Світовий поступ, найвищим вираженням якого може слугувати соціальна революція, складається з багатолітнього й нескінченного взаємного обміну досвідом, підтримки та вивчення діяльності всіх людей із різноманітних країн, які прагнуть відстояти гідність людини і здобути їй краще майбутнє. Із метою такого обміну та вивчення ми нещодавно зв’язалися з анархістською організацією «Анархістський фронт», яка об’єднує активістів і активісток із Афганістану та Ірану, і попросили їх розповісти про себе. Прагнучи подолати євроцентричну оптику у вивченні та висвітленні анархістських і лівих рухів у світі, а також навчитися чогось із досвіду афганських та іранських анархістів, ми підготували інтерв’ю з цією організацію. У ньому товариші та товаришки зі Сходу діляться своїми думками, переживанням і проблемами щодо специфіки, цілей та умов власної боротьби проти авторитарних режимів Афганістану та Ірану.
***
Денис Хромий: Розкажіть про афганський та іранський анархістський рух. Скільки років лібертарному рухові в Афганістані та Ірані та яка його хронологія. У нас в Україні, на жаль, немає ґрунтовних досліджень діяльності анархістів у ваших країнах.
«Анархістський фронт»: Анархізм виник в Ірані близько ста років тому. Мір-заде Ешкі (перс. میرزاده عشقی) та його оточення були одними з перших іранських анархістів. Вони займалися драматургією та журналістикою. Мір-заде Ешкі став жертвою замаху, замовленого урядом під час правління Реза Шаха — це часи першої монархії Пахлаві.
Публікації на анархістську тематику у вигляді збірників досліджень і статей з’явилися близько п’ятдесяти років тому, ще до революції 1979 року, за межами Ірану. Однак із посиленням впливу авторитарних лівих, а згодом і приходом до влади ісламістів, анархістська думка в Ірані вмить втратила чітку соціальну базу й головно розвивалася силами окремих осіб. Пізніше, зі створенням нових організацій, вона отримає друге дихання.
Ми займаємося цією справою вже майже шістнадцять років і пережили багато злетів і падінь. Спочатку, 15 серпня 2009 року, ми сформували ядро нашої анархістської форми самоорганізації за межами Ірану, яке отримало назву «Голос анархізму»; у період з 2011 по 2014 рік ми провели реорганізацію і продовжили свою діяльність під назвою «Анархістська мережа». У 2013 році ми запустили наш вебсайт «Епоха анархізму».
У 2015 році до нас приєдналися товариші з Афганістану, а в 2018 разом із двома іншими анархістськими групами — однією з Ірану, іншою з Афганістану — нам вдалося створити «Союз анархістів Афганістану та Ірану».
З приєднанням нових учасників і через організаційні перетворення відтепер ми продовжуємо нашу активістську діяльність під новою назвою та з новою структурою. Разом із новими товаришами ми реорганізовуємося та зберігаємо нашу єдність, продовжуючи анархістську боротьбу під назвою «Анархістський фронт». Географічно наш фокус — Іран, Афганістан і прилеглі регіони.
Який ваш ідейний базис, тобто яких саме напрямків анархізму ви дотримуєтеся, скажімо, класичного анархізму, постлівого чи інших? Якій структурі надаєте перевагу ви та представники інших організації у регіоні? А також — які форми діяльності ви практикуєте?
«Анархістський фронт» — це колектив, що охоплює різні анархістські течії — як класичні, так і постмодерністські, — наприклад, анархо-комунізм, анархо-егоїзм, анархо-фемінізм, квір-анархізм, зелений анархізм, анархо-синдикалізм та інші близькі до них. Однак ми рішуче відкидаємо капіталістичних, релігійних та пацифістських анархістів, оскільки вважаємо, що ці течії не тільки суперечать основним принципам анархізму, але й перешкоджають створенню вільного та рівноправного суспільства.
Через таку розмаїтість будь-які посилання на фундаментальні принципи — окрім базової прихильності до боротьби проти централізованої політичної влади та держави — викликають у нас труднощі. Тому ми обмежуємося тим, що ставимо акцент на радикальному плюралізмі та опозиції до будь-якої централізованої влади. Це і є основний орієнтир для теорії та практики «Анархістського фронту» — орієнтир, який не лише підкреслює протистояння державі та централізованій владі, але й охоплює різноманітність дискурсів в анархістській філософії, стверджучи, що будь-яка форма централізованої політичної та тоталітарної влади повинна бути подолана заради розширення індивідуальної та колективної свобод.
З погляду структури ми дотримуємося децентралізованого підходу. Це означає, що будь-яка анархістська група, яка бажає займатися активізмом, може встановити з нами контакт, водночас не будучи зобовʼязаною ставати внутрішнім членом нашої організації. Такий метод має переваги, оскільки окрім плюралізму, різноманіття посилює рівень безпеки учасників і учасниць. Як наслідок багато анархістських груп утворюються на основі неформальних відносин, як-от з-поміж однокласників, друзів чи колег, після чого вони починають займатися активістською та медійною діяльністю.
Однак сам «Анархістський фронт» — це окрема організація, внутрішні процеси в якій визначаються в ході прямого голосування на спільних зборах. Її членами є як постійні, «концентровані», так і непостійні, «розсіяні», активісти. Ми завжди виступаємо за більшу прозорість, утім, головною перешкодою на шляху до цього є репресивний характер іранської держави, яка прагне збільшувати свій контроль над суспільством.
Окрім нас в Ірані й Афганістані діє й інша нещодавно створена група під назвою «Перспективи анархізму», або «Анархізм-Негар». Для ухвалення рішень вони використовують метод переконування, а не голосування, як ми, однак їхня структура так само цілком децентралізована.
Загалом, з огляду на наш децентралізований підхід, ми, очевидно, не можемо назвати точну кількість анархістів, які наразі перебувають в Ірані. Єдине, про що можна із впевненістю сказати, — це те, що анархісти широко співпрацюють між собою та іншими політичними рухами. Учасники й учасниці «Анархістського фронту» беруть активну участь у протестах і вуличних сутичках, популяризують рух через графіті, прогресивні гасла, висвітлення новин з анархістської оптики. Ми проводимо власні соціальні дослідження, підтримуємо біженців й у разі потреби надаємо медичну допомогу. Окрім того, ми слугуємо мостом для персомовних анархістів, щоб вони могли підтримувати контакт одне з одним як у регіоні, так і в усьому світі. Ми налагоджуємо постійний зв’язок з товаришами й товаришками з інших анархістських організацій та груп по всьому світу.
Аби краще зрозуміти вашу діяльність, пропоную поговорити про контекст Ірану й Афганістану. В Україні про Афганістан, на жаль, знають переважно через призму радянського вторгнення 1979 року. Як там сприймають ці події сьогодні?
Погляди на радянське вторгнення в Афганістан у 1979 році різняться залежно від приналежності до тієї чи іншої соціальної, політичної чи етнічної групи. Деякі верстви населення та політичні течії — зокрема моджахеди та ісламісти, численні приручені ліві партії та відколоті від них групи, а також ліберали та деякі націоналісти — вважають вторгнення військовою агресією та окупацією. На їхню думку, воно стало початком руйнівних воєнних дій, які десятиліттями спустошували країну. Ця точка зору представлена в офіційних шкільних підручниках та заявах уряду, її особливо гостро підкреслювали в період Республіки.
Ісламісти та моджахеди називали радянську атаку нападом «комуністичних безбожників» на землю ісламу, описуючи свій опір як «священний джихад» і створюючи собі образ героїв тієї епохи.
На противагу такій позиції, ліві — особливо прихильники та політичні залишки Народно-демократичної партії Афганістану (НДПА) — сприймали радянське вторгнення як «братську допомогу» від соціалістичної країни-товаришки, яка відгукнулася на прохання про поміч. Їхні сучасні однодумці стверджують, що якби Захід та моджахеди не втрутилися, ліві Афганістану отримали би шанс втілити соціалістичні реформи на користь робітничого класу та селянства. Вони також вказують на деякі випадки покращення життя простих людей у той період, використовуючи це як доказ прогресивності своєї позиції.
З іншого боку, мільйони біженців, переміщених осіб і жертв війни вважають вторгнення початком великої катастрофи, яка зруйнувала їхні життя. Незалежно від ідеологічних переконань, вони розглядають цю подію як трагічну сторінку в історії, яка нанесла їхній країні глибоку соціальну, культурну та економічну шкоду.
Значна частина нового покоління політично активних афганців і афганок — особливо радикального спрямування — критично ставиться до всіх усталених позицій: як прорадянських, так і прозахідних, моджахедських, просхідних тощо. Вони вважають, що радянське вторгнення було «проксі-війною» між світовими державами, головною жертвою якої став афганський народ. НДПА дійсно прийшла до влади за підтримки радянських збройних сил. Проте, з іншого боку, Захід на чолі зі США постачав ісламістським силам озброєння з метою завдати поразки радянським військам, і після років руйнівної та виснажливої війни моджахеди, які не мали чіткої програми дій, захопили владу. Прагнучи збільшити свій політичний контроль, вони досить швидко ініціювали численні етнічні та фракційні війни всередині країни.
Пізніше США та їхні союзники, заручившись безпосередньою допомогою Пакистану, посприяли утворенню Талібану — угруповання, яке частково виникло з лав моджахедів, — щоб задавити конкуруючі джихадистські групи. Завдяки цьому з часом Талібан став володарем країни, перейменувавши її на «Ісламський Емірат», і протягом перших п’яти років свого правління регулярно використовував катування та масові вбивства проти народів Афганістану.
Після терактів 11 вересня 2001 року, що їх скоїла «Аль-Каїда» під керівництвом Осами бен Ладена — якого Талібан прийняв як свого гостя в Афганістані, — США під прапором «Республіки» привели до влади колишні угруповання моджахедів, тепер проголошених противниками Талібану, разом із низкою західних технократів. Після двадцяти років під керівництвом глибоко корумпованого уряду «Республіка» припинила своє існування. 15 серпня 2021 року таліби повернулися до влади — або, точніше, їм вручили цю владу в руки.
Тож, підбиваючи підсумки, ми вважаємо радянське вторгнення «проксі-війною», яка створила передумови для появи та загострення цілої низки інших «проксі-конфліктів». У ході останніх влада зосереджувалася в руках вузького кола силових еліт, які передавали її одне одному, тоді як бідні й беззахисні маси, з власної волі чи всупереч їй, ставали справжніми жертвами.
Афганські маоїсти й деякі інші комуністи засудили радянське вторгнення в Афганістан і воювали проти СРСР, дехто з них співпрацював із поміркованими ісламістами. Що зараз лишилося від цих організацій?
Опозиція маоїстських угруповань та інших лівих рухів до радянської окупації Афганістану є результатом двох основних факторів: по-перше, давалися взнаки ідеологічні розбіжності між маоїзмом та марксизмом-ленінізмом, який переважав в Радянському Союзі. По-друге, афганські маоїсти займали більш націоналістичну та антиімперіалістичну позицію щодо будь-якої іноземної інтервенції, зокрема радянської. Насправді, ще до радянського вторгнення політична поляризація була властива різним лівим фракціями в Афганістані, а після приходу до влади НДПА і початку окупації ці розбіжності набули характеру відвертої ворожнечі та навіть збройного протистояння.
Маоїсти розглядали Радянський Союз після смерті Сталіна як «соціал-імперіалістичну» державу, тобто як режим, який під виглядом соціалізму здійснював імперіалістичну політику. Із цієї точки зору, радянська окупація Афганістану була не допомогою революції, а захопленням напівколоніальної країни наддержавою. Багато маоїстів наголошували на важливості національної боротьби та політичної незалежності і вважали будь-яку форму іноземної військової інтервенції — навіть з боку Радянського Союзу — зрадою революційних ідеалів. Із цієї причини вони виступали не тільки проти радянської окупації, але й проти підтримуваного СРСР режиму, викриваючи репресивну і поневолювальну сутність політики Народно-демократичної партії Афганістану та всіх її фракцій, в тому числі фракцій «Хальк» і «Парчам».
У деяких районах маоїсти уклали тактичні союзи з поміркованими ісламістськими угрупованнями, щоб чинити опір радянським військам та їхньому маріонетковому режиму. Однак ці союзи були поверхневими, нестабільними та трималися радше через спільну ворожість до окупантів, ніж через ідеологічну близькість.
Серед найвизначніших афганських маоїстських угруповань того часу були «Революційна організація трудящих Афганістану» (РОТА) та «Організація визволення афганського народу» (ОВАН). Окрім акценту на класовій боротьбі маоїсти визнавали також етнічну дискримінацію та гніт як основні проблеми, з якими стикається афганське суспільство. У наступні роки ці організації розкололися і поділилися на численні інші групи, а деякі їхні члени стали політичними та громадськими активістами. Чимало старих афганських маоїстів стали демократичними соціалістами або схилилися в бік «нових лівих», інші ж, як-от низка членів «Організації визволення афганського народу», перебралися за кордон у вигнання, проте продовжують підтримувати зв’язки з різними маоїстськими групами, наприклад із Комуністичною партією Індії (маоїстською).
Як ви оцінюєте американське вторгнення й окупацію, а також виведення американських військ у 2021 році? Яку роль відігравали ООН та міжнародні гуманітарні організації?
США підготували ґрунт для вторгнення в Афганістан за допомогою складної політичної гри та розвідувальної діяльності. Теракти «Аль-Каїди» 11 вересня 2001 року та відмова талібів видати Осаму бен Ладена, який переховувався в Афганістані, стали очевидним приводом для вторгнення США, замаскованого під гасла боротьби з тероризмом.
Тоді ж США організували та оснастили антиталібські сили, що складалися з колишніх моджахедів і деяких прозахідних технократів. Посилення американських повітряних і наземних атак проти Талібану та допомога Північного альянсу — також відомого як «Об’єднаний ісламський фронт порятунку Афганістану» — у результаті призвели до формування нового політичного порядку. На Боннській конференції 2001 року було утворено тимчасовий афганський уряд на чолі з Хамідом Карзаєм, який діяв під наглядом США і НАТО.
Хамід Карзай — це безпринципова й підступна людина, яка отримала освіту на Заході і вважалася підконтрольною ЦРУ. До того як стати президентом, він обіймав посаду заступника міністра закордонних справ при режимі Талібану, але, як кажуть, перейшов на інший бік після вбивства його батька талібами. Карзай прийшов до влади як поміркований політик, як політик примирення, утім, ключові посади у військових та інших міністерствах контролювали командири Північного альянсу, зокрема члени фракції «Шурай-є Назар» партії «Ісламське товариство Афганістану». Загалом до Північного альянсу входили сили «Ісламського товариства Афганістану», дві гілки «Ісламської партії єдності Афганістану» та «Національний ісламський рух Афганістану».
Після створення тимчасового уряду більшість важливих політичних і військових рішень фактично приймали американські представники в Кабулі. Посольство США в Кабулі стало впливовішим, ніж навіть президентський палац. Під час кількох президентських виборів, які супроводжувалися фальсифікаціями та повсюдною корупцією, саме американці ухвалювали ключові рішення щодо того, хто очолить Афганістан. Якщо хтось із їхніх місцевих союзників наважувався діяти самостійно, йому погрожували смертю. Американські військові скоювали воєнні злочини і, загалом, ставилися до Афганістану як до колонізованої території.
Спочатку окупацію виправдовували як місію з ліквідації тероризму. Пізніше стверджували, що її мета полягає в державотворенні та боротьбі проти виробництва наркотиків й адміністративної корупції. Однак на практиці вони не досягнули жодної з цих цілей. Навпаки, терористичні угруповання стали сильнішими, масштаби корупції та виробництва наркотиків збільшилися, а проєкт державотворення провалився.
Тоді ж діяли гуманітарні організації, позитивний внесок яких — освітніх, медичних і правозахисних ініціатив Організації Об’єднаних Націй та міжнародних організацій в Афганістані — не слід заперечувати. Однак критичний аналіз показує, що більша частина величезних сум грошей, вкладених у країну під прапором допомоги, була витрачена на проєкти без чіткої мети. Можна сказати, що значна частина цих ресурсів або затонула в болоті корупції, або була безглуздо витрачена через відсутність ретельного вивчення та розуміння місцевих умов і потреб.
З іншого боку, ці організації були суттєво залежними від західних урядів, особливо від США. Навіть якщо не розводити конспірологічні теорії, існують докази того, що деякі розвідувальні та шпигунські операції проводилися під прикриттям різноманітних міжнародних організацій та органів. У цілому, якщо дивитися на ці всі величезні фінансові витрати, то в дійсності вплив міжнародних гуманітарних організацій мав би бути набагато відчутнішим і значнішим.
Врешті-решт американські окупанти сіли за стіл переговорів із талібами — з організацією, яку вони раніше намагалися знищити, — переоснастили, зміцнили і повернули їм владу в Афганістані. Інакше кажучи, вони віддали країну назад у лапи терористів світового рівня. Із цієї точки зору, окупація Афганістану американськими військами була колоніалістським та імперіалістичним актом, зумовленим бажанням Вашингтону досягнути власних політичних цілей силою та обманом. За спиною людожерського імперіалізму Сполучених Штатів і сьогодні ховається хвіст тероризму.
Як би ви охарактеризували економіку Афганістану? На чому вона базується?
Оскільки уряди Афганістану часто були тимчасовими та маріонетковими, велика частина економіки опирається на іноземну допомогу. Бюджети урядів Афганістану та більшість проєктів у сфері розвитку, освіти та охорони здоров’я фінансувалися за рахунок міжнародних організацій. Ця допомога певний час тримала економіку на плаву, але їй не вдалося збудувати незалежну інфраструктуру країни.
Як і в більшості бідних країн, значна частина економічної діяльності Афганістану контролюється мафією. До неї, наприклад, відноситься вирощування та незаконний обіг наркотиків, особливо опіуму, а також контрабанда палива, зброї та споживчих товарів із сусідніх країн. Збір податків державою також переважно відбувається несправедливо та корумповано.
Серед інших сегментів афганської економіки слід згадати традиційне низькопродуктивне сільське господарство та тваринництво. Хоча більшість населення проживає в сільській місцевості та залежить від землеробства та скотарства, цей сектор залишається вкрай архаїчним. Через брак технологій сільське господарство в Афганістані досить вразливе до засухи та змін клімату.
Надзвичайно високий рівень безробіття. У селах і міських околицях можна побачити повальну бідність. Суттєва частина населення залежить від неформальної зайнятості, поденної роботи або трудової міграції до Ірану, Пакистану, західних країн або країн Перської затоки.
Із моменту приходу до влади талібів економічне становище населення значно погіршилося. Безробіття, грабіжницьке та безвідповідальне оподаткування, примус і шантаж малих підприємств, накладення обов’язків платити данину та релігійні податки, а також загальне зневажливе ставлення до населення — ось лише деякі з проблем, з якими стикаються тут люди. Хоча міжнародна допомога та підтримка талібів не припинилися, населення не отримує жодної частки цієї допомоги. Натомість вона використовується виключно задля зміцнення талібського апарату гноблення, консолідації їхньої тиранії, збагачення владних осіб і забезпечення владних еліт розкішним життям, тоді як більшість населення часто навіть не має що їсти та де жити.
З огляду на настільки нетривке становище економіки, на що спирається влада Талібану в країні? Звідки вони отримують підтримку та які перспективи опозиції їхньому правлінню?
Попри певний спротив з боку колишніх збройних сил та «Національного фронту опору», у серпні 2021 року, після втечі корумпованого президента Ашрафа Гані та краху попередньої політичної системи, Талібан захопив владу в країні. США та Пакистан відіграли ключову роль у поверненні Талібану до влади. Інші країни, зокрема Китай, Росія та Ісламська Республіка Іран, також у різній мірі посприяли цьому. Сьогодні таліби зуміли консолідувати політичний, військовий та адміністративний контроль у своїх руках за допомогою репресій, залякування та стратегічного управління інтересами. Однак цей контроль залишається крихким і умовним, оскільки ґрунтується на голому насильстві та придушенні.
Таліби зберігають військову перевагу завдяки розвідувальним мережам, залишкам колишньої афганської армії та місцевим ополченцям, ефективно утверджуючи свою владу майже в усіх провінціях та офіційних владних центрах. Вони систематично викорінюють іншодумство, придушують свободу слова, забороняють жінкам і дівчатам отримувати освіту та працювати, а також встановлюють сувору цензуру в ЗМІ. Ця політика спричинила кризу легітимності: міжнародного визнання влади Талібану не було, а крім того, внутрішня підтримка режиму з боку народу залишається низькою.
Їхня влада тримається на чотирьох головних опорах: на релігійній ідеології, яка є результатом фундаменталістського тлумачення законів шаріату для виправдання авторитарного правління; на етнічних та племінних структурах, маніпулюючи якими Талібан відтворює форму фашистського націоналізму під прапором «пуштунвалі», що зміцнює домінування пуштунів, а отже фактично продовжує трьохсотлітнє деспотичне правління в Афганістані; на фінансах з іноземної допомоги, наркоторгівлі, контролю над шахтами і з місцевих податків; а також на військовому досвіді, здобутому в ході десятиліття ведення війни, та розгалуженій місцевій мережі розвідки.
Із моменту повернення Талібану до влади єдина та ефективна опозиція досі не сформувалася. Утім, важливу політичну роль відіграють жінки, які стали жертвами репресій та обмежень у низці сфер, зокрема в освіті, працевлаштуванні та участі в публічному житті тощо.
Після захоплення влади талібами афганські жінки були практично єдиною групою, яка сміливо вийшла на вулиці з протестом, очоливши рух, який справді можна вважати символом хоробрості та опору. Ці протести були жорстоко придушені; активісток або змусили емігрувати, або за допомогою ув’язнення, катувань і погроз замовкнути. Попри все, вони певною мірою кинули виклик талібам і продемонстрували, що половина суспільства не буде мовчки терпіти гноблення. Вуличні протести жінок стали нечуваним та рішучим прикладом, навіть якщо в кінцевому підсумку безжальний чобіт режиму затоптав його. Поточний стан жінок в Афганістані слугує очевидним прикладом «ґендерного апартеїду», на який світова спільнота повинна негайно та скоординовано відреагувати.
При цьому варто зазначити, що постраждалі від репресій афганські жінки не отримали дієвої міжнародної підтримки. На мій погляд, міжнародна спільнота — особливо інституції, які заявляють, що відстоюють права жінок і права людини — не надали реальної допомоги протестуючим афганським жінкам. Навпаки, багато з цих так званих «захисників прав людини» вступили в діалог і пішли на компроміс з талібами, завдавши боротьбі афганських жінок ще більшої шкоди. На жаль, жіночий руху в Афганістані і дотепер страждає від відсутності належної та відчутної підтримки.
Перспективи поліпшення прав жінок в Афганістані залежать від суттєвої зміни політичної структури влади в країні. Як анархісти, ми віримо, що будь-яка ієрархічна система — хай вона релігійна, націоналістична, світська чи демократична — врешті-решт веде до тиранії та згортання прав людини. Тому доки авторитарний релігійний режим талібів залишається при владі — режим, який принципово ворожий до активної участі жінок у суспільстві, — не може бути жодної надії на забезпечення прав і свобод для всіх афганських жінок.
Отож, найгостріше свій політичний протест проти Талібану виразили жінки. Водночас існують й інші опозиційні групи — переважно емігрантські, як-от «Національний фронт опору», — але їм бракує згуртованості, масової підтримки громадськості та життєздатної політичної альтернативи. Етнічна, мовна та ідеологічна роздробленість залишається основною перешкодою для єдності опозиції. Більшість політичних діячів, яких зараз вважають частиною роздробленої опозиції, були причетні до корупції та авторитарної політики колишнього режиму. Через це громадськість розчарувалася в них і не бажає їх підтримувати. А на міжнародному рівні держави та глобальні інституції зайняли пасивну та прагматичну позицію щодо Талібану, тишком-нишком співпрацюючи з режимом різними шляхами.
Незважаючи на внутрішні розбіжності, племінні суперечки та боротьбу за владу всередині самого Талібану, внутрішній розпад або примирення з опозиційними силами під тиском інших країн із регіону залишаються малоймовірними. Талібан, здається, міцно закріпився при владі і навряд чи буде готовий піти на компроміс або ділитися владою.
Повернімося до теми анархістських рухів: які специфічні культурні чи історичні фактори впливають та вплинули на розвиток афганського та іранського анархістського руху? Якщо такі є, у чому полягає культурна особливість вашого руху порівняно з аналогічними рухами в Європі чи в Латинській Америці?
Таких факторів можна виділити багато. По-перше, на розвиток анархістського руху вплинули деякі митці, які у певні періоди своєї творчої кар’єри заявляли про прихильність до політичної філософії анархізму. Це помітно вплинуло на частину їхньої молодої авдиторії.
По-друге, важливу роль у розвитку анархізму в Ірані відіграла іранська діаспора. Іранці, які проживали за межами країни, зокрема й ми, знайомилися з анархістськими ідеями і займалися самоорганізацією з метою їх популяризації. Спочатку ми створили кілька блогів, а з 15 серпня 2009 року свідомо зосередилися на темі анархізму. Не слід забути також і про вплив, який зробили політичні в’язні-анархісти та їхній опір репресіям і тортурам у в’язницях.
Також вплинула діяльність анархістів в університетах. Окрім того, що молодь знайомилася з анархізмом через всесвітньо відому анархістську музику та різні види мистецтва, у 2006 році в університетському середовищі почав виходити журнал «Аташ», а у 2014 році студенти-анархісти оголосили про створення групи «Іранських анархістських студентів». Саме тоді анархісти змогли офіційно заявили про своє існування.
Наостанок варто згадати про поразку лівої та правої опозиції, а також її недостатню привабливість для підлітків і молоді. Анархістський рух — це єдиний політичний рух, який практично не був публічно присутній ні до, ні після революції 1979 року в Ірані. Лише протягом останнього десятиліття він отримав деяке визнання серед певних верств суспільства, зокрема молоді та підлітків.
Що стосується характерних рис іранського й афганського анархістських рухів, слід відмітити, що в Європі, Латинській Америці та інших регіонах анархісти часто приписують себе до певної конкретної течії і будують свій рух навколо неї. Однак в Ірані та Афганістані анархісти здебільшого належать до декількох течій одночасно або не асоціюють себе з жодною з них: вони просто ідентифікують себе як анархісти та анархістки; їхні лібертарні погляди зазвичай синкретичні, оскільки вони черпають натхнення для власного світогляду з різних інтелектуальних традицій.
В Ірані анархісти вважаються частиною опозиції до Ісламської Республіки. Однак в інших частинах світу це далеко не завжди так. Рухи анархістів в інших країнах часто визначають себе окремо від опозиції. Іранські анархісти не тільки вважають себе противниками держави, але й виступають за політичну альтернативу Ісламській Республіці, пропонуючи комунітаризм і бездержавність як заміну будь-якому етатизму.
В Афганістані анархізм ще не сформувався як рух, а його представники залишаються малочисельними. «Союз анархістів Афганістану та Ірану», який передував «Анархістському фронту», був першою спробою афганських анархістів заявити про себе як політичну силу. Найчастіше анархістів в Афганістані можна зустріти серед молодих митців та активістів.
Які методи протесту та соціальної дії ви вважаєте найефективнішими?
Це залежить від того, про яку саме географічну область йде мова. В Ірані протести виходять за межі простого висловлення вимог, оскільки наш спротив — це радикальний акт, спрямований на підрив держави як такої. Ми боремося не тільки за свої права, а й проти Ісламської Республіки та самих основ державного управління. Наша мета — послабити режим і зміцнити віру людей у власну колективну силу, щоб подолати державу й здобути свободу та інші права людини, яких вона позбавила народ Ірану.
На Заході поширена ілюзія, що зміна уряду може призвести до значущих змін. Але в Ірані та Афганістані таких ілюзій не існує. Держава сама по собі розглядається як абсолютне зло, як фундаментальна перешкода для будь-яких справжніх перетворень в інтересах народу. Повалення панівних ісламістських режимів ознаменувало б початок реальних змін. Фактично, розпад цих теократичних урядів був би тотожним проходженню половини шляху до звільнення та радикальних перетворень.
Частиною нашої соціальної діяльності є просвітництво. Незважаючи на тиск, загалом в Ірані існує кілька офіційних видавництв, які перекладають анархістські твори завдяки зусиллям завзятих перекладачів. Інші книги та статті перекладають окремі особи або колективні читацькі та перекладацькі гуртки, які вони потім поширюють через такі ресурси, як Rebel Library («Бібліотека бунтівника»)та Persian Anarchism («Перський анархізм»).
В Ірані можна спостерігати глибокі культурні та соціальні перетворення, які розпочалися після протестів руху «Жінка, життя, свобода» у 2022 році (1401 рік за перським календарем). Розрив між народом і панівною верхівкою настільки поглибився, що здається, ніби представники еліти та решта суспільства живуть у двох абсолютно різних світах: вони не говорять однією мовою і не мають жодної культурної, соціальної, релігійної чи політичної спільності.
Зараз люди активно ставлять під сумнів і порушують усталені табу, особливо в культурній та соціальній сферах. Боротьба проти обов’язкового носіння хіджабу та щоденна відмова від носіння хустки стали для багатьох повсякденною формою спротиву.
Однак в Афганістані ситуація суттєво відрізняється. Будь-який культурний чи медійний опір ісламістському та авторитарному режиму Талібану повинен зважати на глибоко вкорінені релігійні, соціальні й етнічні традиції та норми афганського суспільства.
Населення Афганістану складають переважно глибоко релігійні мусульмани. Хоча афганські атеїсти також залишаються активними, варто пам’ятати, що ідеологія Талібану ґрунтується на інтерпретації ісламу, яка знаходить відгук серед частини суспільства, навіть якщо ця версія ісламу дуже спотворена політичною ангажованістю.
Як і Іран, Афганістан — це багатоетнічне і багатомовне суспільство, що складається з пуштунів, таджиків, хазарейців, узбеків, туркменів, белуджів, пашаїв та інших. Талібан намагається створити собі образ сили, що нібито репрезентує єдину етнічну групу — пуштунів. Однак насправді переважна більшість афганців, зокрема й багато пуштунів, рішуче виступають проти Талібану.
У суспільстві, де незалежні ЗМІ змусили замовкнути, використання соціальних мереж і месенджерів — таких як WhatsApp, Telegram, X (Twitter), Facebook та інших — є надзвичайно важливим. Візуальні медіа — короткі кліпи, прості анімації, поезія та пісні — можуть бути впливовими інструментами опору в наших умовах. Особливо ефективними є поезія, прислів’я, прогресивні народні казки та неісламські наративи. Ідеологія Талібану значною мірою спирається на вичищення з культурної пам’яті Афганістану всіх неісламських культур і прагне закріпити панування однієї мови. Саме тому надзвичайно важливо зберігати пам’ять про ці культури та робити їх видимими через творчість, що прославляє місцеву музику, традиційні форми мистецтва, різноманіття одягу та народні свята, як-от Навруз та інші нерелігійні свята.
Також хочемо зауважити, що ми не ототожнюємо боротьбу з ідеями з боротьбою проти людей. Ми поважаємо різноманітність і завжди намагаємося розглядати протистояння талібанізму та радикальному ісламу як боротьбу проти нелюдяних й авторитарних ідей, а не проти мусульман і мусульманських племен.
Як держава та правоохоронні органи реагують на вашу діяльність і як вам вдається зберігати стійкість руху?
В Ірані анархізм має певну соціальну базу і є досить видимим рухом. Реакція держави на анархістів зазвичай набуває форми індивідуального переслідування, а не систематичних репресій. Це значною мірою пов’язано з децентралізованим характером тутешньої анархістської діяльності: анархістські осередки в Ірані діють автономно, а багато активістів працюють поза будь-якими формалізованими ініціативами. Режим і його силові структури, як правило, зосереджують свою увагу на централізованих і організованих політичних групах, тоді як арешт окремого та незалученого в якусь більшу організацію анархіста не дає їм жодної стратегічної вигоди.
Попри це, служби безпеки все одно стежать, аналізують і досліджують іранський анархістський рух. Ми постійно перебуваємо під тиском і ризиком арешту. У разі затримання активістів чи активісток можуть посадити на тривалий термін у в’язницю або навіть стратити. Крім того, ми безперервно стикаємося з фінансовими труднощами. Щоб забезпечувати наш рух необхідною інфраструктурою, наші товариші роблять добровільні внески, які покривають поточні витрати. Стійкість і безперервність анархістського руху — це результат щоденної боротьби його активістів, тих, хто вирішив зробити спротив частиною свого повсякденного життя.
Чи є в Афганістані та Ірані профспілки й кооперативи? Чи налагоджуєте ви з ними контакти?
В Ірані існують так звані «Ісламська рада праці» і «Палата робітників». Це державні органи, які насамперед слугують інструментами для контролю та придушення спротиву робітників. Спроби створити такі незалежні профспілки — як «Синдикат працівників автобусної компанії Тегерана та передмість» або «Синдикат працівників цукрового заводу в Хафт-Таппех» — зазнали жорстоких репресій. Так, наприклад, «Синдикат працівників автобусної компанії Тегерана та передмість» було утворено в 1950-х роках, за часів правління Пахлаві, і це була одна з перших незалежних профспілок в Ірані. Після революції 1979 року, як це сталося і з багатьма іншими профспілками, діяльність Синдикату була придушена. Відродилася профспілка лише в 2005 році, зустрівши значний тиск з боку уряду. Подібні історії можна простежити на прикладі Профспілки працівників цукрового заводу «Хафт-Таппех», Іранської асоціації вчителів та інших незалежних обʼєднань.
Варто згадати і робітничі протести. З-поміж них важливими були демонстрації працівників «Арак Петрокемікалз» — та подібні ж рухи в містах Махшехрі, Еселує, Бандар-Імамі, — які відбулися у 2013 році. Саме вони дали поштовх до формування координованого руху працівників нафтової, газової і нафтохімічної галузей. Усі ці робітники діють як організоване профоб’єднання, координуючись через групи в Telegram і такі неформальні мережі, як «Єдність працівників проєктів». При цьому офіційно профспілки не існує.
В Афганістані ж через репресії з боку фундаменталістського режиму Талібану не існує діючих рухів, асоціацій, профспілок чи синдикатів працівників, студентів, жінок, вчителів чи медсестер. У доталібську епоху, 2001–2021 роки, були зроблені деякі спроби створити профспілкові організації, але вони були переважно пов’язані з урядом або іноземними органами і не були дійсно незалежними. Економіка Афганістану значною мірою залежить від сільського господарства, неформальної праці, іноземної допомоги та грошових переказів мігрантів. Міцний і незалежний робітничий рух так і не укорінився в цій країні.
Щодо коорперативів в Ірані, то історія їхнього розвитку досить багата і сягає ще часів правління Пахлаві II. Особливо кількість кооперативів зросла після революції 1979 року. Наразі в Ірані зареєстровано кілька сотень тисяч кооперативів, які поширюються на численні сфери: житло, промисловість, споживання, послуги, включно з транспортом, освітою та охороною здоров’я, сільське господарство та скотарство. Однак треба брати до уваги специфіку іранських кооперативів. Вони залежні від держави та пов’язаних з нею мафіозних мереж. Багато кооперативів працюють під наглядом Міністерства кооперативів або інших квазіурядових органів. Це розвʼязує руки для корупції, що її особливо легко помітити у випадку з житловими кооперативами, навколо яких точаться тисячі судових справ і скарг щодо неефективного управління та діяльності мафіозних угруповань, афілійованих з державою.Тож кооперативи не відіграють суттєвої ролі у розширенні прав і можливостей населення. Замість того, щоб функціонувати як справді незалежні та самоврядні низові організації, багато кооперативів в Ірані стали інструментами для наживи та розширення державної влади. В останні десятиліття кооперативи, особливо в сільському господарстві, тваринництві та виробництві, показують відносне зростання.
В Афганістані чимало кооперативів у сільськогосподарському секторі, наприклад в північних регіонах, були активними та отримували міжнародну допомогу, особливо в період після талібів з 2001 по 2021 рік. У деяких районах провінцій Герат, Балх та Бадахшан жінки стали регулярно займатися ткацтвом килимів, переробкою харчових продуктів і виробництвом молочних продуктів. Однак значна частина кооперативів того періоду була закрита або ж їхню діяльність суттєво обмежили, особливо якщо вони залежали від іноземної підтримки. Талібан з підозрою ставиться до будь-якої незалежної колективної діяльності та пильно слідкує за жіночими ініціативами, часто тавруючи й придушуючи їх як «центри корупції» або «іноземних агентів».
Які ваші довгострокові цілі як руху? Які ваші плани з розвитку анархістського руху в Афганістані та Ірані? Який сценарій розвитку лібертарного руху ви вважаєте найбільш прийнятним?
Оскільки більш широкий і публічний анархістський рух в Ірані ще дуже молодий (він виник менше десяти років тому як самобутній рух) і оскільки в Афганістані все ще не зародився повноцінний анархістський рух, наші довгострокові цілі, очевидно, знаходяться на стадії, що значно відстає від рівня розвитку анархістських рухів, які існують з XVIII, XIX чи XX століття. Іншими словами, нам, імовірно, знадобиться кілька поколінь, щоб хоча б наблизитися до того рівня, на якому сьогодні перебуває глобальний анархістський рух.
Ми вважаємо себе продовжувачами світової анархістської боротьби. Ми родом з країн, де мало анархістських досліджень і доступних ресурсів перською чи іншими місцевими мовами. Тут лише невелика кількість людей мала доступ до анархістських текстів англійською або іншими популярними мовами. Більше того, ми стикаємося з інтенсивними репресіями як в Ірані, так і в Афганістані — ув’язненнями, тортурами та стратами.
Ці умови підштовхують нас до більш прагматичного та орієнтованого на практику підходу. Ми не прив’язуємо свою діяльність до жорстких організаційних структур. Кожні кілька років ми можемо змінювати організаційну структуру та адаптувати її в залежності від поточного моменту. Це не тільки дозволяє нам постійно реорганізовуватися наново, але й збиває з пантелику 17 розвідувальних та служб безпеки іранського режиму. Кожного разу, коли ми оновлюємо нашу організаційну структуру, вони змушені починати з нуля та діяти так, нібито вони нічого про нас не знають, адже з кожним новим перетворенням нашої ініціативи ми проводимо переоцінку власної діяльності. Цьому оновленню також сприяє прихід нових членів, які приносять із собою ідейну пристрасть, креативність та свіжий погляд на методи боротьби.
Зрештою нашою найголовнішою метою залишається досягнення максимально можливого рівня політичної та економічної свободи.
Що стосується ЗМІ, то однією з основних перешкод для поширення та розвитку анархізму в Ірані та Афганістані залишається відсутність масштабної платформи для трансляцій на широкий загал, як-от супутниковий телеканал. Проте наша винахідливість у боротьбі, оптимальне використання доступних інструментів у віртуальному просторі та невтомні зусилля анархістів у реальному світі можуть певною мірою допомогти нам у поширенні та розвитку анархістських ідей.
