ДИТЯЧА ГРА

  • 26 травня 2016
  • 1605
ДИТЯЧА ГРА

Пощастило мені колись спостерігати за тим, як діти грали в «Менеджера». Була така дитяча забавка для розвитку здібностей або для того, щоб навчити дітей азів економіки. Спостереження тривали років зо три. Найцікавішими були ігри, коли збиралося п’ять і більше дітей. Мою увагу привернуло, що переможцем, як правило, ставав хтось із двох хлопчиків – одному було чотири роки, другому дванадцять. Інші діти, віком від семи років до одинадцяти, залишалися на другій і нижчих позиціях. Зрозуміло, чому вигравав дванадцятирічний – завжди, коли він був у грі. Він – найстарший. Але чому за його відсутності перемогу здобував найменший гравець, довго не могла зрозуміти. Вміння рахувати? Більшість погодяться з тим, що старші діти вміють рахувати значно краще. Вміння гратися? Та, знов-таки, старші можуть зосереджуватися на грі довше. І аж згодом, коли стало ясно, що країна в глибочезній кризі, прийшло усвідомлення причин виграшу наймолодшого з гравців.

Суть «Менеджера» в тому, щоб примножити отриману від банку на початку гри суму грошей і стати найбагатшим серед гравців. Збільшення чи зменшення кількості грошей відбувається за рахунок можливості купувати й продавати землю, створювати підприємства на придбаній землі, отримувати прибуток із підприємств або продавати підприємства для власного збагачення.

Але розвивати куплені території можна лише тоді, коли гравець має повний набір карток певного кольору (земля, що повністю належить гравцеві).

Отже, гравець, котрий вигравав, починав із того, що скуповував усі картки однакового кольору, яких було не надто багато – розробники врахували дитячу нетерплячість. Лише по три. Гравець отримував право на створення філіалів (розвиток територій), починав вкладати іграшкові гроші в підприємства, отримуючи прибуток зі створених.

Спостереження за такими дитячими зібраннями дали мені можливість зробити певні висновки, і двома з них я хочу поділитися.

Перший висновок, який є просто підтвердженням отриманої через книжки, журнальні та газетні статті інформації, стосувався впливу колективу різновікових дітей на розвиток кожного з них. Найяскравіше це показали Олена та Борис Нікітіни, розповідаючи крок за кроком про життя власної родини та розвиток своїх дітей. Тобто, якщо діти спілкуються постійно, то старші навчають молодших того, що вміють самі. Роль дорослого – створити умови, за яких старша дитина не має ревнощів через появу в родині меншої, а друзі, що приходять до одного з дітей, стають друзями обох, навіть якщо дитячий вік дуже різний. А далі все відбувається природно. Молодші діти легко й невимушено отримують нові знання й уміння. Це і вміння рахувати, оскільки всі діти в родині перебувають у звичному полі чисел та цифр, математичних ігор та усних задачок, що їх вигадують дорослі під час спільної праці чи прогулянки у звичайнісінькій розмові, або ж під час гри, подорожей країною чи відвідин зоопарку. Та й друзі дітей, що приходять побавитися разом, також включаються в ігри, які вимагають напруження мозку задля певних обрахунків. Це і вміння читати, оскільки спеціально ніхто не вчить, але на пропозицію почитати якусь книжечку дитина відповідає згодою, бо це час тісного спілкування з татом-мамою-бабусею-дідусем. Таким чином можна читати з малюком Букварика, в якому найкраще показано склади. Або казочки з малюнками. Якщо книжка без малюнків, то варто запропонувати дитині намалювати героїв казки. А коли вона вже не хоче слухати, відкласти книжечку й робити якусь свою роботу, одним оком поглядаючи, що ж робить малеча. Тільки так, щоби син (донька) не відчували постійної уваги дорослого. Тоді діти привчаються самостійно знаходити собі заняття. А оскільки діти в молодшому віці копіюють дорослих, які з ними спілкуються, у всьому – у інтонації, у ставленні до навколишнього світу й одне до одного, – то навчена таким чином старша дитина копіює дорослого в спілкуванні з молодшими дітьми. А ті, у свою чергу, вже копіюють поведінку старшого брата-сестри. І не лише поведінку, а й ті навички, що їм доступні. Так можна навчити дітей читати, прибирати за собою, застеляти ліжко чи застібати одяг.

Другий висновок, який було зроблено не відразу, пов’язаний із кризою в країні, що дедалі поглиблювалась. Чому? Повернімося до гравців. Дітки, що були трохи старші, мали вже досвід користування реальними грішми. Кожна родина, аби привчати дітей до звички розраховувати власний, хай і дитячий, бюджет, видавала дітям гроші на дрібні витрати. Адже в дітей мають бути можливості витрачати самостійно, коли вони не просять батьків їм щось купити, а, маючі власні заощадження, вирішують, на що їх витратити. Тобто, смак реальних грошей діти знали. Ігрові гроші на вигляд були надто схожі на реальні, тож бажання дітей мати їх було більш ніж реальне. Тому отримуючи щось, більшість намагалися відразу продавати здобуте – банку чи іншім гравцям, прагнучи, щоби паперова грошова маса була на очах. А найменший, ще не маючи смаку витрачати реальні гроші (потреби 4-річної дитини були задоволені повністю), збирав докупи землю (картки одного кольору), будував на тих землях підприємства (розвивав території) й не прагнув мати в руках паперові іграшкові гроші. Таким чином дітки, які на початку гри були у виграші, через певний час ставали банкротами, а той, хто потроху збирав усе докупи, зрештою ставав найбагатшим.

Ось така дитяча гра.

Було б у державі більше заводів, які працюють, то й податки, що надходять до бюджету країни, були б значно більшими. Узяти, до прикладу, ті самі дитячі іграшки, які країна закуповує в Китаї. Колись, коли мої діти були ще маленькими, наш Бердянський кабельний завод, що випускав явно не іграшкову продукцію, мав цех для вироблення гумових дитячих іграшок, і вони ще й досі яскраві й м’які, як аналогічні вироби з далекої країни. Або той самий часник, що ввозиться з Китаю до наших, українських, продуктових крамниць… Невже на нашій багатій землі наші люди не здатні вирощувати собі часник, податок від продажу якого приносив би зиск людям України? Постійно виникає передчуття, що віддаючи всі землі країни у вільний продаж ми отримаємо те ж саме, що й у випадку з заводами, які нині не працюють, бо колись потрапили в чиюсь приватну власність. Заводи не працюють, люди не мають роботи, бюджет не отримує податків, освіту немає за що фінансувати. Дійшли до того, що освіта для населення стає, фактично, платною. Нехай і неофіційно, а через «благодійні» внески. А це всього-на-всього означає, що Держава не в змозі забезпечити безкоштовну освіту для своїх громадян.

Наступна конференція

  •  

Наші видання

Блоги

Facebook

Наші партнери