Рецензія на книгу: Славой Жижек. Насилля (Zizek S., 2009. Violence. — London: Verso. — 168 p.)
Не лише останню працю, але й значну частину доробку Жижекa вирізняє особлива, притаманна лише йому, фрагментарність. «Насилля» містить вступ, шість розділів та епілог. Одні розділи можна читати цілком незалежно від інших, а подекуди навіть окремі, порівняно невеликі фрагменти тексту є цілком самодостатніми, і презентують хід певної думки від початку до кінця та незалежно від загального контексту. Така особливість тексту є не стільки концептуальною, скільки наслідком швидкого, імпровізативного темпу думки Жижека. Таким чином, окремі пасажі тексту набувають власного сенсу, автономного щодо тих інтенцій тексту, які надихнули автора на відповідні імпровізації. Навряд чи можна стверджувати, що така фрагментарність сама по собі є вадою. Зрештою, думки Жижека обертаються довкола тієї самої теми – насильство – у найрізноманітніших варіаціях.
Завдяки імпровізативності мислення Жижека його завжди цікаво читати, але чи дійсно його думка є при цьому оригінальною? Скидається на те, що в підсумковій перспективі зібранню його майстерних імпровізацій значною мірою бракує тривкої концептуальної основи. Приміром, висновки окремих імпровізацій Жижека не завжди узгоджуються між собою, і йдеться тут не про свідоме використання суперечностей, як в одного з улюблених авторів Жижека, Геґеля, – коли одне положення суперечить іншому, іноді навіть в межах одного речення, але не просто так, але маючи на думці якийсь додатковий смисл, який, мовляв, не зводиться до одного з полюсів суперечності. У суперечностях Жижека такі додаткові інтенції можна вгадати не завжди, іноді виникає підозра щодо хапливості та недостатньої уважності автора. Крім того, концепції, які Жижек використовує в «Насиллі», переважно запозичені в інших авторів, а не розвинуті ним самим – їх можна прийняти за архіімпульси до Жижекових імпровізацій. Таким чином, цей текст зіштовхує нас з уявною антиномією: чи полягає оригінальність філософського тексту в тому, наскільки його цікаво читати, наскільки блискучими є окремі його пасажі тощо, чи в тому, наскільки сильною є презентована ним теорія. Можна знайти безліч аргументів на користь як першої так і другої тези, але вирішити саму антиномію в принципі неможливо (значною мірою хибною є сама постановка питання). У випадку Жижека ця антиномія вписана в самий текст/теорію.
Жижек – це якраз той випадок, де ще одна антиномія, а саме – «некомпетентність філософа у певній царині / цінність філософських інтуїцій» виявляє себе на повну силу. Наприклад, Жижек не є фахівцем з ісламу (схоже, що його пізнання обмежуються газетами та телебаченням), що аж ніяк не заважає йому робити масштабні висновки або нагадувати мусульманам суть тих чи інших речей: «Основним значенням джихаду в ісламі є не війна проти зовнішнього ворога, а спроба внутрішнього очищення. Боротьба тут спрямована проти власної моральної неспроможності та слабкості. Отже, мусульманам, мабуть, слід активніше практикувати перехід від найбільш відомого широкому загалу до справжнього значення джихаду.» Не мені судити, в яких саме практиках міститься «сіль» джихаду, але цей пасаж Жижека є лиш черговим озвученням досить-таки поширеної на Заході мантри. Звісно, не всі висновки Жижека є відтворенням докси, вони часто дійсно цікаві та варті уваги, але доксу репродукує він усе ж таки неодноразово, використовуючи при цьому типову для нього риторичну фігуру «радикального мислення». Наприклад, він закликає читача не побоятись бути настільки радикальними, щоб помислити, до чого призводять відмова від застосування смертної кари, фемінізм, мультикультуралізм, толерантність, політкоректність, антирасистська боротьба за скасування кордонів тощо, але іноді він приходить при цьому до висновків, які відрізняються від аналогічних оцінок з боку правих консерваторів хіба що лиш «радикальністю мислення» та їх позірною «парадоксальністю» (зокрема, на тлі усіх цих антиномій, радикальностей та парадоксальностей, принаймні ісламофобія Жижека окреслена досить таки чітко).
Джерелом інших антиномій є популярний характер тем, до яких Жижек вдається у своїх імпровізаціях. Є такі політичні теми, на яких просто-таки зациклюється увага громадськості, які породжуть нескінченні, надзвичайно емоційні, але часто безплідні або навіть безглузді дискусії. У Жижека такими темами є одинадцяте вересня, війна в Іраку, ісламський фундаменталізм, Паризьке повстання 2005 року, ізраїльсько-палестинський конфлікт, заворушення в Новому Орлеані після урагану «Катріна» тощо. Одним словом, якби Жижек орієнтувався на українського читача, він писав би про Голодомор. Звісно, такі теми, як джихад, Ірак, Ізраїль-Палестина не меншою мірою гіпнотизують увагу ісламського світу, та й не тільки його. Але, навіть якщо у цих темах неможливо розмежувати універсалізм та партикуляризм (це ще одна з Жижекових антиномій), у нього це – західні теми, принаймні подані з точки зору Заходу. Адже ті речі, які Жижек називає «тероризмом» чи «терористами», в іншій перспективі мають інші назви – «джихад» і «моджахеди». Про породжені такими темами антиномії дуже важко вести мову, не займаючи при цьому одну з протилежних позицій (інакше кажучи, не потрапляючи при цьому до пастки нескінченних та емоційно переобтяжених полемік). Чи піддаються взагалі такі антиномії якомусь остаточному розв’язанню я не впевнений, можливо, що будь-яке, навіть якнайпереконливіше теоретичне вирішення їх є в кінцевому підсумку лише тимчасовим, адже провокативна сила таких антиномій видається невичерпною. Це – щодо їх мінусів. Але для Жижека вони мають один велетенський плюс – довго думати з чого починати тут не доводиться, інтерпретації самі собою так і просяться, – дотепної та блискучої аргументації на користь тієї чи іншої позиції довго чекати не доводиться, – Жижек тут у своїй стихії. Проблема полягає не так у самих темах, як радше в їх поданні та в тих поверхових категоричних судженнях, емоційних чи навіть травматичних реакціях, які відповідні постановки спричиняють. Адже я не став би стверджувати, що расизм, іслам (чи Голодомор) – це несерйозні теми, проблема в тому, як ми з ними поводимося. А Жижек поводиться з ними іноді не менш швидко й категорично, ніж загіпнотизована ними громадськість. Його інтерпретації цікаві та варті уваги, але чи не відрізняються вони лише вищим інтелектуальним рівнем, а не принципово іншим характером аналізу, що міг би допомогти усвідомити природу самих антиномій? Чи не є парадоксальність його висновків лише позірною, чи дійсно вони відкривають послідовну концептуальну перспективу, а не просто зачаровують уяву читача, експлуатуючи популярні політичні теми?
У передмові Жижек (мабуть, таки цілком слушно) засуджує цинічний характер громадської думки на Заході, мовляв, за останні десять років військових конфліків у Конго загинуло чотири мільйони людей, але увага громадськості на Заході зациклена на таких темах, як одинадцяте вересня або ізраїльсько-палестинський конфлікт: «Смерть палестинської дитини з Західного Берега, не кажучи вже про [смерть] ізраїльтянина або американця, має для медіа в тисячі разів більшу вартість, ніж смерть безіменного мешканця Конго». Але після цього Конго згадується в книзі Жижека лише один раз, і то зовсім побіжно (ст. 153), а теми, яким він цілком присвячує увагу – це якраз одинадцяте вересня та ізраїльсько-палестинський конфлікт. Риторичним запитанням є, наскільки успішно продавалися би книжки Жижека, якби він присвячував їх Конго… Та й із доповідями Жижек їздить не по Африці, а по США та Західній Європі – не тому, що в Африці університетів немає, а тому, що вони набагато бідніші.
Сумою цих, та легіону інших антиномій і є те, що можна проблематизувати як «Жижек», тобто як певний бренд, як економічну агресію у сферу культури, як колонізацію певного її регіону з метою послідовного економічного визиску. Можливо, така постановка питання є нічим іншим як черговою «антиномією Жижека», і її взагалі неможливо вирішити. Але припустімо, що «Жижек» – це бренд і тільки бренд. Для людини з лівими переконаннями (до яких автор зараховує і себе), тією антиномією Жижека, яка привертає найбільшу увагу, є його марксизм/»марксизм». Чи не є його звернення до тем «робітничий клас», «капіталізм» чи «революція», чимось негативним по відношенню до них самих? Чи не переходять у його текстах відповідні питання теорії та практики до площини «жижекових антиномій», тобто на пси? Висловлюючись у дусі постструктуралізму: Чи не є «Жижек» стратегією влади? Одне слово, чи не було б краще, якби він звертався до якихось інших тем? Я гадаю, що відповідь на кожне з цих питань може бути лише негативною. Адже, як зазначала Наомі Кляйн, всяка «брендизація» має свої межі. Якщо «Жижек» і є брендом, а ліва справа – річ серйозна, то зашкодити їй він не може ніяк, а популяризація – річ не завжди погана. Тож відділити мух від котлет, тобто нескінченне спекулятивне моралізування з приводу «Іншого» та «Іншості» (чи не найулюбленіші терміни Жижека) від марксизму в даному разі цілком можливо.
