Здавалось би, що спільного можуть мати проблеми українських міст з проблемами мешканців нетрів у Південній Африці? В Україні ще нема проблеми «6 туалетів для 6 тисяч людей», діти не змушені полювати на черв’яків в екскрементах та й самих класичних нетрів тропічних країн немає. Хоча й у нас сміття уже вивозять далеко не завжди вчасно і регулярно, а все зростаюча кількість будинків у аварійному стані, з яких ніхто й не збирається переселяти мешканців навіть у столиці, є хорошим претендентом на зародок нетрів у холодній країні. А ще спільною є неоліберальна система, в якій прибутки стоять вище за людей, а зрадливі «народні обранці» готові віддавати перспективні ділянки для елітних забудов, залишаючи місцевих мешканців напризволяще. Чи будемо ми захищати свої права, настільки ж завзято як південноафриканці?
Порушені обіцянки
9-го листопада 1993 р. Африканський Національний Конгрес (АНК) видав офіційну заяву, у якій відніс тогочасну кризу житлового будівництва до «питань безпосередньої відповідальності режиму Національної Партії та її сателітів», а умови проживання в несанкціонованих поселеннях описав як «неприпустимі». У цьому документі було проголошено, що «Нельсон Мандела проведе Народний Форум в Інанді в суботу зранку для того, щоб почути думки мешканців несанкціонованих поселень… АНК закликає всіх, хто проживає в несанкціонованих поселеннях, прийти, щоби їх голос було почуто! «Ваші проблеми – це мої проблеми. Ваше рішення – це моє рішення», – каже президент Мандела».
Одне з поселень, окремо відзначених у цьому документі, – це поселення Кеннеді Роуд на території колишнього індійського передмістя Клейр Естейт у Дурбані. Через сім місяців АНК прийшов до влади на парламентських виборах.
4 червня АНК радо привітав свою першу перемогу над Партією Свободи Інката (ПСІ) на виборах у провінції КваЗулу-Натал сповненою ейфорії заявою для преси. Він пообіцяв, що як головними пріоритетами «АНК разом із нашими людьми займеться проблемами найбідніших із бідних, які живуть у таборах сквоттерів на зразок Кеннеді Роуд, Лузака та Мбамбаї». Влада АНК, включно з його владою демобілізувати народних бойовиків, була виправдана в першу чергу в ім’я найбідніших. В обох виборах мешканці Кеннеді Роуд одностайно голосували за АНК.
Це було тоді. Зранку в середу, 14 вересня 2005 р., більше 5 000 людей з поселення Кеннеді Роуд разом із представниками інших поселень, промаршували до їхнього місцевого радника з АНК з вимогами землі, житла, туалетів та усунення загрози примусових виселень, нарешті, відставки самого радника. Усі численні спроби з боку місцевого АНК зупинити марш були марними. Це було сильним приниженням.
Це вже був четвертий випадок масового політичного повстання у Кеннеді Роуд того року. Першим було незаконне блокування вхідної та вихідної смуги шосе Н2, що заходить у місто з півночі в суботу, 19 березня 2005 р. Близько 750 людей барикадували дорогу за допомогою підпалених шин і матраців та утримували її близько чотирьох годин. За кримінальним звинуваченням у публічному насильстві було заарештовано чотирнадцять осіб. Серед затриманих було двоє школярів. Альфред Мдлєдште, один із протестувальників, сказав Фреду Коккоту, першому з журналістів на місці події: «ми стомилися жити й ходити в багні. Рада має виділити землю для нашого житла. Натомість, вони віддають її забудовникам задля заробляння грошей». Стаття Коккота в газеті Сандей Триб’юн так описала цю подію:
«Сцена нагадувала протести епохи апартеїду – і настрої були схожими, щоправда, тепер народний гнів був спрямований проти правителів Дурбану з АНК.
«Люди, які працюють на уряд, мають гарні будинки, сади, воду та електроенергію, шикарні автомобілі й усе, що завгодно, так що вони зовсім не піклуються про нас», – каже Нхлаканіфо Целє.
«Ми голосували за партію, яка казала нам, що боротиметься з бідністю, але подивіться, що робиться», – додає Мдлєдште.
«Якщо ви бідні, це означає, що ви станете тільки біднішими», – сказав він.
«У кімнатках важко жити, туалети просто відсутні, тому кущі довкола повні екскрементів. Коли йде дощ, повсюди розливи стічних вод. Від цього дійсно смердить», – завершує Мдлєдште».
Це був, імовірно, найбільш войовничий протест, що струшував Дурбаном з часів подолання апартеїду. Проте, ці події не були унікальними для Дурбану. Наразі в країні було зафіксовано більш ніж 850 незаконних протестів цього року (2005 р. – прим. перекл.), і декілька схожих бунтів мали місце в містах і містечках країни в останні місяці, зокрема в Гарісміт, де 17-річний Тебохо Мконза був убитий поліцією. Згідно з Сіті Прес, відеоматеріали, якими вони володіють, свідчать, що «поліція відкрила вогонь без жодного попередження. Демонстранти повернули та побігли до укриття, але поліція й далі стріляла в їхні спини. Вона не припинила стрільбу й коли люди впали на землю».
Скандал у тому, що скандалу нема. В елітних колах до смерті Техобо Мконзе поставились як до тривіальної події. Такий шаблон поведінки сформувався за попередніх убивств громадян, вчинених поліцією, як-от убивства Міхаеля Макхабане в Дурбані 2001 р. під час мирного маршу проти відрахування бідних студентів з університетів та на початку 2004 р., коли Марселя Кінга вбили озброєні люди, які відключали енергопостачання оселі його матері. Через день після появи статті в Сіті Прес газета Індепендент Сетердей доповіла, що президент Табо Мбекі, ведучи мову у відповідь на смерть Тебохо Мконзе, «чітко висловив позицію уряду, який буде діяти рішуче проти спільнот, що вдаються до насильницьких методів протесту проти нестачі комунальних послуг… Мбекі сказав… його уряд не буде толерувати знищення публічної власності, і будь-який порушник закону буде заарештований поліцією».
Більше жодних ілюзій
Більшість з еліти твердить, що нові сплески непокори свідчать про те, що щось не так із непокірними. Академіки та науковці зазвичай почуваються вповноваженими спекулювати щодо причин протестів, не вдаючись до спілкування з людьми, що їх організовують та проводять. Табо Мбекі проінформував націю про блокаду Кеннеді Роуд таким чином: «Ми повинні зупинити цю справу, коли люди йдуть на вулицю, щоб влаштовувати демонстрації проти нестачі громадських послуг. Це речі, які колись робила молодь в боротьбі проти апартеїду».
Поселення Кеннеді Роуд – місце надій і страждання. Шанс дуже бідних людей оселитись у багатому передмісті поруч із центром міста означає можливості доступу до всіх засобів існування та суспільних благ, зокрема освіти, охорони здоров’я, а також до спортивного, культурного та релігійного життя міста. І хоч у спільноті поселення і так є своєрідне культурне, релігійне, спортивне та політичне життя, так само як і різноманітні типи офіційних проектів взаємної підтримки, матеріальні умови є дуже скрутними. Поселення з іміджондоло (хижами) кріпляться на частині крутого схилу, що затиснутий між головним міським звалищем та великими фортифікованими будинками передмістя Клейр Естейт, а нижнім краєм прилягають до жахливих, коробкоподібних магазинів Спрінгфілд Парку. У деяких дітей виснажені кінцівки та роздуті животи, і це означає, що бідність вписана в майбутнє їхніх тіл. Практично в кожного в сім’ї є хтось важко хворий, а деякі домогосподарства очолюють діти. І все-таки, дивлячись за Спрінгфілд Парк та через долину, яку перетинає річка Умгені, ви можете побачити Індійській Океан, що виграє на сонці. Птахи хадедас (ібіси) злітають на заході, а коли настає ніч, гурт ісікатімія (зулуський хоровий стиль, що став міжнародно відомим завдяки Лейдісміт Чорній Мамбазо) співає з холу з розбитими вікнами та облупленою фарбою переповнену делікатною грацією пісню: «ми йдемо до раю, кожен із нас, ми йдемо до раю». На думку завжди бездоганно одягненого джентльмена Містера Ндлову, «подекуди тут занадто гарно. Вони гадають, що це місце занадто гарне для нас. Вони бажають мати це місце для багатих».
У понеділок після чотирнадцяти арештів, що припав на День Прав людини, 1200 людей провели нелегальний (тому що дозволу ніхто не питав) марш до найближчої та сумнозвісної поліцейської дільниці в Сіденхам, де утримували цих чотирнадцятьох. Вони вимагали, аби Чотирнадцять із Кеннеді Роуд відпустили, або довелось би заарештовувати всю спільноту, тому що «Якщо вони злочинці, то ми всі злочинці». Марш розігнали з собаками, ще більшим поліцейським насиллям та сльозогінним газом. Цього разу більше арештів не було, тому що поліція шукала конкретну особу – С’бу Зікоде. Він утік, перевдягнувшись у жіночий одяг. Опісля у поселенні молодим людям, які перехоплювали підозріливі погляди бунтової поліції, стоячи навпроти її броньованих автомобілів, випало розважитися саркастичними п’яними вигуками «Хай живе Мандела!».
На зборах по обіді того ж дня не було слоганів чи помпезних промов, лише короткі та гаряче дискутовані практичні пропозиції. Було вирішено не приймати адвоката, оскільки їм платять із державних коштів, а отже, довіряти їм не можна. Було домовлено, що звинувачені будуть самі себе представляти та що кожен має внести десять рандів задля сплати застави. В той момент у спільноті переважало почуття глибокої ізоляції від структур та чеснот організованої влади. Навіть активіста, який планував написати історію для Індимедії, було виставлено за двері та попереджено, щоб він не робив жодних знімків.
Наступного дня Чотирнадцяти з Кеннеді Роуд не дали сказати й слова судді Асмалу, а потім відмовили у наданні права на заставу на судовому слуханні, що закінчилося менше ніж за хвилину. Чотирнадцятьох, включно з неповнолітніми, перевезли до Вествільської в’язниці очікувати суду.
С’бу Зікоде, обраний головою Комітету з Розвитку Кеннеді Роуд, – колишній бойскаут. Він пам’ятає Скаутський Закон та Скаутську Клятву. Він тихий та ввічливий чоловік, який отримав дві рекомендації до подальшого навчання в атестаті зрілості в 1993 р., але не мав грошей, щоби піти в університет. В Ескоурт не було роботи, а отже, не було шансу побудувати доросле життя. Після подолання гнітючої депресії, він перебрався до Дурбану, облаштував будинок у Кеннеді Роуд, та врешті знайшов роботу на заправочній станції на шляху до гігантського супермаркету й оточених парканом передмість та офісних будівель, зведених для багатих на старих плантаціях цукрової тростини на півночі. Ці землі, що були вкрадені в амаКвабе колоніальними завойовниками, а потім оброблялися найманою робочою силою, привезеною з Індії, тепер продаються із величезним прибутком, так що багатії можуть жити та працювати за високими стінами поблизу до моря.
Нонхланхла Мзобе, обрана заступником голови, – щира жінка із нестримним душевним теплом. Зараз Нонхланхла працює на звалищі, збираючи сміття, що його розкидає вітер. Вона сподівається отримати кращу роботу, якщо запланований проект з перетворення газу метану зі звалища в електроенергію буде реалізовано. Як і багато людей у Кеннеді Роуд, вона обурена енвайронменталістами з середнього класу, які протистоять проекту, тому що ті хочуть, аби звалище було перенесено з їхнього району. Вона каже, що ці люди або говорять так, наче люди в хижах не існують, або говорять за них, насправді не говорячи із ними. Найвидатніша з цих активістів, Саїда Кхан, була некритично відзначена та представлена ліберальним неурядовим організаціям (НУО) глобальної Півночі як «Ерін Брокович Південної Африки». Її кампанія за перенесення звалища з її району зручно пропонує південному обличчю, дружньому до медіа та НУО, протистояти планам Світового Банку використовувати пропонований проект з перетворення газу на електроенергію у своїй схемі торгівлі карбоном. Проте прибічники Кхан не згадують, що вона також не бажає бачити мешканців нетрів у своєму районі.
Після повернення з зали суду без людей, що їх забрала поліція, Зікоде і Мзобе у звинувачувальному сліпучому блиску білих поліцейських ліхтарів, що вихоплювали їх із блакитних сутінок, пояснили, що безпосередній привід до протестів був зрозумілим. Протягом кількох років людям постійно обіцяли, що невеликий шматок землі поблизу, на Ельф Роуд, зроблять доступним для побудови помешкань. Востаннє обіцянку повторили 16 лютого, 2005 на зустрічі з міськими посадовцями та місцевим радником. Комітет із розвитку Кеннеді Роуд далі брав участь в обговореннях щодо розвитку цього домобудівництва, коли, без жодних попереджень чи пояснень, бульдозери почали вивозити землю. Декілька людей пішли подивитись, що там робиться, та були шоковані, почувши, що на тій землі приватна компанія, відповідно до чуток, пов’язана з місцевим радником, будує цегляний завод. Вони пояснили робітникам, які працювали на будівництві, свої клопоти, і робота припинилася. Однак наступного дня вона тривала, і «чоловіки з цегельні прийшли з поліцією, армією, щоби спитати, хто припинив роботу».
«Тож», – як пояснив Зікоде, – «у суботу зранку люди приходять і будять нас. Вони беруть нас із собою туди, щоби з’ясувати, що відбувається. Коли ви ведете людей, ви не кажете їм, що робити. ви слухаєте. Люди кажуть вам, що робити. Ми не могли цього зупинити. Якби ми спробували, люди б сказали: «Ви, хлопці, нас продаєте». Тож ми йдемо. Із власником заводу та місцевим радником було домовлено про зустріч, але вони не прийшли. Не було ні цегельні, ні консула, ні міністра, нікого. Жодної бійки не було, але люди заблокували дорогу. Потім приїхала поліція. Потім подзвонив радник. Він сказав поліції: «Ці люди – злочинці, заарештуйте їх». Проти нас спустили собак та пустили в хід кулаки. В індійської поліції, можу сказати вам впевнено, є цей расизм. Вони сказали нам, що за нашими хижами давно вогонь плаче. Тут при владі лише індійці. Поліція, суддя, прокурор, радник, чоловік, який будує цегляний завод. Все тут іде до індійців. Деякі з наших жінок миють їхні автівки на Р15. Всі інші тут просто загнивають. У нас немає землі. У більшості з нас немає роботи. Вони можуть подзвонити в поліцію, щоби ті привели своїх собак покусати нас у будь-який час. Що з нами буде? Коли поліцейські приїжджають, вони сміються з нас. Ми не можемо контролювати людей – вони починають злитися. Вони палили шини та матраци на дорозі. Вони кажуть, що ми здійснили публічне насилля, але проти якої публіки? Якщо ми не є публікою, то хто є публікою і ким є ми? [Міський голова Майк] Саткліфф розповідає газеті Триб’юн про нас, проте він не розмовляє з нами. Все, що вони роблять, це посилають поліцію кожного разу, коли ми хочемо поговорити. Це війна. Вони нас атакують. Що Ви будете робити, коли людина, яку Ви обрали, щоби представляти Вас, називає Вас злочинцем, коли Ви просите її виконати свої обіцянки? Він все ще не приїхав сюди. Ми не б’ємося. Ми хочемо, щоби нас почули. Ми хочемо, щоби хтось сказав нам, що дійсно відбувається».
Мзобе була дуже емоційною. «Моя бабуся приїхала сюди з дамби Інанда [через масові виселення, пов’язані з побудовою дамби]. Люди приїжджали з усіх усюд, щоби прибирати для індійців. Моя мати навчала нас, підбираючи картон зі смітника. Мені було чотири, коли вона пішла. Тепер моїй дитині п’ятнадцять років. Весь цей час ми живемо в хижах і важко працюємо. Ми ні з ким не б’ємося. Ми просто стараємося жити, але вони називають нас злочинцями. У нас не буде проблем, якщо вони побудують всього лише декілька будинків, які і так всіх не вмістять; але хай вони хоч спробують».
Роздратування виникло з багатьох причин. Зікоде, як і багато інших, просто відчув себе зрадженим. «Бідні», – сказав він, – «стають ще біднішими, а багаті – багатшими. І це той уряд, за який ми голосували». Зікоде мав рацію. Навіть урядова статистична агенція, Статистика Південної Африки, погоджується з тим, що багаті стали багатшими, а бідні стали біднішими за останні десять років. Це не сталося, як часто стверджують апологети влади, через нестачу навичок, тому що це означало би неефективність АНК від самого приходу його до влади, – навпаки, урядові кошти та зусилля спеціалістів було дуже ефективно вкладено в різні види елітних проектів у Дурбані в ім’я розвитку: (нереалізований) зулуський тематичний парк, створений для задоволення колоніальних фантазій європейських туристів; п’ятизіркові готелі; казино; кіностудію; і т.д. Заплановано й чимало інших елітних проектів, як-от нові спортивні стадіони та аеропорт. На цьому заробляють шикарні приватні статки, в той час як жити в Кеннеді Роуд стає гірше. Людей, в ім’я яких було легітимовано владу АНК, зраджено.
Люди з Кеннеді Роуд були стурбовані тим, що мізерна інфраструктура, розбудована ще в останні роки апартеїду, постійно погіршується. Іншими ключовими питаннями, щодо яких так і не надали офіційної підтримки попри численні терплячі спроби домогтися змін, були нестача муніципальних мішків для сміття, які б дозволили людям переносити сміття на суміжне з поселенням звалище, відмова відповісти на численні прохання прокласти лежачих поліцейських на дорозі, що забрала життя кількох дітлахів, зокрема одного – всього за кілька місяців до блокади дороги. Не викликали захвату також жалюгідний стан та невелика кількість туалетів. Місто припинило очищати 118 вигрібних ям п’ять років тому, і, за оцінками Мзобе, на шість тисяч сімей працювало лише п’ять працюючих портативних туалетів.
Це було повстання слухняних і вірних громадян. Ці люди робили все, що від них вимагали. Вони брали участь у всіх доступних процесах участі громадськості. Вони дбали про своїх хворих і сиріт загиблих і самовіддано називали те, що вони роблять, «доглядом на дому». Багато хто з них, як і рекомендували чимало добре оплачуваних наукових консультантів, закинули пошуки роботи, щоб стати «підприємцями» в «неформальній економіці». Це може означати будь-що, від перукарської справи й до розносу фруктів чи прочісування міста задля збору картону, пластику або металу на продаж чи вторинну переробку. Вони повністю прийняли те, що допомога держави буде повільною і що вони повинні взяти на себе відповідальність за власний добробут. Вони були зразковими бідними – прямісінько з книжок Світового Банку. Вони повстали не тому, що вони повірили і зробили все, що від них вимагалося, а вони, як і раніше, залишилися бідними. Вони повстали тому, що момент, коли вони хотіли запитати, чи їхньою вірою не знехтують, став моментом, коли їхні прагнення до гідного життя проголосили злочинними. У день блокади дороги вони увійшли в тунель, де побачили і відкрили проти себе зраду. Відтоді нічого вже не було як раніше.
Зростання нерасового повстання
Через десять днів після втручання доброго адвоката Чотирнадцятьох із Кеннеді Роуд звільнили. Зікоде разом з Нонхланхлою Мзобе та іншими активістами спільноти організували для них вечірку на честь повернення, на якій Зікоде викликав у натовпу захват таким схваленням їхніх дій: «Першим Нельсоном Манделою», – пояснив він, – «був Ісус Христос. Другим був Нельсон Роліхлахла Мандела. Третім Нельсоном Манделою є бідні люди світу». Ця резонансна ідея про третього Нельсона Манделу стала, завдяки журналістському внеску академічного активіста Реджа Патела, частиною дискурсу боротьби довкола країни.
Наступного дня було отримано дозвіл на проведення легального маршу до місцевого радника, Якуба Бейга. Через два тижні, 13 травня 2005 р. більш, ніж 3 000 людей з Кеннеді Роуд, за підтримки людей з п’яти найближчих поселень, резидентів муніципальних квартир сусіднього Сиденхему та сезонних активістів із містечка Вентворс, що було зоною «кольорових» (представників змішаних рас) за часів апартеїду, разом із Соціалістичним рухом студентів, маршували до Бейга для того, щоби вимагати землі, домівок та негайної відставки Бейга. Марш вистояв перед лицем усіх видів залякувань та брудних трюків, включно з оманливою статтею в Дейлі Ньюз, написану Фарук Кханом, у якій ішлося про те, що нібито марш є нелегальним; розповсюдження спритно надрукованих листівок, які хибно стверджували, що це буде марш Партії Свободи Інката; та значну присутність озброєних віськових у поселенні в ніч перед протестом. Імовірно, найбільш промовистим банером маршу був той, що був намальований останнім, коли люди співали пісень навпроти солдатів у ніч перед маршем. Він просто промовляв: «Університет Кеннеді Роуд». Боротьба – це дійсно школа. Того дня заголовки газет кричали: «Масові протести струшують Дурбаном».
Між іншим, з маршу почався процес ефективного подолання расизму. Спільні обговорення та об’єднання довкола колективних вимог відставки Бейга, вимог землі і житла принесли з собою набагато більше взаємодії між громадами, колись роз’єднаними апартеїдом, ніж будь-які інші події в історії цих спільнот. Зельда Норріс з Асоціації Платників Податків Сіденхемських Висот, асоціації, що називалася «кольоровою» за часів апартеїду, пояснив, чому вони приєдналися до маршу африканського поселення Кеннеді Роуд:
«[Бейг] наш радник. Ми всі посадили його на цю посаду. В результаті він наробив багато обіцянок, яких ніколи не дотримувався. Асоціація Кеннеді Роуд зустрілася з нами, і ми вирішили поєднати зусилля з різними організаціями, тому що ми всі відчували, що наші болючі питання не дістають розгляду».
Після років презирливої зневаги, уряд у різних формах раптом виявив неабияке зацікавлення Кеннеді Роуд. В понеділок 29-го серпня кавалькада жовтих автомобілів із різних відомств приїхала (із запізненням до 2-х годин) на зустріч для обговорення, зокрема, тієї роботи, що проводиться спільнотою для допомоги людям, хворим на СНІД. Протягом деякого часу громада надає різні форми підтримки для сиріт (у тому числі продукти харчування, одяг, зв’язок зі школами), продукти харчування для хворих, надає допомогу із грантами, тримає зв’язки з лікарнями, хоспісами, клініками тощо. Зустріч була відкрита посадовцем із Департаменту сільського господарства, здоров’я та добробуту. Її вступне слово було таким:«Ми дуже тішимося, що ми тут із вами. Ми з вами спрямовані на одних і тих самих клієнтів і маємо один головний бізнес. Ми хочемо працювати в тісному контакті з усіма нашими зацікавленими сторонами, щоби ми могли покращувати виконання громадських послуг на основі комплексного підходу. Ми працюємо зарадти того, щоб привернути увагу до проблематики СНІДу та хочемо допомогти Вам скласти бізнес-план».
Це дослівна цитата.
Насправді робочий порядок зустрічі прибрав форми використання «інструменту», приготованого консультантом. «Інструмент» становив дуже деталізований, на двадцять одну сторінку, опитувальник, у якому було поставлено детальні (часто статистичні) питання щодо того, що організація спільноти робить із проблемою СНІДу. Люди з уряду по черзі ставили питання за формою. Організації спільноти не надали цієї форми заздалегідь і тому, хоча вони й тримали дуже детальні записи в серії ретельно зв’язаних і заповнених зошитів, вони не змогли відповісти на всі питання. Жодна організація не відповіла би на схожі до цих запитання щодо своєї діяльності без підготовки. Така структура проведення зустрічі влади із громадою призвела до того, що тон посадовців став схожим на осудливий тон слідчого, і люди з місцевої спільноти відчули себе дещо пригніченими. Що ще може статися, коли на поставлені питання неможливо відповісти, а коли можливо, дослідження урядових консультантів уже позначили відповіді як «неправильні»? Якщо дослідження показало, що витрати на їжу на родину мають становити 280 рандів, то витрачання 150 рандів – це неправильно та має бути пояснено.
І все ж «інструмент» не зміг зруйнувати всіх прагнень до солідарності. Люди з обох сторін все-таки могли іноді обійти безумство консультантів. Коли мова дійшла до питання «залучення коштів», представники спільноти належним чином продемонстрували вишиті бісером стрічки СНІД власного виробництва і сказали, що продадуть їх. Урядовці ж належним чином сказали, що навчать місцевих розробляти бізнес-план. Кожен знав, що це дурниця, але після того, як ця графа була позначена галочкою, можна було рухатися далі. Нарешті, підтримка для деяких із наявних ініціатив була щиро обіцяна належним чином. Для спільноти, де дітей помічали за поїданням черв’яків, що ростуть в екскрементах у портативних туалетах, кожне матеріальне надбання є перемогою. Один із посадовців навіть запропонував новий проект – соціальний робітник за вісім рандів (близько $1.20) на особу буде організовувати щомісячне зібрання літніх людей.
Ця ініціатива тішила, але її не було достатньо. На 14 вересня 2005 р. запланували новий легальний марш. Тоді, 7 вересня 2005 р., до поселення заїхали «великі хлопці» під упевненим проводом заступника міського голови Дерека Найду. Обрана для переговорів команда почала з передачі Найду поламаного дитячого стільця, що залишився з останніх днів апартеїду, коли НУО «Міський Фонд» запропонувала трохи матеріальної допомоги яслям (дитячому садку) спільноти. Він сів на стільчик.
Найду почав з того, з чого завжди починають такі люди (Невже вони читали Франца Фанона? Вони завжди відігрують цей сценарій із неодмінною точністю), із захопленим відгуком щодо власної ролі в «боротьбі». Він нічого не сказав щодо своєї недавньої ролі в приватизації міської транспортної системи. Далі він довго говорив про те, якою прогресивною була міська рада і як її сформував народ і «боротьба». Потім (у чому він ясно бачив великодушний жест) говорив про те, як страждають люди в Кеннеді Роуд і як місто відчуває їхній біль. Він навіть процитував мера Дурбана Обеда Млаба, який цитував Хартію Свободи (маніфест, прийнятий АНК в 1955 р.) щодо житлового будівництва, щоби зміцнити свою промову посиланням на авторитетну особу. Він довго говорив про статтю, яка мала з’явиться в Мерк’юрі наступного дня, що покаже, як добре працює муніципалітет.
Стаття, як і належало, з’явилася на передній сторінці Мерк’юрі наступного дня. Стаття під заголовком «Гарний настрій у Дурбані» починається з відзначення того, що «Нові міські надбання на зразок морського світу юШака та казино Санкоаст і Сібія значно покращують позитивний настрій резидентів щодо міста». Стаття не уточнює, які саме резиденти так задоволені тим, що мільйони рандів публічних коштів було витрачено на казино та тематичний парк, в той час як люди голодують. У статті також було відзначено, що з тих, хто працює, 92 відсотки білих задоволені своєю роботою, так само як 80,2 відсотки працівників-азіатів, 50,5% кольорових (представників змішаних рас – прим. перекл.) та 41,5% африканців. Стаття закінчується експертною оцінкою Бонке Думіса, генерального директора Дурбанської Торгової Палати, який каже, що «бідність викликала занепокоєння», але вона не зашкодить впевненості інвесторів, адже «Інвестори визнають, що Південна Африка має дві економіки: економіку першого світу з людьми з високим доходом та економіку третього світу».
Найду на зустрічі в Кеннеді Роуд перейшов далі до своєї основної мети. «Ми тут», – проголосив він, – «для того, щоб попередити марш». Після довгої незв’язної балаканини про бюджети та політику – прикметною через інтерлюдію, де людей лаяли за те, що вони дозволили поселенню, охарактеризованому як захворювання, зрости із 761 хиж у 2002 р. до 2 666 в 2005 р. («Це зростання – неприпустиме!») – він зробив свою пропозицію. Міська рада бажала «співпрацювати» з «керівництвом» спільноти. Рада привезе до поселення два туалетних блоки, а «керівництво» буде управляти цим господарством, збираючи «10 та 20 центів щоразу» (десять центів за маленьку справу та двадцять за велику? Ніхто не був певний) і використовувати ці гроші, щоби найняти прибиральника й покрити всі витрати на утримання цих туалетів. Туалети є чималою справою для Кеннеді Роуд, проте пропозицію Найду щодо двох платних туалетних блоків зустріли з обуренням.
Люди питали про землі неподалік, що їх роками обіцяли спільноті. Вони питали про житлове будівництво, яке їм постійно обіцяли в кожній виборчій кампанії та на численних зустрічах. Найду сказав, що земля була небезпечною для будівництва житла – вона могла зрушитися – та й повітря (через сусідство зі звалищем) було небезпечним для дихання. Забруднення, підкреслив він, згубно впливає на представників усіх рас. Однак люди з Кеннеді Роуд добре знають: рада каже людям у великих будинках через дорогу, що повітря є безпечним. Вони спитали, як таке можливо та як можливо те, що земля була безпечною для фабрики, але не домівок? Як могло статися так, що земля була безпечною на одній стороні Кеннеді Роуд (у передмісті), але небезпечною на іншій (де розташовуються нетрі)? Як можливо, що земля й повітря безпечні для школи та коледжу неподалік, але не для них? Срібний медаліст вісімдесятидев’ятикілометрового Товариського Марафону з групи перемовників зауважив, що він був ідеально здоровим. Чому це рада так занепокоїлася якістю повітря, яким вони дихають, коли їх і без того залишили загрузати в лайні, тому що в них не було туалетів? Чи була рада стурбована тим, що, не маючи електроенергії, вони мають дихати чадом від керосинових обігрівачів кожної зимової ночі, не кажучи вже про ризик пожежі?
У Найду не було дійсних відповідей. Проте, коли на нього натиснули, він сказав правду про міські плани щодо бідних. Сквоттерів, повторював він знову і знову, витиснуть до сільської периферії мегаполісу. Точно його словами: «Планом міста є пересунути вас на периферію». З останніх днів апартеїду до цього зібрання людям постійно обіцяли житла на території. Людям також казали, що деякі житла буде надано у віддалених гетто Верулум чи Моунт Моріа, але їм ніколи не казали, що їх усіх переселять у сільську периферію міста. Найдове рішуче оголошення майбутніх масових примусових виселень із міста стало сильним шоком.
Він попав під атаку. Де ми будемо працювати? Куди наші діти будуть ходити до школи? Які лікарні там є? Як ми будемо жити? Його відповідь у цілому зводилася до запевнення, що місто буде намагатися розвивати підприємництво у своїй сільській периферії. Людей закинуть у ліси й нададуть їм спеціальне навчання, щоби почати бізнес. Йому відповіли, що в сільській зоні немає інфраструктури. Найду погодився і сказав, що люди мають зрозуміти, що будувати її там занадто дорого й що фокусом економічного розвитку є коло радіусом у двадцять миль, що виходить із центру міста. Нікому не стало від цього легше. Ніхто не був готовий це збагнути.
Нонхланхла Мзобе вибігла, тремтячи від люті. Найду довели, що це було те ж саме, що апартеїд – чорних людей усували з міста. Найду довели, що це звучало, як коротша та більш продумана версія атаки Мугабе на бідних у Харарі. Найду сказав, що, якщо людям це не подобається, «їм слід звернутися до Конституційного Суду». Це, зауважив він, є демократією. Йому сказали, що люди радше блокуватимуть дороги, аніж підуть до суду. Кожен знає, що суди – для влади й багатіїв.
Найду й далі говорив, що землі немає. Космос Дламіні зазначив, що насправді довкола вдосталь землі. Навели приклади. Найду сказав, що ці землі належать приватній компанії – Моурленд. Наразі ця компанія займалася будівництвом огороджених передмість, торгових центрів та офісів на старих плантаціях цукрової тростини.
Найду сказали, що марш скасують, якщо він письмово пообіцяє 2 500 домівок у місті. Він сказав: «Ні, це місце було обрано і призначено для переселення. Його огороджено задля очистки нетрів». Його спитали, чи оформить він свою пропозицію співпраці щодо туалетів у письмовому вигляді. Він сказав: «Ні. Місто лише простягає руку. Це партисипаторна демократія». Найду сказали, що люди не будуть голосувати на місцевих виборах. Він посварив їх за неповагу до демократії і повідомив, що вони не мають права закликати інших не голосувати. Найду сказали, що марш чотирнадцятого числа таки відбудеться і, якщо він стане безрезультатним, це буде остання спроба легальної боротьби. Пообіцяли подальші блокади доріг.
С’бу Зікоде оголосив зібрання закритим. Він перелічив усіх людей, хто брехав – радника Якуба Бейга, міського посадовця Нігеля Гумеде та інших. Так він закінчив своє заключне слово: «Ви брехали, ви брешете і, здається, ви будете брехати надалі. Ми виведемо тисячі на вулиці».
Найду та його оточення покинули поселення. Інтенсивні дискусії щодо стратегії тривали до ночі.
Підготовка до маршу
Політичний процес протягом двох тижнів до маршу був надзвичайно інтенсивним. Ночами відбувалися зустрічі в довколишніх поселеннях, так само як і в муніципальних квартирах Сиденхемських Висот та в Житловому Проекті Джимі Картера в Шервуді. Зустрічі починалися з перегляду фільму Аоібхена О’Саллівана «Кеннеді Роуд і радник» та потім переходили у відкриті дискусії. Фільм О’Саллівана надає короткий огляд боротьби Кеннеді Роуд з березня до червня 2005. Інтерв’ю часто беруть на зулуській мові, й переживання і світобачення суб’єктів у фільмі зображені серйозно (на відміну від більш поширеної практики спотворення реалій боротьби на місцях, щоби вона відповідала очікуванням північніх НУО, північних академічних мереж чи модних північних теорій). Він починається з санітарної кризи та розбитих обіцянок щодо туалетів, щоб перейти до порушених обіцянок щодо землі та житлового будівництва в Клейр Естейт. Найголовніше, що містить фільм, – це артикуляція політичної ідентичності абахлалі баземджондоло (мешканця хижі) та пряме заперечення стереотипів, які прагнуть об’єктивувати мешканців нетрів як дурних, брудних, ледачих, злочинних і небезпечних осіб. У міру розгортання цієї боротьби стало ясно, що, як завжди, протидія має бути спрямована одночасно на матеріальне та символічне гноблення.
Тисячі людей бачили фільм О’Саллівана узяли участь у дискусіях протягом цих двох тижнів. Кожна спільнота стикається з ситуаціями з певними особливостями, а отже, кожна зустріч мала свій характер. У Шервуді було забагато людей, щоб поміститися в будівлі громади, й фільм було спроектовано на її стіну. Тут люди мають добрі будинки й демократичну організацію, що підтримує АНК, але вони з ентузіазмом погодилися підтримати боротьбу мешканців хиж. У Кворрі Роуд було використано генератор, щоби спроектувати фільм на аркуш картону, встановлений на широкому знакові дорожнього руху. В цьому поселенні за лідерство змагаються союзна до АНК Південноафриканська Національна Громадська Організація (ПАНГО) та дещо демагогічні бойовики, але всі хотіли підтримати марш. Так вийшло, що 17-річний хлопчик із Кворрі Роуд усе ще перебував у в’язниці Вествілл після жорстокого зіткнення з поліцією в грудні 2004 року в успішній бійці проти збройної спроби примусового виселення. Ба більше, якщо люди з Кеннеді Роуд боролися проти зменшення кількості туалетів зі 118 до шести, у людей із Кворрі Роуд уже вилучили всі їхні туалети під час спроби виселити мешканців поселення. (Враховуючи той факт, що поселення розташоване вздовж притоки річки Умгені, ця дія цілком могла спричинити ще більшу загрозу здоров’ю). Голова ПАНГО в Кворрі Роуд, Анджеліна Мосіеа, – жінка похилого віку й інвалід. Неважко зрозуміти, чому вона повела союзну до АНК організацію проти АНК.
У Форман Роуд під час попереднього маршу Кеннеді Роуд було багато листівок, що називали його ініціаторами Партію Свободи Інката, й існувало чітке розділення між більшістю, яка хотіла відкритої дискусії, й агресивною меншістю, що хотіла її припинити. Були деякі напружені моменти. Так, М’ду Мгкьюлунга, бас-гітарист, який заробляє на життя в місті, родом із хижі в Кеннеді Роуд, мав утримувати простір, поки протистояння людей з невеликою групою головорізів і битва за те, щоб увімкнути генератор, здавалося вже, тягнулися віками. Раптом генератор ожив і зображення страждань у хижах та мова універсальної гідності зробили безглуздими будь-які балачки про змову. Простір відбили. Ашраф Кассієм, який провів деяку частину свого дитинства в нетрях, а зараз став головним бойовиком Кампанії проти виселень Тафельсіг в Кейптауні, виголосив переконливу промову, стверджуючи, що колоніальна війна, розв’язана проти народу цієї країни, тривала й після апартеїду і перейшла в парламентську демократію. Показова співпраця з чорними, доводив він, цього не приховує. У марші через два дні багато буде зроблено саме тими білими африканцями, які є чорними (ориг.: On the march two days later much would be made of amaBhunu amanyama (black boers: the name boer usually refers to white Afrikaners). – прим. перекл.)! Ініційована тієї ночі дискусія мала продовження – схвильоване і серйозне. У суботу перед маршем відбулося масштабне заняття з малювання плакатів у Кеннеді Роуд у карнавальній атмосфері з музикою, їжею та численними обговореннями слоганів.
Цього разу сили безпеки не чинили колективного тиску, а індивідуальні домагання були незначними й завжди вдалині від поселення. Проте в останню хвилину місцеві структури АНК отримали повідомлення, що будь-який їхній член, який приєднається до маршу, буде виключений з партії. Шервуд та Лейсі Роуд вийшли з гри всі разом, і підтримка також знизилася в поселеннях Форман та Джадху Плейс. І все-таки зранку чотирнадцятого числа більш як 5 000 людей (за деякими оцінками, їх число сягало 8 000) впевнено пішли вгору по Кеннеді Роуд звільняти свого радника.
Марш та його наслідки
До мешканців нетрів приєднався повний автобус людей із Південного Дурбану, мобілізованих неповторним Дес Д’са, прославленим організатором із Вентворту, а також різні інші прихильники, у тому числі група молодих білих хлопців із знаками, написаними поганою зулуською з якимось повідомленням про туалети. Молоді білі хлопці з поголеними головами, що мають вигляд бідняків, можуть відгонити фашизмом, як на витончені носики лівих із середнього класу, та «поза контекстом» можуть виглядати і як найнятий натовп. Я спитав їх, намагаючись приховати мої підозри, ким вони є. Виявилося, що вони з притулка Преторія. Вони проводять щорічний прибережний кемпінг у найпотворнішому з усіх можливих місці – промисловому Пайнтауні, і за кілька років добре здружилися з доглядачем табору. Він живе у Кеннеді Роуд. Вони пішли в місто та зловили таксі до Клейр Естейт разом із ним. Такою є краса боротьби.
Радник виїхав назустріч «своїм людям» у броньованому автомобілі, з якого він, часом помітно тремтячи від страху, дивився на спектакль власних похоронів. Похмурий священик (Данджер Дламіні) і мати в риданнях (Нонхланхла Мзобе) питали незворушні небеса, хто б замінив покійного радника Бейга. Хто б брехав так, як брехав він? Хто б показав стільки ж презирства, як показав він? Хто б залишив їх справляти нужду в пластикові пакети? Хто б відключав свій телефон, коли вони просили його втрутитися з пожежною командою, коли їх будинки горіли? Коли карнавал закінчився, Якуба Бейга примусили вийти з броньованої машини, щоб він отримав меморандум з рук джентльмена, який працює на заправочній станції та живе з сім’єю в хаті, зробленій із землі та палок. Вдома у Кеннеді Роуд розлили бренді за амальдозі (предків), і марш було відзначено як тріумф.
Наступного дня національний таблоїд, Громадянин, мав на передній сторінці кричущий заголовок: «6 тисяч людей мають використовувати 6 туалетів», а Дурбанська ранкова газета, Мерк’юрі, починалася з репортажу про марш і доповідала, що голова Комітету розвитку Кеннеді Роуд С’бу Зікоде підтвердив, що «якщо прогресу не буде, протести посиляться. Він сказав, що люди будуть брати необхідні побутові блага силою, починаючи з операції Кханиіса, що означає здобуття електроенергії силою». Інтерес медіа не згас і через вихідні, й розгорівся скандал довкола міського голови Майка Саткліффа, майстра саморозкрутки та маніпулювання медіа, який заробляв більше, ніж президент, в той час як бідні страждали. Саткліфф запанікував. Він навіть дійшов до того, що згадав про стару тезу расистських агітаторів, яка так інтенсивно використовувалася в часи апартеїду, і говорив перед різними слухачами, що всіх більше 5 000 маршувальників «використовував» помітний та дошкульний академічний критик неоліберальної політики Патрік Бонд. У майже істеричній декламації Саткліфф сказав активістському академіку Фазелу Кхану: «Бонд має сплатити за туалети». Насправді, Бонд не відіграв жодної ролі у протестах і не мав ніяких контактів із будь-ким з мешканців лачуг. Це був недогляд, невеликий, але безсумнівний, у ретельній та дорогою ціною здобутій згоді на першочерговість у плані розвитку міста побудови казино та тематичних парків.
Перші дні наступного тижня почалися з зібрань у Кворрі Роуд і Джадху Плейс, на яких виникла демократична згода відкрито протистояти. У Кворрі Роуд, попри політичні розбіжності, існувала загальна підтримка маршу до місцевого радника Бачу. У Джадху Плейс спільнотою з демократичною структурою довго керувала група зулуських мусульман, які мали гарні можливості для доступу до пожертв від місцевої мусульманської еліти – особливо в часи катастроф, як-от пожежі в нетрях. Однак вони були занадто лояльні до Бейга, й на голосуванні перемогла група молодих людей, що мали намір боротися проти Бейга та проти АНК, за землю та житло в місті. У величезному й дуже густонаселеному (можна припустити, що йому дозволили стати настільки великим, тому що воно знаходиться за пагорбом і приховане від буржуазних очей) поселенні Форман Роуд одна кількісно велика фракція, яка при цьому не домінує політично і прагне побудувати політичний проект, незалежний від АНК, випробувала своє право на існування як контр-проект усередині поселення. По всіх північних поселеннях міста, включно з тими, де були раді ганьбити своїх радників, мера Обеда Млаба та міського голову Саткліффа, але не бажали поривати з АНК, ідея «Немає землі, немає будинків, немає голосів» об’єднувала людей у новому затвердженні їхньої влади. В четвер Комітет розвитку Кеннеді Роуд провів свої щорічні загальні збори. Чоловіки та жінки, які так переживали і так добре трималися під час розгортання цього повстання, з радістю заполонили знову свій офіс. На вихідних зустрічі й обговорення тривали у Кворрі Роуд, Форман Роуд та Джадху Пелес. На зустрічі в Джадху Плейс тієї суботи було більше п’ятисот людей.
Серед конкретних досягнень на цьому етапі боротьби була значна й життєво необхідна поступка – вигрібні ями, чищення яких рада востаннє організовувала п’ять років тому, а тепер їх вичистили й пообіцяли нові туалетні блоки. Також були обіцянки відновити занедбаний громадський центр. Одначе міська та провінційна адміністрації не змінили думки щодо переселення. Єдиною їхньою «поступкою» на разі було сказати: якщо люди зможуть ідентифікувати землю й дізнатися в господарчому управлінні, хто нею володіє і для чого вона призначена, тоді, якщо земля знаходиться в муніципальній власності й підходить, то вони розглянуть можливість будівництва жител. Ба більше, хоч успіх маршу означав нескінченні пропозиції зустрічей, все ж не знало відступу відверте презирство з боку посадовців. Насправді на першій зустрічі після маршу, проведеній у будівлі Мартіна Веста 15 вересня, найвищі посадовці з Міського Управління Житла почали з того, що насварили обрану делегацію Кеннеді Роуд (Систем Целє, Фазел Кхан, М’ду Мгкьюлунга та С’сембізо Нкваняне) за «заповнення газет брехнею» та показово жбурнули на стіл копію газети Сітізен. Потім вони розважали себе, пересилаючи один одному через телефони фото побутових умов у поселенні та голосно коментували, якими брудними були місцеві люди. Картинками, на яких базувалися такі заяви, були купки сміття. Мешканці Кеннеді Роуд, із яким сусідить міське звалище, уже давно просили муніципалітет забирати їхнє сміття, на що їм завжди відмовляли. Тож люди збирають сміття в пластикові мішки і спалюють його раз на тиждень. Зображення, які посадовці використали, щоби заявити, що люди на Кеннеді Роуд брудні, показували такі купи пакетованого сміття.
Було вирішено, що більше зустрічей у владних офісах не буде. Як пояснив С’бу Зікоде: «Чому ми маємо йти і сидіти на тих зручних стільчиках, щоб слухати шахраїв та брехунів? Вони мають прийти і посидіти з нами там, де ми живемо. Битва почалась. Ми використаємо всі тактики».
У понеділок, 26 вересня, переговорна команда зустріла Файзела Сідата, С’бу Гумеде та інших посадовців з міста в залі спільноти Кеннеді Роуд. Було вирішено, що сотні людей стоятимуть колом, оточуючи будівлю громадського центру, й тихо співатимуть в той час, як відбуватимуться переговори. Якщо буде потрібно, вони зайдуть у приміщення й усі разом закликатимуть чиновників відзвітувати. За двадцять хвилин 300 людей зайшли до зали. Двері було зачинено, і відбулася формальна зустріч. Голова офіційної делегації доповідав і відповідав на питання. Було досягнуто більш значних поступок та обіцянок: щодо ремонту центру спільноти, забезпечення його 300 стільцями, організації збору сміття в поселенні, місцевих робочих місць для місцевого будівництва та прибиральних робіт та ін. Управління Житла прислало службовця нижчої ланки, який міг лише сказати, що інженерний звіт мали завершити і що консультант скоро почне свій (вартістю в 100 000 рандів) звіт. Літня жінка Ма Кхумало сказала, що вона жила там двадцять років і що весь цей час у відповідь на кожну вимогу житла здійснювали дорогі дослідження – дослідження землі, повітря, всього. На засіданні було висунуто та прийнято пропозицію призначити зустріч із головою Житлового управління через три дні, інакше буде організовано марш на управління. Двері відчинили. Зустріч призначили на 10 жовтня – у центрі спільноти Кеннеді Роад.
Спільнота боротьби
Але здобутки також полягають у всьому тому, що було створене разом для спільного користування: ясла, які працюють кожного буднього дня; офіс у поселенні з однією телефонною лінією, яка використовується для всіх можливих речей, як-от звернення за грантами, переговори зі школами, лікарнями та хоспісами; щомісячні продовольчі посилки й щотижневі обіди для знедолених; регулярна й дуже добре організована турбота про домогосподарства, очолювані дітьми, та допомога людям зі СНІДом; охоронні й пожежні нічні патрулі; і т.д. Багато що, хоча не все з цього існувало до пориву із покірністю після блокади дороги, расистських атак індійської поліції на команду радника й арештів, – але боротьба змінила все. Тепер над кожним із цих проектів працює набагато більше людей, і ці проекти просуваються вперед набагато серйозніше. До розриву із покірністю ясла виглядали на занедбану покинуту кімнату під залою спільноти. Нині ця кімната виглядає так само світло й безпечно, як і будь-які ясла в багатому передмісті. Як навчив нас Фанон, боротьба є, серед інших речей, рухом із місць, у яких нам судилося бути. Крім усього іншого, з цього руху виникають нові зв’язки, а отже, доступ до ресурсів став кращим. Більшість ресурсів усе ще генерує сама спільнота, але, наприклад, чоловік із місцевого ашраму (релігійна організація в індуїзмі – прим. ред.) подарував спільноті газову плиту й робить щотижневі харчові пожертвування, що уможливлюють щотижневі спільні обіди. Анархістський вебмайстер Джон Девеніш надав два відремонтованих комп’ютери для офісу так, щоби друковані листи та прес-релізи можна було виробляти у спільноті.
До спільно створеного належить спільнота боротьби. З травня тридцять чи сорок відданих активістів з’явилося в Кеннеді Роуд. Вони познайомилися з людьми з інших поселень та сформували безпосередні й досі триваючі зв’язки зі спільнотами, які борються повсюди довкола міста, починаючи з сусіднього Сіденхем Хайтс та через все місто до Вентворса. Ентузіазм створення цих зв’язків величезний. Для зустрічей обирають представників, збирають гроші, щоби сплатити за транспорт, і кожного разу проводять детальні обговорення зі звітами. Люди з Кеннеді Роуд також сформували зв’язки із трьома чи чотирма дурбанськими активістами з середнього класу, які воліли закласти ресурси, навички та доступні зв’язки під демократичний контроль боротьби, кожного разу шукаючи можливості поділитися своїми навичками та зв’язками шляхом практичних семінарів. Наприклад, замість того, щоби просто виробляти прес-релізи, як це було вирішено на зібранні, провели семінар з роботи з пресою, на якому люди навчалися цієї навички та обговорювали політику такої роботи. Цього не можливо досягти в кожному випадку – доступ до (арендованого) обладнання для зйомки та показу фільмів не є чимось, що можна легко зробити спільним – але активісти з середнього класу працювали, щоби поділитися своїми класовими навичками та мережами всюди, де це можливо. Чотирьох чоловіків та жінок з Кеннеді Роуд нещодавно обрали для поїздки в Кейптаун, де вони провели час з Кампанією Проти Виселення, а Макс Нтаняна і Ашраф Кассієм з Кампанії провели декілька днів в поселенні напередодні великого маршу. Й хоча кампанія ще не може мобілізувати людей в такому ж масштабі, що й Кеннеді Роуд, вона має набагато довшу історію відкритого протистояння, зараз працює з мешканцями хиж секції К’ю К’ю містечка Кхаялітша, й використовувала стратегію блокад шляхів більше, ніж будь-хто. Всі ці нові зв’язки й досвід боротьби у нових альянсах швидко й радикально розвинули політику цієї боротьби. Боротьба, яка почалася з того, що багато людей виливали своє невдоволення на місцевого радника, якого бачили в змові з переважно (хоча, звісно, не суцільно) ворожою місцевою елітою, яка, отже, була боротьбою із проблемою всередині системи, тепер стикається із систематичною природою гноблення.
Стійкі колективні роздуми про досвід боротьби постійно покращують розуміння того, за що треба боротися і як за це боротися. У травні 2005 ваш досвід міг би привести вас до думки, що ваші страждання були прямо пов’язані з індійським расизмом. У вересні 2005 ви могли би платити свою частину 350 рандів (близько $50), щоби послати таксі в переважно індійське передмістя робочого класу Бейв’ю, аби показати солідарність із боротьбою людей там, тому що ви прийшли до розуміння їхнього досвіду страждання. І ви могли би обрати радикального (індійського) академіка Фазела Кхана, чоловіка, з яким ви познайомилися, якого стали поважати і якому стали довіряти в практиці боротьби, для того щоб він був у переговорній команді Кеннеді Роуд у вирішальному суперництві з містом. У травні 2005 ви могли би вірити, що Світовий Банк створить робочі місця для вашої спільноти на звалищі. Проте в процесі зростання солідарності вашого маршу, ви могли би відкрити, що ті ж самі робочі місця були обіцяні сусіднім спільнотам, яких би ви ніколи не зустріли у звичному житті з усіма на своїх місцях.
Те, що газети тепер називають «національною хвилею протестів» із нетрів, як правило, описувалося як раптовий спалах войовничості, що його часто охарактеризовували перекриттям доріг, швидкими репресіями, які зазвичай включали побиття та арешти (хоча, звісно, ще було вбивство в Гаррісміті), а потім наступало мовчання. Так само ситуація розвивалася і в Като Манор на іншому кінці Дурбана. Цим локальним бунтам доводиться стикатися з арештами, і людей, як правило, звинувачують у порушенні громадського порядку – навіть якщо не заподіяли шкоди особі чи майну.
В жодному випадку з застосування тих небагатьох юридичних послуг, що доступні спільноті в боротьбі, донори цих послуг не дозволяють займатися справами, кваліфікованими як кримінальні, відтак люди часто проводять багато місяців у в’язниці, очікуючи суду. Доступ до незалежної від донорів юридичної допомоги є життєво необхідним, якщо люди хочуть перемоги в цих протестах. Бунт Кеннеді Роад отримав цю легальну підтримку. Вони не шукали її – початково вони були налаштовані представляти самих себе, але після неймовірного презирства, яке виявила суддя Асмал до людей з її округу, було вирішено прийняти підтримку. Звичайно, різноманітні амбітні, бюрократизовані, спонсоровані донорами туристичні елементи з лівих не були зацікавленими, але невелика група місцевих бойовиків вклала свої персональні ресурси і, коли вона повернулася до Дурбану, забезпечили рухові натхненну й ефективну безоплатну підтримку юриста Шанти Редді. Це траплялося й раніше, доволі часто насправді й без поривання із покірністю, але розвинулося в тривалу масову боротьбу. Якщо легальна підтримка є необхідною умовою для розвитку такої боротьби, вона не є достатньою умовою.
Ключовим фактором є те, що Кеннеді Роуд розвинуло глибоко демократичну політичну культуру й організацію за роки перед блокадою дороги. Це означає щотижневі формальні зібрання, ведення детальних записів, витрати часу і т.д. Однак оскільки ці речі не відбуваються в окремій і самодостатній сфері, вони ніколи не є помпезними чи нудними. Оскільки на масових зібраннях постійно відбуваються звіти, а численні комітети та проекти є спільною справою, «керівництво» перебуває у постійному діалозі зі «звичайними» людьми і дуже часто під постійним тиском з їхнього боку. Під час боротьби, що розгорнулася з березня цього року кожне важливе рішення приймали на колективних стратегічних форумах і кожного індивіда чи групу, які куди-небудь виїжджали, обирала спільнота й давала доручення, про які (делегати) звітували дуже серйозно. Відбувається сувора ротація можливостей подорожей – чи то через місто, чи через країну. Віковий та статевий баланс, при цьому, є різним у всіх вимірах. Дев’ятнадцятирічна жінка, Систем Целє, була обраною до переговорних команд декілька разів. Варто думати, саме завдяки цій демократичній природі організації спільноти Кеннеді Роуд постав такий радикалізм. Роками громада Кеннеді Роуд належним чином посилала представників на зустрічі з владою. Вони робили все, що від них вимагали, та стали ідеальною громадською організацією, яка шукала «партнерства» з іншими «зацікавленими сторонами». У відповідь вони отримали зневагу і презирство. Тривалі колективні роздуми про досвід провалу офіційної моделі дії породили тривалі колективні роздуми про відданість відкритому спротиву. У «керівництва» не було іншого вибору, окрім як прийняти це. Люди, яких обрали до комітету, мають неординарний характер та навички. У цьому немає сумніву. Проте робота цих людей залишається функцією комітету, що належить до функцій спільноти. Звичайно, це не означає, що комітет перебуває у прямому зв’язку з усією спільнотою Кеннеді Роуд – багато людей зовсім не беруть участі в політиці– але в Кеннеді Роуд існує ширша спільнота боротьби, що складається з тридцяти-сорока відданих активістів, залучених до щоденної роботи, кількох сотень людей, які приходять на масові зібрання, та декількох тисяч, які готові прийти на велику акцію на кшталт маршу.
Тим не менш, загроза переселення до «сільської периферії» все ще існує.
Коли міський голова Майк Саткліфф давав публічну лекцію у нині єдиному в Дурбані університеті минулого року, він показав фотографії хиж в елітному, раніше індійському, передмісті Резервуар Хілз (сусідньому до Клейр Естейт) й сказав, що трансформації треба проводити наполегливо, тому що в колишніх індійських поселеннях все ще були неформальні поселення. Під цим він не мав на увазі, як годилось би почути від характерного марксиста, що він заохочує захоплення земель у колишніх білих передмістях. Навпаки, значенням його слів було те, що справедливим було розширення білих привілеїв та їх передача індійській еліті. Отже, фраза «очистка нетрів» повернулася в обіг політиків. Нам кажуть, як казали, коли існуванню Софіатауну та Шостого Району загрожували під час апартеїду, що кращі, більш гігієнічні житла будуть побудовані будь-де ще. В дійсності ж пропонують те, що бідних силою приберуть з міста на відстань пострілу й покинуть у сільських гетто. Міська влада великою мірою намагається обернути назад народний опір маніхейській логіці, що була основою матеріальної сегрегації колоніального міста. Політика, націлена на інтеграцію міста, мала би вимагати націоналізації приватних земель, зокрема плантацій цукрової тростини, які тепер перетворюються на огороджені поселення для багатіїв компанії Моурленд. Це вимагало би не тільки прямого конфлікту з капіталом. Це також вимагало би прямого виклику тривогам і упередженням щодо бідних, що існують у білих і чорних із середнього класу – забобонів, які часто повторюють расистські стереотипи, спрямовані на всіх чорних людей в часи апартеїду.
Боротьба триває. 4 жовтня 2005 р. більше тисячі людей, більш-менш усе населення маленького поселення Кворрі Роуд – маршували до свого радника, Джайраджа Бачу, вимагаючи повернення туалетів та надання землі й житла в місті. Вони також провели потішні театралізовані похорони радника і проголосили, що вони відмовляться голосувати на наступних виборах, якщо їхні вимоги не будуть задоволені. Популярна зулуська газета, Ізолєзве, присвятила їм дві сторінки, й вони попали на головну сторінку вже втретє у місцевій безкоштовній газеті Райзінг Сан, а популярна радіостанція Аль Ансаар надала їм півтори години ефіру. Наступного дня після маршу Кворрі Роуд молоді радикали з Форман Роуд оголосили, що вони також проведуть марш. Джеймс Нксумало, новий спікер агломерації еТхеквені (агломерація еТхеквені простягається далеко за межі Дурбану, й включає сусідні міста, селища міського типу та сільську місцевість), використав свою першу промову, щоби виступити проти карнавального похорону, сказавши, що останній був глибоко неприйнятним, з урахуванням того факту, що двох радників з іншого кінця міста вбили за останній місяць. Місцевий радник Фавзіа Піір похмуро говорив про протести як про «розіграні» події, і міська рада наповнилася злісними розмовами про злі сили, що стоять за протестами. Проте через два дні після маршу на Кворрі Роуд зустріч дванадцяти поселень відбулася в Кеннеді Роуд. Там було тридцять два обраних представники, сімнадцять чоловіків і п’ятнадцять жінок. Вони домовилися, що вони не будуть голосувати і що вони будуть стояти й боротися разом як абахлалі баземджондоло (мешканці хиж). Народився новий рух.
Дурбан, 10 жовтня, 2005
Monthly Review, Vol. 57, No. 9
Переклад Валентина Дегтяра за редакцією Юлії Войтенко
Читайте також:
Соціальне виключення у міському середовищі (Анастасія Рябчук)
Невидима реальність (рецензія на книгу: Майк Девіс. Планета нетрів) (Оксана Дутчак)
Місто Бога / Cidade de Deus (Андрій Божок і Валентин Дегтяр)
Парк конфліктів: боротьба в парку Горького як дзеркало харківського суспільства (Олексій Вєдров)
Перегорілі ліхтарі: невиконання батьківських обов’язків чи невиконання обов’язків держави? (Анастасія Рябчук)
