У публікації не згадуватимуться конкретні назви, імена, технології та інші деталі задля уникнення проблем для автора та робітників, чиї начальники можуть це прочитати. Якщо вам цікаво дізнатись більше — зв’яжіться з автором за електронною адресою [email protected].
Пів року тому я вдруге закінчив університет. Маючи дипломом бакалавра комп’ютерних наук, я став магістром наук історичних. Разом із тим закінчився мій студентський активізм у Незалежній студентській профспілці «Пряма дія», де я провів три бурхливі роки. Після цього постало просте питання: що робити далі, якщо політика не має закінчуватися біля університетських стін?
Тоді мене зацікавив концепт робітничої розвідки: це не журналістський репортаж і не соціологічне дослідження. Йдеться про політичну практику, в якій активіст сам іде працювати, щоб зрозуміти умови праці, конфлікти, настрої, форми спротиву й точки, з яких може вирости політична організація.
Ідея не нова: подібний підхід розвивали різні ліві течії, зокрема італійські операїсти другої половини ХХ століття. Для них фабрика була не лише місцем експлуатації, а й простором, де народжуються нові форми робітничої сили, солідарності й конфлікту. Я, зокрема, надихався сучасними британськими колективами Angry Workers та Notes from Below. Angry Workers, які кілька років працювали й організовувалися в індустріальних районах Західного Лондона, що чудово підсумовано у книжці Class Power on Zero-Hours1 AngryWorkers. (2020). Class power on zero-hours. PM Press..
Я майже нічого не знав про людей на фабриках: як вони працюють, чого бояться, що ненавидять і де чинять опір. Тому я обрав саме завод, а не, скажімо, кав’ярню: хотів зрозуміти, чи лишається сучасне промислове підприємство місцем, де може народжуватися колективна сила. Для цього я влаштувався на велике львівське підприємство на кілька сотень працівників, що виробляє корми та харчову продукцію на основі дріжджів. Реальність виявилася значно складнішою, ніж я уявляв.
Цех, шум і втома
Коли я потрапив на свою дільницю, мене вразили її масштаби та складність: шість поверхів із різноманітними ємностями, трубами, насосами та іншими механізмами. Усе це нагадувало якийсь дивний, сюрреалістичний сон. Натомість операторська й адміністративний корпус виглядали цілком звичайно і навіть трохи «по-айтішному» сучасно. Лише постійний шум, який місцями перевищував 80 децибелів, спека та аміачно-тухлий запах не давали забути, де ти перебуваєш.
Робота полягала здебільшого в пакуванні продукції, палетуванні та прибиранні — попри початкові обіцянки високотехнологічної професії. Згодом мене почали відправляти брати проби з ємностей, а також вручну засипати в продукцію ферменти, вітаміни та інші хімікати, що інколи нагадувало сцени з серіалу Breaking Bad. Пізніше мене залишали й на сушильній дільниці: вже не просто для фізичної роботи, а й для контролю частини технологічного процесу сушіння.
Зміни тривали по 12 годин, із регулярними нічними та переробітками. Фізично було тяжко: від постійного носіння ящиків вагою по 25 кілограмів боліли суглоби й пальці, траплялися порізи під час пакування, ніс забивався пилом, а у вухах стояв безперервний гул. Весь цей «курорт» — за 20 тисяч гривень на місяць.
Як дисциплінується праця?
У моєму цеху людей було небагато: до двадцяти в денну зміну і до десяти — в нічну. Здебільшого це оператори виробництва, механіки та автоматизатори. Жіночих облич на зміні майже не було, хіба що начальниця Марія та кілька прибиральниць. Самі працівники пояснюють це тим, що жінка «не зможе тягати мішки», хоча такі спроби, за їхніми словами, колись були.
Начальниця дільниці відіграє ключову роль у цій історії, адже саме вона є тим псом, якого спускають на робітників, аби вони працювали так, як воліє керівництво. Більшість робочих конфліктів зосереджується саме навколо її фігури. Навіть у перші тижні, коли я лише навчався та читав документацію про підприємство, вона безперестанно контролювала кожну хвилину мого часу, щоб я, чого доброго, не подивився у телефон чи кудись не відійшов.
У своєму авторитарному підході вона досить чесна. Наприклад, відверто каже, що переробітки відбуваються у «добровільно-примусовому» порядку; або ж — уже в перші дні повідомила, що у разі простою на підприємстві нас можуть залучити до роботи на іншому, а відмову начальство сприйматиме як прояв нелояльності. Коли я з цікавості запитав про наслідки такої нелояльності, вона коротко відповіла: «Будуть проблеми з бронюванням».
Дивлячись, як колеги мовчки вислуховують чергові вичитування Марії, я згадував свій активізм у незалежній студентській профспілці. Там ми повсякчас протестували, захоплювали університетський простір та агітували сотні людей, дратуючи й перемагаючи адміністрацію. А тут панувала зовсім інша, тиха атмосфера дисципліни й приниження.
Для більшості працівників наявність бронювання є дуже важливою, про що адміністрація добре знає і користується цим для залякування. Бронювання стало принципово новою моделлю контролю: воно тримає працівника в атмосфері страху не лише перед звільненням, але й перед можливою мобілізацією. Це трохи нагадує кріпацтво, де селянин не міг покинути землю, на якій працював. Тема ТЦК та мобілізації часто на слуху: робітники обговорюють, як когось намагалися схопити або схопили. Зокрема, працівник Юліан, за його словами, двічі успішно втікав від ТЦК. Утім, місця для бронювання обмежені, і отримують його не всі. Той таки Юліан, попри обіцянки, так його й не дочекався, через що згодом звільнився.
Усі робітники не люблять начальницю, часто лають її за спиною найрізноманітнішими словами. Робітник Борис якось сказав, що вона потрібна лише щоб «знімати премії та штрафувати». Попри це, відкрито проти неї ніхто не виступає. Зазвичай її лише мовчки слухають і покірно виконують накази. Працівникові простіше потерпіти кілька хвилин вичитувань чи втратити премію, аніж вступати у відкриту конфронтацію з непередбачуваними наслідками.
Єдиний виняток із цього правила — оператор Євген, який регулярно халтурив і вступав у конфлікти з Марією. Наприклад, коли вона сказала, що премії за один із місяців ми отримали з доброї волі керівництва, а не за реальні показники виробництва, він іронічно запитав: «Нам повернути?» Іншим разом Марія віддала дивний наказ про додаткове й, на мій погляд, абсолютно зайве прибирання під час простою. Тоді Євген тихо мовив щось на кшталт: «Цирк поїхав, клоуни лишились». Вона одразу розлютилася: «Як так можна?! Ви з ким говорите?», — а він їй: «Що хочу, те й говорю — маю право!» Марія тоді сильно тиснула на «язикатого» працівника, тож я вирішив втрутитись. Зробив вигляд, що не чув розмови, і запитав: «А що такого він сказав?» Тоді вся лють перейшла на мене. Мене повели на своєрідний «допит»: перевіряли знання технологічного процесу, паралельно розпитуючи, навіщо я «відкриваю рот», і тому подібне. Згодом Євген подякував мені за цей, хоч і незначний, прояв солідарності.
До кінця я так і не зрозумів, чому він поводиться саме так. Хоча, розпитуючи інших робітників, почув від оператора Артема, що Євген може так говорити, бо «вони [начальство] теж залежать від нас». Утім його індивідуальні виступи незмінно закінчувалися поразками: пояснювальними записками та вибаченнями. Можливо, саме тому решта працівників і не наважувалися на відкриту конфронтацію з Марією.
Хто такі сучасні робітники?
Протягом усієї розвідки я намагався зрозуміти, хто взагалі ці люди, з якими я працюю? Їх важко вмістити в одну-єдину соціологічну категорію (тим важче туди помістити мене з дипломом айтівця). Вони різні за віком: є кілька молодих працівників до 25 років, більшість — від 25 до 40, і трохи старших — від 40 і більше. Відрізняються вони й за походженням: хоча більшість із Львівської області, є й люди із сусідніх регіонів та переселенці. Думаю, важливо згадати, що жодного конфлікту між «східняками» та «західняками» я не помічав. Різною є й освіта: серед працівників були молоді студенти-біотехнологи, хіміки, кондитери, митці й навіть один колишній учитель фізкультури.
Найкраще це різноманіття уособлював Юліан — 49-річний митець та театральний режисер із Харкова, колишній викладач одного з мистецьких вишів, якого доля спершу привела до роботи прибиральником, а пізніше — оператором, таким, як і я. Через татуювання в очах деяких колег він більше скидався на колишнього зека, аніж на митця. Після кількох годин на ногах, пакуючи двадцятикілограмові мішки на конвеєрі, він не втрачав нагоди поговорити про кіно, Девіда Лінча та музику. Через це ми швидко знайшли спільну мову. Згодом я навіть посвятив його у свій розвідницький план, сподіваючись знайти майбутнього активіста. Юліан був надзвичайно свідомим і багато говорив про проблеми на заводі: відсутність укриття, експлуатацію дешевої робочої сили, відсутність профспілок. На жаль, як згадувалося раніше, він покинув підприємство через обман із бронюванням, тож я втратив потенційного активіста.
Контраст між поколіннями яскраво простежувався на прикладі двох робітників моєї зміни — Бориса та Валєри, з якими я мав нагоду розмовляти найбільше. Борис — 52-річний колишній підприємець, який починав радіотехніком, а згодом розвинув власну справу й заробив на товарах сотні тисяч доларів. Проте після економічної кризи 2013–2014 років він втратив усе і досі виплачує борги, побоюючись, що податкова колись перевірить дані його працівників десятирічної давнини. Він має велику сім’ю, заради якої працює, і залюбки розповідає про свого онука. Можливо, саме підприємницький досвід сформував у ньому певний перфекціонізм: наприклад, під час фасування він ретельно протирає кожну баночку.
Валєра — 20-річний студент-біотехнолог, який живе з батьками, має дівчину і поки лише мріє про майбутнє. Він не бачить для себе нічого цікавого за межами заводу: каже, що вдома однаково прокрастинуватиме, тож краще заробить грошей. Наступного року планує виїхати за кордон на навчання. Великих ідей у нього немає; він любить насолоджуватися простими речами — їсти суші або в McDonald’s, кататись на машині, спати, а інколи трохи випивати просто на робочому місці. Інші молоді працівники багато в чому схожі на нього.
Ці дві біографії добре показують різницю життєвих пріоритетів. Якщо старше покоління працює переважно заради сім’ї, то молодше більш орієнтоване на матеріальні речі, як-от гроші, їжа, житло, машина, задоволення. Утім, Бориса та Валєру обʼєднує одне: потреба заробляти, адже і те, й інше потребує грошей. Тому більшість працівників зацікавлена в більшій зарплаті, а особливо ті, кому треба платити за оренду квартири (наприклад, у моєму випадку майже половина заробітної плати — а це 8000 грн на місяць — йшла на оренду). Проте траплялися й винятки: ті, хто жили з батьками, не прагнули більшого заробітку.
Серед працівників, яких найбільше цікавило підвищення зарплати, був 45-річний Вася. Він постійно погоджувався на додаткові зміни. Маючи вищий розряд, Вася отримував відносно велику суму — 30 тисяч гривень, а з переробітками — до 40 тисяч, що немало для колишнього вчителя фізкультури. Для чого саме йому були потрібні ці гроші, я так і не дізнався; ймовірно, не останню роль відігравало те, що у нього є малі діти.
Реакційні погляди та радикальні практики
На перекурах та обідах я чув різні думки, слухав і розпитував працівників не лише про зарплати, умови праці та життя, але й про більш загальні речі. Їхні погляди на світ — окрема сфера; мабуть, не надто приємна для лівих. Уже згаданий Борис ненавидить євреїв і переконаний, що вони керують світом. Це лише одна з багатьох теорій змов, поширених серед працівників старшого віку. 30-річний колишній флорист Стас затятий жінконенависник та називає свою дружину «бабою», хоча раніше працював у жіночому колективі. 20-річний Олесь переконаний, що профспілки не працюють, бо «зараз не XX століття» і «ми не шахтарі».
Таких «реакційних» думок було чимало, і через це легко було б розчаруватися в робітниках і піти додому ні з чим. Проте я досліджував не стільки їхні переконання, скільки їхні практики, тому не надто переймався та намагався не сперечатися. Парадоксально, але погляди бувають дуже оманливі: Олесь, який не вірив у профспілки, свого часу організував страйк на іншому місці праці, а на цьому заводі брав участь у переговорах із директором. Бувало й навпаки: один молодий працівник називав завод «капіталістичною сракою», в той час як сам покірно заробляв і відкладав на «власну справу».
Найвиразніше розбіжність між поглядами і практиками проявляється у ставленні до війни. З одного боку, всі є щирими патріотами та люблять Україну. З іншого — більшість не хоче воювати. Доходить до абсурду: один із працівників має татуювання з українським гербом на грудях, але протягом усієї війни ховається від ТЦК і лає їх повсякчас. Хтось, як Борис, вважає війну «неправильною» через небезпечні сучасні технології та дрони, а Стас має нетипову думку, що «там [у Росії] такі ж люди». Зрештою, цій непослідовності годі дивуватися, якщо зважити, що й сам завод, попри декларативну підтримку України, не сплачує податки через кіпрський офшор2 Прим. ред.: деталі про несплату не наведено через небажання автора розголошувати назву компанії..
Нічна зміна як школа саботажу
Після закінчення випробувального терміну мене почали відправляти на нічні зміни, де я більше дізнався про те, як працюють і живуть робітники без ненависного всім прямого контролю начальства. Виявилось, що вони часто порушують правила й техніку безпеки: чистять механізми на ходу, хоча за інструкцією їх потрібно спочатку зупинити; крадуть продукцію; сплять і п’ють, коли роботи менше. І все це — крім алкоголю та сну — просто під камерами!
Працівники не боялися відеонагляду, бо, по-перше, вважали, що записи ніхто не переглядає, крім критичних ситуацій, а по-друге, навіть у разі чогось надзвичайного важко встановити винного через записи. Був випадок, коли хтось кинув металеву лопатку в ємність із рідкою продукцією, і після цілого дня перегляду винуватця так і не знайшли.
Лопатку можна було кинути випадково, але траплялися й значно серйозніші речі. Одного разу хтось навмисно перекрив один із важливих клапанів, зупинивши виробництво й ледь не знищивши цілу партію товару на величезну суму. Цього «біотериста» — вислів Марії — також не змогли знайти! Самі працівники не знали, хто це зробив і навіщо, — проте були щиро вдячні за можливість зайвий раз поспати.
У найбільш завантажені періоди робота давалась дуже тяжко: доводилося проводити майже всю ніч або весь день біля конвеєра, завантажуючи та зшиваючи мішки з продукцією. Уже на другому місяці я травмував суглоби, пальці майже постійно були занімілі, збився режим сну. Часто виробничий процес йшов не за планом: виникали надзвичайні ситуації, ламалися механізми, доводилося імпровізувати і працювати у постійному стресі. Змінювати виробничий план не дозволялося — інакше позбавляли премії та давали прочухана. Важко було не лише мені. Старший оператор Валєра якось зітхнув: «Нічого, колись ця зміна закінчиться…»
Чому немає страйку?
Вловивши невдоволення, я намагався підштовхнути працівників до роздумів питаннями про здоров’я, завантаженість, вигорання та наявність вільного часу поза роботою. Я був переконаний: проста дружня розмова, а не повчання, може допомогти краще осмислити те, що з нами відбувається. І це спрацювало. Після нашого спілкування про здоровʼя Борис відмовлявся працювати з небезпечними лугами та кислотами, вимагав маску-респіратор під час роботи з пилом і повідомляв керівництво про всі місця, де можна було травмуватися. Деколи його ігнорували, і тоді підключався я, наголошуючи, що це не лише особиста проблема Бориса. І це діяло!
Коли ми тільки познайомилися, Валєра був переконаний, що треба працювати з мотивацією і позитивом. Він закликав до цього всіх навколо. Проте в ході важких змін та наших обідніх розмов дійшов висновку, що найкраща мотивація — це зарплата, і припинив «мучити» колег закликами бути вмотивованими.
Та найбільше нас об’єднували навіть не спільні проблеми в критичні періоди, а спільні секрети. Коли на підприємстві траплялася якась аварія, її намагатися приховати від керівництва, щоб уникнути зайвих проблем. Також ми спільно забирали «зайву» продукцію, інколи просто під камерами, домовляючись, кому скільки потрібно і як краще все винести. Валєра напівжартома описував цю ситуацію так: «Ми [працівники] завжди праві, а начальство — ніколи». Чималий рівень класової свідомості, хіба ж ні?
Якщо ж працівники так чітко розуміють, що начальство існує для того, щоб «знімати премії» та сварити, а вони самі «завжди праві», то де ж профспілкові страйки та захоплення фабрик, як це бувало колись і трапляється деінде? На це питання є різні відповіді. Найочевидніша полягає в тому, що повсякденної класової свідомості недостатньо — її потрібно принести ззовні: розповісти про профспілки, знайти активістів на робочому місці, вимагати колективних переговорів, організувати страйк. І, можливо, це справді правильний шлях, який може спрацювати, особливо в критичні моменти: під час невиплати заробітних плат, масових звільнень, виробничих травм та інших жахів.
Проте з перспективи самого робітника така гра, принаймні в звичайних умовах, не варта свічок. Молодих часто влаштовує зарплата через відсутність витрат на оренду, а старші «підкуплені» поєднанням зарплати та бронювання. Страйк або будь-яка інша форма колективного спротиву поставила б під загрозу ті переваги, які вони мають зараз. Інакше кажучи, ці пролетарі — не зовсім пролетарі: їм є що втрачати. Тому наявні проблеми — важкі умови праці, виснаження чи конфлікти з начальством — вирішуються іншими шляхами. Це і «халтура» — виконання роботи абияк, пропуск частини завдань або перекидання їх на наступну зміну, — й індивідуальна «крадіжка часу» через запізнення, перекури, затягування обідів, походи до туалету тощо.
У цій схемі був один виняток — переселенці, яким доводилося орендувати квартиру. Працювати за малу зарплату для них не варіант. Вони справді перебували у позиції, коли їм майже нічого втрачати. З ними мені, як активісту, було досить легко потоваришувати: вони теж злі та готові щось робити. Одного з них, Сергія, мені навіть вдалось запросити на події «Прямої дії» у Львові та познайомити з місцевими активістами й активістками. Проте на моїй дільниці таких людей було лише двоє. Другий — Юліан — як уже згадувалося вище, звільнився.
Не маючи можливості створити профспілку, принаймні в короткостроковій перспективі, я вирішив плекати те, що є тут і зараз. Закликав колег «правильно» сваритися з начальством — принаймні не лишатися осторонь конфлікту, що дуже психологічно допомагає. Якось Вася навіть потиснув мені руку й подякував всього-на-всього за лайк у Viber під час суперечки з керівництвом, бо лише я його тоді підтримав. Я допомагав із роботою, коли хтось спізнювався або хотів подрімати. Для старших людей це іноді було критично. Взагалі сон на роботі навіть в очах самих працівників — наприклад, Бориса — залишався чимось «злим». Тому моє завдання полягало також в тому, щоб поступово, розмовами та діями, протиставляти логіці працедавця нашу власну. Не «винен той, хто втомився», а винна організація праці, яка доводить людину до такого стану. Натомість наша логіка мала будуватись на взаємодопомозі, повазі до людини, її праці та її втоми.
«Халтура» та «крадіжка часу» насправді виникли давно — ще в радянських умовах постійного тиску на збільшення продуктивності та відсутності реальних профспілок3 Gorbach, D. (2019). Underground waterlines: Explaining political quiescence of Ukrainian labor unions. Focaal, 2019 (84), 33–46. https://doi.org/10.3167/fcl.2019.840103. Проте сьогодні, коли профспілкову діяльність можна вести вільніше, ці методи повинні перетворитися на свідому стратегію невиконання і, відповідно, зниження норм виробництва як форму спротиву. Фактично, якщо вдасться домовитися з двома-трьома іншими змінами про таку стратегію, то чим це не зародок профспілки?
Що робити?
Я б підсумував свій досвід так: робітничий клас справді змінився. Сучасний промисловий працівник не завжди відповідає класичному образу пролетаря. Він може мати автомобіль, будинок, сімейні зобов’язання, бронювання або відносно стабільну зарплату. Але це не означає, що експлуатація зникла або що працівники з нею змирилися. Залежність від зарплати, бронювання і брак досвіду колективної дії заважають працівникам виборювати своє. Проте саме в цих умовах і варто шукати нові форми робітничого спротиву. Не завжди у страйках чи революціях, а в повсякденних практиках взаємодопомоги, ухиленні від надмірного контролю, зниженні темпу роботи й захисті одне одного від свавілля начальства. Працівникам цього заводу старі схеми боротьби не надто близькі, однак це не означає, що вони не борються взагалі — радше вони роблять це у свій, менш помітний спосіб.
Мої початкові очікування не справдились. Я уявляв крайнощі: або робітники повністю здалися й не готові боротися, або вже ладні йти на барикади і лише чекають стартового сигналу. Правда виявилася значно тоншою. Саме для того, щоб руйнувати такі хибні уявлення, і потрібна робітнича розвідка! Хто знає, які умови для боротьби існують на інших місцях праці? Поки не перевіриш сам, нічого не можна стверджувати напевно.
Також розвідка показала один із можливих шляхів розбудови профспілки. Йдеться не про застаріле просвітництво в дусі «прийти й пояснити, як правильно жити». Такий підхід навряд чи працює. Якби я зосередився лише на «реакційних поглядах» працівників, то швидко зайшов би в глухий кут. Натомість значно важливішими виявилися активне слухання колег, емоційна підтримка, допомога на роботі та поступове входження в їхнє повсякденне життя. Це означає не просто говорити про зарплату чи умови праці, а й цікавитися сім’єю, приходити на дні народження, підтримувати контакт поза зміною, скидати рілзи в Instagram і загалом бути поруч не тільки в момент конфлікту. Саме з таких, на перший погляд, дрібниць і народжується довіра. А вже на її основі може постати міцна мережа солідарності, здатна протистояти свавіллю начальства.
У майбутніх розвідках я б покращив дві речі. По-перше, не варто йти самому: краще заходити на підприємство хоча б невеликою групою з двох-трьох активістів. Так розбудовувати мережу солідарності буде значно швидше і простіше, аніж самотужки. По-друге, я зрозумів, що не слід провокувати конфлікти надто рано, як це сталося в історії з Євгеном. Окрім емоційного контакту, якого можна досягти іншими способами, це нічого не дає, зате передчасно налаштує адміністрацію проти тебе.
Саме з цією метою ми з товаришами й товаришками, які нещодавно залишили «Пряму дію», заснували ініціативу «Робітнича перспектива». Її завдання — досліджувати робочі місця, розуміти умови праці й посилювати робітничий спротив. Ми хочемо проводити власні розвідки на різних підприємствах, картографувати умови праці в різних секторах, шукати й підтримувати людей на кшталт Юліана чи Євгена — тих, хто вже чинить спротив, але поки що стихійно і неорганізовано. Ця стаття не про завершений проєкт, про який можна прочитати й забути. Сподіваюся, вона надихне й інших влаштовувати розвідки на своїх робочих місцях — чи то разом із «Робітничою перспективою», чи з власної ініціативи.
