Яскраві фотографії протестних дій із Боснії справляють враження, що події у цій невеликій Балканській країні схожі на українські. Чи справді це так?
Тло останніх подій
Сучасні Україна та Боснія — молоді країни-однолітки. До здобуття незалежності різні геополітичні утворення, від Османської імперії до Радянського Союзу намагалися поширювати і поширювали свій вплив на обидві території. Історія — це не відрізки часу, це тяглість. Тому не варто уявляти, що з набуттям політичної незалежності у 1992 ці країни позбулися економічних зв’язків із іншими країнами. Економіки як України, так і Боснії є переважно периферійними, тобто вони працюють на експорт сировини, напівсировинної продукції та агропромислової продукції. Водночас вони потребують імпортованих готових товарів, бо самі їх не виробляють. Це призводить до зовнішніх боргів. Звісно, значна частка економіки тут — сервісна, але це стосується радше великих міст.
Наявність сировинної промисловості не означає її розвитку. В Україні та Боснії вона занепадає шаленими темпами. Точкові іноземні інвестиції в інфраструктуру, які є радше винятком, ніж правилом, робляться лише з метою отримання більшого прибутку, а не збільшення кількості робочих місць чи зменшення експлуатації природних ресурсів.
Така залежна позиція у відносинах із Європейським Союзом та Росією підкріплюється наявністю локального вищого класу, представники якого в обох країнах тісно поєднані з правлячою бюрократичної верхівкою. Боснія, будучи федерацією трьох частин, — сербської, боснійської та хорватської — має не один апарат чиновників, а три. І кожен із них працює на підтримку самого себе й на захист інтересів економічних еліт. В Україні ситуація схожа, лише замість трьох кланів тут проглядаються два. Це аж ніяк не збільшує рівень задоволення життям серед громадян цих країн, тому протестні дії були лише питанням часу.
Різна природа протестів: нація та клас як суб’єкти
Навіть швидкий огляд вимог, із якими активісти в обох країнах вийшли на вулиці, дає зрозуміти, що прирівнювати протести в Україні та Боснії — помилково. Більшість вимог активістів на вулицях Тузли і Сараєва є критикою тієї жорсткої нерівності, що склалася в суспільстві, та соціального класу, який і зумовлює цю нерівність. У цей час у Києві, Харкові та Львові люди вимагають відставки злочинної влади в особі президента Януковича. Яке суспільство і під керівництвом яких сил хочуть бачити учасники Майдану після цього — досі є загадкою. Хтось вірить, що праволіберальні опозиційні лідери — поганий варіант, але кращий за Януковича. На якій підставі — не зрозуміло, адже трійка красенів не менш залежна від олігархії, ніж Президент та Партія Регіонів. Дедалі більше учасників вважають, що національна революція є неминучою. Але ж заміна одних еліт на інші не змінить суспільного ладу.
Таку різницю у вимогах можна пояснити тим, що патріотичні відчуття стали для багатьох людей внутрішньою психологічною причиною виходу на Майдан, у Боснії ж ці відчуття довелося придушити, щоб вирішувати реальні проблеми.
Варто зауважити, що національне та релігійне роз’єднання в Боснії і досі є набагато гострішим, ніж в Україні. Боснія і Герцеговина. Політики здобувають голоси, акцентуючи увагу на тому, що вони — справжні православні серби або боснійці-мусульмани. Конституція забороняє бути президентом, якщо Ви не серб, боснієць або хорват. Людина із, наприклад, сербським іменем почуватиметься чужою, знайомлячись із жителями боснійських та хорватських містечок. В одній школі розташовуються дві — для мусульман та християн. Люди де факто розмовляють однією мовою, але штучно створено три.
Попри такий стан речей (до якого Україні ще довго деградувати, маємо надію) зараз боснійці разом із хорватами та сербами борються проти великого бізнесу та бюрократії. Дедалі більше людей розуміють, що їхні вороги — це не люди, що сповідують іншу релігію або живуть в іншій частині країни, а ті, хто обмежує їхні можливості мати гідну освіту та робочі місця. На жаль, українці цього не розуміють.
Загрози
Протести не підтримує велика частина населення обох країн: у нас переважно Східні та Південні регіони, у Боснії — Республіка Сербська. Таке розділення може спровокувати сепаратистські сценарії, які є доволі небажаними, але й малоймовірними.
Також варто усвідомлювати всю нестійкість ситуації у Боснії-Герцеговині. Наразі протести не направляють жодні політичні сили. Застосовується насильство. Тому існує небезпека нівелювання соціоекономічних вимог через відсутність лівого політичного суб’єкта, що був би координатором та вимагав би політичної влади, а пізніше — втілював ці вимоги. За націоналістичної гегемонії, що зростала останні двадцять років, процес утворення антикапіталістичних політичних сил може бути дуже ускладненим.
Окрім цього, ніхто не розглядає ні Боснію, ні Україну, як відсторонені від міжнародної політики частину світу. Інтервенції з боку країн зовнішніх акторів можуть повернути події у протилежному напрямку. Місцеві еліти, із якими, власне, зараз відбувається протистояння, тісно поєднані з глобальними елітами, тому протести у Боснії не можуть бути успішними без підтримки революційних рухів у країнах Східної Європи та Балкан. Українці ж, педалюючи націоналістичні ідеї, ніяк не наближають такий сценарій.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:
ДОЛОЙ ЕВРОСОЮЗ! ДА ЗДРАВСТВУЕТ БОРЬБА ЗА АБСТРАКЦИИ (Владимир Ищенко)
ВІДОЗВА ДО ЛІВАКІВ (Богдан Білецький)
НЕ ДОВЕРЯЙТЕ ДАНАЙЦАМ: «Друг» украинских протестов Карл Бильдт (Денис Пилаш)
ПРО ПЕРЕТВОРЕННЯ ПРОТЕСТУ (Олексій Вєдров)