ДВІ НОВИНИ

  • 13 січня 2015
  • 2171
ДВІ НОВИНИ

Дві новини. 

  • 7 січня у Парижі двоє бойовиків розстріляли редакцію газети «Шарлі Ебдо». Вбито 12 чоловік. 
  • 7 січня у Нігерії бойовики «Боко Харам» спалили 16 містечок і сіл. Вбито 2 тис. чоловік. 

Запитайте яку-небудь марсіанську істоту, де сталася більша трагедія? І вона, мабуть, наївно пробелькоче, що більша трагедія на планеті Земля сталася в Нігерії. Але ж яке наївне і відстале створіння! Для жителів всесвітньої мережі інтернет і громадян фейсбуку все зовсім навпаки. Жабоподібна потвора з Марсу ще не знає, що на нашій планеті є люди першого і другого сорту. Про людей другого сорту пишуть у новинах і в наукових статтях, а солідаризуються – із жертвами паризького журналу й обурливо виходять на вулиці – у Парижі. Навіть Петро Порошенко гордо б’є себе в груди: «Я – Шарлі» і їде в Париж, а не, скажімо, в Яунде, столицю Камеруну, щоб гордо сказати «Я – Чимаманда». Тому що Петро Олексійович сповідує ліберальні цінності, він проти «тероризму» і за «свободу».

Марсіани, справжнє ім’я цієї планети – Лицемірство.

Я говорю в категоріях цілої планети, тому що Париж у неділю 11 січня на день перетворився в «столицю світу»: на так званий «Марш єдності» зібралися 50 лідерів провідних країн, партійні чиновники, релігійні гуру і пророки, навіть Марін Ле Пен маніфестувала в цей день за «республіканські цінності», – всі вони очолили натовп, що в цілому налічував 3,7 мільйон людей по всій Франції. В першому ряду йшов і Петро Порошенко, який, на відміну від стриманих рухів своїх колег, енергійно махав руками в римському салюті й тріумфально посміхався. Все це коментував Юрій Макаров у ефірі Громадського.ТВ: «Хто це коло Олланда з одного боку? Це, зрозуміло, канцлер Німеччини… А з другого боку? Якийсь чорношкірий… Я його не впізнаю». То був президент Малі, але ж для українця, їй-Богу, всі ці чорні – як на одне лице. Як з іншої планети.

Але якщо придивитися, то цікава процесія вийшла: в ім’я свободи і солідарності із загиблими журналістами і жертвами теракту Франсуа Олланд вирішив пройтися під ручку не тільки з респектабельними канцлерами та міністрами Німеччини та США, а з державними терористами з багаторічним стажем: Алі Бонго 1, Віктором Орбаном 2, прем’єр-міністром Туреччини, міністрами Росії, Алжиру, Єгипту або ж Саудівської Аравії. Збіглася страхітлива галерея ворогів свободи преси, які проливали крокодилячі сльози і вигукували «Je suis Charlie»… Цей кривавий список радше нагадує останню сторінку сатиричного журналу Charlie Hebdo, а не його задекларованих захисників, яким, по правді, на сам цей ліворадикальний і антиклерикальний журнал абсолютно наплювати. Вони – переважно праві консерватори і лицемірні клерикали. Як зазначив один француз у листі до Таріка Алі, «сам факт, що Charlie Hebdo спровокує повернення «священного союзу» має бути однією з найбільших іроній історії, від якої б подавився найцинічніший антисистемний анархіст пост-68 у своїй недовірі». То заради чого зібрався цей «union sacrée»?

Це добре пояснив британський London Review of Books: «Слоган “je suis Charlie” виражає особливу ностальгію за 11 Вересням, за моментом до початку війн у Афганістані та Іраку, до Абу-Грейба і “надзвичайної видачі ув’язнених”, до всіх тих речей, які заплямували образ Америки і змішали чіткі лінії боротьби. Кажучи “je suis Charlie”, ми знову можемо почуватися невинними. Завдяки вбивствам у Парижі, ми можемо забути Senate torture report і від чистого серця об’єднатися на захист Заходу».

І тут ми маємо одну погану і одну хорошу новину. З одного боку, ми вже знаємо цей старий добрий сценарій після 2001 року: міфічний Захід об’єднується проти міфічного Сходу в «хрестовому поході» або в квазірелігійній «холодній війні»: розпалюється «війна проти тероризму», «зіткнення цивілізацій», «духовні скріпи», «яструби», Афганістан, Ірак, Сектор Газа, Ліван, Сирія, Новоросія, Крим-наш і так далі… В результаті, все завершилося не перемогою «демократії та свободи», а створенням потужної фундаменталістської Ісламської Держави, «берлусконізацією» і «секьюритизацією» Європи, демонізацією Росії, мілітаризацією України… Це шлях у перманентну війну, страх, терор, цинізм і надзвичайний стан як стан «звичайний»…

Але, з іншого боку, фарш історії не засунеш назад у м’ясорубку. Те, що спершу поставало як трагедія, вдруге виглядає як фарс. За останнє десятиліття «повернення фундаменталізмів» ми вже добре знаємо, що тероризм і фанатизм – це цинічна технологія, що не має нічого спільного зі справжньою релігією або політикою. Хлопці, що розстріляли людей в офісі Charlie Hebdo, просто любили гроші, як усі, дивилися телевізор, грали в комп’ютерні ігри, сиділи в скайпі, слухали реп… Вони не були аскетичними монахами чи освіченими муфтіями, вони просто вирішили підзаробити грошенят, як будь-хто в зоні АТО, прикриваючи свій більший чи менший бізнес високоморальними «релігійними» чи «патріотичними» ідеями. Як слушно зазначив Славой Жижек: по-справжньому віруючі люди «не ображаються» – їхній Бог не такий дріб’язковий, кровожерливий і тупий.

І тут справжній субверсивний сенс Charlie Hebdo може стати дороговказом.

Адже в маніфестації Маршу єдності залягає зовсім інший сенс. Відомий історик Роберт Дарнтон (автор прекрасної книжки «Велике котяче побоїще – та інші епізоди французької культури») написав про Charlie Hebdo по гарячих слідах подій: «Як історик французької сатири, я пригадую письменників, які гострили свій розум проти влади і нетерпимості: Рабле, Бюсі-Рабютен, Бомарше, Шамфор… і більше всіх: Вольтер (…) Мірою того, як надходили новини про вбивства – я згадував Вольтера і його відому посмішку… В останні роки Вольтер був нажаханий злодіяннями французького двору, особливо процесом над Жаном Каласом, гугенотом, якого катували і стратили після сфальшованого звинувачення, ніби він убив сина, який прийняв католицизм, але той насправді покінчив життя самогубством. Справа Каласа стане детонатором у бажанні Вольтера “розчавити гадину”: нетерпимість, невігластво, несправедливість і особливо переслідування з боку церкви і держави. На піку своєї люті, якщо я правильно пам’ятаю, Вольтер писав у листі до Даламбера, його найближчого союзника в Парижі: “Це не час для сміху”. Сміх проти терору: нерівна боротьба…»

Найкраща відповідь на трагедію Charlie Hebdo – це коли безліч небайдужих «карикатуристів» із усього світу хоч і зображує шок, але ще раз висміює тупий, вбивчий, огидний фанатизм і лицемірство. Бо саме це тут найголовніше: сміх проти фанатизму і лицемірства. Вкотре згадується відповідь Пікассо на запитання нацистського офіцера, який, вказуючи на «Герніку», запитав у художника: «Це ви зробили?». Відповідь Пікассо: «Ні, це зробили ви». Так само сатира Charlie Hebdo надихається самою реальністю і – нема чого скаржитися на дзеркало, коли пика крива… Ці карикатури створила сама реальність.

Тепер ми будемо спостерігати за комедією цього світу: одні нарощуватимуть ісламофобську і расистську істерику «понаїхали в нашу прекрасну Європу і вбивають», інші – оплакуватимуть журналістську необачність і нерозважливість малювати хуліганські, неполіткоректні зображення, які й привели до трагедії: «треба поважати всі релігії бла-бла-бла». Фанатики і моралісти – і для одних, і для інших – сатира Charlie Hebdo незручна. Але в цьому й залягає глибока істина мистецтва: бути незручним для влади, фанатиків, лицемірів, пуристів-моралістів усіх мастей (і правих, і лівих).

Ми маємо право на сміх – ось це у нас ніколи не відберуть ні цинічні політики, ні похмурі терористи. Право сміятися, коли хочеться і над ким хочеться – фундаментальне право людини і цінне завоювання вільного світу, і його не вбити і не витравити ніякими кулями і застрашеннями.

Викривати тупість і лицемірство – ось сценарій для кращого світу. Я вірю, що всі ці мільйони людей вийшли на вулиці саме з цієї причини.

Notes:

  1. Алі Бонго – президент Габону.
  2. Віктор Орбан – прем’єр-міністр Угорщини.

Рекомендовані

Наші видання

Блоги

Facebook

Наші партнери