Демократичні централісти в Україні: опір Сталіну й російському керівництву

Віктор Серж відзивався про Україну так: «Ніде більше в Російській імперії громадянській війні не судилося стати настільки запеклою й жорстокою, як в Україні, де за чотири роки змінилося чотирнадцять урядів»¹ Serge, Victor 2015, Year One of the Russian Revolution, Haymarket Books, p. 384.. Радянська влада встановлювалася тричі, але перші дві спроби зазнали краху за лічені місяці. Спочатку через німецьке вторгнення навесні 1918 року² Borys, Jurij 1980, The Sovietisation of Ukraine 1917–1923, The Canadian Institute of Ukrainian Studies, p. 147., а вдруге — через наступ Білої армії на початку 1919 року³ Sullivant, Robert S. 1962, Soviet Politics and the Ukraine, Columbia University Press, p. 50.. Навіть після третього й остаточного встановлення радянської влади на початку 1920 року Україна протягом місяців, а то й років, перебувала під загрозою військових атак як зсередини, так і ззовні. 

На додачу до нестабільності у вищих верствах суспільства, в Україні до липня 1918 року так і не було сформовано єдиної більшовицької партії⁴ Borys 1980, p. 139.. А через неодноразові поразки й розпуски керівних структур аж до 1920 року вона існувала переважно у вигляді розрізнених місцевих організацій⁵ Sullivant 1962, pp.51–53; Borys 1980, p. 134; Četverta konferencija Komunistyčnoji partiji (bilʹšovykiv) Ukrajiny [ČkKp(b)U] 2003, V. S. Lozntsky, O. V. Bazhan, V. M. Mazur, T. V. Portnova (eds.), Київ Видавничий дім «Альтернативи», pp. 59, 61, 67. Партія також була змушена відправити більшість своїх членів до армії, що позбавило її впливу в цивільних колах, див.: ČkKp(b)U 2003, p. 59.. На цьому етапі партія провела свою IV конференцію з метою консолідації сил і розробки стратегії щодо приходу до влади в Україні. Керівництво прагнуло, аби вона була практичною та об’єднавчою, але натомість зіткнулося з жорсткою критикою і майже повністю втратило контроль над партією, який перехопили «децисти» — неформальний блок лівих опозиціонерів. 

Децисти, що важливо насамперед, здобули перемогу в Центральному комітеті (ЦК) Компартії України та обійшли Сталіна як представника російського керівництва у вирішальному голосуванні щодо економічної перебудови. І хоча російське керівництво розпустило ЦК вже наступного дня, це стало вершиною успіху фракції децистів і загалом лівої опозиції серед більшовиків. З усім тим, навколо цієї конференції точиться чимало суперечок, а роль децистів в Україні ніколи не аналізували систематично. У цій статті ми розглянемо обидва питання та розповімо про цікавий епізод із ранньої історії партії більшовиків після приходу до влади. 

Децисти

«Демократичні централісти», або «децисти», були лівим опозиційним блоком у лавах більшовиків, який послідовно боровся проти росту бюрократизму в партії та радах. Більш чи менш легально вони діяли з кінця 1919 року й аж до 1930-х, коли чимало їхніх лідерів замордували в сталінських таборах. У 1919–1921 роках, на початку відкритої діяльності як визнаної партійної фракції, значущу роль у ній відігравав Тимофій Сапронов. 

Сапронов був провідним місцевим більшовицьким організатором. Наприкінці 1919 року він провів успішну кампанію всупереч партійному керівництву за прийняття на VIII конференції КП(б)У та VII Всеукраїнському з’їзді рад низки позицій децистів щодо радянського будівництва⁶ Rabinowitch, Alexander 2026, The Bolsheviks Survive, University of Pittsburgh Press, p. 244–247.. Насамперед йшлося про ухвалення резолюції з критикою «істотних структурних і функціональних недоліків загальнодержавної системи управління, контрольованої радами, що були закріплені в першій (1918 року) радянській конституції»⁷ Ibid., p. 244.. Крім того, ця резолюція зообовʼязала ради послуговуватися принципом демократичного централізму як методом організації та розподілу влади. 

Демократичний централізм мав довгу історію в соціал-демократичному організаційному будівництві й ґрунтувався на ідеї, що рішення, ухвалені в результаті внутрішніх демократичних дебатів, є обовʼязковими для виконання всіма членами партії у їхній зовнішній діяльності. Сапронов та інші децисти використовували цей термін для пожвавлення внутрішньопартійного життя, але водночас наголошували, що його слід застосовувати як організаційний принцип робітничої держави. По суті, це означало, що функціонування рад слід впорядкувати так, аби місцеві організації мали максимальну автономію у вирішенні власних питань та виконанні вказівок зверху, а найвищі центральні органи не диктували їм своїх вимог через різні гілки влади.

Через перемогу на VII з’їзді рад Сапронова з кількома однодумцями відрядили до українського партосередку всього за кілька місяців до відкриття IV конференції КП(б)У⁸ Borys 1980, p. 155.. Хоч це відрядження вважалося своєрідним покаранням⁹ Сапронов був відряджений проти його волі, див.: ČkKp(b)U 2003, p. 266., воно заразом було частиною ширших спроб більшовиків зміцнити свої позиції в Україні — справи, у якій неможливо було обійтися без організаторських здібностей Сапронова¹⁰ Sullivant 1962, p. 56; Borys 1980, p. 253.. Сапронова призначили головою Харківського обласного виконкому, який завжди був найчисленнішим і найреволюційнішим осередком організації¹¹ Borys 1980, p. 144.. Він узявся за вербування робітників до партії, але й надалі прагнув розширювати підтримку децистів¹² ČkKp(b)U 2003, p. 107; Daniels, R. V. 1960, The Conscience of the Revolution, Harvard University Press, p. 102..  

До цього моменту до кіл децистів входили майже виключно московські партфункціонери, але Сапронов без особливих труднощів налагодив контакти з місцевими українськими лідерами — Рафаїлом Фарбманом і Яковом Дробнісом¹³ Рафаїл був одним із провідних діячів української парторганізації та членом ЦК, обраним на І з’їзді КП(б)У, див.: Borys 1980, p. 149. Дробніса включили до складу після ІІ з’їзду, див.: Ibid., p. 151. Серед інших українців, які згодом стали лідерами децистів, були Тарас Харченко, Михайло Богуславський та Ісаак Дашковський.. Їхнє минуле нагадувало досвід московських децистів: чимало з них теж брали участь у лівоопозиційних угрупованнях, приміром, у блоці лівих комуністів проти Берестейського миру¹⁴ Kowaleski 2022, “For the Independence of Soviet Ukraine”, in Historical Materialism, 12 March (blog), https://www.historicalmaterialism.org/for-the-independence-of-soviet-ukraine/. Багато хто також брав участь у «Військовій опозиції», як стверджував один із їхніх опонентів на IV конференції, див.: ČkKp(b)U 2003, p. 247.. Клопоти, яких українські ліві комуністи завдали російському парткерівництву, призвели до обрання Йосипа Сталіна постійним членом ЦК КП(б)У у жовтні 1918 року¹⁵ Sullivant 1962, p. 43.. 

Завдяки своєму організаторському досвіду, політичним зв’язкам з українськими лідерами та деяким союзникам із Москви Сапронов разом з рештою децистів переважали на кількох місцевих партз’їздах і прибули на IV Всеукраїнську конференцію, заручившись підтримкою близько половини делегатів.

IV конференція КП(б)У

IV конференція Комуністичної партії (більшовиків) України, що проходила з 17 по 23 березня 1920 року, стала першим всеукраїнським зібранням після того, як партія втретє й востаннє вийшла з підпілля та вигнання¹⁶ Sullivant 1962, p. 56.. Однак замість очікуваної єдності подію затьмарили фракційні суперечки між децистами та старим керівництвом, яке підтримувала Москва і яке персонально представляв Сталін. Обстановка залишалася напруженою майже протягом усього заходу, і щоразу, коли виникав спірний момент, конференція «перетворювалася на безупинний галас»¹⁷ Borys 1980, p. 155. Були певні питання, які розглядалися суто з ділової точки зору, наприклад, щодо харчування..

Така атмосфера була наслідком широкого невдоволення попереднім керівництвом, зокрема Християном Раковським¹⁸ Sullivant 1962, pp. 56–57; ČkKp(b)U 2003, pp. 10–11, 26. Найпоширенішим звинуваченням було те, що партійного керівництва в особі Центрального комітету фактично не існувало, оскільки воно втекло до Москви, замість того щоб піти в підпілля в Україні, див.: Borys 1980, p. 155; ČkKp(b)U 2003, pp. 71–72.. Раковський був одночасно призначеним керівником партії та головою Української Радянської Республіки. Хоча згідно з деякими більш упередженими оцінками подій у створенні атмосфери розбрату звинувачували саме децистів¹⁹ ČkKp(b)U 2003, pp. 18–19.. Останні, очевидно, просто скористалися ситуацією і «взяли її під свій контроль»²⁰ Borys 1980, p. 156.. На перших засіданнях Сапронову вдалося домогтися ухвалення критичної резолюції щодо ЦК на чолі з Раковським, що визначило «бойовий порядок» на наступні дні²¹ ČkKp(b)U 2003, pp. 111, 240, 443..

Утім, децисти не завжди мали перевагу, і проти них часто підбурювали делегатів. Раковський та його прихильники робили все можливе, щоби переломити перебіг подій на власну користь: зокрема покладали на Рафаїла [Фарбмана — ред.] відповідальність за минулорічну роботу ЦК²² Ibid., p. 122. Схоже, його роль була здебільшого технічною, пов’язаною з управлінням тими нечисленними зв’язками, що їх мала партія під час перебування в підпіллі, і його навряд чи можна було звинувачувати в загальній розсіяності ЦК, див.: Ibid., pp. 126–127. та звинувачували Сапронова й інших децистів у створенні фракційної атмосфери. Колбрай, соратник Раковського, нарікав:

«Я глибоко стурбований і глибоко ображений тим, що бачу на цій конференції. Утворення фракцій, усілякі підступні витівки»²³ Ibid., p. 323..

На початку конференції президію, де переважали децисти²⁴ Ibid., pp. 42–42, 46., обрали без опору. Однак через постійні їдкі вигуки з обох сторін вона втратила довіру делегатів, тож передостаннього дня її розпустили²⁵ Ibid., pp. 373–374.. Нову президію очолив Сталін — контролювати перебіг засідань йому вдавалося набагато ефективніше²⁶ Ibid., p. 421.. Втім, перед розпуском в залі не вщухали загальні протести²⁷ Ibid., pp. 275, 319, 321, 323. і скарги на неналежну поведінку²⁸ Ibid., pp. 313, 315, 316–317, 318, 323.. Найпромовистіший аргумент на користь розпуску президії висунув Раковський:

«Така президія тероризує делегатів. Це не президія — це харківська та полтавська партійні фракції, які, захопивши контроль над президією, прагнуть нав’язати свою волю та керувати ходом конференції»²⁹ Ibid., p. 367..

Харків був базою підтримки Сапронова, а Полтава — Дробніса. Протягом усієї конференції прихильники Раковського стверджували, що делегати-децисти захопили контроль над зборами, аби просунути власну політичну програму. Серед іншого, вони стверджували, що харківська делегація представлена непропорційно кількості членів осередку, тому її повноваження поставили під сумнів. На Харків припадало 64 делегати з 260 — набагато більше, ніж на будь-який інший виборчий округ. Такий стан речей не викликав особливого здивування з огляду на те, що історично Харківщина залишалася одним із небагатьох регіонів, де більшовикам вдалося зберегти свою організацію³⁰ Borys 1980, p. 144. Це був також важливий промисловий регіон, див.: Allen, Barabara C. 2020, “The Workers’ Opposition in Ukraine, 1920s-1930s”, Historical Materialism, 4 July (blog), https://www.historicalmaterialism.org/the-workers-opposition-in-ukraine-1920s1930s/. Утім, це питання було предметом суперечок під час конференції, див.: ČkKp(b)U 2003, pp. 43, 81.. Роберт Денієлс надавав великого значення «харківській потузі Сапронова», яка дозволила лівим виграти «усі важливі голосування на конференції»³¹ Daniels 1960, p. 102.. Утім, навіть якби Сапронову вдалося об’єднати всіх 64 делегатів із Харкова, йому однаково знадобилося б ще чимало голосів для здобуття більшості, і, як буде показано далі, у кількох дебатах вони зазнали поразки.

Питання, на якому зосередилися Раковський і його прихильники, полягало в тім, що харківський осередок провів «партійний тиждень» незадовго до конференції. Це був типовий захід, під час якого більшовицька партія відкривала свої лави для нових членів, але, як стверджувалося, це сталося надто пізно, тож новоприбулих не встигли перевірити³² Останньою спробою Раковського просунути ці тези стала пропозиція, підписана 116 делегатами, яку, проте, відхилив Сталін, див.: ČkKp(b)U 2003, pp. 377, 472.. Існували три версії даних про чисельність організації, які обидві сторони використовували для захисту чи критики харківської організації³³ Харківський міський комітет партії повідомив, що загальна кількість членів становить 8000 осіб, із яких 6400 були підтверджені на момент висунення кандидатур на з’їзд, див.: Ibid., p. 189. У критичній пропозиції Раковського стверджувалося, що на партійному тижні було залучено 4250 із 5196 членів партії в Харкові, див.: Ibid., p. 377. У звіті мандатної комісії зазначено, що станом на 1 березня у Харкові було затверджено 6880 членів, див.: Ibid., p. 315., проте рішення мандатної комісії конференції було однозначним — на користь харківської делегації³⁴ Ibid., pp. 312–321. До складу Комітету не входила надмірна кількість делегатів із Харкова, і немає підстав сумніватися в прийнятому ними рішенні; див.: Ibid., pp. 312, 320. Крім того, темпи перереєстрації членів харківської парторганізації після з’їзду були абсолютно нормальними; див.:: Ibid., p. 22..

Тим не менш, обґрунтовуючи розпуск ЦК КП(б)У, де домінували децисти, Всеросійський ЦК аргументував це рішення саме суперечками навколо «партійного тижня», представивши вже четверту версію даних про чисельність партії за цей період³⁵ Ibid., pp. 475–478.. Хоча цей довід, за словами Роберта Сервіса, був «гидкою нісенітницею»³⁶ Service, Robert 1979, The Bolshevik Party in Revolution, Macmillan Press, p. 128., російське керівництво мало вагомі причини для розпуску ЦК: той цілком очевидно не відображав настроїв більшості партійців в Україні й виявився нездатним забезпечити належне керівництво. З огляду на фракційний характер конференції, за список децистів до ЦК проголосували лише 112 делегатів, тоді як більшість активно бойкотувала голосування³⁷ ČkKp(b)U 2003, pp. 437–440.. Однак, слід зазначити: навряд чи Ленін і більшовицький ЦК вчинили б так у разі перемоги їхніх прихильників, і — попри обіцянки — жодного із лідерів децистів до складу нового ЦК не включили³⁸ Ibid., p. 476.. Вони не хотіли мати справу з ворожим керівництвом в Україні, зате мали вагомі підстави для його розпуску. 

Політика конференції

Політичні дебати на конференції були не менш заплутаними, ніж фракційні маневри. Ба більше, з багатьох питань фракційний поділ зник узагалі. Щодо земельного питання — ключового для внутрішньої політики, оскільки стосувалося вибудовування взаємин із широкими масами України, — існувало щонайменше чотири окремі точки зору³⁹ Ibid., p. 347. Список промовців 60 делегатів навіть після багатогодинних дебатів, див.: Ibid., p. 347.. Як і в багатьох інших дебатах, основні позиції представляли Сапронов і Раковський. Раковський виступав за об’єднання безземельних і дрібних селян у так звані «комбіди» для допомоги радам у проведенні земельної реформи⁴⁰ Ibid., p. 294., і в цьому його підтримав один із головних соратників Сапронова — Рафаїл⁴¹ Ibid., p. 335. Dashkovsky was also in support, although it’s unclear if he was even a Decist at this stage, see: Ibid., pp. 328–331.. Сапронов виступив проти створення цієї нової класової організації і натомість пропонував зміцнити сільради та залучити до них бідне селянство⁴² Ibid., pp. 301, 326, 353.. Його неодноразово критикували за ігнорування особливостей українського контексту. У підсумку позиція Раковського все ж взяла гору⁴³ Ibid., p. 360.. З цього приводу існує одна особливо гостра цитата:

«Схема, над якою товариш Сапронов так багато працював — яку він, з такою наполегливістю (котра, безсумнівно, заслуговує на ліпше застосування), намагався впровадити на кількох конференціях упродовж місяця, — є нежиттєздатною. У цім питанні товариш Сапронов є схематиком, відірваним від реальності»⁴⁴ Ibid., p. 309..

Питання федералізму, яке залишалося каменем спотикання ще з часів заснування КП(б)У⁴⁵ Borys 1980, pp. 87, 146., на той момент було здебільшого розв’язане, хоча все ще викликало деякі суперечки. ЦК стверджував, що Україна повинна мати офіційну незалежність, але зберігати тісні зв’язки з російською державою, тоді як українська партія мала б бути підпорядкованою частиною Всеросійської⁴⁶ ČkKp(b)U 2003, pp. 129–133.. Головним опонентом цього підходу став децист Ісаак Дашковський, який з ультралівих позицій виступив проти того рівня національної незалежності, який пропонувало керівництво, і навіть був проти того, щоб українська парторганізація мала власний ЦК⁴⁷ Ibid., pp. 93, 134–136.. Хоча децисти стояли на позиціях лівого комунізму і загалом вороже ставилися до національних рухів⁴⁸ Sullivant 1962, p. 56., Дашковський у цьому питанні не виступав від імені фракції, тож резолюцію ЦК ухвалили лише з двома голосами «проти»⁴⁹ ČkKp(b)U 2003, p. 145. Троцький зазначав, що тези ЦК щодо українського національного питання зазнали поразки, утім він, схоже, хибно прийняв за них питання про економічне будівництво, see: Trotsky, Leon 1941, Stalin, Harper & Brothers, pp. 265–266.. 

Насправді Сапронов і Рафаїл виявили певну поблажливість до федералістських настроїв у партії. Їх обрали до комісії, покликаної визначити міру покарання Юрію Лапчинському — очільнику федералістської течії у партії ще з часів з’їзду 1919 року⁵⁰ Borys 1980, pp. 154, 249–251; ČkKp(b)U 2003, pp. 35–38.. 

Вони успішно переконали учасників конференції у тому, що Лапчинського не слід виключати з партії⁵¹ ČkKp(b)U 2003, pp. 174–184, 471.. Сапронов відстоював цю позицію ще з часів Харківського з’їзду, де відкрито виступив проти позиції ЦК щодо його негайного виключення⁵² Ibid., pp. 29, 38.. Політичне підґрунтя аргументації Сапронова не стільки стосувалося меж допустимих у партії поглядів, скільки спиралося на основні демократичні принципи⁵³Стисло кажучи, Сапронов стверджував, що Лапчинський не отримав жодного попередження, і наголошував на несправедливості того, що об’єктом переслідування став саме він особисто, а не вся група, див.: Ibid., pp. 173–174..

Економічне будівництво

Питання економічної розбудови стало головною темою дискусій, які охопили РКП(б) після завершення основного етапу Громадянської війни наприкінці 1919 року та повсюдного краху економіки⁵⁴Щоб уявити масштаби кризи в Україні, зазначимо, що в 1917 році звідти щомісяця відвантажували майже 2 млн тонн вугілля, тоді як безпосередньо перед конференцією цей показник становив лише близько 65 000 тонн. Поїзди також курсували надзвичайно рідко, а врожайність зернових, за наявними даними, була настільки вражаюче низькою, що важко повірити у наведену Сталіним цифру, див.: Ibid., p. 30.. ЦК РКП(б) запропонував низку тез із закликом перейти від колегіального управління промисловістю до управління на чолі з окремими керівниками. Простіше кажучи, колегіальність означала, що рішення має ухвалювати колектив, до складу якого входили більшовик, фахівець або технічний працівник певної спеціальності та робітник⁵⁵ ČkKp(b)U 2003, p. 248.. 

Сапронов визначив це питання ключовим для децистів і наполягав на твердій позиції щодо нього на IX з’їзді РКП(б), що розпочався відразу через тиждень після Всеукраїнської конференції. Саме тому він прагнув забезпечити обрання делегатів-опозиціонерів з України, які б підтримали його точку зору; при цьому децисти отримали рівну частку — 26 делегатів, як і прихильники російського керівництва⁵⁶ Ibid., p. 437.. Втім, Сапронов також боровся за перемогу в дебатах на Всеукраїнській конференції, які здебільшого точилися між ним як представником децистів та Сталіним як представником ЦК.

Тези ЦК містили заклики застосувати до економіки військові методи, які довели свою ефективність у Червоній Армії:

«Колективність, наскільки вона присутня в процесі обговорення чи прийняття рішень, безперечно повинна поступитися місцем єдиній ієрархічній структурі в процесі виконання»⁵⁷ Ibid., p. 460..

Сталін, однак, відчув вороже ставлення учасників конференції і спробував пом’якшити позицію ЦК:

«Я знаю робітників, які можуть керувати шахтами краще, ніж директори. Там, де таких робітників немає, управління слід доручити фахівцеві, за умови, що він себе зарекомендував і не підведе нас; а там, де немає ані досвідченого фахівця, ані робітника, здатного взяти на себе обов’язки директора, залишається лише один варіант — колегіальний орган… Очевидно, колегіальність — не принцип; тут ідеться про доцільність: де це краще, де вигідніше. Якщо колегіальність є доречнішою, то нехай вона залишається. Суть у тому, що в резолюції колегіальність не заперечується як завдання на даний момент»⁵⁸ Ibid., p. 272..

Раковський, який виступив на підтримку ЦК, чітко зазначив, що тези стосувалися не кроків на шляху до соціалізму, а впровадження доцільних заходів для відновлення зруйнованої економіки:

«Було б помилкою вважати все, що тут пропонується, заходами для розвитку промисловості, частиною соціалістичного будівництва. Ні, товариші, я не думаю, що Центральний комітет Комуністичної партії України міг би розгледіти тут соціалістичне будівництво в соціалістичній державі»⁵⁹ Ibid., p. 256..

Децисти критикували ЦК за спроби грубо нав’язати військові методи в економіці, однак не відкидали самої ідеї мілітаризації, розуміючи під нею зміцнення дисципліни, організованості та самопожертви⁶⁰ Ibid., pp. 232, 235, 267.. У своїх тезах вони наголошували, що дотримуються положень VII з’їзду рад та принципів демократичного централізму⁶¹ Ibid., pp. 467–468.. Для них це означало відданість колегіальності як «визначальному принципу у формуванні керівних органів соціалістичної республіки»⁶² Ibid., p. 469..

Водночас між Сапроновим та іншими прихильниками колегіальності існували розбіжності щодо того, наскільки колегіальність пов’язана із соціалізмом. У самих тезах чітко зазначалося, що «під час перехідного періоду диктатури пролетаріату участь у колективному прийнятті рішень є необхідним етапом освоєння мистецтва управління»⁶³ Ibid., p. 469.

Децисти стверджували, що колегіальність дозволяє контролювати фахівців, які зазвичай належать до ворожих класових верств, і водночас мобілізує ініціативу широких робітничих мас у боротьбі з бюрократизмом⁶⁴ Ibid., p. 234.. Для Сапронова колегіальність була «формою, яка не дає людині стати бюрократом»⁶⁵ Ibid., p. 266..

Колегіальність критикували насамперед за те, що вона заважала ефективному відновленню економіки та захищала особисті професійні інтереси⁶⁶ Ibid., p. 258., заразом буцімто прикидаючись, ніби виступає від імені пересічних робітників. Сталін стверджував: «Товариш Сапронов імітує голоси втомлених. Cправжніх голосів втомлених я не чув»⁶⁷ Ibid., p. 271.. Децистів висміювали за те, що вони зробили принципом таку вузькоспеціалізовану річ, як колегіальність:

«Чи є колегіальні органи у складі 3–5 осіб, за які виступає товариш Сапронов, тим засобом, яким робітників залучають до виробництва? Чи є таким засобом піднесення робітничої аристократії — піднесення певного кола робітників до становища, з якого вони керують усіма робітниками?»⁶⁸ Ibid., p. 252..

Незважаючи на це, Сталінові й ЦК завдали серйозного удару, коли тези децистів прийняли 138 голосами проти 87⁶⁹ Ibid., p. 430.. На закритті конференції Сталін висловився так:

«Серед суттєвих питань, що тут обговорювалися, найважливішим є питання економічного розвитку. Ви знаєте, якою важкою була ця боротьба… Я переконаний, що те, що було прийнято конференцією за основу і що ще буде обговорюватися на з’їзді партії, є великою і серйозною помилкою»⁷⁰ Ibid., p. 440..

Наслідки

Децисти привезли свою перемогу в Україні на IX з’їзд РКП(б), але зазнали нищівної поразки й не змогли вповільнити запровадження єдиноначальності в економіці⁷¹ Pirani, Simon 2008, The Russian Revolution in Retreat, 1920–24, Routledge, p. 57.. Крім того, після їхньої непокори багатьох лідерів децистів було відправлено з України працювати в Росії⁷² Daniels 1960, p. 103; Borys 1980, pp. 157-158; ČkKp(b)U 2003, p. 21. Одначе, Рафаїл і Дробніс були обраними представниками України від децистів аж до IX з’їзду партії в 1921 році..

В українській парторганізації опозиція відродилася у формі «Робітничої опозиції»⁷³ Allen 2020., проте «українські більшовики більше ніколи не наважувалися настільки відкрито та рішуче кидати виклик центральному керівництву партійними справами»⁷⁴ Sullivant 1962, p. 59.. Втручання децистів у справи української парторганізації призвело до однієї з останніх великих перемог лівої опозиції у більшовицькій партії, але цей успіх був зумовлений специфічними обставинами, що склалися в Україні, і така ситуація більше ніде не повторювалася.

Атмосфера конференції була хаотичною, драматичною і часто нетовариською. Проте нікому з доповідачів не заважали викласти свою позицію⁷⁵ За єдиним винятком Лапчинського, чия позиція щодо федералізму була визнана такою, що виходить за межі прийнятного діапазону думок у партії.. Дебати були ґрунтовними та складними, і всі учасники докладали зусиль, аби досягти відчутного просування.

Таким чином, дебати на IV конференції та втручання децистів є важливою поправкою до погляду, що буцімто Українська більшовицька партія була лише маріонеткою Всеросійської, що та не зважала на особливості України й була інструментом імперіалістичного визиску. Хоча це, безперечно, стало правдою після приходу до влади Сталіна, на початку 1920-х років партія явно мала власне життя, а багато місцевих лідерів, які мислили незалежно й критично, були готові чи протистояти російському керівництву, чи навіть підтримувати його залежно від питання.

Наостанок важливо підкреслити, що децисти не пропонували принципово іншої перспективи для російської чи навіть української революції⁷⁶ На IX з’їзді вони навіть не протиставили свої економічні тези ЦК, а натомість запропонували їх як поправки.. Натомість вони представляли течію всередині партії, яка прагнула зберегти її прихильність до соціалістичних і робітничих принципів настільки, наскільки це було можливо в умовах одного відступу за іншим. Роль цих особистостей на IV конференції є лиш одним епізодом у довгій і відважній історії їхньої боротьби проти бюрократизації партії та внутрішньої контрреволюції.