Яку ціну заплатила Естонія за вихід з «периферії» Європи? Уроки для України

08.09.2023
|
Ленс Бредлі
3667
Ленс Бредлі
Статті автора

План розвитку, у центрі якого поставлено капітал, не може бути справедливим. Демократичні інституції матимуть сенс лише тоді, коли їх не підважуватиме тотальна нерівність. В Естонії демократизація почалася водночас з реорганізацією капіталістичної економіки у межах широкомасштабного неоліберального експерименту. І саме цей напрямок реформування економіки нині становить загрозу демократії, у боротьбі за яку естонці й відновили незалежність. 

У певному сенсі Естонія — взірець неоліберального розвитку. Як й інші пострадянські країни, Естонія запровадила настільки далекосяжні неоліберальні реформи, що в класичних капіталістичних суспільствах, на кшталт Великої Британії, їх годі й уявити. Часто стверджують, що модернізація Естонії — це результат політики жорсткої економії, приватизації та переважно дерегульованого ринку. Тим паче, формально Естонія є найбагатшою пострадянською державою за показником ВВП на душу населення. Естонія вже більше не периферія Європи, як Молдова або Болгарія; вона виглядає як цілком трансформована країна, навіть рівноправний партнер. Саме цей бік так званого «балтійського тигра» з гордістю презентують загалу. Але є й інша сторона естонського шляху, яку воліють не показувати. 

Неоліберальний шлях розвитку приніс до країни нові гроші та нові забавки, але не дивно, що нове багатство зосередилося в руках небагатьох. Реальність така, що половина естонців опинилися за бортом. Нерівність й далі зростає і загрожує молодій демократії. Цей текст проливає світло на неприємні сторінки сучасної історії Естонії — на противагу тим тотально позитивним описам країни, які не зазирають далі технологічного сектору надсучасної столиці Естонії, Таллінна. У цій статті я досліджую негативні наслідки, які неоліберальний проєкт вже приніс країні. Сьогоднішні труднощі багатьох естонців — це не якийсь непередбачений побічний ефект неолібералізму, це одна з його засад у вигляді асиметричного розвитку. Усе це також має стати попередженням для України — не повторювати помилок Естонії під час післявоєнного розвитку та зближення з європейськими інституціями. 

Пострадянська історія Естонії

Для більшості населення країни завершення імперіалістичного радянського правління стало моментом щирої радості. Після десятиріч окупації Естонія нарешті знову стала вільною, у країні була відновлена незалежна влада, вперше проголошена тут в 1918 році. Однак різкий крах радянського ладу приніс і значні виклики. Економічний колапс та жорсткі неоліберальні реформи негативно позначалися на населенні. Висока інфляція та стрімке падіння промислового виробництва призвели до різкого росту рівня безробіття, що штовхнуло населення в обійми злиднів. Естонську крону досить швидко було зафіксовано до курсу німецької марки. Це радикальне рішення призвело до банкрутства майже половини банків країни. На їхнє місце прийшли скандинавські банки, яким зараз в Естонії належить близько 85% фінансових активів. З метою збалансування бюджету запровадили єдиний податок — відтоді уряд мало отримував грошей та ще менше витрачав; у країні встановили «болісну фіскальну політику».

 

естонія

Жінки гріються на сонці у Коплі, Таллінн. Фото: Мір'ям Матісен

 

Після шокової терапії наступила політика жорсткої економії. Ситуація в країні поволі покращувалася, але здебільшого на папері, у той самий час деякі сегменти суспільства вкрай потерпали. Урядова ощадливість, здавалося, поширювалася соціумом: протягом перших 15 років незалежності більшість естонців притримувалися досить бережливого стилю життя. У якийсь момент почалися зміни, і порядок та достаток почали повертатися до Естонії. Таллінн, який ще недавно називали «диким сходом», кримінальним та корумпованим, розпрощався з цими стереотипами. У країну потекли інвестиції, і на початку століття Естонія була «цілковито відкрита для економічних сил зі Сходу та Заходу».  

«Економічний розвиток Естонії був справою рук і самих естонців, але така швидкість стала результатом радше фінської допомоги та інвестицій, ніж власної політики жорсткої економії». 

Сусіди через Балтійське море, багатші нордичні країни (Данія, Швеція та Фінляндія) вирішили «вдочерити» балтійські країни (Литву, Латвію та Естонію). Тим паче, Фінляндія вже мала мовні й історичні зв'язки з Естонією. У роки радянської окупації, завдяки культурним зв'язкам, естонці вбачали у Фінляндії ідеальну рольову модель: багата демократія, яка крокувала в ногу з часом. Тепер Естонія мала відкриту економіку, а різниця в кількості населення та рівні достатку зумовили те, що інвестиції для Фінляндії не були надмірними, а для її південного сусіда були вкрай корисними. Подейкували, що Фінляндія прагне скоротити імміграцію з Естонії, а стабільного та заможного сусіда вочевидь потребували фінські експортери. Звісно, економічний розвиток Естонії був справою рук і самих естонців, але така швидкість стала результатом радше фінської допомоги та інвестицій, ніж власної політики жорсткої економії. 

До Євроінтеграції

На шляху до європейської інтеграції розвиток країни тільки пришвидшився. Перше десятиліття нового століття минуло під знаком неоліберальних реформ, лише частину з яких дійсно вимагали для вступу до ЄС. Неолібералізм здавався панацеєю, яка не лише зцілить Естонію, а й осучаснить її. Неоліберальні партії запустили кампанії централізації та діджиталізації. Це дозволило урядові чимало заощадити та по-сучасному презентувати себе за кордоном; водночас це посилило рівень урбанізації та нерівності в естонському суспільстві. Незаможна частина населення (переважно з сільських або деіндустріалізованих після краху СРСР районів) ставала ще біднішою та водночас втрачала близький і комфортний доступ до державних послуг. Багатство та нові інвестиції концентрувалися в дуже вузькому талліннському колі. Отож, ставало очевидним, хто набував та набуває вигоди від подібної політики, здійснюваної в ім'я Eurointegratsioon.

 

люди на вулиці в Естонії

Життя в Естонії. Фото: Філ Еріксон, проєкт «Antipode»

 

Поки уряд впроваджував у життя неоліберальні реформи, Естонія переживала масовий відтік працюючого населення. Дешеві робочі руки переїздили до Фінляндії або Сполученого Королівства, а економічна ситуація була недостатньо стабільною, щоб естонські сім'ї могли відтворюватися зі швидкістю, яка б задовольнила потреби зростаючої економіки. Попри дотримання всіх рецептів неолібералізму та болісну ощадливість населення, країна виявилася зовсім не готовою до світової економічної кризи. Хоча пояси естонців і так давно вже були затягнуті, тепер вони мусили затягнути їх щільніше: у 2009 реальна заробітна плата впала «лише» на 5%, а споживання — на 21%.

Ще більше погіршилося становище сільського населення та мешканців деіндустріалізованих містечок. Найбільше потерпала від економічної кризи північно-східна Естонія, головний індустріальний регіон країни в роки радянської окупації. Естонські та закордонні інвестори мали обмаль бажання повертати до життя екологічно шкідливий видобуток сланцю в Іда-Вірумаа або ледь прибуткову текстильну галузь у Нарві. Естонський уряд волів ігнорувати потреби та сам факт існування цього регіону, де значну частину населення складали російськомовні мігранти радянської доби. У Талліні воліли радше якось їх позбутися, ніж у них інвестувати. 

«Заклики лівих до молодої держави втручатися, субсидіювати, допомагати легко відкидалися як "радянська", "соціалістична" або "комуністична" пропаганда».

Вже можна було визначити переможців та невдах неоліберального курсу розвитку, але це не позначалося на політичному житті країни. З моменту відновлення незалежності в Естонії панували соціальний консерватизм, націоналізм та економічний лібералізм, а ліві або прогресивні партії не відігравали помітної ролі. Звісно ж, консерваторів та капіталістів більше цікавила загальна картина: національний розвиток, зростання ВВП, інтеграція до ЄС та НАТО тощо. Якщо мислити такими категоріями, то розвиток незалежної Естонії виглядав цілком позитивно: економіка зростала, країна усе більше діджиталізувалася та «модернізувалася», корупція зникала, а політика жорсткої економії створювала для інвесторів та європейських інституцій враження стабільності. Для частини естонського суспільства це означало цілком конкретні покращення, то чому уряд мусив звертати увагу на тих, хто програли від переходу?

Властивий капіталістичній думці індивідуалізм переконував: якщо хтось недостатньо кмітливий, щоб грати за новими правилами, то це його особиста проблема. На руку подібним міркуванням грав факт, що порівняно з іншими пострадянськими країнами Естонія розвивалася вкрай успішно. Заклики лівих до молодої держави втручатися, субсидіювати, допомагати легко відкидалися як «радянська», «соціалістична» або «комуністична» пропаганда, у якій більшість зі зрозумілих причини вже давно розчарувалася. 

 

жінка працює на городі

Життя в Естонії. Фото: Філ Еріксон, проєкт «Antipode»

 

Масова підтримка Eurointegratsioon дозволяла естонській владі проводити реформи та лишати розвиток «вільного ринку» неконтрольованим, допоки макроекономічні показники та баланс бюджету лишалися позитивними. Як і в 1990-ті, Фінляндія й надалі робила чималий внесок у швидке неоліберальне перетворення Естонії. Озираючись назад, можемо побачити, що улюблений північний сусід та взірець для наслідування мав на Естонію лише економічний вплив. У політичному житті прогресивні партії Фінляндія жодним чином не впливали на естонських колег. Починаючи з перших вільних виборів на політичній арені країни змагалися соціал-демократи, але вони були набагато консервативніші та набагато приязніші до ринку, ніж їхні аналоги з Партії європейських соціалістів, зокрема кардинально відрізнялися від скандинавських соціал-демократів. 

Важкий шлях Естонії за межі периферії

Після приєднання Естонії до ЄС, посилилася еміграція до Західної Європи. Попри суттєве економічне зростання вдома, десятки тисяч естонців прямували насамперед до Фінляндії та Великої Британії, де їх приваблювали вищі зарплати, кращі умови праці та ліпша якість життя. Без сумніву, приток дешевої робочої сили був вигідним для Західної Європи, а естонці виявилися особливо «мобільними». Станом на 2018 рік, 10% населення країни принаймні один раз виїжджали на заробітки за кордон протягом останніх десяти років. Західні європейці, які мали вельми слабкі уявлення про Естонію (якщо мали взагалі), нарешті ближче познайомилися з новим членом європейської родини.  

У Фінляндії вважали, що вже зрозуміли Естонію. Фінські медіа висміювали південних сусідів та обґрунтовували їхню периферійність, фокусуючись на злочинності та алкоголізмі, а також негативному впливові низьких естонських зарплат на ринок праці у Фінляндії. Звичайними темами були проституція, викрадення автівок, банди та шкідливі викиди. Навіть такий корисний крок, як запровадження безкоштовного громадського транспорту для мешканців Таллінна, розкритикували як «антитуристський». У Лондоні невеличка громада естонців не могла привернути стільки негативної уваги, як поляки або румуни, але британці мали інший метод периферізації Естонії. Відкриті кордони в ЄС спрощували подорожі, тож Таллінн став знаменитим туристичним місцем для дешевих вечірок та пиятики, на кшталт Праги. Туристи їздили на край Європи не тільки за алкоголем — ще однією проблемою став секс-туризм. Уряд довго чекав, перш ніж прийняти закони про торгівлю людьми; як влучно пояснили місцеві, адже «краще думати про хороше, а про погане — не думати».

 

жінки на вулиці, Естонія

Життя в Естонії. Фото: Філ Еріксон, проєкт «Antipode»

 

Периферизація Естонії (точніше збереження Естонії в ролі периферії) не була лише стереотипом у свідомості західних європейців. Вступ до ЄС призвів до «примітивізації» економік усіх балтійських держав; під час переходу до капіталістичної економіки промислове виробництво скоротилося, а то й геть зникло, що змусило багатьох індустріальних робітників перейти до праці в агросекторі. Це знов-таки вказує нам на переможців та невдах транзиту. Перші — це власники нерухомості, банкіри та працівники цифрової економіки. Останні — низькокваліфіковані робітники, які поставляють аграрну продукцію та сировину до Західної Європи, де сільське й лісове господарства «надто дорогі» через вищу вартість робочої сили. Поки естонське суспільство концентрувало увагу на переможцях та пишалося відносними успіхами естонської економіки після інтеграції до ЄС, країна лишалася європейською периферією, яка постачала до центру, Західної Європи, дешеву робочу силу, дешеві продукти та вигідні бізнес-угоди. 

Проте протягом останнього десятиліття уявлення про Естонію як периферію почали поволі змінюватися. У 2015 Естонія вже мала позитивне сальдо міграції, завдяки імміграції з інших країн ЄС та поверненню багатьох естонців. Індустрія високих технологій «захопила» Таллінн, де у 2017 відбувся саміт Ради ЄС з питань цифрових технологій; місто стало домівкою для так званих «цифрових кочівників». Естонська бюрократія нині добре відома своєю діджиталізацією, ефективністю та безпечністю; країна є лідером ЄС з питань кібербезпеки. В естонських університетах невпинно зростає кількість іноземних студентів, а третину академічних науково-дослідницьких позицій обіймають іноземці, що не гірше показників західноєвропейських вишів. Зростання цін призвело до того, що Естонія припинила бути місцем «дешевого» туризму. Після трьох десятиріч внутрішніх реформ та дипломатичних зусиль, Естонія знана своїми технологічним сектором, електронним урядуванням та чарівними містами. Сама того не помітивши, Естонія позбулася периферійного статусу і вже не є територією бідності, алкоголізу, відсталості, ані ринком дешевих робочих рук; у Європі та світі країна викликає набагато позитивніші асоціації. 

 

люди на зупинці в Естонії

Життя в Естонії. Фото: Філ Еріксон, проєкт «Antipode»

 

Фінальний поштовх за межі периферії Естонія отримала в лютому 2022. Поки під повсюдне виття сирен повітряної тривоги російські окупанти вдиралися вглиб України, Естонія отримала в ЄС цілком нову роль. Лише нещодавно країна стала таким собі консультантом з питань діджиталізації, а тепер опинилася в авангарді європейської відповіді на російську агресію. Естонці були безперечно солідарними з Україною та українцями, адже мали схожу історію та схожі побоювання. Це додавало ваги всьому, що Естонія заявляла на міжнародній арені. Естонські дипломати, працівники МЗС та Міністерства оборони стали бажаними гостями інтерв'ю та конференцій з дуже різної тематики, а прем'єр-міністерка Естонії Кая Каллас перетворилася на одного з найвідоміших та найповажніших європейських політиків. 

Реакція Естонії на російське вторгнення прискорила процес виходу з «периферії», але інтерес до країни не обмежується лише темою відносин з РФ. Питання оборони й НАТО, європейського законодавства та єдності, діджиталізації, демографії, інвестицій, міграції тощо — у всіх цих сферах перспектива й експертиза Естонії є затребуваними. Естонії вдалося покращити свої імідж, репутацію, політичну та економічну роль; тепер ця країна володіє політичними й економічними благами, бажаними і затребуваними в ширшому «західному світі».

Естонія — у центрі, але якою ціною?

Три десятиріччя незалежності принесли не тільки демократизацію та економічне зростання. Великою мірою нерегульована ринкова економіка Естонії залишила багатьох у злиднях та створила нові виклики, з якими країна мусить впоратися. Естонія пройшла нелегкий шлях виходу з периферії, але де вона опинилася тепер? 

«Мінімальна зарплата в Естонії — одна з найнижчих у Європі, і водночас країна є найдорожчою для життя серед країн, що входили до Організації Варшавського договору». 

Якщо поглянути на класичні економічні показники, після економічної кризи 2008-2009 років ВВП Естонії спорадично зростає. Частково це відбувається завдяки коливанню цін на ключові позиції естонського експорту, як-от деревина та нафтовий газ, частково завдяки успіху хай-тек компаній та інвестиціям. Інфляція в Естонії завжди була вищою, ніж у середньому по ЄС, навіть після стабілізації економіки наприкінці 1990-х років. Зарплати в Естонії розподіляються вкрай нерівномірно, навіть якщо порівнювати з іншими подібними перехідними економіками, як-от Польща, Чехія та Словаччина. Нерівномірність розподілу особливо відчутна на регіональному (у передмістях Таллінна зарплати вдвічі вищі, ніж у деяких східних та північних повітах) та гендерному рівнях (в Естонії другий за величиною в ЄС гендерний дисбаланс в оплаті праці). Зростання реальної зарплати в 2007-2017 роках в Естонії не сягало навіть 1,5%, а в 2022 році спричинена війною інфляція навіть призвела до падіння реальних зарплат. Мінімальна зарплата в Естонії — одна з найнижчих у Європі, і водночас країна є найдорожчою для життя серед країн, що входили до Організації Варшавського договору. 

 

чоловік працює на землі, Естонія

Життя в Естонії. Фото: Філ Еріксон, проєкт «Antipode»

 

Якщо поглянути на статистику уважніше, то стане очевидним, що відносний успіх країни приніс користь далеко не всім естонцям. Близько 23% естонців живуть на межі бідності, у 2021 цей показник виріс майже в усіх повітах країни, а серед європейських пенсіонерів саме естонські найбільше ризикують опинитися в злиднях. Попри компактний розмір та добре розвинену транспортну інфраструктуру, половина естонців живе в повітах, класифікованих як «регіони, що знелюднюються та мають соціально-економічні проблеми» та «зони значних структурних проблем». Ці регіони, на відміну від решти Естонії, так і не вийшли з периферійного становища, а централізація економіки, адміністрації та освіти тільки посилила розрив. Соціальна мобільність ускладнилася через зростання різниці в якості життя між районом Таллінна й освітньою столицею Тарту, з одного боку, та рештою країни, з іншого. 

«Cвітлі будівлі, швидкий інтернет та свіжий асфальт не скасовують фінансових труднощів звичайних естонців».

За останнє десятиліття ціни на купівлю та оренду квартир на дерегульованому ринку нерухомості в Естонії виросли сильніше, ніж будь-де в ЄС. Для сімей та окремих індивідів переселення до Тарту, аби отримати кращу освіту, або до Таллінна, аби отримати кращу зарплату, стало майже фантастикою. Нещодавно студенти Тартуського університету влаштували протести з вимогою більшої підтримки від держави. Віцепрезидентка студентської профспілки, Ханна Брітт Соотс, розповіла мені, що урядові стипендії не зростали вже близько 10 років, і студенти сьогодні вимагають зробити доступними освітні гранти та займи, а також збільшити фінансову підтримку малозабезпечених студентів. Завдяки зростанню економічних можливостей еміграція з Естонії зменшилася, але вартість життя зростає швидше, ніж місцеві працедавці підвищують зарплати. Це означає, що привабливим місцем для роботи залишається Фінляндія. І сьогодні це не лише типові сині комірці — чимало естонців, зайнятих у сферах медицини, фінансів або технологій, також працює у Фінляндії. 

Вдосконалення усіх типів інфраструктури надає країні ефектного вигляду, але світлі будівлі, швидкий інтернет та свіжий асфальт не скасовують фінансових труднощів звичайних естонців. Змагання за модернізацію та економічне зростання може дуже по-різному впливати на якість життя. Наприклад, влада Таллінна у розвиткові інфраструктури надає перевагу автотранспорту, внаслідок чого місто стає забрудненим і галасливим — усе що завгодно, аби дозволити їздити за кермом тим, хто достатньо багатий для цього. Мер Таллінна переконаний, що «автівка символізує статус, і водіння ні в якому разі не слід обмежувати». Попри те, що естонці відомі як атеїсти, вони часто говорять про свій особливий духовний зв'язок із лісами; водночас протягом останніх двох десятиліть деревообробні компанії шаленими темпами безсоромно вирубують ліси на всій території цієї невеликої країни.

 

ліс Естонія

Життя в Естонії. Фото: Філ Еріксон, проєкт «Antipode»

 

Індивідуальні економічні негаразди гальмують соціальні зміни. Якщо заможніші естонці з талліннського мультикультурного високотехнологічного сектору вже готові до прогресивних змін, більшість людей в країні майже не змінили свого ставлення до питань соціальної політики. Викликає подив той факт, що Фінляндії, яка протягом багатьох років була для Естонії взірцем для наслідування, так і не вдалося поширити тут прогресивні цінності та повагу до прав робітників та держави загального добробуту. Молодий естонський історик Ян Лукас Відевік пояснив мені, що естонці просто недостатньо багаті (поки що), аби прийняти прогресивні цінності. Хоча економічне процвітання та прогресивні цінності не зумовлюють одне одного автоматично, у свідомості естонців це взаємозалежні поняття. 

Отже, поки що економічні негаразди й тримають на задньому плані такі «прогресивні» питання, як подолання гендерного розриву в оплаті праці, критична дискусія щодо расизму та дискримінації, уповільнення вирубки лісів, досягнення рівності ЛГБТ+ або реальний перерозподіл доходів. Це недобре для етнічних і сексуальних меншин, які мешкають в Естонії та стикаються з дискримінацією. Якщо біженців з України, попри їхню велику кількість, в Естонії переважно радо зустрічали, то геть іншою була ситуація в 2015 році, коли притулку тут шукали біженці з-поза меж Європи. Звісно, толерантність та людяна соціальна політика не впадуть з неба після досягнення бажаного показника ВВП на душу населення; необхідно, аби суспільство було активним, а політики ухвалювали відповідні закони. 

У політичному сенсі за останні 30 років Естонія досягла чималих успіхів, але не важко відшукати й менш оптимістичні аспекти розвитку країни. Завдяки відносному успіху «балтійського тигра» політика жорсткої економії та неоліберальні реформи домінують у програмах більшості партій, попри їхні розбіжності. Останні парламентські вибори 2023 року хоч і принесли успіх деяким новим політичним силам, але в цілому стали логічним продовженням десятиріч соціального консерватизму та нерегульованого капіталізму. Впевнену перемогу здобула «Партія реформ» (Reformierakond) Каї Каллас — правоценитристи, які бажають збереження та розширення національної економіки в її нинішньому вигляді. Партія реформ утворила коаліцію з соціал-демократами (Sotsiaaldemokraadid), лівоцентристами без амбіційних планів та «Естонією 200» (Eesti 200). Якщо не враховувати малочисельних зелених (Rohelisted), що отримали менше 1000 голосів, «Естонія 200» — єдина партія, яка відкрито виступає за прогресивну соціальну політику. І хоча це дещо обнадіює, економічна програма Естонії 200 нічим не відрізняються від неоліберального status quo. Нема причин сподіватися, що охоплена багатьма кризами правляча коаліція займеться реформою податкової системи, регулюванням ринку нерухомості або принаймні питанням соціальних служб.

 

кая каллас

Прем’єр-міністрка Естонії Кая Каллас. Фото: Лііс Трейманн

 

У підсумку, позитивний розвиток та сміливе керівництво підштовхнули Естонію з периферії до центру Європи — як сучасну націю. Естонці пишаються як об'єктивним успіхом країни, так і більш суб'єктивним відчуттям її сучасності — нові автівки, нові будівлі, нові інвестиції, нові гроші, нова репутація. Це гордість за важкі зусилля, адже досягнення Естонії пов'язані з неоліберальними реформами, а неолібералізм винагороджує лише тих, хто багато й тяжко працював, — принаймні, існує такий міф. Отже, естонці й далі докладають зусиль, погоджуючись на надто низькі зарплати та надто високу орендну плату, дозволяючи своїм лісам зникнути, випускаючи робітників з країни та дозволяючи заможному бізнесу робити, що йому заманеться. В усіх негараздах популістські партії звинуватять російськомовну меншину або біженців з Середнього Сходу, а мейнстрімні партії звинуватять лінощі та урочисто пообіцяють, що наполеглива праця окупиться. Критичних голосів, що закликали б виправити в сучасній історії Естонії неоліберальні помилки, катма. 

«Чи бачать естонці зв’язок між нерівністю та власними політичними рішеннями? Можна впевнено відповісти, що ні».

Уважніший погляд на шлях Естонії за межі периферії показав, що це країна не лише електронного урядування, таксі без водіїв та «духу підприємництва», але й економічного й політичного розшарування, зростання приватного боргу і повсюдної ощадливості, яка допомагає впоратися з наслідками омріяного вільного ринку. Чи бачать естонці зв’язок між нерівністю та власними політичними рішеннями? Можна впевнено відповісти, що ні. Уряд послуговується неоліберальною логікою, тому зосереджує увагу виключно на прибуткових регіонах та ігнорує системні проблеми. Соціальний відчай, проблеми ідентичності й безпеки в прикордонних повітах Естонії не є нерозв’язними. Як зауважив мер Нарви, прірва у суспільстві є очевидною, і єдиний спосіб її подолати — спілкуватися з місцевим населенням у безправних районах та разом рухатися вперед. Цей шлях включає в себе переосмислення економіки Естонії. Можна без кінця ходити кругом та навколо, але шлях, який надихне на згуртування та добробут, очевидний: «Це економіка, дурнику!».

Естонські уроки для України

Після Євромайдану стало очевидним, що більшість населення України та його політичних представників прагне подальшої євроінтеграції. Після 24 лютого 2022 року перспективи інтеграції України до ЄС розглядають іще серйозніше. Звісно, Євросоюз є за що критикувати, але Україна чітко бачить себе у його складі, і це цілком реалістично. Зближення з ЄС не є тотожним сліпому прийняттю всіх неоліберальних порад, неначе відмова від них тягне за собою відмову від євроінтеграції. Україна має мислити нестандартно — і це дозволить їй рухатися власним шляхом, запроваджуючи демократичні та прогресивні політичні реформи без розпродажу природних ресурсів та робочих рук. 

 

харків

Життя в Харкові, Україна, квітень 2023. Фото: Іван Самойлов

 

Тривалий час Україна є периферією Європи — незаможною країною, яку вважають відсталою порівняно з центром, ринком збуту дешевого імпорту та постачання трудових мігрантів. Звісно, своїми географічними, політичними та економічними характеристиками Україна суттєво відрізняється від Естонії, але є й схожість. Більшість українців налаштовані приєднатися до Європейського Союзу та залишити периферійну позицію країни в минулому. Щоб досягнути цієї мети, український уряд ухвалював неоднозначні політичні рішення (наприклад, земельна реформа). Зеленського критикують за надмірні поступки західним донорам, а наявний план післявоєнної реконструкції виглядає вкрай проблематичним. Якщо Україна збирається інтегруватися до ЄС та полишити периферію, то має робити це на власних умовах. Можна повчитися на помилках Естонії. 

«Україна має шанс не припуститися такої серйозної помилки, як сліпе слідування заповітам неоліберальної ідеології у гонитві за поверхневими економічними показниками».

У своїй новітній історії Україна та Естонія мають чимало спільного, а нинішня війна перетворила Естонію на союзницю України та ще тісніше зблизила два народи. Ці зв'язки та приваблива історія успіху «балтійського тигра» підбурюватимуть Україну взяти Естонію за зразок євроінтеграції та депериферізації. В обох країнах дискредитований радянський спадок перешкоджає зародженню мейнстримного сильного лівого руху та полегшує прийняття міфів неоліберальної держави й ринкових реформ. Україна може запозичити в Естонії багато корисного — діджиталізацію, верховенство права, прозорість уряду, свободу ЗМІ. Але Україна, на відміну від Естонії, має шанс не припуститися такої серйозної помилки, як сліпе слідування заповітам неоліберальної ідеології у гонитві за поверхневими економічними показниками, що залишить багатьох українців у злиднях. 

Історія Естонії, яку зазвичай розповідають за кордоном, — це історія про успіх, досягнутий завдяки неоліберальним реформам. Але якщо придивитися уважніше, то побачимо в цій історії чимало значних прогалин. З естонського досвіду Україна може навчитися тому, що жорстка економія та страждання не є невід'ємними складовими розвитку, адже існують й інші шляхи. Україна може подбати про прогресивну соціальну політику просто зараз, до того, як «розбагатіє як нордіки», адже фемінізм, права ЛГБТ+, прогресивне оподаткування та кліматична справедливість є корисними для всіх та зовсім не потребують досягнення якихось економічних показників для своєї реалізації. Насправді, як показує дослідження Мартіна Хейфорда з Тартуського університету, для перехідних економік запровадження прогресивної економічної та соціальної політики є вагомішим індикатором депериферізації, ніж економічні показники, яких Естонія досягала. І неважливо, наскільки вражаючими останні виглядають зовні. 

 

магазин в Естонії

Магазин в Коплі, Таллінн. Фото: Мір'ям Матісен

 

Україна може винести з досвіду Естонії, що неолібералізм не має ставати державною ідеологією; він не є способом «послати» радянське минуле, як переконують деякі політики. Неолібералізм приніс до Естонії нові забавки — BMW, хмарочоси, модні коворкінги для айтішників-експатів. Але він же залишив половину естонців у злиднях та настільки заразив собою політичний мейнстрим, що спричиненими ним соціальними проблемами та занедбаними регіонами ніхто з політиків й не збирається займатися в осяжному майбутньому. Дещо повільніший, але широкомасштабний прогрес кращий, ніж створення на шляху до євроінтеграції нових та все більших економічних і соціальних нерівностей, що поглиблюють соціальну несправедливість. Адже виправити ці помилки через десятиліття буде вельми витратно, якщо взагалі можливо. 

Якщо поглянути на Україну сьогодні, побачимо як фактори, які можуть сприяти цілісному та справедливому розвитку, так й чимало факторів, які йому заважатимуть. Розпад СРСР ознаменував перший період болісних капіталістичних реформ в Україні. Протягом останнього десятиліття реформи здійснювалися за рекомендаціями ЄС, МВФ та Світового банку, що означає: Україна вже стала на шлях неолібералізму. Прокласти нову стежину, подолавши опір крихітного вищого класу України та великих країн-донорів, — непроста задача. 

На відміну від Естонії, Україна страждає не лише від неоліберальної політики жорсткої економії, а й від війни, як триває тут не один рік. У певному сенсі повномасштабна агресія ще більше периферізувала Україну. Незбалансована зовнішня торгівля, вагомість аграрного сектору економіки, величезна еміграція — усі ці фактори, посилені вторгненням, треба враховувати, плануючи післявоєнний розвиток. З іншого боку, є й фактори, які сприятимуть справедливому розвитку України. На міжнародній арені Україна отримала як ніколи вагомий голос, який можна використати, щоб відмовитися від реформ на невигідних українському народу умовах. Периферійні країни майже ніколи не мають такої можливості, а Естонія отримала її, як тільки залишила периферію в очах західних партнерів. Чи озвучить цей голос питання справедливої післявоєнної відбудови — це, звісно, справа внутрішньополітичної боротьби в Україні. 

Автор: Ленс Бредлі

Переклад з англійської: Леся Бідочко

Обкладинка: Катерина Грицева

Поділитись