Денис Горбач
Український офіційний календар не надто щедрий на радісні дати. Якщо не рахувати релігійних свят, то привід щиро порадіти в добропорядного патріота є, мабуть, хіба що на День Незалежності. 8 Березня ледве пережило правління Порошенка, але тепер має шанси залишитись — звичайно ж, як «День весни та краси». Новий рік дедалі більше затьмарюють різдвяні дискусії, підкрадаючись уже з обох боків календаря.
Будучи не в змозі конкурувати з народною традицією «травневих», український уряд їх «перепривласнив», як зміг. Три вихідних поряд залишились, але максимально вихолощеного Першотравня стосується лише один із них, а колишній День Перемоги роздвоївся: з 2015 року ми відзначаємо 8 Травня — «День пам’яті та примирення», а на наступний день святкуємо перемогу над нацизмом. Перший має бути витриманий у фірмовому скорботному стилі, другий допускає обережне святкування, хоча й із застереженнями та детальними регламентаціями процедури.
Живімо дружно
Найбільше питань викликає 8 Травня. З ким і кому саме пропонує український уряд примирятися в день, коли весь світ святкує капітуляцію нацистської Німеччини? Звідки взагалі взялась ідея миритися саме в цей день? Як не дивно, йдеться не про підступ замаскованих апологетів Третього райху, а про типову пострадянську нерозбірливість і цинічний підхід до «ідеологій». Резолюція Генеральної Асамблеї ООН, де вперше з’явилась ідея відзначати такий день, була ініційована кількома країнами СНД, зокрема Росією й кучмівською Україною. Навряд чи така думка прийшла би в голову вихідцям із країн, де державні ідеологічні апарати справно працювали десятиліттями, формуючи послідовну картину добра й зла. А от пострадянський простір так і не оговтався, схоже, після повальної «переоцінки цінностей» наприкінці 1980-х. Замість однієї тотальної картини світу запанувала дика суміш взаємозаперечних понять і підходів, які висмикуються з купи й поєднуються довільним чином в суто інструменталістському ключі. Оскільки нам потрібна єдність і соціальна гармонія, то нехай прихильники різних поглядів на найбільш кривавий конфлікт в історії людства подружаться. Водночас їм пропонують «пам’ятати», але зазвичай тут мається на увазі приватна «пам’ять» сімейних історій, а не послідовний погляд на історичні події за межами особистих афектів.
"Публічні висловлювання в цій новій традиції набувають класичної структури «я не расист, але…», де все смислове навантаження приходиться на другу частину речення."
Звісно, українські ініціатори «декомунізації» 9 Травня мали на меті інше — вийти за межі аполітичного приватного вшанування предків і нав’язати свій послідовно політичний націоналістичний погляд на історію. І якщо спитати їх про примирення, вони скажуть, що мається на увазі примирення між українцями (інші нас не цікавлять), які воювали по різні боки. Примирення, звичайно ж, на умовах лише однієї сторони: прихильників «традиційної» інтерпретації 9 Травня досі багато, тому замість забороняти чи ігнорувати це свято краще заповнити його моралістською скорботою та нав’язати «примирення» під спільним знаменником «боротьби за Україну». Публічні висловлювання в цій новій традиції набувають класичної структури «я не расист, але…», де все смислове навантаження приходиться на другу частину речення. Нацистський режим був жахливий, але й радянський не кращий. Гітлер хотів знищити слов’ян, але Жуков їх теж багато знищив, воюючи проти нацистів. Є ще аргумент про «геноцид проти власного народу», який чомусь вважається чимось апріорі гіршим, ніж геноцид проти іншого, і погано в’яжеться з наративом про колоніальний статус України. Ідеологи такого псевдопримирення на правах переможця люблять посилатися на апокриф про фашистського генерала Франко, який начебто наказав скинути тіла всіх комбатантів в одну могилу й написати на ній «Тут лежить Іспанія». І це дійсно чудовий приклад аналогічного ангажованого націбілдінгу.
Володимир Зеленський, колишня зв’язкова УПА Параскева Зеленчук-Потяк та ветеран Сталінградської битви Іван Залужний, 8 травня 2019 року. Джерело: Радіо Свобода.
Ніколи знову що?
Щоби зрозуміти, що не так зі скорботно-примирювальним тоном, який начебто прирівнює всіх, можна провести мисленнєвий експеримент і призначити такою меморіальною датою 14 жовтня. Зрештою, це було б значно логічніше, ніж річниця капітуляції гітлерівської Німеччини. Ця дата має прямий стосунок саме до внутрішньоукраїнських історичних проблем і є чудовою нагодою провести сеанс занурення в тонкощі та неоднозначності: наголосити на тому, що будь-яка війна — це трагедія й жодна політична ідеологія не варта сльозинки дитини; посумувати з приводу того, скільки людей загинуло, і визнати воєнні злочини з обох боків; засудити тоталітарні ідеології, що мотивували бійців; закликати викривати білі плями та відмовлятися від чорно-білої версії історії; провести це все під гаслом «Ніколи знову».
"Абсурдне змагання жертв, яке баналізує їхню пам’ять сильніше, ніж навмисне замовчування, не новина: Україна із середини 2000-х займається цим спортом, конкуруючи з Ізраїлем і Вірменією."
До речі, ці слова також дивним чином перепривласнили українські чиновники. Фразу, яка в оригіналі стосується Голокосту, в Україні застосували до Другої світової війни як такої. Це мало б сенс, якби авторами цієї стратегії були радикальні пацифісти, що воліють миру за будь-яку ціну. Але це явно не той випадок, враховуючи ставлення більшості з них до нинішньої війни на сході України. Радше є бажання вирвати красиве словосполучення з контексту, який не дуже добре лягає в українську етноцентричну версію. Згадки про Голокост у ній мають супроводжуватися низкою застережень. По-перше, ніякі українські націоналісти не могли мати жодного стосунку до вбивств євреїв, бо вони самі постраждали від нацистських переслідувань і не мали жодної суб’єктності (крім того випадку, коли вони власноруч перемогли Гітлера й збудували незалежну Україну). По-друге, трагедія євреїв і ромів рівнозначна трагедії українців, бо в Бабиному Яру розстріляли також деяких ОУНівців. По-третє, радянська влада не краща за гітлерівців, що вчинили Голокост, бо вона його замовчувала й обмежувала вертикальну мобільність євреїв після війни. По-четверте, українці мають власний цілком конкурентоздатний геноцид і краще зосередитись на ньому. По-п’яте, організатори Голодомору були поголовно євреями.
Абсурдне змагання жертв, яке баналізує їхню пам’ять сильніше, ніж навмисне замовчування, не новина: Україна із середини 2000-х займається цим спортом, конкуруючи з Ізраїлем і Вірменією. Цікаво, що тут є певна динаміка: наприклад, саме після анексії Криму в мейнстримній політиці пам’яті на передньому плані з’явилося вшанування жертв депортації кримських татар. Місце, яке сьогодні посідають кримські татари в символічній ієрархії груп, що населяють Україну, незрівнянне зі ставленням до них перед 2014 роком. Цікаво, яку частину України потрібно анексувати, щоби на решті території припинилися ромські погроми, а масове знищення ромів німцями стало важливішим фактом, ніж вибіркові репресії проти українських націоналістів?
Не тільки лиш усі герої
Парадоксально, що при всій любові до віктимного дискурсу український офіційний наратив навколо Другої світової війни практично повністю ігнорує цивільних жертв, коли їх не можна з певністю прив’язати до злочинів сталінізму. Україна була не лише однією з головних локацій Голокосту, але й найбільшою постачальницею остарбайтерів: на примусову рабську працю до Райху відправили 2,5 мільйона українців. На території самої України під час війни загинули понад 5 мільйонів цивільних, але офіційні тексти не надто зупиняються на цій важливій темі, якщо не йдеться про звірства Жукова чи Ковпака. Вшановуючи жертв лише в загальних рисах, чиновники набагато докладніше зосереджуються на «героях», ретельно відділяючи кукіль від пшениці. Згадувати про 6 мільйонів українців-червоноармійців, з яких половина не дожила до кінця війни, є сенс лише в скорботно-аполітичному дусі, описаному вище, або в промовах, орієнтованих на експорт — для конкуренції з путінською Росією за звання головного переможця нацизму. Понад 130 тисяч українців у складі армій Антигітлерівської коаліції — також не дуже популярна тема, як і 120 тисяч українців у польській армії. Нарешті, радянські партизани, згідно з панівною нині версією історії, мало чим відрізнялись від того, як їх змальовувала нацистська пропаганда: кровожерні провокатори та терористи. Безумовні герої — це лише націоналістичні організації, які чимало енергії приділили бойовим діям одна проти одної та сукупна чисельність яких, за найлояльнішими підрахунками УІНП, зупиняється на 100 тисячах за весь час їхнього існування до 1956 року.
До речі, приблизно така ж кількість — до 100 тисяч — поляків загинули на території Волині та Східної Галичини від рук ОУН-Б. Але їхнє вшанування не входить до офіційного репертуару. Для патріотів Волинська різанина — це, якщо не вічнозелений жарт, в кращому разі нагода лицемірно поміркувати про трагедію «польсько-української війни», в якій немає винуватців. Так само й знаменитий львівський погром євреїв 1941 року згадується переважно в контексті роз’яснень юридичних тонкощів: мовляв, не можна говорити про участь у погромі батальйону «Нахтігаль» як юридичної особи, бо в той день бійці були у відпустках і діяли як приватні особи. Зовсім як інші «відпускники у формі з воєнторгу».
"Безумовні герої — це лише націоналістичні організації, які чимало енергії приділили бойовим діям одна проти одної."
Масові винищення поляків, євреїв, ромів і українців не є предметом модного серед лібералів «переосмислення» нації на основі прийняття колективної відповідальності, солідарності та гуманістичних цінностей, незважаючи на схожу фразеологію та тональність. Замість цього ми маємо насадження інфантильної картини світу, зосередженої на трансісторичній етнічній спільноті, монопольним речником якої в період війни виступає чисельно маргінальна група політично проблематичних організацій, що дивовижним чином стали головними переможцями нацизму. Зате виглядає «як у Європі».
Читайте також:
Страсті за війною: колективна пам'ять в Україні (2010‐і роки) (Олексій Якубін)
Історична політика в Україні (Стас Сергієнко)
Підручник історії в Україні (Стас Сергієнко)