Жовті жилети, моральна економіка та влада

Самюель Аят

Важко не захопитись виром нинішніх подій. Усе в цьому потоці збиває з пантелику: учасники та учасниці, їхні методи, дії та вимоги. Переосмислюються наші найбільш усталені переконання, особливо про соціальні рухи та їх успіх. Звідси виникає якщо не необхідність, то принаймні бажання порівняти такий рух з іншими конфліктами для пошуку нового погляду на ці події.

Ситуація

На окремих картинах, що з’явились в медіа під час подій 1 грудня, Париж постав таким, яким його не бачили ні у 1995, ні у 2006, ні у 2016 роках, хоча й у цих трьох випадках час та місце мобілізації парижан суттєво відрізнялись від звичних. Дехто навіть говорив про заворушення на межі з повстанням. Це можливо, однак ніяк не схоже на повстання 1830, 1832, 1848 чи 1871 років. Всі вони відбувалися в житлових кварталах та залучали щільну соціальну тканину місцевих громад, яка дозволяла розгорнутись народній солідарності^[1]. Але 1 грудня вогонь зайнявся в буржуазному серці Парижу — на північному заході, який ніколи до цього не ставав ареною таких подій. Барикади для відмежування автономного простору зводять зовсім не місцеві, а невеликі мобільні групи, учасники яких часто живуть деінде.

"1 грудня вогонь зайнявся в буржуазному серці Парижу — на північному заході, який ніколи до цього не ставав ареною таких подій."

Звісно, місцеві громади важливі в утворенні й цих груп. Достатньо кинути оком на інші міста, окрім Парижу, щоб побачити колективне переприсвоєння території, формування довготривалих зв’язків… Але 1 грудня солідарність перекочувала у доволі звичну сферу протесту: урядові квартали. Що б там не казали про жакерію^[2], це все ж цілком модерний регістр, бо йдеться про національний та автономний рух, якщо використовувати ключові категорії, якими Чарльз Тіллі визначає типовий для модерної епохи репертуар протесту. Але усталеними правилами маніфестації (зазвичай вважають, що вони були укладені 1909 року^[3]) зараз нехтують: немає ні ходи, ні законних представників, ні узгодженого маршруту, ні поліцейського супроводу, ні листівок, банерів чи наклейок, а лише міріади особистих слоганів на спинах жовтих жилетів.

Це перевернуло з ніг на голову всю практику охорони правопорядку. Ми бачимо, наскільки поліцейські, попри чисельність, озброєння та підготовку, виявилися нездатними захистити себе, не кажучи вже про людей та майно. Цілком імовірно, що вони з цим недовго миритимуться й нинішнє всюдисуще насилля з боку поліцейських стане ще сильнішим. Все частіше чути заклики до більш рішучого застосування сили — аж до введення надзвичайного стану. Ця неспроможність підтримувати фізичний порядок йде пліч-о-пліч із ще більшим провалом у дотриманні порядку символічного: президент відсутній через міжнародний саміт, уряд принишк (ціна особистої влади, яка оточила себе посередніми придворними^[4], щоб жодна тінь не загороджувала її блиск), панівна псевдопартія («Вперед, республіко!») того ж дня обирає генерального представника, наче нічого не відбувається.

Порядок похитнувся, місто залишили протестувальникам, усе було дозволено — і це у кварталі, що уособлює привілейованість. Звідси й таке вільне поводження зі звичними нормами використання громадських місць. Ми не будемо плакати із «сім’ями тих, чиї вітрини розбили». натомість варто уявити масштаб загрози, яку ці руйнування несуть для влади: у першу суботу грудня квартали, де розташовані елітні готелі та бутики, стали ареною заворушень. Універмаги на бульварі Осман зачинились, створюючи значний економічний ризик^[5]. Поглянемо далі від столиці: у всій країні пройшла така масштабна мобілізація, що підтримувати порядок стало дуже дорого, практично неможливо. Дозволяти ситуації погіршуватися до Різдва, що вочевидь було планом уряду до 1 грудня, вже здавалося неможливим.

Мобілізаційна робота

Соціологія суспільних рухів давно відкрила очі тим, хто вірить у спонтанність мас. За кожним, на перший погляд, стихійним рухом стоять агенти мобілізації — люди, здатні залучити базу активістів, матеріальні та символічні ресурси, навички, часто набуті в попередніх боях… Туніської революції б не було без Гафси^[6], руху 15-М — без руху проти виселень за борги та організації Stop expulsions та Juventud Sin Futuro, «Нічного стояння» — без мобілізації проти Закону про працю. Чи зможемо ми знайти генеалогію жовтих жилетів? Можливо, але вона пояснить небагато: мобілізація пройшла надто швидко. Дуже стрімко вона перейшла на національний рівень, щоб бути результатом кропіткої, навіть неформальної роботи громадських рухів.

"Вибір жовтих жилетів — обов’язкового для всіх автомобілістів одягу, котрий робить людину помітною — особливо вдалий."

Якщо й проводиться якась представницька робота, що оформлює протести в рух («Жовті жилети»), то ці зусилля надзвичайно децентралізовані: це безліч місцевих груп, організованих у соціальних мережах, узагальнення різноманітних думок у медіа та інтерпретації журналістів, політиків та соціологів^[7]. Спроба призначити представника для переговорів із владою не стала успішною (поки що). Багато коментаторів критикують рух за суперечності між мотивами й дійовими особами. Але погляньмо на розрізнений характер представництва — узгодженість руху все ж вражає. Єдність дії, солідарність, помітний консенсус щодо низки вимог, навіть єдність ритму. Вибір жовтих жилетів — обов’язкового для всіх автомобілістів одягу, котрий робить людину помітною — особливо вдалий. Безумовно, це важлива умова швидкого поширення унікального символу. Але рішення перейти до дії, ще й з таким запалом і послідовністю, не могло бути результатом лише вдалого символу, правильного використання соціальних мереж та невдоволення, яким би великим і загальним воно не було. Слова невдоволення, гніву й нарікання — це перепони, що заважають вхопити причини мобілізації — як її привід, так і виправдання. Отже, треба знайти таке пояснення, що врахувало б як форму руху (децентралізованість та радикальність), так і його основу (вимоги).

А вимоги варті того, щоб на них зупинити увагу. Небагато відомо про те, як їх було укладено, але список із 42 пунктів широко розповсюдився як серед [протестних] груп, так і в медіа^[8]. Важливі риси вже відзначили: вимоги здебільшого стосуються умов життя й виходять далеко за межі питання ціни на бензин. Є й положення проти вільного пересування мігрантів. Запропоновано інституційні зміни, що посилять громадський контроль над виборними посадовцями, чия винагорода буде зрівняна з середньою заробітною платою. Цей список назвали «клаптиковою ковдрою з вимог». На мою ж думку, він, навпаки, дуже логічний. І цю логіку йому надає саме те, що дозволило мобілізації жовтих жилетів відбутися й тривати: він заснований на моральній економіці нижчих класів.

Моральна економіка жовтих жилетів

Поняття моральної економіки добре відоме соціологам^[9]. Його розвинув історик Е. П. Томпсон, щоб описати фундаментальне явище низових мобілізацій XVIII століття. Воно полягало у зверненні до поширених уявлень про те, як має правильно, з моральної точки зору, працювати економіка^[10]. За цими уявленнями, певні правила начебто зрозумілі самі собою: ціни на товари не повинні значно перевищувати їхню собівартість; торгівлю мають регулювати норми взаємності, а не ринкова гра тощо. І коли цим стандартам загрожували або ж ними нехтували, люди відчували своє право повстати, часто з ініціативи жінок. Мотив був цілком економічним, проте не у звичному сенсі: ними рухали не обмежені матеріальні інтереси, а моральні вимоги до економіки. У Франції ми спостерігаємо подібні бунти в ту епоху та пізніше: наприклад, шахтарі Анзенської вугільної компанії, що більшу частину ХІХ століття була найбільшим французьким підприємством, регулярно страйкували, аби нагадати керівництву про норми організації праці та її оплати. Вони часто посилалися на старий лад, власне кажучи, на звичай^[11].

Резонанс, викликаний рухом жовтих жилетів, вражає. Їхній список соціальних вимог — це втілення здебільшого моральних принципів економіки: захист найбільш вразливих верств населення (бездомних, людей з інвалідністю…), справедлива винагорода за працю, механізми солідарності, забезпечення соціальних послуг, покарання за податкові махінації, відповідність внеску відповідно до можливостей за формулою: «Великі платять багато, малі — мало». Цей заклик до того, що народу може здатися здоровим глуздом, не є самоочевидним. Адже на противагу утилітарному прославленню політики пропозиції та теорії «просочування благ зверху вниз», які так любить панівна еліта (задля залучення капіталу, давати більше тим, хто вже має більше, «першим у черзі»), реальна економіка має засновуватись на моральних принципах. Це надає силу та масову підтримку рухові серед народу. У формі соціальних вимог він виражає принципи моральної економіки, які влада не раз відкрито критикувала й пишалася цим. Так злагодженість руху стає зрозумілішою, як і те, що він зміг обійтись без централізованої організації. Як показав Джеймс Скотт, моральна економіка допомагає досягти колективної дії, зокрема й діячам без необхідних для мобілізації засобів^[12].

"Макрон став квінтесенцією представника тих сил, які виступають проти моральної економіки, тобто представником капіталізму."

Дійсно, моральна економіка — це не лише сукупність переконань, які пасивно розділяють трудящі. Це й результат негласного пакту з можновладцями. Таким чином, вона завжди знаходиться в контексті владних відносин. Уже для нижчих класів XVIII століття, які вивчав Е. П. Томпсон, моральна економіка мала відверто патерналістські риси. Вони очікували, що можновладці її гарантують в обмін на загальне прийняття соціального порядку, з якого вони мають вигоду. Але в разі розірвання договору панівними верствами маси могли закликати до порядку через бунт. Ми бачимо це в анзенському «повстанні за чотири су» 1833 року: наспівуючи «Геть парижан, слава анзенським Матьє!», шахтарі протестують проти скорочення заробітної плати, користуючись, проте, захистом колишніх покровителів, витіснених капіталістами. Мало сказати, що нинішня влада порушила негласний договір як своїми антисоціальними заходами, так і відкритим та неодноразово вираженим презирством до нижчих класів. Бунт не з’являється нізвідки — з простого невдоволення чи невизначеного народного руху, що раптово активізується. Це результат агресії влади, тим паче символічно насильницької, якщо вона не визнає своєї агресії. І президент Республіки, який мав би представляти французький народ, став втіленням цієї зради — з його випадковими фразами про «людей, які нічого не варті», і порадами про те, як заплатити собі за сорочку чи знайти роботу, перейшовши дорогу. Замість того, щоб бути захисником моральної економіки, Емманюель Макрон продовжує її паплюжити з щирою природністю. Він став квінтесенцією представника тих сил, які виступають проти моральної економіки, тобто представником капіталізму. Ось як Макрон під час своєї кампанії висловився про податок на багатство: «Це не є несправедливим, бо це більш ефективно». Нам не вдасться краще проілюструвати незнання чи радше презирство до будь-якої іншої норми, окрім фінансової. Це він порушив пакт, саме до нього наразі звернені національні заворушення, які, вочевидь, можуть завершитися лише або кривавим придушенням, або відставкою Макрона.

Моральна економіка та емансипація

Хоча ми й сподіваємось тільки на другий варіант, все ж не варто переоцінювати наслідки цих подій. Повстання, засновані на моральній економіці, не обов’язково мають перетворитися на революційний рух. Достатньо відновлення пакту, щоб протести згасли. У цьому плані моральна економіка, хоча й розкриває колективну спроможність народу та існування реальної межі автономії у відносинах з владою, все ж є консервативною. Вона тимчасово порушує звичайну роботу інститутів, але націлена насамперед на повернення до порядку, а не на революційне перетворення. Іноді це важко зрозуміти й сформулювати: те, що рух дійсно народний і корениться в поглядах, які поділяє абсолютна більшість, ще не робить його визвольним. Згадаймо слова Клода Гріньона та Жан-Клода Пассерона: вважати, що народ не може діяти самостійно, що він завжди підкорюється символічній владі, означає розписатися в легітимізмі та мізерабілізмі^[13]. Рух жовтих жилетів силою, спонтанністю, узгодженістю та винахідливістю яскраво спростовує такі підходи. Але не треба вдаватися до протилежної крайності, яку ці автори визначають як популізм — вважати, що народний рух завжди правильний та чесний. Це ознака не стільки революції, скільки повстання в умовах справжнього занепаду представницької демократії.

Використання моральної економіки жовтими жилетами показує масштаби політичної пустелі, яка розросталась ​​десятиліттями. Те, що знадобилось чекати розірвання основного негласного пакту між владою й народом, щоб розпочався такий рух, тоді як протягом десятиліть влада придушує людей репресивною й антисоціальною політикою, добре показує, що мобілізаційний потенціал профспілкових та політичних сил був зведений до нуля, а форми мобілізації вказують на абсолютну безпорадність. Відверто кажучи, немає нічого позитивного в тому, що мало дійти до такого переломного моменту, щоб щось відбулось — щось, що запозичує домодерні форми колективної дії (хоча й у сучасній обробці). Тут пролягає не тільки межа доречності порівняння жовтих жилетів з бунтами, що вимагали дотримання моральної економіки, але й важливий урок: зважаючи, здавалось би, на величезну різницю між політичними умовами, такі паралелі неможливі, але просяться самі собою. Моральна економіка належить до часу і простору, де не діяли форми національної політизації та ідеологізації демократичного модерну, побудовані на протистоянні протилежних політичних проектів і навіть світоглядів. У цьому рух жовтих жилетів, можливо, не відповідає своєму часу. Але й це може багато сказати про сучасність.

"Моральна економіка консервативна й тому, що пов’язує людей із належністю до спільноти."

Усе має ціну, яку необхідно осягнути: рухи, засновані на моральній економіці, нагадують про звичай, підпорядкування справедливому порядку, але в умовах спільноти. Моральна економіка консервативна не лише тому, що вона нагадує про позачасові норми, але тому, що пов’язує людей із належністю до спільноти. Тож її потенціал соціального виключення — це не просто шлак, якого легко позбавитися: він в основі руху. Наведемо тільки найбільш кричущий приклад: вимоги заборони вільного пересування мігрантів, депортації іноземців і навіть більше — примусової натуралізації представників інших національностей («Жити у Франції означає стати французом (курс французької мови, історії та громадянської освіти з сертифікацією в кінці)»). Все це не можна відділити від руху, бо це логічний наслідок насамперед комунітаристської моральної економіки, навіть якщо згодом рух може спрямувати її в різні напрями. Моральна економіка проголошує норми спільноти. Вона не поширює логіку рівності прав на іноземців, не визнає внутрішніх конфліктів, особливо ідеологічних. Цей останній момент пояснює нещодавно проголошену відмову від партій: тут, безумовно, ставиться під питання влада представників на користь реапропріації політики народом. Але це також відмова від партійного характеру демократії, від змагання політичних проектів заради єдності, що, як нам добре відомо, легко може перетворитися на «ненависне зібрання навколо пристрасті Того, хто виключає»^[14].

Історичні паралелі з минулими епохами можуть здатися непереконливими, коли ми пояснюємо винятковість ситуації. Може, це просто гра розуму. Але можливо й те, що нам, навпаки, відкриваються деякі фундаментальні характеристики цього руху: його дивна єдність, народна підтримка, бунтівний характер, але й цілком реальні консервативні, антиплюралістичні та ексклюзивні аспекти. Ймовірно, це вказує й на те, що ми лише на початку нової історії, що з’явились умови для реполітизації поза межами старих партій та інституціалізованих форм політики. В Анзені шахтарі не продовжували страйкувати за моральну економіку. Познайомившись із першими соціалістичними та профспілковими силами регіону, вони перейняли їхні ідеї та форми та стали одним з осередків виникнення анархо-синдикалізму. Деякі місцеві комітети жовтих жилетів, далекі від протестів в ім’я моральної економіки, закликають до формування народних комітетів та прямої демократії, тобто радикальної політичної емансипації^[15]. Нічого не гарантовано, але всі шляхи відкриті.

Переклала Анастасія Фортуна за публікацією: Hayat, S., 2018. Les Gilets Jaunes, l’économie morale et le pouvoir. Available at: [link].

Читайте також:

Жовті жилети: чого нас учить історія (Жерар Нуарьєль)

Угорські робітники проти «рабського закону»: напередодні національного протесту (Володимир Артюх)