Одеса завжди мала репутацію міста втікачів і шукачів. Її м’який південний клімат і статус «вільного порту» приваблювали біженців різних національностей, знедолених, шукачів притулку чи роботи, а також тих, хто знає, що одеська температура більш сприятлива до ночівлі просто неба. Після початку повномасштабного вторгнення тут знаходять прихисток ще й ті, чиї домівки зруйнувала війна, чиї міста опинилися під окупацією, ті, хто прагнули знайти гідну роботу, але потрапили у жорстокі схеми експлуатації. За фасадом найпопулярнішого неокупованого українського курорту — з бульканням кальянів у прибережних кафешках і тінню платанових алей — живуть бездомні й малозабезпечені.
Вони можуть бути непомітними, але вони всюди — у парках, скверах, катакомбах біля моря, на картонці під Оперним театром чи в закинутому офісі біля «Привозу», у люках, «заброшках», нічліжках, під мерією, з простягнутою рукою на тільки-но перейменованих центральних вулицях міста чи з горою дорогоцінного металобрухту біля «прийомки».
Точну кількість безпритульних в Україні чи в окремих містах, зокрема в Одесі, назвати неможливо. За даними Мінсоцполітики, у 2019 році таких людей було близько 33 тисяч по всій країні, але це лише ті, хто звернулися по офіційну допомогу. Реальна ж кількість безпритульних може бути в рази більшою.
Докладних досліджень у цій сфері нині практично немає, а тема залишається поза увагою держави, незважаючи на масштабну внутрішню міграцію, вразливість переселенців і зростання рівня бідності. Частково точність дослідження обмежена методологічно: бездомність часто прихована — через стигму люди бояться звертатися за допомогою, часто мігрують між містами. Проте головна причина — брак політичної волі до вивчення проблеми. Показово, що останнє помітне дослідження здійснив не державний орган, а релігійна благодійна організація «Depaul Україна», яка у 2024 році з’ясувала: 22% людей, що наразі ночують на вулиці або в притулках — внутрішньо переміщені особи.
Очевидно, що брак офіційних даних не скасовує самої проблеми. За сухими цифрами — або їхньою відсутністю — стоять живі люди, які щодня стикаються з конкретними загрозами: голодом, холодом, хворобами, залежностями, насиллям, постійним страхом за своє життя, суспільною стигмою та гнітючою самотністю.
У межах діяльності одеської ініціативи Street.Aid.Daily, яка щотижня роздає необхідне безпритульним, мені вдалося поспілкуватися з кількома людьми — хтось із них на вулицях Одеси живе довше, а хтось менше. Ми поговорили про видиму й невидиму працю, тимчасові прихистки, солідарність, війну, відчуття безпеки, сором та усвідомлення себе безпритульними.
Фото: Борис Український
Життя просто неба
Руслана (ім’я змінено) ми бачимо майже на кожній роздачі. Якщо його немає — найімовірніше він або працює, збирає брухт чи мішає цемент на будівництві, або ж відпочиває після випивки, тяжко попрацювавши у переддень. Йому близько сорока. Він невисокого зросту, смуглявий, з власним виразним стилем — щось у ньому нагадує Тайлера Дьордена з фільму «Бійцівський клуб». Попри життя на вулиці та важку фізичну роботу, його білі кросівки й нігті завжди чисті.
Руслан родом із Дніпропетровщини. До Одеси він переїхав улітку 2021 року з чітким планом: заробити 60 тис. грн на підробітках і повернутися додому з грошима. Руслан працював шість днів на тиждень, мав лише один вихідний і намагався відкладати кожну копійку. Але поступово роботи ставало менше, а зароблене майже повністю йшло на оплату хостелів.
Після початку повномасштабного вторгнення ситуація погіршилася. Будівельні майданчики в місті майже зупинилися: якщо раніше на об’єкт брали п’ятнадцять працівників, то тепер — максимум двох-трьох. Зараз, аби вижити і коли вдається, Руслан працює — зазвичай два-три дні на тиждень. В інші дні він збирає металобрухт або «дайвить» у смітниках у пошуках речей, які можна продати.
Через брак коштів на житло Руслан спершу жив на вулиці та ночував у парках. Згодом познайомився з іншим бездомним, який підказав йому, як облаштувати люк біля теплотраси.
«И по сегодняшний день я живу в люке. Да, зимой чуть-чуть прохладно, летом — душновато. Но вот так, если вечером заходить — жить можно. Сейчас у меня пока в люке классно, я особо ни на что не жалуюсь. Одно единственное, когда идет дождь, меня заливает… Клеенку постелил, сверху клеенки лег и клеенкой накрылся. Одеяло, понятно, сверху, все… У меня люк не сильно глубокий. То что я надышу, если зимой допустим будет градусов -10, то у меня будет +3. Я думаю этого достаточно. Я снимаю штаны, снимаю куртку, снимаю одну кофту — так и сплю».
Люк для Руслана — це не лише укриття від негоди. Це, на відміну від вулиці чи притулку, його «домівка», індивідуальний простір, на який він може розраховувати і за який відчуває відповідальність. Тут він може усамітнитися — привілей, якого часто позбавлені його безпритульні знайомі. За словами Руслана, у люку він почувається захищеним і навіть має підтримку від своїх «сусідів» — людей, що живуть над землею.
«Меня по большому счету уже все знают: и водилы, и вояки меня знают. Временами просто лежу, книгу читаю: "Что ты, живой? Ану выгляни". Выглядываю, а там мне пакет еды и пачка сигарет. Я ничего не прошу, некоторые люди просто-напросто: "На". Две женщины там выгуливают собак, они знают, что я там живу. Постучала ногой по крышке, крышку отодвинул: "На держи" — всё».
Багато людей без дому уникають офіційних притулків через недовіру, чутки про жорсткі умови, обмеження свободи, контроль та експлуатацію. Утім, у холодну пору року чимало з них усе ж звертається до нічліжок, адже життя на вулиці стає надто ризикованим.
Натомість міські публічні простори приваблюють безпритульних своєю відкритістю та відсутністю необхідності домовлятися чи захищати територію силою. Адаптуючись до пори року, стану здоров’я, рівня небезпеки та наявних ресурсів, вони знаходять тимчасові прихистки у парках, під’їздах, електричках, скверах, на пляжах, у підвалах, склепах на цвинтарях, теплотрасах та закинутих будівлях. Щоб вижити, люди вдаються до надзвичайної винахідливості у пошуку місця для ночівлі.
Фото: Борис Український
Водночас перебування в таких місцях пов’язане з високим ризиком нападів, рейдів поліції та втрати особистих речей. Люди змушені ночувати на незручних лавках, холодній землі або навіть сидячи, аби не заснути надто глибоко і не стати легкою мішенню для агресорів.
Наша інша добра знайома Тамара (ім’я змінено) — ромка, яка опинилася на вулиці після багатьох років домашнього насильства. Її систематично бив чоловік і, зрештою, відібрав у неї дітей. Проте, каже Тамара, найбільше вона злиться не на нього, а на власну матір — ту, що в дитинстві віддала її заміж за тирана й навіть не намагалася дати їй освіту. У п’ятдесят років Тамара досі не вміє ні читати, ні писати.
Зараз вона перебуває у міському притулку для жінок, хоча кілька років тому жила просто неба — на лавці в одному зі скверів Одеси. За цей час вона обросла речами, які складала на лавці і поруч з нею. Часто Тамара змушена була боротися з комунальниками, які за розпорядженням утримувати сквер у «чистоті» викидали всі її нажитки. Чистота, у цьому випадку, означає знищення слідів присутності тих, кого хотілось би не помічати.
«Дворники, мужики, они убирают. А мне уже что говорить? У меня что было — все в той куртке. Я забыла в кармане деньги, планшет был старенький, что я смотрела кино там — все погрузили. Все погрузили, они прямо с моих рук все вырывали. Все, клянусь тебе, вещи, вот в чем я осталась… В тот раз она нормальная, эта мастерша, была, когда пришла и предупредила меня, а сегодня как-будто взял и направил кто-то ее на меня. Они сидели, смеялись все, как она брала мои вещи».
На зиму Тамара спускалася в переходи, йшла на вокзал, а якщо звідти виганяли — сідала в електрички й каталася між сусідніми містечками, аби відігрітися. Каже, найважче було переживати ніч, коли тіло вже дуже стомлене, проте заснути надзвичайно складно від відчуття холоду та небезпеки.
«Если не было куда идти спать, тут, бывало, на вокзале гоняли вредные люди, я ездила в Котовск [нині Подільськ Одеської області — ред.] на электричке. Пока туда доеду — поспала себе в электричке, тепло. Недавно ехала в Вапнярку [селище Вінницької області, 400 кілометрів від Одеси — ред.], отак туда-сюда и назад электричками ездили зимой, по два-три дня. Вот так вот пробовали, а что делать?»
Дехто обирає місцем для ночівлі закинуті будівлі — вони дають бодай мінімальне відчуття приватності й тимчасового захисту. Водночас такі простори не гарантують жодної безпеки: існує загроза обвалу даху, пожеж, а також конфліктів з іншими мешканцями, які можуть виявитися агресивними.
Фото: Борис Український
Особливо гостро небезпеку відчувають безпритульні жінки, для яких вуличне життя пов’язане з постійним ризиком фізичного насильства, сексуальних домагань та інших загроз. Наша знайома Оля (ім’я змінено), яка живе на вулиці вже близько двадцяти років, розповідає, що часто ночувала у закинутих будівлях, але ніколи не була сама. Старалася завжди бути у компанії — з подружками або знайомими.
«Бывало очень страшно, потому что особенно с наступлением ночи ты не знаешь, кто откуда может выйти, ты не знаешь, что тебе могут сделать, ты одна. Поэтому я старалась быть хотя бы с кем-то, чтобы не было так страшно… Потому что контингент людей очень опасный, неизвестно на кого нарываешься… Я там [в закинутих будівлях — ред.] только иногда находилась, и то, когда была с тем человеком, которому я могла доверять. Это очень важно для женщины, которая живёт на улице».
Оля розповідала про різні травматичні досвіди насильства, яких зазнавала на вулиці: спроби зґвалтування, пограбування та жорстокі побиття. Одного разу нападники били її так сильно, що вона знепритомніла. Вони залишили Олю помирати, переконавшись, ніби вона вже мертва. Попри це їй вдалося самотужки дістатися до лікарні та отримати допомогу. Окремо Оля зазначила: якби мала змогу побачити свої рани, то зашила б їх сама — у минулому їй неодноразово доводилося рятувати себе підручними засобами.
Звертатися до поліції жінка не наважилася: нападники зникли, довести щось було майже неможливо, а довіри до правоохоронців немає. За її словами, ці напади здійснювали не безпритульні, а «багаті синки», які користувалися безкарністю. Водночас і серед тих, з ким вона ділила побут на вулиці, Оля не дозволяла собі надто відкриватися. У таких умовах довіра могла обернутися надто великою небезпекою.
«Как только видела какую-то опасность для себя — я уходила в сторону. Потому что я понимала, что за шаровой алкоголь я потом рассчитаюсь не буду говорить чем, сами понимаете. И шара в наше время наказуема».
Невидима економіка вулиці
Оля опинилася на вулиці ще підлітком. У 14 років її вигнала з дому мати, релігійна жінка, яка не змогла прийняти «спосіб мислення» доньки та її нове коло спілкування. Відтоді минуло майже двадцять років, більшість із яких Оля провела без постійного житла. Щоб вижити, вона бралася за будь-яку можливу роботу: мила посуд, прибирала в квартирах, доглядала за тваринами, виносила будівельне сміття, робила косметичні ремонти. Коли ж підробітку не було, шукала брухт або щось цінне в смітниках, іноді просила гроші на вулиці.
Для людей без стабільного житла й можливості офіційного працевлаштування подібна неформальна економіка — єдиний спосіб вижити. Вона складається з випадкових і тимчасових занять: разових підробітків, збирання вторсировини, пошуку та продажу знайденого. Тут немає трудових договорів, податків чи соціальних гарантій, а все зароблене витрачається миттєво — переважно на їжу, ночівлю, ліки, іноді на алкоголь, цигарки чи наркотики.
Зазвичай у людей, які живуть на вулиці й намагаються заробити, є три основні стратегії. Перша — тимчасовий підробіток. Друга — збір вторсировини: металу, картону, пляшок або пошук у смітниках речей, які можна продати чи обміняти. Третя — пряме прохання перехожих про допомогу. Ці стратегії часто комбінуються й змінюються залежно від сезону, наявності пропозицій на неформальному ринку праці, фізичного чи емоційного ресурсу.
Фото: Борис Український
Підробітки
Безпритульні часто знаходять заробіток на будівництвах, працюючи помічниками або різноробочими. За словами Руслана, у місцях скупчення безпритульних з’являються так звані «гінці», посередники з будівельних майданчиків, які пропонують роботу з оплатою в той же день. Ця праця зазвичай важка і низькооплачувана: Руслан заробляв приблизно 500 грн на день. Інші наша знайома, Світлана, говорила, що отримувала 380 грн за 12-годинну зміну на хлібзаводі.
«Двенадцять годин, зарплата триста восемьдесят гривень, стоїш на ногах, вилітає на круг хліб гарячий, перчатки не спасають, і цей хліб треба розставити на полки… і там постоянно текучка, люди приходять на день-два, не видержують».
Особливо складно доводиться людям з інвалідністю або літнього віку, які через безвихідь змушені погоджуватися на таку виснажливу роботу. Молодий хлопець Саша, біженець із Сумської області, який кілька разів звертався за допомогою на роздачах активістів, розповідав, що має інвалідність і майже не ходить. Він кілька разів намагався підпрацьовувати, але через фізичні труднощі мусив здатися.
«Я роботу таку тяжолую, яку, ну, піднімать груз більше двадцяти кілограмів не можу, а щас всі разнорабочіє работи, всі, короче, з підйомом, десь бетон носить, дето, там, газоблок, кірпічі, тоєсть тяжело роботу найти, непосильно по здоровʼю».
Часто безпритульних людей збирають працювати на полях в Одеській та сусідніх областях. Кілька наших знайомих розповідали про надзвичайно складні умови праці — робота тривала з ранку до вечора, часто в спеку, без належного відпочинку та захисту від погодних умов. Окрім фізичного виснаження, такі підробітки іноді перетворювалися на фактичну експлуатацію, а в окремих випадках — на форму рабства, коли люди опинялися у залежності від роботодавців без можливості вільно покинути роботу. Часто їм пропонували працювати в обмін на житло та їжу, але обіцяні гроші при цьому могли не виплачувати.
Безпритульні можуть працювати й на місто — найчастіше двірницями або прибиральниками в муніципальних парках, скверах чи інших громадських місцях. Це дає їм шанс оселитися в підсобних приміщеннях або тимчасових сховищах, що належать комунальним службам. Проте, за словами Олі, така робота також фізично виснажлива.
«Осенью и зимой я по-любому должна буду работать. Я знаю, что этот период для меня самый тяжелый, и в этот период я устраиваюсь на любую работу. Кроме дворника — на улице я не потяну. Это очень тяжело. Чтобы убирать снег, надо силы. Там и лед колоть, и лопатой копать, и листья, которые собираешь, жечь нельзя — за это штраф. Нет, дворника я не вытяну. Любая работа — убирать магазины, мыть окна, строительный мусор убирать — я могу. То, что я знаю, я могу сделать. А вот на улице — нет. Это единственная профессия, которую я не потяну».
Збирання
Люди на вулиці збирають макулатуру, метал, пляшки та інші матеріали для здачі на переробку. Ця праця є мобільною, але водночас дуже важкою і малоприбутковою. За словами Руслана, збір картону чи металу часто потребує більше зусиль і часу, ніж приносить реального доходу.
«Я уже этим не занимаюсь — понял, шо я много на этом не заработаю. Максимум, когда я картон собирал — выходило понты, буквально, там, где-то гривен пятьдесят. Ну, ты больше промучился, чем заработал. С картона потом перешел на ж/б-шки, то, шо некоторые знакомые, смотрю, ж/б-шки тягают. А шобы килограмм ж/б-шек, ну, банок вот этих вот собрать, их надо шийсят штук — это килограмм будет. За килограмм — двадцать гривен… Поэтому я тоже это откинул».
За роки життя на вулиці Руслан добре вивчив «мапу виживання» — місця, де у смітниках можна знайти необхідне: їжу, одяг або речі, які можна продати на імпровізованих ринках і барахолках. Він зараз добре знає тих, хто готові купити знайдене. Ці знання стали для нього важливим ресурсом у боротьбі за виживання.
«Самый хороший район — это на “Чудо-Городе” [ місцевий житловий комплекс — ред.]. Там можно много чего поднять: и одежду, и простыни, и матрасы, и телефоны, и зарядки, павер банки — у меня с этим все в поряде… Я был профан, я не знал, кому это все толкать, хотя и поднимал. А щас я уже знаю. Правда одно временами мешает, что конкурентов много, там каждый ищет что-то для себя. Кому-то покушать, кому-то телефон, кому-то вещи».
Наш інший знайомий Сергій розповідав, що у справі збиральництва вирішальне значення мають зв’язки. Він налагодив контакти з місцевим супермаркетом, де адміністратор телефонує йому щоразу, коли вивозять списаний товар. Сергій купує цей товар за дуже низькою ціною, а потім перепродає «баригам», які реалізують його на ринках значно дорожче.
«Он мне позвонил: “Серега, приезжай”. У меня барыги есть, я им привез, скинул, получаю где-то 200-400 гривен, смотря какой товар. Это раз в неделю, два раза в неделю. Вот так. Там и мясо, и рыба, и колбаса, и сыр, молочка и все такое».
Утім, зазвичай зібрані речі не продають і не обмінюють. Їх залишають собі для вживання: з’їдають або використовують у повсякденні. Людям, змушеним жити на вулиці й збирати такі речі, нерідко доводиться переступати через внутрішні моральні кордони, аби вижити в жорстоких умовах міського життя. А згодом — виправдовуватися перед тими, кого вважають «нормальними», намагаючись зберегти гідність.
«В поісках єди, в поісках одежди. Да, іногда находив, приходилось, потому шо були такі скрутні часи, шо я уже, ну, ішов до безкрайності, і тяжело було вообще куда-то дойти. І рядом, де мусорка находилась, приходилось риться, приходилось шото шукать покушать, шото може із одежди», — розповідав Саша.
Такою є реальність багатьох людей, змушених шукати викинуті речі задля виживання, навіть якщо це викликає сором чи внутрішній дискомфорт.
«Подружка ныряла в альтфатер [смітник — ред.], я возле нее стояла, я боюсь в альтфатеры нырять, мне якось стыдно, кажуть, молодая, иди работай и все, но так я не ныряла, она ныряла, да», — говорила Наталія, яка кілька разів приходила на роздачі.
Фото: Борис Український
Жебракування
Безпритульні просять гроші на вулиці через низку обставин, які унеможливлюють для них повноцінну роботу та стабільний дохід. Оля, приміром, вдавалася до милостині тоді, коли не могла знайти підробіток: «Это зависело от того, была работа или нет. Если не было, то приходилось, да, потому что кушать хочется каждый день».
Жебракування для багатьох людей, які живуть на вулиці, стає не просто засобом виживання, а цілою складною системою зі своїми неявними правилами та ієрархією. Оля розповідає, що їй доводилося ділитися частиною заробленого з тими, хто «дивиться за точкою», щоб мати змогу «працювати» на певному місці та не наражатися на небезпеку. Іноді — з іншими безпритульними, які фактично контролюють територію.
Вибір локації завжди стратегічний: біля церков, ринків, торгових центрів або на туристичних вулицях. Водночас залишатися на одному місці надто довго — небезпечно. Іноді проганяє охорона, іноді — інші «конкуренти». Заробіток від жебрання напряму залежить від сезону, дня тижня, настроїв у місті, кількості людей на вулицях. Найкращими періодами, за словами Олі, були літо й весна, коли на вулицях більше перехожих і туристів:
«Летом лучше, потому что проще, потому что тепло и людей больше. Да. Много туристов приезжают. И в основном люди, которые живут на улице на них, в принципе, зарабатывают».
Тамара, яка взимку тимчасово живе в жіночому притулку, не раз думала піти звідти — заробити там неможливо. Притулок розташований за містом, далеко від туристичних точок, а її єдиний дохід — це прохання милостині. Як і Тамара, багато людей з хворобами чи без фаху свідомо обирають вулицю замість притулку, бо там більше шансів щось заробити й щось відкласти.
Доступ до легального працевлаштування для безпритульних часто залишається недосяжним. На заваді стають вікові, освітні та гендерні бар’єри, відсутність документів та стигматизація: роботодавці не довіряють бездомним, вважають їх ненадійними, не дають шансу проявити себе. І самі люди, що жили без дому, говорять, що «мають заслужити» довіру роботодавця і дуже постаратися, що до них ставлення повинно бути особливим зі «зрозумілих причин».
Без укриття: як війна впливає на бездомних
Люди без житла є найбільш вразливими до прямих загроз війни — обстрілів, поранень від уламків, вибухової хвилі. Під час повітряних тривог більшість залишається просто неба, майже ніхто не спускається в укриття або через їх відсутність поблизу, або тому, що туди не пускають. Деякі бездомні розповідають, що з укриттів їх виганяли через неприємний запах або зовнішній вигляд. Інші кажуть, що давно перестали боятися: хтось звикли, хтось не бачить сенсу ховатись.
Через відсутність захисту з боку держави чи близьких, безпритульні часто залишаються сам на сам із загрозою. Вони звертаються до бога або вищих сил як до єдиної форми психологічної підтримки в умовах, де немає інших ресурсів безпеки.
«Де тебе настигне — там настигне. Укриття може засипать.., можеш крякнуть, пока тебе достануть. А так на вулиці… ну, взривна волна викине, єслі шо. Оно недавно було, прильот був на цьому, мені розказували, на МузКомедії, 15 чєловек уложило. По барабану. Як спав, так і сплю. Реакції в мене нема. В мене страха на це нема. Ми ходимо всі перед богом, і скільки бог предназначив тобі жити, ти будеш жити», — розповідав наш товариш Жора, який переїхав в Одесу із Закарпаття.
Тамара погоджується і додає, що її від смерті також захищає бог: «Стреляли вот эти вот дроны. А шо от бога будет дано, то никуда не сбежишь — дано тебе умереть и умрешь. Че его бояться. Я думаю, что бог меня защищает. Если я была на улице и на мою голову ничего не упало, значит бог меня любит, значит я богу еще угодна».
Фото: Борис Український
Крім безпосередньої загрози життю, війна загострила і без того складну економічну ситуацію: як зазначалося вище, суттєво зменшились можливості для підробітків, зросли ціни, загострилася проблема доступності житла.
«До війни — да, було легше. Була робота, була стабільність. Даже я була тоді на вулиці, но можна було найти підзаробіток», — розповідає Світлана, яка понад двадцять років живе в Одесі. — «А щас — тяжеліше. Народу менше, і відходів менше, і гуманітарки менше».
Світлана, родом із Вінницької області, часто жартує і старається уникати конфліктів. Говорить, що ніколи не мала ворогів. На момент розмови вона нещодавно вийшла з реабілітаційного центру, де провела три місяці без алкоголю та наркотичних речовин. На питання про особисті наслідки війни відповідає: «[На початку війни] ми пішли здавати бумагу — оказалося, бумага впала в два рази, а водка піднялася в два рази. Нас поімєлі в чотири раза, получається».
Утім, очевидно, війна зачепила Світлану значно глибше. Її зять наразі перебуває на фронті, а кілька знайомих військових загинули. Світлана також згадує, що безпритульні, яких вона знала, зникали безвісти — пізніше з’ясовувалося, що їх примусово мобілізовували просто на вулиці.
«Одного теж після роботи [йдеться про неоплачувану працю в реабілітаційному центрі — ред.] загрібли. От, ну, він сказав, що піде в армію, він ховатися не буде. Пішов, і в нього граната в руках розірвалася, да… І так як його забрали з ребцентра, подзвонили старшому в ребцентр і сказали, що він погиб, так і так, от, чи є в нього родичі, ну, родичів ніхто не знав… Він був на фронті неділі дві, як він погиб».
Руслан розповідав про випадки, коли йому доводилося спілкуватися з представниками територіальних центрів комплектування (ТЦК). Його досвід яскраво ілюструє виклики, з якими стикаються безпритульні під час мобілізації. Через відсутність постійного місця проживання, документів та базових ресурсів вони опиняються у значно вразливішому становищі порівняно з іншими громадянами.
«Это со мной было два раза так… Я от них [представників ТЦК — ред.] бегал, и полиция за мной, короче, моталась… Я им скока раз говорил: "Ребят, — говорю, — я никуда с вами не поеду". Они меня наглым образом… А я им просто говорил: "У меня нет ни документов, у меня ниче нет, — говорю, — я уличный". Они решили этим воспользоваться: "А, у тебя будет новый дом". Я говорю: "Какой там новый дом?"»
Руслан відкрито говорить про свій страх і небажання йти воювати — не через байдужість, а через глибоке занепокоєння за своє майбутнє. Він боїться, що після війни опиниться у ще більш скрутному становищі, буде позбавлений можливості працювати і заробляти навіть на найпростіших підробітках. «Если у меня нет ни руки, ни ноги — мне государство за это заплатит? Поэтому я и не хочу, чисто только из-за этого. И шо я потом, без руки, без ноги буду сидеть возле “Привоза” с протянутой рукой?», — запитує він.
Руслан розповідав, що кілька його безпритульних знайомих, які повернулися з війни з великими заощадженнями, часто швидко марнували гроші, знов опиняючись просто неба. Попри важкі травми та посттравматичний стресовий розлад, його товариші обирали повертатися на фронт, щоб заробити гроші та знову відкласти на оренду житла. Водночас інший його знайомий, колишній безпритульний, а нині ветеран, мусив довго судитися за отримання статусу учасника бойових дій і відповідних виплат за поранення. Ці історії демонструють складність соціальної адаптації та брак належної підтримки для ветеранів без постійного житла.
Фото: Борис Український
Ідентифікація
Слово «бездомний» — або всім відома абревіатура, яка давно стала слюром — для багатьох людей на вулиці звучить як приниження, а не як факт. Вони уникають його, відмежовуються, обирають інші формулювання. У суспільній уяві «бездомний» — це не просто людина без даху над головою. Слово стигматизоване настільки, що втрачає нейтральність та перетворюється на тавро.
Люди, які живуть на вулиці, відмежовуються навіть одне від одного. Як і в суспільстві загалом, ієрархія існує і в їхньому середовищі — в уявленнях, які вони мають про себе та інших. Частина безпритульних прагне зберегти власну гідність та відчуття себе як «інших», «кращих» за тих, кого вважають «залежними» або «злочинцями». Це відмежування — захисний механізм проти повного занурення в образ, нав’язаний оточенням.
Оля, згадуючи свої колишні підробітки, багато разів акцентувала не лише на тому, що важко працювала, а й на тому, що ні разу не взяла чужого, на відміну від її знайомих.
«И квартиры убирала, и золото оставляли, и доллары оставляли, и евро. Тогда, на тот момент, камер ещё не было, они просто проверяли. Приходили домой — всё на месте было сложено. А смысл мне взять это, чтобы потом бегать от вас и от кого-то другого? Вы мне заплатите за мою работу — и этого мне будет достаточно. Потому что на чужом ничего сейчас не построишь».
Вона приймає своє становище і правила системи: не обурюється, а навпаки — намагається довести, що гідна довіри та не несе загрози, що вона «женщина, а не отброс».
«Ты ходишь, люди тебя всегда везде видят. И не будешь нормальной — тебя никуда не пустят. Они всегда смотрят на то, как ты выглядишь. Ну и самое главное — длинные волосы, чистота, опрятность, манера поведения — вот это всё».
Оля вказує на те, що виживання на вулиці — це постійне «інтерв’ю на гідність». Вона вірить, що, аби мати право на житло, працю, елементарну допомогу, треба бути «вартою» цього всього, постійно демонструвати свої чесноти й виправдовувати очікування. Її досвід висвітлює значно ширшу проблему нерівності та виключення: найбільш вразливі змушені боротися не лише з життєвими негараздами, а й з упередженнями й недовірою з боку суспільства.
Сором — одна з найпотужніших і водночас найменш видимих емоцій у досвіді безпритульності. Для багатьох людей життя на вулиці не просто про бідність чи втрату дому, а передусім про глибоке відчуття особистої провини й неспроможності. Наприклад, для Руслана сором — одна з ключових емоцій, яка утримує його від повернення додому до сім’ї.
«А домой я не могу приехать только из-за того, то, шо, как говорится, лапшу на уши людям кинул, а приехать домой, ну, стыдно. Стыдно тока из-за того, шо ты сказал, шо уже нормальная сумма у тебя… ну, да, приеду одетый-обутый, красиво всё, а в кармане, там, пять-десять тыщ. Это, ну, скажут: „Ты балабол“, — тока и всего».
Люди рідко звинувачують у своєму становищі систему чи обставини — вони спрямовують відповідальність виключно на себе і свої рішення. Ігнорується сам факт, що суспільство допускає існування безпритульності як явища, тому злість, сором і розчарування зазвичай спрямовуються всередину. Насправді ж, коли немає підтримки, навіть одна помилка може мати незворотні наслідки. Те, що для людини з ресурсами є просто життєвим досвідом, для малозабезпеченої людини може стати «точкою падіння».
Оля, наприклад, під час розмови продемонструвала внутрішній конфлікт: з одного боку — засвоєну стигму, що бездомність є наслідком «неправильної поведінки», з іншого — поступове усвідомлення несправедливості обставин, у яких вона опинилася.
«— Любой человек может оказаться на улице, если он себя будет вести неправильно.
— А ты себя вела неправильно как-то?
— Нет. Я себя вела нормально. Просто мама меня не хотела тогда, в дестве. Это было её решение. Квартира была ее».
Життя без даху над головою — це щоденна боротьба за виживання і гідність. Війна лише загострила проблему безпритульності, позбавивши багатьох останніх ресурсів. Проте за кожною такою історією — не абстрактна статистика, а реальні люди, які потребують не лише співчуття, а конкретної допомоги. Аби змінити ситуацію, необхідна системна комплексна політика. Йдеться про створення доступного соціального житла, розширення мережі медичної та психологічної допомоги, програм соціальної реінтеграції, працевлаштування та правового захисту. Також важливо боротися зі стигматизацією — бо допоки суспільство сприйматиме бездомних як «інших», шансів на справедливість і рівність буде мало.
