Який стан сільського господарства в Україні під час війни? Як земельна реформа вплине на майбутнє країни? І яким може бути соціально та екологічно справедливий підхід до відновлення сільського господарства після війни?
Ми обговорили ці та інші питання з докторкою наук Наталією Мамоновою, старшою науковою співробітницею в RURALIS, Інституту сільських і регіональних досліджень у Норвегії, та співавторкою дослідження «Українське сільське господарство у воєнний час: стійкість, реформи та ринки», опублікованого Транснаціональним Інститутом (TNI).
У своїх дослідженнях українського сільського господарства Ви стверджуєте, що наша країна має «дуальну аграрну структуру», в якій великі агробізнеси та малі фермерські господарства не конкурують безпосередньо між собою за землю та ринки, що дозволяє їм співіснувати протягом багатьох років. Як це сталося і як це працює на практиці?
Так, в Україні існує два ключових типи аграрних виробників. Перший — це великі агробізнеси, які переважно орієнтовані на виробництво зерна для експорту. Вони обробляють приблизно 50% усіх сільськогосподарських угідь та виробляють половину валової внутрішньої сільськогосподарської продукції. Іншу половину виробляють сімейні фермерські господарства та особисті селянські господарства, які обробляють решту 50% земель. Ці невеликі приватні ферми виробляють 95% картоплі, 85% овочів, 80% фруктів та ягід, приблизно 75% молока і понад 35% м'яса для особистого споживання та продажу на внутрішніх ринках. Окрім виробництва харчових продуктів для українського ринку, сімейні фермерські господарства також все більше цікавляться експортом зерна, але їм важко конкурувати з великими агробізнесами, які контролюють ключову інфраструктуру (транспортні шляхи, склади, порти).
Ця дуальна аграрна структура є результатом кількох процесів. Один із них — земельна реформа. Її було ініційовано після розпаду Радянського Союзу, і вона мала на меті розподілити землі колгоспів та радгоспів серед сільського населення для приватного фермерства. Реформа значною мірою зазнала невдачі: землі залишилися у реорганізованих колгоспах і радгоспах, які пізніше перетворилися на сучасні промислові підприємства та агрохолдинги. Двадцятирічний мораторій на продаж землі забезпечував права на землю для українських селян, які здавали розподілену землю в оренду агробізнесу за невеликі гроші або вироблену продукцію, а самі продовжували обробляти свої присадибні ділянки.
Отож, в Україні до сьогоднішнього дня не було прямого «захоплення земель». Проте існує «захоплення контролю»: агробізнес контролює агропродовольчий ланцюг вартості та отримує більшість сільськогосподарських субсидій, не даючи сімейним фермерським господарствам та особистим селянським господарствам розвиватися та ставати більш прибутковими.
Ще однією причиною співіснування великих і малих аграрних виробників є поширена ідея, що «чим більше, тим краще». Таке переконання має коріння частково в радянській історії, а частково нав'язане неоліберальним капіталістичним ладом, який заохочує великий бізнес як структурно, так і ідеологічно. Ця ідея продовжує існувати в уяві українських політиків, окрім того, протягом багатьох років такий підхід лобіюють агрохолдинги. Це зробило Україну провідною світовою експортеркою зерна. Донедавна такий погляд також поділяли й дрібні фермери. Вони розглядали свої особисті селянські господарства як допоміжні, незначні, і тому не боролися за свої права та визнання.
Ситуація почала змінюватися після революції Євромайдану. Тоді Україна покінчила зі своїм радянським минулим і пов'язаним з ним російським впливом та ступила на незалежний шлях до європейського майбутнього. В одному зі своїх проєктів я проводила інтерв’ю з українськими селянами за два роки до і два роки після Євромайдану. Я помітила, як нова проєвропейська ідентичність та зростаючий патріотизм змусили людей говорити про сімейне фермерство як про майбутню модель українського сільського господарства, яка могла б забезпечити Україну та Європу екологічно чистою та здоровою їжею.
І справді, сімейні фермерські господарства та особисті селянські господарства в Україні є такими ж продуктивними з точки зору врожайності, як і великі підприємства, але мають більш екологічно-відповідальне виробництво та складають важливу ланку у місцевих харчових мережах. Якщо їх підтримати, вони можуть стати стійкою альтернативою промисловому сільському господарству, що залежить від використання великої кількості добрив і пестицидів.
Більш того, дрібні землевласники сподівалися, що асоціація України з ЄС, а потім і її повноцінний вступ до ЄС, зменшить корупцію і послабить олігархічний вплив на внутрішню економіку, відкриє нові ринки для фермерської продукції дрібних землевласників і підтримає розвиток сімейного фермерства в Україні. Загалом, вступ до ЄС означав для багатьох українців, не лише для сільських мешканців, краще життя та більш справедливі можливості.
Посівна в Нововоронцовці на Херсонщині. Фото: Суспільне
У звіті Ви стверджуєте, що малі сімейні ферми в Україні є критичними не лише для більш екологічно та соціально відповідального виробництва харчових продуктів, але й для продовольчої безпеки та суверенітету України під час повномасштабного вторгнення Росії. Чи могли б Ви трохи розповісти про це?
Повномасштабна війна продемонструвала системну вразливість глобалізованого неоліберального сільського господарства, якому властива вузька спеціалізація в аграрному виробництві, залежність від міжнародної торгівлі харчовими продуктами, паливом і добривами та надмірна залежність від виробництва кількох базових продуктів (таких як пшениця, соняшникове насіння, кукурудза і т.д.) для більшості раціонів харчування.
Українське експортно-орієнтоване сільське господарство було паралізоване у перші місяці війни. На наших кордонах утворилися гори зерна, коли порти Чорного моря були заблоковані російським флотом, а наземних маршрутів було недостатньо для транспортування всього об’єму продукції. Крім того, поставки палива та добрив припинилися, оскільки їх раніше імпортували з Росії та Білорусі.
Росія продовжує обстрілювати сільськогосподарські поля, знищувати сільськогосподарські об'єкти та інфраструктуру. Список руйнувань можна продовжувати безкінечно! Великі агробізнеси не змогли швидко адаптуватися до шоку і викликів війни. Їхня складна логістика, технології та великий масштаб могли бути ефективними за мирного стану, але не під час війни. Тим часом сімейні фермерські господарства та селянські господарства, які розташовані поза зонами активних бойових дій, змогли відносно швидко адаптуватися та почати виробляти їжу для своїх потреб, своїх спільнот, армії та народу в Україні.
Як їм це вдалося? Місцеві продовольчі системи, як правило, є більш стійкими до глобальних шоків, оскільки вони менше залежать від зовнішніх ресурсів та міжнародної торгівлі. У міру того, як сільгосппродукти ставали дефіцитними, дрібні землевласники почали використовувати більше ручної праці та менше техніки, іноді обробляючи поля конями. Вони замінили хімічні добрива на органічні, а експортно-орієнтовані господарства змогли швидко переорієнтуватися на внутрішній ринок, виробляючи, наприклад, гречку замість кукурудзи. Але найважливішою стала солідарність, яка допомагає українському народу виживати в найважчі часи. Багато сільських громад приймають внутрішньо переміщених осіб, які втекли з зон бойових дій та великих міст, які часто стають об'єктами російських авіаударів та бомбардувань. Люди разом вирощують їжу, діляться ресурсами та підтримують одне одного.
Отже, сімейні фермерські та селянські господарства годували Україну в мирний час і продовжують годувати сьогодні у воєнний час. Це також впливає на громадське ставлення до дрібних сільських господарств. Як я вже зазначала раніше, ще до повномасштабної війни люди були переконані, що модель сімейних фермерських господарств має бути майбутнім для України. Тепер таких людей ще більше.
Створена харківськими інженерами машина для підготовки ґрунту до розмінування. Фото: Telegram / Олег Синєгубов
У звіті Ви зазначаєте, що земельна реформа, спрямована на скасування мораторію на продаж сільськогосподарських земель, який діяв з 2001 року, є однією з найбільш суперечливих та політично чутливих реформ з часів незалежності. Якими були її наміри та наслідки до цього часу, і які соціальні, екологічні та економічні наслідки лібералізації ринку землі ми побачимо в найближчому майбутньому?
Існує багато голосів за і проти земельної реформи. Якби не війна, лібералізація ринку землі стала б найбільшим питанням в українській політиці. Необхідність відкриття ринку землі обґрунтовувалася тим, що це забезпечить права землекористувачів, зробить українське сільське господарство більш ефективним і залучить у нього більше інвестицій. Ті, хто проти реформи, боялися, що в результаті великий агробізнес захопить землі, а дрібне фермерство зникне.
Лібералізацію ринку землі планували здійснити у два етапи. З 2021 до 2024 року лише фізичні особи могли купувати землю, але не більше ніж 100 гектарів на одну особу. Починаючи з 2024 року і фізичні, і юридичні особи мають право придбати до 10 тисяч гектарів землі. Сам задум був хороший: поетапний підхід, який мав би спочатку дозволити сімейним фермерським господарствам та дрібним землевласникам купувати землю, і лиш потім надати доступ до ринку землі великим компаніям. Війна почалася, коли ринок був відкритий лише шість місяців, але цих змін в ситуації не було оперативно враховано. У перші місяці війни земельну реформу призупинили, але згодом запустили знову.
Я думаю, що ринок землі має бути лібералізований, але з більшою підтримкою для сімейних фермерських господарств та особистих селянських господарств у купівлі землі, інакше ми матимемо ситуацію, як у Латинській Америці, де латифундії контролюють більшість земель. Крім того, земельну реформу не слід впроваджувати під час війни. Як ми можемо дозволити продаж землі, коли 30% українських територій зараз окуповані, коли 6,2 млн біженців виїхали з України, 5,1 млн людей є внутрішньо переміщеними особами, а багато українців, переважно чоловіки, воюють на фронті? Ці люди не можуть брати участь у земельних угодах. І взагалі, війна створила невизначеність та економічні труднощі для багатьох українців. Це призводить до вимушених продажів землі, коли люди продають свої ділянки через необхідність купити базові речі або оплатити лікування. У кращі часи вони б не продавали своїх земель. Також багато сімейних фермерських господарств не мають фінансової можливості купити землю, яку вони зараз орендують у своїх сусідів. Тим часом великі агробізнеси мають таку можливість.
Наразі ми не спостерігаємо значних змін у структурі землевласності в Україні. Земельні угоди, які заключаються зараз, були заключені в основному давно, а зараз їх просто легалізують. Однак, якщо сімейним фермерським господарствам та особистим селянським господарствам не нададуть достатньої підтримки для придбання землі, ми можемо побачити зміни в землекористуванні. І це не обов'язково буде захоплення землі великими агрохолдингами. Агрохолдинги, безперечно, намагатимуться отримати контроль над землями, які вони обробляють. Але є й інші учасники земельного ринку — спекулянти, бізнесмени, місцева мафія, олігархи та інші несільськогосподарські інвестори, які можуть скористатися нинішньою невизначеністю, щоб придбати частину українських земель.
Збір врожаю пшениці. Ілюстративне фото
Усе це зробить життя ще складнішим для сімейних фермерських господарств та особистих селянських господарств. Це впливатиме на майбутнє українського сільського господарства: воно може стати ще більш індустріалізованим і екпортоорієнтованим. Це, у свою чергу, поставить під загрозу внутрішню продовольчу безпеку, оскільки сімейні фермерські господарства та особисті селянські господарства — це ті, хто годує Україну як у час миру, так і у час війни. Це також впливатиме на соціальне життя в селах, оскільки сімейні фермерські господарства та особисті селянські господарства є основою кожного села. І, звичайно, навколишнє середовище може постраждати, оскільки промислове сільське господарство використовує менш екологічно-відповідальні методи. Однак це дрібниці, в порівнянні з впливом війни на українське сільське господарство, навколишнє середовище та життя людей.
Мене цікавить, як повномасштабна війна вплинула на фермерів та виробників харчової продукції у країнах Східної та Центральної Європи, а також Африки, які залежали від українського імпорту. Де наслідки були найвідчутнішими? Як збої в українському сільському господарстві, пов’язані з повномасштабною війною, вплинули на інші регіони світу — на тих, хто споживає українські продукти, і тих, хто конкурує з нашим виробництвом?
Перед російським вторгненням 2022 року Україна була найбільшою у світі експортеркою насіння соняшнику (для виробництва соняшникової олії та кормів), четвертою за обсягом експортеркою ячменю і кукурудзи та сьомою за обсягом експортеркою пшениці. Зерно з України продавали у всі куточки світу. Проте основними імпортерками українського зерна були країни з високими рівнями продовольчої небезпеки — в Азії, Африці та на Близькому Сході. Вони найбільше постраждали від блокади Росією українських портів у Чорному морі. До 2022 року саме через них 95% українського зерна експортувалося за кордон. У цих країнах значно зріс рівень продовольчої небезпеки. ООН заявила, що війна загострила голод у країнах Глобального Півдня. Однак я маю зауважити, що ця ситуація спричинена не лише війною, а й зміною клімату, пандемією Covid-19 та внутрішніми конфліктами.
Війна спричинила не лише фізичні збої в торгівлі продовольством, але й призвела до зростання цін на продукти харчування. Наприклад, ціни на зернові, включно з пшеницею, ячменем та іншими культурами, практично подвоїлися, оскільки Україна і Росія — основні країни експортерки зерна — вийшли з міжнародного ринку. Ціни також підскочили через події, не пов'язані безпосередньо з виробництвом та логістикою, такі як спекуляція на світовому продовольчому ринку, коливання валютних курсів та обмеження експорту, накладені деякими країнами для забезпечення своєї продовольчої безпеки. Станом на сьогодні 16 країн ввели 22 заборони на експорт продуктів харчування, а 8 країн ввели 15 обмежувальних заходів щодо експорту.
Країни, які безпосередньо не залежать від імпорту українських продуктів харчування, також відчули важкі наслідки війни. Війна вплинула не лише на торгівлю продовольством, але й на торгівлю паливом та добривами — Росія та Білорусь раніше були основними експортерками добрив і палива. Різке зростання світових цін на паливо та добрива, в свою чергу, позначилося на виробниках продуктів харчування по всьому світі. Найбільше постраждали промислові агровиробники, оскільки вони критично залежать від палива й хімічних добрив та пестицидів. Разом із інфляцією та зниженням купівельної спроможності, це призвело до зубожіння багатьох фермерів.
Нині ми спостерігаємо найбільші протести фермерів в історії Європейського Союзу. Ці протести спричинені кількома факторами, але ключовим з них є жалюгідна економічна ситуація, в якій опинилися європейські фермери. У Східній та Центральній Європі фермери протестують проти напливу українських продуктів харчування, переважно зерна.
Як я вже зазначила раніше, блокада Росією портів Чорного моря призвела до того, що українське зерно залишилось всередині країні. Для вирішення цієї проблеми уряд України разом із своїми європейськими союзниками ініціювали «Шляхи Солідарності» (англ. — «Solidarity Lanes») для транспортування українського зерна сухопутними та річковими маршрутами до Європи для подальшої доставки до країн Близького Сходу або Африки. Однак значна частина українського зерна та нафтосировини, яка пішла цими «Шляхами Солідарності», була продана в ЄС. Це сталося через логістичні проблеми, стрімке зростання витрат на транспортування за межами ЄС, порушення контрактів з країнами-покупцями зерна та, у деяких випадках, сумнівні практики, що дозволяли деяким місцевим гравцям у Польщі, Болгарії, Угорщині, Румунії та Словаччині заробляти на перепродажі українського зерна на внутрішніх ринках. Потік відносно дешевого українського зерна до Східної та Центральної Європи призвів до падіння місцевих цін на зерно і позбавив місцевих фермерів можливості продати свої врожаї.
У ЄС фермери та політики, які виступають проти збільшення імпорту українських сільськогосподарських продуктів, акцентують два аспекти. Перший — промисловий характер виробництва в Україні, що робить його більш економічно конкурентоспроможним. Другий — загроза для навколишнього середовища та здоров'я, яку нібито становить українська сільгосппродукція. Чи спрямована ця критика лише на великі олігархічні агрохолдинги, які домінують експорт, але не стосується малих господарств?
Так, Ви маєте рацію. Критика продукції українського експорту пов’язана з їхніми цінами та засобами виробництва. Це стосується не лише зерна з України, а й іншої сільськогосподарської продукції. У Франції, наприклад, фермери протестують проти меду з України. Українські продукти дешевші за їхні відповідники в ЄС з різних причин — українське індустріальне виробництво має так званий «ефект масштабу» (англ. еconomies of scale), який робить нашу продукцію більш економічно конкурентоспроможною. Українські виробники сільськогосподарської продукції не мусять дотримуватися настільки суворих екологічних вимог, як в ЄС. Більш того, як сама земля, так і робоча сила в Україні дешевші. Але найбільшу роль відіграло те, що ЄС тимчасово призупинив дію експортних мит і тарифних квот на українську агропродовольчу продукцію, щоб підтримати Україну під час війни. Усе це впливає на ціни української продукції на європейських ринках.
Я б не сказала, що фермери і політики, які протестують в Європі, серйозно вважають, що українська продукція становить загрозу довкіллю та здоров’ю людей. Українська харчова продукція не є небезпечною, втім Словаччина виявила залишки пестицидів, заборонених в ЄС у пшениці з України минулого року. Також були прецеденти, коли українське зерно, яке мало йти на корм, продали в країни Центральної і Східної Європи як зерно для випікання хліба. Мої колеги в Польщі виявили такі випадки. Але тут ми маємо звинувачувати корупцію в Польщі, а не українське зерно.
Щодо Вашого запитання про те, чи критика стосується лише великих агроолігархічних холдингів чи й дрібних господарств також: я не впевнена, наскільки в Європі розуміють, що українська аграрна сфера абсолютна інакша, порівняно з європейською, і складається з двох типів виробників аграрної продукції. В європейському популярному дискурсі використовують загальну фразу «продовольчий експорт з України». Лише в Польщі, яка є найближчою сусідкою України, протестуючі фермери почали заявляти, що вони протестують не проти українських фермерів загалом, а проти транснаціональних аграрних та продовольчих корпорацій, що мають бізнес в Україні. І зазвичай так і є, експорт українського зерна здійснюється переважно міжнародними холдингами та іноземними інвесторськими групами. В той час як мед, наприклад, виробляють та продають за кордон українські сімейні фермерські господарства та комерційні особисті селянські господарства. Проте, на жаль, загалом європейські фермери не зважають на різницю в тому, хто саме експортує українську продукцію.
Сьогодні ведуться численні розмови про післявоєнне відновлення України. Рада національного відновлення в рамках «Нової аграрної політики» нині розробляє пропозиції з відновлення аграрного сектору. Переглядаючи опубліковані чернетки, складається враження, що план відновлення полягає у поверненні до довоєнної експортоорієнтованої моделі агровиробництва, замість того, щоб переосмислити сільське господарство з соціального та екологічного поглядів. Громадянське суспільство та академічна спільнота вже розкритикували наявні пропозиції. Як би мало виглядати більш справедливе післявоєнне відновлення? І як можна підтримати здорове, культурно доречне й екологічно відповідальне виробництво харчових продуктів?
Я не думаю, що нам потрібно повністю припинити великомасштабне агровиробництво в Україні. Це надто екстремально і нереалістично. По-перше, агробізнес приносить надходження у бюджет, потрібні для відбудови країни після війни (до війни агроекспорт складав 45% усіх доходів від експорту). Звичайно ж, є достатньо прикладів того, як агробізнес уникає сплати податків, але ми не можемо недооцінювати роль великого бізнесу в українській економіці. По-друге, багато країн залежать від експорту українського зерна, і наша країна має землю та сприятливий клімат, щоб залишатися «житницею світу».
Проте, я думаю, що важливо запровадити більше обмежень для великого бізнесу, зокрема екологічні вимоги, та зробити агробізнес більш прозорим. Також важливо, щоб український уряд змінив пріоритети в аграрній політиці з «чим більше, тим краще» на підтримку сімейних фермерських господарств та особистих селянських господарств. Авже ж, легше це сказати, аніж зробити, оскільки дуальна структура сільського господарства, яка є несправедливою по відношенню до дрібних фермерів, глибоко вкорінена в українських інституціях.
Це очевидно з «Нової аграрної політики», яка дійсно пропонує відтворити довоєнну модель глобалізованого експортоорієнтованого сільського господарства.
І, так, ми справді маємо потужну критику відтворення попередньої системи агровиробництва від громадянського суспільства, фермерских організацій та академічної спільноти. Критики зауважують, що індустріальне, експортоорієнтоване сільське господарство показало свою вразливість і нестійкість і, що настав час ставити у пріоритет екологічно й соціально стале, економічно доцільне, стійке у часи війни та кризи сімейне фермерство. Минулого року активісти і академіки розробили «Резолюцію для Уряду України» з конкретними рекомендаціями того, як різні органи державної влади, можуть відбудувати українське сільське господарство та зробити його більш справедливим і сталим. Серед рекомендацій є запровадження і Добровільних керівних принципів ООН щодо відповідального регулювання питань володіння та управління земельними, лісовими та рибними ресурсами, Принципів ФАО щодо відповідальних інвестицій у сільське господарство та продовольчі системи й Декларації ООН «Про права селян». Автори рекомендацій також пропонують конкретні механізми підтримки дрібних фермерів у придбанні сільськогосподарської землі та адвокують запровадження 10% квоти для дрібних агровиробників у міжнародній торгівлі зерном у рамках Гуманітарної програми «Grain from Ukraine». Прочитати повний текст рекомендацій можна англійською або українською.
Міжнародний установчий саміт «International Summit on Food Security», який започатковав ініційовану президентом гуманітарну програму «Grain from Ukraine», 26 листопада 2022 року. Фото: Офіс президента
Більш того, на Україну також тисне Європейський Союз. Український уряд має зобов’язання привести українське законодавство і політики у відповідність з ЄС та міжнародними стандартами. А це, у свою чергу, потребує забезпечення сталості українського сільського господарства — збільшення різноманіття сільськогосподарських моделей (особливо сімейного типу) та підтримки сільського розвитку.
Порівняно з індустріальними олігархами, які зараз втрачають вплив, здається, що в аграрних справи значно краще. Багато хто з них консолідував свою владу та контроль над українськими землями. Як би Ви охарактеризували стан українського агроолігархату сьогодні?
Українська олігархічна система доволі різноманітна. Олігархи змінюють свої політичні пріоритети та входять у різні союзи, залежно від того, який уряд при владі. Сільське господарство — ключова сфера інвестицій українських олігархів. Великі індустріальні виробництва, що вирощують монокультури для отримання швидких прибутків, потребують менше інвестицій і у них десятиліттями вливалися мільйони з держбюджету. Багато олігархів налагодили тісні зв’язки з органами державної влади, що дозволило їм впливати на агрополітику та домовлятися про кращі умови для свого бізнесу. Найяскравішим прикладом злиття державних і олігархічних інтересів є президентство Петра Порошенка. Олігарх Порошенко, раніше відомий, як «Шоколадний Король», був власником великої агрокомпанії «Агропродінвест», земельна площа якої збільшилася втричі за часів його президентства.
Нинішній президент Володимир Зеленський запровадив ряд ініціатив, спрямованих на де-олігархізацію української економіки та зменшення політичного впливу олігархів. Війна Росії в Україні допомогла йому у цьому. По-перше, більшість величезних корпорацій мали серйозні труднощі через російську агресію і окупацію. Це стосується переважно індустріального бізнесу: металургійна промисловість, вугледобування на Сході та Півдні України, а також трубопровідного і залізничного бізнесів. Масштабне експортоорієнтоване сільське господарство відчуває на собі й структурні проблеми, пов’язані з війною (як я зазначала раніше). По-друге, Зеленському більше не потрібна політична й фінансова підтримка олігархів, і болючий досвід захисту країни від російської агресії, ймовірно, зробить українців менш схильними знову підкорятися інтересам багатіїв. По-третє, зменшення корупції та зміцнення верховенства права також є умовою значної частини допомоги, що надходить в Україну.
Я не думаю, що війна поклала край українським олігархам, вони все ще занадто впливові. Однак, їм, можливо, доведеться шукати нові способи реорганізації своїх бізнесів, щоб адаптуватися до нових вимог та умов, які Україна має виконати, якщо хоче приєднатися до ЄС. Як ми бачимо зараз, українські олігархи та великі корпорації намагаються вплинути на програми післявоєнного відновлення, щоб зберегти підхід «чим більше, тим краще».
Отож, український уряд зараз стоїть перед серйозною дилемою: чи продовжувати підтримувати широкомасштабну експортоорієнтовану модель сільського господарства, яку лобіюють великі бізнеси та олігархи та лишатися «житницею світу»? Чи переорієнтуватися на сімейне фермерство, яке є соціально, екологічно та економічно стійким і більш витривалим у часи кризи? Політична відповідь на це непросте питання визначить майбутнє українського сільського господарства та сільських територій у найближчі роки.
