Володимир Артюх, Денис Пілаш
Учора Верховна Рада, прицюючи в режимі “скаженого принтера”, прийняла чотири закони під гаслом декомунізації. Боротьба з комунізмом розгорнулася настільки радикальна, що депутати вирішили здійснити гіпер-історичний стрибок з комунізму прямо в постмодернізм, ніби доводячи на практиці хибність історичного матеріалізму. Майстерність шизофренічного письма найбільше втілена в законопроекті №2538-1 “Про правовий статус та вшанування пам’яті борців за незалежність України у ХХ столітті”, оскільки в ньому деякі параграфи буквально взаємовиключні. Інший закон – №2558 “Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні і заборона пропаганди їх символіки” – менш витончений: він суперечить всього лише Конституції України та закону, згаданому вище. Решта два закони, які встановлюють “День пам’яті і примирення” та відкривають архіви, виглядають нудно на такому тлі.
Закон про борців за незалежність вніс Юрій Шухевич – син Романа Шухевича, що проміняв головування в УНА-УНСО на участь у виборах до парламенту від “Радикальній партії” Ляшка. Таким чином, протиснувши законопроект №2538-1, він зарахував і себе, і батька до офіційного канону “борців за незалежність” та законодавчо заборонив громадянам України, іноземцям та особам без громадянства “публічно проявляти зневажливе ставлення” до себе та “перешкоджати реалізації” своїх прав за цим законом (стаття 6). Собі до компанії Юрій Шухевич відібрав надзвичайно різношерсту публіку, перелічену в статті 1. Великодушність цього чоловіка не має меж, адже серед його товаришів по боротьбі опинилися непримиримі опоненти і навіть люди, що хвацько різали один одного через різне розуміння боротьби за незалежність. А деякі взагалі не прагнули й незалежної держави. Отже, до списку потрапляють члени різних органів і структур Української Народної Республіки періоду Центральної Ради та періоду Директорії, їхні політичні та військові опоненти з Української Держави (Гетьманату), органи влади Західноукраїнської Народної Республіки, Східно-Лемківської та Гуцульської республік і Карпатської України, військові та парамілітарні структури усіх цих утворень і політичні партії, що виступали за незалежність в цей період, повстаніські і партизанські загони 1917-1930 років. Ближче до часів активності Романа Шухевича це Українська військова організація, Організація українських націоналістів, Народно-визвольна революційна організація, Українська повстанська армія, Українська повстанча армія отамана Тараса Боровця (Бульби), Українська народна революційна армія, Українська Головна визвольна рада. З контексту активності самого Юрія, це Антибільшовицький блок народів, Українська Гельсінська спілка, різноманітні підпільні антирадянські організації, в’язні радянських таборів (як сам автор закону). Сюди ж належить і Народний Рух України за перебудову до 24 серпня 1991 року та інші організації, перелік яких запропоновано зробити Кабміну.
На жаль чи на щастя, не всі становляться постмодерністами на старості літ. Багато українських і зарубіжних істориків, застряглих у модерністських намаганнях встановити факти і причинно-наслідкові зв’язки між ними, будуть спантеличені законом і його вимогами до їхньої роботи. По-перше, як примирити різноманітні ідеологічні і політичні орієнтації усіх організацій, згаданих у законі? Адже в їхніх баченнях економічного і політичного устрою було більше відмінного, ніж спільного. Чи не “принижує гідність Українського народу” історик, що пише про соціалістичний характер реформ УНР і про початкову орієнтацію на автономію України в складі реформованої Росії? А той, хто підкреслює маріонетковий характер гетьманату 1918 року, що як прийшов слідом за німецькою армією, так і пішов разом з нею, забравши з собою натовп придворних російських монархістів? Що робити історику, який пише про запозичення з фашистської ідеології в членів ОУН або ж співпрацю УПА з нацистським режимом (як у випадку Романа Шухевича)? А якщо історик, що досліджує волинську різанину, вчинену “борцями за незалежність”, справить враження недостатньо шанобливого до цього закону?
Крім еклектичності є ще й проблеми з причинно-наслідковими зв’язками. Наскільки взагалі можна говорити, що всі ці люди й організації хотіли і призвели до незалежної України, якою вона є після 1991 року? Можливо, вірогіднішою причиною був не Народний Рух України (за перебудову СРСР!), а нездатність Москви утримувати комуністичні еліти радянських республік?
Якщо повернутися до актуального контексту цього закону, то він буде мати досить очікувані наслідки. Усередині країни – подальший розкол серед населення і відчуження тих груп, що категорично не сприймають ультранаціоналістичні політичні тенденції. У міжнародному контексті наслідки ще більш унікальні: Польща і Росія стають ідеологічними союзниками, адже категорично не можуть прийняти героїзацию тих персоналій, що становлять загрозу їхнім власним націоналістичним міфам. Як сказано в одному з коментарів на польському новинному сайті під статтею про цей закон: “Тепер в Київ має їхати не Коморовський, а польські танки”.
Закон (стаття 6) забороняє громадянам України, іноземцям та особам без громадянства проявляти зневажливе ставлення до всіх цих людей і “публічно заперечувати факт правомірності боротьби за незалежність України в ХХ столітті”. “Факт правомірності боротьби” – це настільки ж безглузде формулювання, наскільки й придатне для надінтерпретації. Можна й незчутися, пишучи статтю чи книгу про військові злочини УПА, як заперечиш якийсь факт правомірності боротьби. Не кажучи вже про вияв зневажливого ставлення – класичне формулювання тих, хто хоче запровадити цензуру, але соромиться про це сказати.
Єдина приємна річ в цьому законі – він не говорить про санкції за його порушення.
Але про санкції більш ніж достатньо йдеться у другому з цього ряду законів, “Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні і заборона пропаганди їх символіки”, до розробки якого долучилися й Ляшко з Шухевичем. Перехідні положення цього закону вносять зміни до Кримінального кодексу, передбачаючи позбавлення або обмеження волі до 5 років з можливістю конфіскації майна за виготовлення, поширення і публічне використання символів “тоталітарних режимів” і від 5 до 10 років з можливістю конфіскації за повторне вчинення “злочину”, або ж коли причетна група осіб чи посадовці. Забігаючи наперед, треба сказати, що зміни до Кримінального кодексу суттєво зменшують перелік того, що заборонено стосовно нацизму. Так, параграф, що криміналізує “публічне заперечення чи виправдання злочинів фашизму проти людяності, вчинених у роки Другої світової війни, зокрема злочинів, здійснених організацією “Вафен-СС”, підпорядкованими їй структурами, тими, хто боровся проти антигітлерівської коаліції і співробітничав з фашистськими окупантами”, а також “пропаганду неонацистської ідеології, виготовлення та (або) розповсюдження матеріалів, у яких виправдовуються злочини фашистів і їх прибічників” пропонується виключити і замінити лише покаранням на виготовлення, поширення і публічну демонстрацію символів, що стосуються нацистського режиму (і лише націонал-соціалізму в Німеччині 1939-1945 років, без окремої згадки СС).
Взагалі, в законопроекті визначенню нацистської символіки присвячено лише 76 слів із 6453 (радянської – 670 слів). Йдеться тільки про Німеччину 1939-1945 років, її державні символи, а також назву НСДАП і події, з нею пов’язані. Ваффен-СС окремо не згадані, як не сказано нічого і про події з 1933 року (хоча закон поширюється на діяльність НСДАП на окупованих територіях з 1935 по 1945 роки). Так, наприклад, руна “Вовчий гак”, яка була символом однієї з дивізій СС, вочевидь, не є забороненою. Тому різним неонацистським рухам, у тому числі воякам полку “Азов”, навряд чи слід остерігатися. Також окремо не згадується свастика, хоча серп і молот та зірка удостоїлися додаткового опису. Очевидно, свастика, якщо вона не входила до герба і прапору Третього Рейху, не підпадає під дію закону.
Натомість, під визначення радянської символіки підпадає практично все від 1917 до 1991 року. У тому числі, РСДРП (тільки більшовиків – так що у прихильників меншовиків є лазівка) та її наступники у всіх республіках СРСР на всіх рівнях. Заборонені найменування комуністичної партії, її символіка та її елементи, зображення гасел і цитат її лідерів, зображення, знаки і пам’ятники, пов’язані з діяльністю партії більшовиків та з її лідерами. Також окремо згадані органи державної безпеки і заборонено те, що пов’язано з її символами. Заборонені зображення символів СРСР, союзних республік і країн “народної демократії”. Гімни заборонено лише для СРСР, союзних республік та автономних одиниць СРСР. Окремо згадано “прапори, символи, зображення або інша атрибутика, в яких відтворюється поєднання серпа та молота; серпа, молота та п’ятикутної зірки; плугу (рала), молота та п’ятикутної зірки”. Крім того, заборонено усім цим (але лише тим, що стосується СРСР, ім’я Тельмана, наприклад, можна використовувати) називати територіальні одиниці та організації. Із заборон на пам’ятники і назви робиться виняток для тих, що пов’язані з опором та вигнанням нацистських окупантів з України або з розвитком української науки та культури.
Слід додати, що положення нового антикомуністичного законодавства України жорсткіші ледь не за усі – вельми нечисленні – їх чинні аналоги, переважно з центральноєвропейських держав. Так, балтійські республіки забороняють «використання комуністичної символіки», але не вважають це злочином. У Чехії фактично заборонено лише серп і молот – Компартія Чехії та Моравії використовує в якості своєї емблеми гроно черешні та є третьою за вагою й електоральними результатами політсилою країни, а місцевий комсомол, заборонений через пункт програми про подолання приватної власності на засоби виробництва, зрештою домігся свого відновлення через суд. Тому наші нові норми можна порівняти хіба що з прикладами Південної Кореї (яка, перебуваючи у стані холодної війни з навіженою диктатурою на півночі розділеної країни, сама активно застосовує репресивні заходи, хоч і не в таких масштабах, як за часів власної диктатури), та Сінгапуру (де покійний Лі Куан Ю зміг встановити ідеальний капіталістичний електоральний авторитаризм і маргіналізувати ліве крило своїх однопартійців).
Правоконсервативна партія ФІДЕС, яка встановила в Угорщині найбільш авторитарний у ЄС режим, активно просуває заборони на «тоталітарну символіку», під якою маються на увазі не «прапор Арпадів», що використовувався доморощеними нацистами зі «Схрещених стріл» та їх ідейними спадкоємцями з праворадикальної партії «Йоббік», а комуністичні серп і молот, але передусім червона зірка. Доходило до того, що якийсь підприємливий громадянин намагався судитися з корпорацією «Гайнекен» – у неї ж бо червона зірочка на пивних пляшках. Керівники єврокомуністичної Робітничої партії-2006, яких угорський суд штрафував (зверніть увагу – штрафував, не саджав на 5 років з конфіскацією!) за цим антикомуністичним законодавством, двічі (у 2008 і 2011 рр.) позивалися з апеляцією до Європейського суду з прав людини у Страсбурзі – і кожного разу той виносив рішення на їх користь, підтверджуючи, що заборона комуністичної символіки є порушенням свободи висловлювань поглядів і думок.
Пропаганда “тоталітарних режимів” – це майже як пропаганда гомосексуалізму, тільки в політичній сфері. Насправді вона визначається через публічне заперечення “злочинного характеру” “тоталітарних режимів” та виправдання “боротьби проти учасників боротьби за незалежність України у ХХ столітті” (відсилка до першого закону, під яку, наприклад, підпадають не лише більшовики, українські ліві есери та махновці, а й добряча половина самих же “борців” – позаяк автори законопроекту, як і належить носіям чорно-білого націонал-консервативного бачення історії, зображають “борців за незалежність” як монолітне єдине ціле, ігноруючи те, що Скоропадський і Центральна Рада/Директорія УНР, ОУН(б) і ОУН(м), УПА Шухевича і УПА Бульби-Боровця не менш затято боролися між собою). Оскільки історики – це не засідателі на Суді Історії, то їм буде мало що відповісти на звинувачення у запереченні чогось погано визначеного або виправданні чогось визначеного іще гірше. Адже парадигма тоталітаризму в дослідженні Радянського Союзу залишилася в епосі “холодної війни”, а визначеннями “злочинного характеру” нормальний історик взагалі не оперує.
Нібито в частині 3 статті 4 зроблено послаблення для науковців: “Заборона не поширюється на використання символіки комуністичного тоталітарного режиму, символіки націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарного режиму в експозиціях музеїв, тематичних виставках, наукових, навчальних посібниках, підручниках та інших матеріалах освітнього і наукового характеру”. Але тут одразу ж ставиться додаткова умова: “за умови, що це не призводить до заперечення злочинного характеру комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років, злочинного характеру націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарного режиму”. Тобто ця “поступка” має характер цензури, причому цензури чогось, що має погано визначені рамки, а отже є потенційним джерелом звинувачень. Такий кафкіанський ідеологічний контроль. Після цієї умови йде згадка про наукові дослідження, цвинтарі, історичні реконструкції та колекціонерів. Хотілося б думати, що оскільки умова йде до перерахування, то останнього з переліченого вона не стосується.
Закон містить іще серію нововведень, що стосується діяльності політичних партій та процедури реєстрації кандидатів на виборах.
Крім істориків, закон викликав нарікання в юристів. Головне науково-експертне управління зробило висновок про те, що закон суперечить законодавству України, зокрема чинному Кримінальному кодексу, порушує компетенцію суддів і взагалі є неконституційним. Звичайний закон не може забороняти діяльність партії або організації, не може розширювати перелік вимог для реєстрації кандидатів, “виготовлення, поришення і публічна демонстрація” символів не відповідають поняттю злочину, оскільки не становлять суспільної небезпеки. Крім того, згадані покарання визнані неспіврозмірними зі злочинами, а конфіскація допускається взагалі тільки для особливо тяжких злочинів та злочинів проти основ національної безпеки України та громадської безпеки.
У демократичних суспільствах оцінку історичним подіям та ролі ідеологічних течій дають науковці, а не державні чиновники. Претензії ж даного закону на ідеологічну монополію держави в трактуванні історії дозволятимуть і надалі замовчувати чи взагалі викреслювати багаті соціалістичні традиції України, які представляли не лише такі її уродженці, як Лев Троцький і Нестор Махно, а й Леся Українка та Іван Франко, Роман Роздольський та Юліан Бачинський, Микола Скрипник, Микола Хвильовий та решта митців-комуністів «Розстріляного відродження».
Головна загроза – цей документ ще більше посилює правий консенсус, обмеження свободи дискусії й атмосферу нетерпимості до лівих. Буквально минулого тижня ультраправі напали на активіста незалежного профспілкового руху і соціалістичного об’єднання «Ліва опозиція» Віталія Дудіна. Щоб випадково не втрутилися перехожі, вони кричали, що б’ють сепаратиста – так було і минулого року під час нападу на директора Центру візуальної культури Василя Черепанина (хоч нападникам має бути добре відомо, що їх жертви брали активну участь у протестах на Майдані та не підтримували проросійських сепаратистів і тим паче російську агресію). Тепер їм можна буде не соромлячись кричати «Це комуняка, ми лише виконуємо закон про декомунізацію!» (апріорі прирівнючи лівих до злочинців, з якими можна розправлятися без суду і слідства).
