Український переклад книжки Кая Струве «Німецька влада, український націоналізм, насильство проти євреїв. Літо в Західній Україні 1941 року» вийшов друком вже після початку російського повномасштабного вторгнення 2022 року. На перший погляд, це не найбільш сприятливий час для продовження дискусії про роль українських націоналістів у антиєврейському насильстві періоду Другої світової війни — дискусії, що тривала в академічному середовищі останні кілька десятиліть. За два роки бойових дій критичне осмислення спадщини ОУН в Україні маргіналізувалося та, здається, остаточно закріпило за собою тавро «російської пропаганди». Проте, Струве, який вперше опублікував це дослідження ще в 2015 році, свідомо вписував його у контекст конфлікту між Україною та Росією, зокрема в контекст «війни пам’яті» двох держав, де діяльність ОУН та УПА посідала одне з чільних місць.
Німецький історик прагнув показати хибність закидів радянських та сучасних російських пропагандистів, які зображали українських націоналістів безтямними посіпаками Гітлера. Втім, він наголошував і на необхідності тверезої критики спадку ОУН, який, на його думку, суперечив ідеалам демократичного суспільства, до яких незалежна Україна мала би прагнути. І хоча політична настанова книжки є відображенням реалій десятирічної давнини, її головна цінність — це підваження та переосмислення наративів, що стали мейнстримними в сучасних дослідженнях українського досвіду Другої світової війни. Йдеться насамперед про образ України як жертви «двох диктатур», а також про позірно стихійний характер українського насилля над єврейськими сусідами у Східній Галичині. Струве переконує, що ОУН була важливою та цілком самостійною політичною силою, впливу якої цілком вистачало для активного просування ідей про незалежну та моноетнічну Україну. А погроми, що трапилися влітку 1941 року, були не спорадичним зухвальством «міського шумовиння», а втіленням її політичної місії.
Обкладинка українського перекладу книжки Кая Струве «Німецька влада, український націоналізм, насильство проти євреїв. Літо в Західній Україні 1941 року»
Німецький історик стверджує, що відправним пунктом його дослідження стала праця «Сусіди» Яна Гросса, яка мала чималий вплив на студії Голокосту у Східній Європі. Розглядаючи погром в Єдвабному 1941 року, Гросс дійшов висновку, що вбивство євреїв було ініційоване місцевими поляками без жодного примусу з боку нацистів[1]. Робота Струве розвиває цю тему, зосереджуючись на антиєврейському насиллі, що прокотилося кількома десятками населених пунктів Східної Галичини, Волині та Буковини влітку того ж року. Струве розглядає динаміку стосунків між місцевими українськими, єврейськими і польськими громадами, а також окупаційною владою, аби зʼясувати причини погромів, що призвели до загибелі тисяч євреїв. Він зупиняється на кожному із досліджених населених пунктів, ретельно описує хронологію розгортання погромів та кількість їхніх жертв, всі групи лиходіїв та досліджує їхні мотиви.
Загалом погроми у Східній Галичині історики та спостерігачі традиційно пояснювали «вкоріненим антисемітизмом» тамтешнього християнського населення[2], бажанням «міського шумовиння» збагатитися на грабунках євреїв, німецькими чи радянськими провокаціями та, найголовніше, реакцією на розстріли у в’язницях НКВС у червні 1941 року[3]. У «суперечці істориків», що точилася в Німеччині у 1980-х роках, «більшовицьку загрозу» неодноразово називали однією з причин нацистських звірств на Східному фронті. Так польський історик Богдан Мусял проводив прямі паралелі між зростанням агресії щодо євреїв на окупованих німцями польських і українських землях та злочинами радянської влади на цих територіях у 1939-1941 роках[4]. Струве ж небезпідставно вбачає у подібних закидах відтворення міфу про «жидокомуну», який періодично спливає навіть в академічних середовищах різних європейських країн заради «відбілювання» неоднозначних сторінок національної історії.
Підважувала цю тезу й Венді Лавер у своїй статті «Погроми, групове насилля та геноцид у Західній Україні», зазначаючи, що далеко не в усіх населених пунктах можна було прослідкувати зв’язок між розстрілами в’язнів, погромами та присутністю німецьких військ. Також вона підкреслювала хибність уявлення про погромників як про «шумовиння», наголошуючи на численних свідченнях про участь української інтелігенції — зокрема членів ОУН — у побиттях та навіть вбивствах євреїв. І хоча історикиня згадувала найбільш значимі роботи на тему антиєврейського насилля у Східній Галичині — зокрема праці Шимона Редліха, Омера Бартова та Джона-Пола Химки, — вона закликала до детального аналізу погромів у кожному із населених пунктів[5]. Книжка Струве заповнила цю прогалину.
Фотографія Львівського погрому 1 липня 1941 року. Єврейка, роздягнена до спіднього, тікає від своїх переслідувачів: хлопця у формі й з палицею та підлітка. Дія відбувається біля тюрми на вулиці Замарстинівській, яка тоді називалася Помп'єрська. Зараз ця вулиця називається Весела. Фото: Courtesy of Wiener Library
Німецький дослідник скептично ставиться до спроб звести сплеск насилля на нещодавно залишених Радянським Союзом територіях до якогось одного чинника чи спільного знаменника. Натомість він пропонує звернутися до теорії «часових пластів» Райнгарда Козеллека та розглянути співіснування галицьких громад через призму соціально-політичних та культурних змін, що відбулися в регіоні впродовж попередніх десятиліть. Водночас Струве фокусується саме на процесах розвитку та радикалізації українського національного руху, а також на його поступовій орієнтації в бік співпраці з Німеччиною — спочатку Ваймарською, а згодом і нацистською. Подібним змінам у польських та єврейських громадах він приділяє менше уваги.
Струве погоджується з іншими дослідниками ОУН, які пояснюють зростання антисемітських настроїв в організації впливом нацистської ідеології, і зауважує, що для українських націоналістів «єврейське питання» не було частиною «расової війни». Йшлося радше про сприйняття євреїв як економічних конкурентів, а також про страх перед гаданою владою «жидокомуни». Дослідник наголошує, що ОУН мала на меті реалізацію власної політичної програми, тож її лідери усвідомлювали, що інтереси Німеччини можуть не збігатися з їхніми власними цілями. Розкол ОУН на мельниківців та бандерівців не зачіпав ставлення до євреїв: йшлося насамперед про різницю поглядів на створення української держави та ступінь лояльності до німецьких союзників. Антиєврейське насилля було вигідне як німцям, так і членам ОУН, до того ж антисемітизм німецької влади давав погромникам карт-бланш на злочинну діяльність.
Досліджуючи способи залучення українського населення до погромів, Струве спирається на теорію «кількох жорстоких» (англ. violent few) Ренделла Коллінза. Згідно з Коллінзовими висновками, насилля не є притаманним більшості населення, тож для масового сплеску жорстокості необхідно подолати низку суспільних та моральних бар’єрів. Нормалізація насилля відбувається завдяки діям нечисленних груп, які його пропагують, практикують та виправдовують. Іншим чинником є емоційна залученість населення. «Кілька жорстоких» слугують взірцем і рушієм, що відкриває шлях до масового насильства, яке часто набуває ритуальних форм. Джон-Пол Химка у своєму дослідженні погромів у Львові підкреслював карнавальну складову антиєврейських злочинів[6]. Струве підхоплює його тезу, розглядаючи вплив преси та чуток на формування думки про єврейську відповідальність за злочини НКВС.
Німецькі солдати знімають Львівський погром, 1941 рік. Фото: Яд Вашем
Скажімо, в популярних виданнях того періоду з’являлися «спогади очевидців», які розповідали про розіп’ятих священників, дитяче м’ясо у тюремних казанах та вирізані з лона матерів ембріони, зашиті в тіла закатованих в’язнів. Подібні чутки проводили чітке ототожнення радянської влади та євреїв із владою антихриста, тож участь у актах «помсти» приводила учасників у релігійний екстаз і перетворювалася на колективний ритуал очищення, в якому брали участь не лише чоловіки, але й жінки та підлітки. У низці населених пунктів ініціаторами погромів ставали учасники похідних груп ОУН, які після відступу радянських військ повернулися до Східної Галичини. До них приєдналися очільники місцевих громад та частина інтелігенції, що симпатизувала націоналістам. Втім, Струве також наводить випадки, коли втручання українських священників та адміністрації зупиняло хвилю насильства.
Дослідник підкреслює, що саме антиєврейська політика Третього Райху дала своєрідний «дозвіл» на мордування та вбивства євреїв на окупованих ним землях. На відміну від німців, їхні угорські союзники не допускали погромів на підконтрольних територіях. Скажімо, вже згадані розстріли у в’язницях, чутки про розпороті животи та участь євреїв у ексгумації жертв не переросли у бійню в Станіславові, коли там знаходилися угорські війська. Лише із приходом німців у місті почалися масові страти євреїв. Струве також наголошує, що в дійсно стихійних випадках агресії проти євреїв рідко коли доходило до вбивств. Більшість євреїв Східної Галичини, які загинули влітку 1941 року, стали жертвами не місцевого населення, а нацистських формувань на кшталт айнзацгруп та сумнозвісної дивізії СС «Вікінг», куди входили добровольці з різних країн. Із загальної кількості в 7205–11 309 загиблих влітку 1941 року, жертвами вояків «Вікінга», за підрахунками Струве, стали 4280–6950 осіб.
Перерахунок числа жертв, загиблих у погромах, та перегляд «смертоносності» кожної з груп лиходіїв — це лише одне з досягнень амбітної, місткої та детальної праці німецького історика. Відтворюючи перебіг погромів, Струве намагається охопити та проаналізувати якомога більше різнопланових джерел, зокрема фотографій з місця подій, рапортів німецьких військових, а також українську, польську та німецьку періодику та егодокументи. Він звертається до численних архівних матеріалів із Польщі, Німеччини, Росії, України та Ізраїлю. Сама книжка постала із докторської дисертації Струве, тож він окремо зупиняється на аналізі літератури та розгортає зміст наукової дискусії довкола теми свого дослідження. Цілий розділ присвячено історичному контексту розвитку нацизму, українського націоналізму та початку Другої Світової війни.
У третьому, найбільшому за обсягом, розділі Струве переходить до безпосереднього аналізу погромів. Не оминає він і порівняння специфіки антиєврейського насилля у Галичині, сусідніх їй регіонах, а також країнах Балтики, де із відступом радянської влади відбувалися схожі злочини за участі місцевого населення та антирадянських груп.
Таким чином, книжка «Німецька влада, український націоналізм, насильство проти євреїв» розглядає цілу низку тем, важливих як для розуміння специфіки Голокосту на українських теренах, так і для досліджень спадщини українського націоналізму. Втім, спроба психологічного занурення у мотивацію лиходіїв також може стати поясненням інших шокуючих спалахів насильства між «сусідами», яких не бракувало ані в минулому столітті, ані в теперішньому.
Примітки
- ^ an T. Gross, Neighbors. The Destruction of the Jewish Community in Jedwabne, Poland, 1941 (Princeton University Press, 2003), 133.Гросс у «Сусідах» також наголошував на необхідності осмислення «складного минулого», яке є частиною національного спадку і не може бути звідти викреслене. Див Gross. Neighbors, 135.
- ^ Див. Saul Friedlander, Nazi Germany and the Jews, 1933-1945, (Harper Perennial, 2009), 238.
- ^ Див. статтю Wendy Lower, “Pogroms, mob violence and genocide in western Ukraine, Summer 1941: varied histories, explanations and comparisons”, Journal of GenocideResearch, 13:3, (2011): 217-246.
- ^ Див. також Per Anders Rudling, “Bogdan Musial and the Question Of Jewish Responsibility for The Pogroms In Lviv in the Summer Of 1941”, East European Jewish Affairs, 35:1, (2005): 69-89.
- ^ Див. Lower, “Pogroms, mob violence”, 238.
- ^ Див. John-Paul Himka, “The Lviv Pogrom of 1941: The Germans, Ukrainian Nationalists, and the Carnival Crowd”, Canadian Slavonic Papers, 53:2-4, (2011): 209-243.
