предмет дискусій серед феміністок. Найпереконливіша для мене ідея полягає в тому, що їхня авангардна позиція випливає з того, що патріархат доручає їм роботу з догляду за людським тілом, що робить їх більш чутливими та свідомими в плані проблеми знищення екології — в деякому сенсі ще один приклад ефекту бумерангу.

Учасниці руху Via Campesina, 2007 рік

Звідти я намагаюся окреслити стратегію злиття течій боротьби. Ідея зовсім не в тому, щоб шукати найбільший спільний знаменник між рухами експлуатованих та пригноблених. Навпаки, треба просувати з авангарду висхідну конвергенцію шляхом артикуляції боротьби, гарантуючи автономію кожного компонента в досягненні його законних вимог. Мета полягає в тому, щоб створити відносини сил, сприятливі для політизації питань, а таким чином — і для розриву продуктивістського компромісу між капіталом та працею.

"Але ми вводимо самі себе в оману, якщо вважаємо, що потрібно лише визначити капіталістичного ворога, щоб класова боротьба «сама по собі» зупинила екологічну катастрофу."

Нотр-Дам-де-Ланд — повчальний приклад для мене, бо союз задистів^[2], жителів та селян та їхня жорстка боротьба перетворили територіальний конфлікт на центральну політичну проблему. Усі політичні та соціальні сили мали сказати «так» чи «ні» будівництву аеропорту. Як наслідок, умови дискусії також змінилися в межах профспілкового руху. Зокрема, профспілковому об’єднанню «Всезагальна конфедерація праці» в межах французької будівельної компанії Vinci запропонували виробити погляди не лише з «профспілкових» питань, а передусім із соціальних та політичних. Наприкінці внутрішніх дебатів і завдяки дії профспілкового лівого руху об’єднання виступило проти проєкту та підтримало задистів. Я підсумовую, перефразовуючи Че: «Створити два, три, багато Нотр-Дам-де-Ландів — це гасло».

Демонстрація в Нотр-Дам-де-Ланд, 2012 рік

Ця стратегія, очевидно, суперечить «ні лівому, ні правому, земному», запропонованому Бруно Латуром. Але вона також відрізняється від спрощеного бачення, вираженого гаслом «Капіталізм руйнує планету — знищимо ж капіталізм». Звичайно, капіталізм треба знищити, а для цього потрібна революція. Але ми вводимо самі себе в оману, якщо вважаємо, що потрібно лише визначити капіталістичного ворога, щоб класова боротьба «сама по собі» зупинила екологічну катастрофу. 

Ключовою проблемою сьогодні є оновлення класу «для себе». Це може відбуватися лише в результаті боротьби та злиття різних видів опору. І цей процес іноді буде болісним, навіть конфронтаційним. Якщо ми подивимось з погляду екології, то зрозуміло, що це обов'язково передбачає екологізацію світогляду та вимог кожної верстви експлуатованих або пригноблених. Саме цей процес зробить можливим злиття різних течій боротьби згори. 

Джоан Мартінес Альєр запропонував концепцію екології бідних. Ми повинні продовжувати рух у цьому напрямку, щоб кожна експлуатована або пригноблена група дійшла до своєї, так би мовити, конкретної «екології» зі своїх конкретних умов. Це почалося з «жовтих жилетів», які кілька разів виходили на кліматичні протести (і на демонстрації проти насильства стосовно жінок). Потенційно всі експлуатовані мають свою екологію, бо капіталістично-патріархально-расистський спосіб поводження з людьми як з речами суттєво не відрізняється від способу поводження з іншими, нелюдськими істотами як з речами. На мою думку, саме на основі цього стратегічного бачення ми повинні вирішувати завдання, що постають перед екосоціалістичними активістами.

Переклала Дар’я Беззадіна за публікацією: “Too late to be pessimist! Ecosocialism or collapse”, 2021. In: International Viewpoint.

Читайте також: 

Кліматична катастрофа в часи пандемії: чого нас вчить глобальний карантин (Оксана Дутчак)

Сонячна енергія нас не врятує, і ось чому (Альф Горнборг)

ХХІ сторіччя: чи існує альтернатива (соціалізму)? (Лі Міньці)

Марксизм и экология: общие истоки Большого перехода (Джон Беллами Фостер)