Цикл і криза

Міхаель Гайнрих

Економічною кризою називають важкі порушення економічного відтворення суспільства. У капіталістичній економіці це означає, що велику частину вироблених товарів більше не можна збути: не тому що немає потреби у відповідному продукті, а тому що немає платоспроможної потреби. Товарний капітал більше не можна цілковито перетворити на грошовий капітал, тож вкладений капітал зростає дедалі повільніше, і накопичення вповільнюється. Тим самим зменшується попит капіталістичних підприємств на елементи продуктивного капіталу, тобто на засоби виробництва та робочу силу. Це тягне за собою масове безробіття та спад споживання робітничого класу, що веде до подальшого зменшення пропозиції та загострює кризу.

Капіталізм є не єдиним способом виробництва, де поряд із неймовірним багатством існує страшна бідність, але це єдиний спосіб виробництва, де надлишок товарів становить проблему, де неможливість збуту товарів веде до збанкрутування їхніх власників і де водночас існують люди, яким бракує найнеобхіднішого і яким не вдається продати єдине, що в них є, – їхню робочу силу. Адже капітал не потребує їхньої робочої сили, оскільки не може задіяти її для отримання прибутку.

Відтоді як індустріальний капіталізм на початку ХІХ ст. запанував спочатку в Англії, а пізніше також у Франції, Німеччині та США, кризи в розвинених капіталістичних країнах виникали приблизно з 10-річним інтервалом. За прискореним накопиченням з високими нормами прибутку та зростанням зарплат ішли стагнація та криза, які, нарешті, переходили спочатку в повільний, а потім прискорений ріст накопичення.

У ХХ ст. цей циклічний розвиток тривав, але цикли часто були менш виразними, ніж раніше. Натомість зростало значення надциклічних процесів: так, зі світовою економічною кризою 1929 р. почалася довга фаза економічної депресії, яку було подолано лише на початку 1950-х рр. У Європі та Північній Америці ця фаза перейшла в довгий розквіт 50-х і 60-х років, зумовлений насамперед «фордизмом». Цей «капіталізм економічного дива» приніс із собою не тільки високі норми прибутку, а й повну зайнятість, зростання реальних доходів і розбудову соціальної держави. Звісно, і в цю фазу існували цикли, але без різких вибухів кризи. Здавалося, той капіталізм, який описував Маркс, з його кризами, безробіттям і зубожінням, було подолано. Але це докорінно змінилося під час світової економічної кризи 1974-75 рр.: фордистська модель накопичення з її «дешевими» методами збільшення продуктивності (тейлоризм і масове виробництво) сягнув власних меж, норми прибутку почали знижуватися, циклічні коливання стали інтенсивнішими, причому в стадії росту темпи зростання економіки також залишалися низькими, а безробіття – високим. Щоправда, норми прибутку у 80-х і 90-х роках зростали насамперед завдяки стагнації або зниженню реальних доходів, а також широкомасштабному зниженню оподаткування для підприємств і осіб із високими доходами, яке фінансувалося здебільшого через демонтаж соціальної держави.

Кризовий характер розвитку капіталізму протягом останніх 180 років не викликає жодних сумнівів. Щоправда, дискусійним є питання про причини цих кризових процесів. Так, більшість представників класичної політичної економії, а також нинішні неокласики заперечують, що кризи є наслідком способу функціонування капіталізму. Для класики та неокласики кризи спричинено «зовнішніми» впливами (наприклад, державною економічною політикою), а капіталістична ринкова економіка «сама по собі» є буцімто вільною від криз. Лише Джон Мейнард Кейнс (1883-1946) пояснював принаймні циклічне масове безробіття через іманентні капіталізмові причини (Keynes 1936), заклавши тим самим основи «кейнсіанства».

На противагу цьому Маркс намагався довести, що кризи походять із самого капіталістичного способу виробництва і що капіталізм без криз неможливий. Щоправда, в Маркса немає зв’язної теорії криз, а є лише розпорошені більш чи менш докладні зауваги, трансформовані потім у марксистській традиції у різноманітні теорії криз (огляд цих теорій дає Забловскі: Sablowski 2003).

Уже під час аналізу грошей як засобу обігу Маркс відкрив в опосередкуванні обміну грошима загальну можливість кризи: можна продавати власний товар, не купуючи за отримані гроші нового товару; коли гроші затримуються, переривається відтворення (MEW 23, S. 127 і далі). Так званий закон Сея, згідно з яким мусить існувати необхідна рівновага між купівлею та продажем, тобто будь-яка пропозиція зумовлює такий самий попит, діє лише тоді, коли (опосередкований грошима) обіг товарів плутають із безпосереднім обміном продуктами – лише тоді кожен «продаж» збігається з одночасною «купівлею». Тож коли класика та неокласика обґрунтовують за допомогою закону Сея сутнісну безкризовість ринкової економіки, вони припускають по суті капіталізм без грошей.

Проте потрібно пояснити, чому з простої можливості кризи постає дійсна криза, чому відтворення фактично переривається. Із різних підходів Маркса до відповіді на це питання (докладно про це див. Heinrich 1999, S. 341-370) важливу роль у традиційному марксизмі відігравало передусім міркування, що спиралося на «закон падіння норми прибутку»: через зниження норми прибутку коли-небудь впаде і обсяг прибутку, унаслідок чого накопичення дедалі більше сповільнюватиметься і зрештою призведе до кризи. Ця, на перший погляд тісна, пов’язаність теорії криз із «законом падіння норми прибутку» пояснює пізнішу популярність цього закону. А проте вирішальні аргументи в межах теорії криз є в Маркса цілковито незалежними від цього «закону».

У першому томі «Капіталу» Маркс виявив, що засадничою тенденцією капіталістичного розвитку є виробництво відносної надлишкової вартості: зменшення вартості робочої сили через розвиток продуктивності праці. А найголовнішим методом розвитку продуктивності є запровадження досконаліших машин. Впровадження машин як метод заощадження коштів пов’язане, як правило, з розширенням обсягу виробництва. Отже, збільшення продуктивності йде пліч-о-пліч зі збільшенням кількості вироблених благ, яке зі свого боку посилюється конкуренцією (по можливості першим наповнити ринок продуктами; випередити знецінення засобів виробництва, якомога швидше продуктивно використавши їх тощо). Але цій тенденції безмежного розширення виробництва протистоїть, як роз’яснює Маркс у третьому томі «Капіталу», обмеженість споживчої спроможності суспільства (див. насамперед MEW 25, S. 253 і далі).

Суспільне споживання не обмежується індивідуальним споживанням кінцевих споживачів. Воно складається зі споживання робітничого класу, споживання розкоші капіталістами та інвестицій, а саме замісних інвестицій, що замінюють відпрацьовані машини, та інвестицій у розширення, що створюють додаткові засоби виробництва і забезпечують накопичення капіталу.

Споживання робітничого класу обмежується логікою зростання капіталу: капіталісти намагаються тримати зарплати та кількість зайнятої робочої сили на якомога нижчому рівні, оскільки для окремого капіталіста зарплата є лише статтею видатків. Обґрунтування теорії криз у межах «теорії недоспоживання» стосується насамперед цієї обмеженої споживчої спроможності робітничого класу. Але для пояснення існування криз аргумент занизьких зарплат і зумовленої ними «лакуни в попиті» недостатній: зарплати завжди менші за загальну вартість продукту (ця загальна вартість дорівнює c + v + m [сумі постійного капіталу, змінного капіталу та надлишкової вартості – прим. пер.], зарплати ж дорівнюють лише v), їх – незалежно від того, високі вони чи низькі – ніколи не вистачає, аби забезпечити попит на весь продукт.

Попит робітничого класу завжди доповнюється попитом капіталістів на розкіш, який з макроекономічного погляду є незначним, тож його тут можна ігнорувати, а також інвестиційний попит. Саме останній є вирішальною змінною: від нього прямо залежить попит капіталу на додаткові засоби виробництва та непрямо – подальший розвиток споживання робітничого класу, а саме залежно від того, чи створюються додаткові робочі місця. Те, чи будуть інвестиції в продуктивний капітал (засоби виробництва та робочу силу) високими чи низькими, залежить, з одного боку, від очікувань прибутку – якщо очікуються лише невисокі прибутки, від інвестицій утримуються, – з іншого боку, від порівняння між (очікуваною) нормою прибутку та процентною ставкою: хоча й не цілий клас капіталістів, але окремий капіталіст завжди має вибір, інвестувати свій капітал у продуктивний капітал або застосовувати його для отримання відсотків. Чим вищою є процентна ставка або чим сильнішим очікування щодо зростання біржових курсів, тим більше інвестують у фіктивний капітал замість продуктивного.

Капіталістичне виробництво та капіталістичне споживання, отже, не тільки по-різному визначено, їхні визначальні моменти перебувають якраз у відношенні зворотної залежності: необмеженому в тенденції виробництву протистоїть обмежене споживання (обмежене не через потреби, а через логіку зростання капіталу). Наслідком є тенденція до перевиробництва товарів (перевиробництво за критерієм платоспроможного попиту) та надмірного накопичення капіталу (накопичений капітал, що не зростає або погано зростає), що зрештою мусить призвести до кризи: відтворення стагнує, вкладений капітал знецінюється або навіть цілковито знищується, найменш прибуткові виробничі підприємства закриваються, найменш прибуткові окремі капітали банкрутують, попит на робочу силу скорочується, і зі зростанням безробіття знижуються також зарплати. Отже, кризи є надзвичайно руйнівними процесами: суспільне багатство знищується, а умови життя великої кількості людей суттєво погіршуються.

Щоправда, якраз ці деструктивні моменти в насильницький спосіб усувають диспропорцію між виробництвом та суспільним споживанням. Кризи мають не тільки руйнівний бік, для капіталістичної системи в цілому вони якраз «продуктивні»: знищення неприбуткових капіталів зменшує виробництво, знецінення працюючого капіталу та низькі зарплати збільшують норму прибутку решти капіталів. Нарешті, відсотки знову зменшуються, оскільки падає попит на позики. Усе це разом відкриває шлях до нового зростання, яке часто супроводжується запровадженням технічних інновацій: тоді зростає попит на нові машини, а це стимулює інвестиції до сектору виробництва засобів виробництва, і, внаслідок дедалі більшої зайнятості, прискорює також накопичення в секторі виробництва предметів споживання. Починається нове зростання, яке зрештою закінчується наступною кризою.

Отже, кризи не тільки руйнівні, радше в кризах насильницьким шляхом відновлюється єдність моментів, які (як виробництво та споживання) є пов’язаними, але набули самостійності один щодо одного (виробництво та споживання підпорядковуються різним визначенням). Маркс постійно нагадує, що кризи приносять позитивні плоди для капіталізму якраз через викликану ними руйнацію (наприклад, MEW 42, S. 360, MEW 26.2, S. 501, MEW 25, S. 259, 316).

Навіть якщо механізм криз загалом пояснено, кризі не можна просто запобігти. По-перше, тиск конкуренції змушує окремих капіталістів до певної поведінки, навіть якщо вони знають, що ця поведінка загалом має руйнівні наслідки, – тільки ніхто не може вийти з системи індивідуально, єдина надія полягає в тому, щоб вийти сухим із води ^[1]. По-друге, ніколи не можна з певністю визначити актуальну стадію циклу кризи. Знаходиться економіка на підйомі й це триватиме ще певний час, так що є сенс розширювати виробництво, чи вже досягнено стану перевиробництва, який незабаром виявиться в падінні збуту? Якраз постійний розвиток продуктивних сил, через запровадження нових методів виробництва, до якого змушене кожне підприємство, якщо воно хоче закріпитися на ринку, веде до зміщення потоків попиту. Виникають нові галузі, старі галузі зникають або поступово втрачають значення, машини та сировина, які нещодавно були важливими, більше такими не є, старі підприємства знецінюються, нові виникають, і при тому незрозуміло, чи вони справді дадуть очікуваний прибуток. Єдине, що є певним у цих економічних буревіях, – непевність. І єдиний шанс вижити за цих умов у якості капіталіста полягає в тому, щоб використати всі можливості збільшення прибутку, байдуже які наслідки це має. У межах капіталізму не можна уникнути криз, навіть якщо більш чи менш добре з’ясовано, через які процеси кризи виникають.

На рівні загального представлення, яке й мав на меті Маркс у «Капіталі», про конкретний перебіг криз більше нічого не можна сказати. Ці кризові процеси залежать від конкретних обставин, наприклад, технічних і організаційних процесів, структури кредитної системи, становища країни на світовому ринку (на який капітал прагне особливо за часів кризи), організації робітничого класу та його боротьби і способу державного втручання до кон’юнктури. Це можна сказати не лише про перебіг звичайного приблизно 10-річного економічного циклу, а й насамперед про довгострокові, надциклічні процеси. Тут ми досягаємо межі запланованого Марксом представлення капіталістичного способу виробництва «в його ідеальному зрізі».

Джерело: Heinrich, Michael. Kritik der politischen Ökonomie: Eine Einführung. Stuttgart: Schmetterling, 2005. – S. 169-175.