Голокост від куль і Голокост від сокир: рецензія на книжку Івана-Павла Химки

3060
Купінська Анна
Статті автора

Нова книжка канадського історика Івана-Павла Химки «Українські націоналісти і Голокост» (Ukrainian Nationalists and the Holocaust) — це результат тривалих досліджень, які він розпочав ще наприкінці 1980-х. Початок цієї роботи прийшовся на «перебудову» в СРСР і поступовий відхід від наративів часів Холодної війни, в яких спадщина ОУН і УПА була поляризована між радянськими звинуваченнями в «колабораціонізмі» та діаспорним звеличенням «героїв визвольного руху». Як зазначав сам Химка, він співчував українському антирадянському рухові за незалежність, але прагнув дізнатися правду про діяльність націоналістів під час німецької окупації України.

 

Химка будує оповідь на спогадах очевидців — українців, євреїв, поляків — та намагається знайти людський вимір в описах нелюдського насилля.

 

На цей час прийшовся й поворот в методології досліджень Голокосту, який змістив фокус із німецьких офіційних джерел на свідчення очевидців. З’явилась низка робіт, які розглядали Голокост крізь оптику жертв чи досліджували мотивацію їхніх мучителів. Із публікацією книжки Яна Ґросса «Сусіди» (2004), присвяченої погрому в польському місті Єдвабне, Голокост був «перевинайдений» ще й як частина східноєвропейської історії. Химка вказує, що книга Ґросса спонукала чимало істориків Східної Європи до вивчення Голокосту, а також активізувала його дослідження спадщини ОУН. У своїх роботах він детально розглядав ставлення українських націоналістів до євреїв, не оминаючи й українську діаспору в Канаді та США. Йшлося не лише про довоєнний антисемітизм чи насилля проти євреїв під час окупації, але й про спроби обілити себе від звинувачень у масових вбивствах та «перевершити» єврейські страждання в «змаганні жертв», коли голод 1932–1933 років подавався як «український Голокост», а кількість загиблих свідомо завищувалася.

 

«Українські націоналісти і Голокост»

 

Праця «Українські націоналісти і Голокост» підсумовує дослідження Химки. У ній автор намагається вписати «остаточне розв’язання єврейського питання» в Україні в історію ОУН та знайти місце діяльності ОУН і УПА в загальній історії Голокосту. Химка наголошує, що пише насамперед про організацію, а не окремих її членів чи лідерів. Проте він будує оповідь на спогадах очевидців — українців, євреїв, поляків — та намагається знайти людський вимір в описах нелюдського насилля та страждань, наголошуючи на тому, що людина не перетворюється на монстра навіть після найбільш звірячих вчинків.

Підзаголовок книжки «Участь ОУН та УПА в знищенні українського єврейства, 1941–1944» передбачає, що часові рамки дослідження обмежаться найкривавішими роками Голокосту в Україні, але воно виходить далеко за ці межі. Праця Химки охоплює щонайменше півтора століття української історії — з другої половини XIX сторіччя до сучасності. І хоча географічно він зосереджується насамперед на Галичині, Волині та Буковині, книга не оминає увагою й діяльність ОУН у центрі, на сході та півдні України. Химка приділяє цілий розділ джерелам українського націоналізму та його радикалізації наприкінці 1930-х років і окремо зупиняється на періоді «перших Совітів» 1939–1941 років, який став вирішальним для долі євреїв на українських територіях.

У двох розділах, присвячених безпосередньо Голокосту, Химка фокусується на участі націоналістів у антиєврейських акціях — спочатку в лавах організованої ними української народної міліції, а згодом і допоміжної поліції, сформованої після закінчення «медового місяця» ОУН(б) та німецької адміністрації. 

 

Українська допоміжна поліція

Добровольці української допоміжної поліції

 

Остання частина книжки присвячена долі євреїв на територіях, що опинилися під контролем українських повстанців. Автор торкається й популярних міфів про «демократизацію» українських націоналістів після 1943 року та масовий порятунок євреїв бійцями УПА.

 

Націоналісти оминали тему Голокосту та антисемітизму в лавах ОУН, а також заперечували участь українців у антисемітських акціях.

 

Матеріали слідства НКВС та Надзвичайної державної комісії зі встановлення та розслідування злочинів німецько-фашистських загарбників (НДК), широко представлені в книзі, безперечно, відбивають ідеологічний порядок денний та бюрократичну мову радянських спецслужб. Проте Химка зазначає, що знищення євреїв не було основним клопотом НКВС та НДК, тож подібні свідчення часто були побічним продуктом слідства, а не результатом «вибитих» зізнань або наклепу. Він також нагадує, що робота зі свідченнями колишніх націоналістів та історичними дослідженнями, опублікованими ОУНівцями, має не менше нюансів. Націоналісти оминали тему Голокосту та антисемітизму в лавах ОУН, а також заперечували участь українців у антисемітських акціях. Зрештою, чимало офіційних документів ОУН були «очищені» від згадок про подібні акції ще до закінчення війни, коли стало зрозуміло, що нацистська Німеччина прямує до поразки, а союзники не стануть підтримувати антирадянське підпілля, що заплямувало себе участю у військових злочинах[1].

Химка не зміг оминути тему «міфотворчості» довкола ОУН та УПА. Він приділив кілька розділів спробам української влади вписати спадщину цих організації в національний історичний наратив. Із середини 2000-х він активно критикував глорифікацію націоналістів з боку українського політичного естеблішменту та Українського інституту національної пам’яті під керівництвом Володимира В’ятровича. Проте цього разу Химка виводить свою роботу за межі науково-популярного та полемічного дискурсів і звертається насамперед до наукової спільноти. Його книга має суттєвий обсяг у більш ніж 500 сторінок. Вона написана виваженою академічною мовою та має ґрунтовні розділи з методології та бібліографії дослідження. Через те, що чимала частина праці Химки базується на его-документах та архівних документах радянських спецслужб, він також порушує питання достовірності та верифікації подібних джерел.

 

 Трупи євреїв у дворі тюрми «Бригідки»


У спогадах євреїв, що пережили Голокост, є чимало згадок про націоналістів: членів української міліції, української допоміжної поліції та бійців УПА. Втім, проблема таких свідчень у суб’єктивності та недовговічності людської пам’яті. Крім того, євреї могли плутатися між учасниками різних партизанських груп. Скажімо, свідки не завжди відрізняли воїнів УПА та бульбівців або членів народної міліції та допоміжної поліції. Химка, визнаючи цю проблему, покладає надію на майбутні дослідження, що можуть прояснити ситуацію.

Загалом спогади очевидців стали легітимним джерелом для істориків лише кілька десятиліть тому. Ян Ґросс наголошував на презумпції довіри до подібних джерел, поки не будуть знайдені докази їхньої недостовірності. Химка пропонує верифікувати его-документи, зіставляючи їх з офіційними документами та свідченнями інших осіб. Він вказує, що, попри розбіжності в деталях, спогади очевидців здатні скласти загальну картину подій.

 

Єврейське гетто

Єврейське гето, Мукачево

 

Химка спирається на єврейські свідчення, коли пише про ставлення євреїв до «перших Совітів» та звертається до подій Голокосту в Україні. Він згадує про погроми перших тижнів німецької окупації, зокрема у Львові, пише про антиєврейське насилля на Західній Україні влітку 1941 року й окремо зупиняється на подіях на Волині в 1943 році. Химка намагається дати погляди очевидців, які по-різному оцінювали прихід радянської влади до Львова в 1939 році чи мали кардинально різний досвід спілкування з УПА.

Одним із найцікавіших документів, цитованим Химкою, є щоденник молодого вчителя Олександра Повшука, якого взяли до УПА проти його волі. Його дописи прекрасно ілюструють роль націоналістичної пропаганди: буквально за кілька місяців у війську його погляди змінилися — з невдоволення антипольською політикою націоналістів на солідарність із борцями проти єврейських та польських «поневолювачів». Він також перестав бути дарвіністом і атеїстом, але бог в якого він почав вірити не був «богом євреїв», а відповідав його новому світогляду. 

 

Химка намагається дати погляди очевидців, які по-різному оцінювали прихід радянської влади до Львова в 1939 році чи мали кардинально різний досвід спілкування з УПА. 

 

Іншим ключовим документом є свідчення Миколи Дуфанця, що служив у допоміжній поліції на Волині. Він поставав перед радянським судом двічі, і вдруге це сталося 1980 року. На останньому процесі Дуфанець заявляв, що шкодував своїх жертв і не мав нічого проти євреїв, а власні звірячі вчинки переслідували його все життя. Історії Повшука та Дуфанця слугують меті Химки дослідити й пояснити дії націоналістів без дегуманізації учасників насилля, але й без легітимізації їхніх вчинків.

 

Примусова праця в Янівському концентраційному таборі

 

Хоч Химка й наголошує, що головним рушієм Голокосту в Україні були саме німці, він переконливо показує, що члени ОУН(б) та ОУН(м) були активними учасниками антиєврейського насилля. Вони також мали достатньо впливу, щоб поширювати свої переконання серед решти українців. Націоналісти, які обіймали посади в міських адміністраціях, складали для німців списки євреїв міста. Українська народна міліція, організована ОУН в перші дні нацистського вторгнення в СРСР, хоч і мала на меті збереження громадського спокою, чинила насилля проти євреїв із власної волі або під час інспірованих нацистами «акцій самоочищення». Коли німці розігнали міліцію, частина її колишніх членів перейшла в українську допоміжну поліцію, яка допомагала охороняти гетто та вести євреїв до місця депортації або страти. Вони також часом убивали та знущалися з конвойованих жертв. Із погіршенням справ Німеччини на Східному фронті дезертири з поліції долучалися до лав УПА, де використовували свої знання, набуті на службі в нацистів, щоб відстежувати євреїв у їхніх схованках та вбивати їх. Використовували не тільки кулі, але й сокири, ножі, вила, палиці та інші підручні засоби[2]. Колишні поліцейські перейняли у нацистів також ідею трудових таборів, де працівників убивали, коли в них більше не було потреби.

 

ОУНівці бачили себе самостійним рухом, який хоч і був близький до фашизму та нацизму, але мав власний порядок денний.

 

Перелічуючи ці факти, Химка ставить запитання: в чому ж полягає різниця між українськими націоналістами та нацистами або фашистами й чи був антисемітизм наріжним каменем ідеології ОУН. Попри те, що значна частина дослідників історії ОУН, зокрема Ґжеґож Россолінський-Лібе та Пер Андерс Рудлінґ, відкрито називають ОУН фашистським рухом, Химка висловлює низку пересторог щодо такої категоризації. Скажімо, ОУНівський публіцист Євген Онацький наголошував, що, на відміну від фашистів, українські націоналісти не мають держави та лише прагнуть її створити. Історик Олександр Зайцев запропонував термін «усташизм», який би міг увібрати в себе радикальний націоналізм бездержавних націй. 

Химка також зауважує, що зараз термін «фашизм» використовується ще і як образливе кліше, що геть спотворює його зміст. Навіть більше, самі ОУНівці бачили себе самостійним рухом, який хоч і був близький до фашизму та нацизму, але мав власний порядок денний. Тож вони готові були співпрацювати з нацистами, лише поки їхні інтереси збігалися. 

 

Демонстрація на підтримку Акту проголошення Української Держави, серпень 1941 року

 

Антисемітизм мав другорядне значення для ОУН. Лише завдяки впливу нацизму українські націоналісти радикалізували своє ставлення до євреїв. Участь у антиєврейському насиллі стало для ОУН ситуативним вираженням ксенофобної політики «Україна для українців», яка віктимізувала також поляків і росіян. Та якщо євреї для націоналістів були шкідливими носіями ідей «жидокомуни», то росіяни були її безпосередніми творцями. Поляки ж були головними конкурентами націоналістів у територіальному конфлікті, який вилився у Волинську різанину 1943 року.

Втім, націоналісти чудово розуміли, що в разі поразки Гітлера їм доведеться співпрацювати із союзниками, які виступали виразниками демократичних цінностей. Тож у серпні 1943 року був проведений Третій надзвичайний великий збір ОУН, під час якого було вирішено гарантувати етнічним меншинам рівні права з українцями. У липні 1944 року відбулися установчі збори Української головної визвольної ради, яка теж просувала принципи егалітаризму. Як зазначає Химка, ці декларації не заважали УПА вбивати поляків, євреїв і тих, хто їх переховував, тож позірна ОУНівська «демократизація» була насамперед пропагандистським прийомом. 

 

Попри поодинокі випадки милосердя з боку націоналістів, переважна більшість євреїв, що потрапляла в руки УПА, була страчена.

 

У повоєнні роки націоналісти стали поширювати розповіді про порятунок євреїв ОУНівцями та воїнами УПА. Йшлося також і про те, що євреї служили в УПА лікарями. Химка наголошує, що, попри поодинокі випадки милосердя з боку націоналістів, переважна більшість євреїв, що потрапляла в руки УПА, була страчена. Навіть про згадуваних лікарів та стоматологів відомо дуже небагато. Хтось із них пережив війну, бо спромігся втекти й сховатися або долучитися до радянських партизан, а когось застрелили, коли їхні послуги стали не потрібні. Сфабрикована націоналістами історія Стелли Кренцбах, єврейки, яка начебто допомагала УПА, — це ще один доказ браку справжніх свідчень євреїв, які мали позитивний досвід спілкування з націоналістами.

 

Навчання вояків УПА

Навчання вояків УПА

 

Інше фундаментальне питання, яке ставить Химка в цій книзі, стосується авторитарного повороту в розвитку українського націоналізму. Він розглядає його еволюцію і знаходить джерела радикалізму й у програній українській революції з її слабкими лідерами, й у режимі Пілсудського, за якого українці вважалися громадянами другого сорту. До свого зацікавлення темою Голокосту Химка досліджував економічну та культурну історію галицького селянства. Він демонструє, як традиційний юдофобний аргумент про «жида-шинкаря» та «ключі від церкви» трансформувався в боротьбу українських найманих працівників із єврейськими власниками, а українських кооперативів із єврейськими конкурентами та — зрештою — в насилля проти євреїв. Пишучи про ці зміни, Химка цитує Омера Бартова — дослідника галицького єврейства та Голокосту, який у книзі «Анатомія геноциду» зауважив, що «перед тим, як націоналізм почав ненавидіти, йому йшлося про освіту та просвітництво, покращення матеріального становища, колективну відповідальність та групову ідентичність, тож дорога насильства не була очікуваною чи незворотною». Химка, вочевидь, погоджується з цим твердженням. Тож його книжка не лише свідчення участі ОУН та УПА у Голокості, бруталізації українського населення й безпричинного насилля над сусідами, але й вираження жалю та розчарування від того, що український визвольний рух у певний момент звернув не туди.

 


Примітки

  1. ^  Цікаво, що «двійкар» Лев Шанковський, який критикував бандерівську фракцію за радикалізм, вважав за потрібне наголосити на демократизації ОУН, яка сталася внаслідок взаємодії похідних груп з українським населенням півдня, центра й сходу країни. Химка ж зауважує, що теорія Шанковського про похідні групи не виглядає правдоподібною, адже радянські українці не мали значного досвіду парламентаризму, щоб вимагати його у членів ОУН. 
  2. ^ Химка згадує про вбивства, вчинені українцями за допомогою сокир та іншого сільськогосподарського реманенту щонайменше кілька разів. Він спирається переважно на свідчення євреїв-очевидців, а також цитує одного українця, який згадував, чоловіки його селища долучилися до сільської міліції, взявши з собою сокири, вила та коси. Див. ст. 264, 267, 294, 302, 398, 406, 418.

Рецензію підготовлено за підтримки Rosa Luxemburg Stiftung в Україні з коштів Міністерства економічного співробітництва та розвитку ФРН.

Авторка: Анна Купінська

Рецензія на: Himka, J.-P., 2021. Ukrainian Nationalists and the Holocaust: OUN and UPA’s Participation in the Destruction of Ukrainian Jewry, 1941–1944. Stuttgart: ibidem-Press.

Поділитись