«Слід винайти кохання заново – це всім відомо»
Артюр Рембо,
Сезон у пеклі, Марення І (пер. М. Москаленко)
Деякий час Париж був усипаний рекламою сайту знайомств Meetic. Мене неабияк схвилювали його гасла. Перший заклик звучав так: «Пізнайте любов без випадковостей!» Другий запевняв: «Ви можете закохатися, не закохуючись!» Отже, уникаймо падіння, так? А ось третій обіцяв: «Ви можете чудово закохатися без страждань!» І все це завдяки сайтові знайомств Meetic… який до всього пропонував ще й – вислів мені видався надзвичайно показовим – «любовний коучинґ». Спеціальний тренер підготує вас до небезпечних випробувань. Гадаю, цю рекламну пропаганду породжено безпековою концепцією «любові»: страхова компанія гарантує убезпечення від будь-яких ризиків. Ви неодмінно спізнаєте любов, але ця справа буде добре продумана; ви наперед обираєте партнера, клацаючи опції в Інтернеті, – безперечно, у вас напохваті його фото, інтереси й смаки, дата народження, знак зодіаку, – так що на завершення комбінації ви можете сказати: «Ну, з цим – вигорить!» Ось вона – пропаганда, й цікаво, що реклама грає у такому регістрі. Однак я переконаний, що любов, тією мірою, якою вона є колективний смак, що існує для всіх, є те, що надає життю інтенсивності й значення. Гадаю, любов не може бути подарованою задурно дрібничкою, принесеною на таці без ризиків і втрат. Це трохи нагадує нинішню пропаганду американської армії, що нібито гарантує війну з «нульовою смертністю».
Згадати варто і шлюбну домовленість. Адже одружуються не в ім’я сімейної системи з деспотичними батьками на чолі, а заради особистої безпеки, з попереднім запродажем – угодою, що уникає будь-яких ризиків, зустрічей, зрештою, будь-якої екзистенційної поезії, в ім’я фундаментальної категорії уникнення ризику. Отож, друга загроза, що нависла над любов’ю – заперечення її важливості. Зворотна симетрія безпекової загрози полягає в твердженні: любов – це лише різновид загальновживаного гедонізму, різновид фігур насолоди. Мовляв, треба уникати будь-яких безпосередніх випробовувань, справжнього, глибокого досвіду іншого, з якого виткана любов. Додамо все-таки, що ризик не зникає взагалі; пропаганда в стилі Meetic, як і пропаганда імперської армії, доводить, що ризикують інші! Якщо вони страждають, то це їхні проблеми, хіба ні? Вони не йдуть у ногу з часом. Так само «нульова смертність» – для західних вояків. Скидувані ними бомби винищують людей, які завинили в тому, що живуть унизу. Але то афганці, палестинці… Вони теж не йдуть у ногу з часом…
По суті маємо двох ворогів любові: безпеку страхової угоди та комфорт обмежених утіх. А ліберальне й лібертарне збігаються в ідеї, буцім любов – то даремний ризик. І що можна мати, з одного боку, щось на кшталт спланованого подружжя, зануреного в споживацькі радощі, а з іншого – приємні й інтенсивні втіхи за домовленістю, що дозує пристрасть. Тож виявляється, у нинішньому світі любов втрапляє у кільце, оточення, і їй загрожує небезпека. І я переконаний: завдання філософії – захистити любов. Поміж іншого, це означає, що, як писав поет Рембо, її треба перевинайти. Бо не можна стояти на обороні, просто зберігаючи те, що було. Насправді світ сповнений нового, і любов теж варто розглядати в контексті цієї новизни. Треба перевинайти ризик і авантюру – всупереч безпеці й комфорту.
Ставлення філософів до любові справді дуже складне… Філософія хитається між двома крайніми поглядами на любов, навіть якщо між ними є проміжні позиції. З одного боку, маємо філософію «антилюбові», яскравий представник якої був Артур Шопенгауер. Зокрема, він пояснював, що ніколи не пробачить жінкам жагучої пристрасті до любові, адже саме так вони уможливили продовження роду людського, який, утім, не вартує ні шеляга! Безперечно, це крайність. Відтак, з іншого краю, філософи, як-от Серен К’єркеґор, перетворювали любов на найвищу стадію суб’єктивного досвіду. Для К’єркеґора є три стадії існування. На естетичній стадії досвід любові – порожнє зваблення й повторення. Егоїзм насолоди й егоїзм цього егоїзму пожвавлюють суб’єктів, архетип яких – Дон Жуан Моцарта. На етичній стадії любов – істинна, вона випробовує власну серйозність. Ідеться про вічний зв’язок, звернений до абсолюту, досвід якого К’єркеґор спізнав упродовж тривалого залицяння до юної дівчини Реґіни. Етична стадія може дозволити перейти до найвищої – релігійної – стадії, якщо абсолютна цінність зв’язку схвалена шлюбом. Шлюб видається аж ніяк не зміцненням суспільних зв’язків проти небезпек любовного блукання, а тим, що звертає правдиву любов до сутнісного призначення. Є можливість кінцевого перетворення любові, коли «моє Я занурюється крізь власну прозорість у ту силу, яка його встановлює», тобто: коли завдяки досвіду любові Я укорінюється у своєму божественному походженні. Отже, любов по той бік зваби – у серйозному осмисленні шлюбу становить засіб досягнення надлюдського.
Як бачите, філософія перебувала в неабиякому напруженні. З одного боку, вона схильна до раціоналістичної підозри любові як природної примхи статі. З іншого – вдається до апології любові, часто зливаючись із релігійним поривом. На задньому тлі бовваніє християнство, що, як-не-як, називає себе релігією любові. Зазначимо, що це напруження – майже нестерпне. Скажімо, К’єркеґор не міг знести ідею побратися з Реґіною й порвав із нею. Зрештою, він утілює фігуру звабника-естета першої стадії, етичну обіцянку другої стадії й поразку переходу через екзистенційну серйозність шлюбу на третій стадії. У будь-якому разі він пройшов усі фігури філософської рефлексії про любов.
Учення Платона про любов – досить чітке: він стверджує, що в любовному пориві міститься зародок універсальності. Любовний досвід – це прагнення того, що він називає Ідеєю. Отож, навіть коли я просто захоплююсь прекрасним тілом, яке жадаю або ні, я на шляху до ідеї Прекрасного. На мою думку, в любові міститься досвід можливого переходу від чистої сингулярності випадку до елементу, що має універсальну цінність. У точці відліку, речі, що зводиться сама до себе – у зустрічі, ледь помітній дрібничці – пізнаємо: світ можна випробувати у відмінності, а не тожсамості. Можна зносити навіть поневіряння, страждати заради неї. Однак сьогодні поширене інше переконання: усіх цікавить тільки власний зиск. Але любов заперечує таке переконання. Якщо її не мислити як самий лише обмін взаємних переваг, або ж не вираховувати наперед як вигідну інвестицію, любов проявляється як довіра до випадку. Вона приводить нас до місць фундаментального досвіду того, що таке відмінність і, по суті, до ідеї, що можна випробувати світ з погляду відмінності. Саме в цьому вона має універсальне значення: любов – особистий досвід можливої універсальності; і – на чому вперше наголосив Платон – вона має сутнісне значення для філософії.
У діалозі з Платоном психоаналітик Жак Лакан висунув доволі цікаве твердження: «сексуальних зв’язків немає». Воно походить зі скептичної та моралістської концепції, проте досягає протилежного результату. Лакан нагадує, що насправді в сексуальності кожен зазвичай переймається своїми справами. Зрозуміло, наявне посередництво тіла іншого, але, зрештою, насолода завжди буде вашою насолодою. Сексуальне не з’єднує, а роз’єднує. Хай ви голі й притискаєтесь до іншого, але це лише образ, уявна репрезентація. Реальне полягає в тому, що насолода відносить вас далеко, дуже далеко від іншого. Реальне – нарцисичне, зв’язок – уявний. Отже, доходить висновку Лакан, сексуальних зв’язків немає. Ця формула спричинила скандал, адже за тих часів усі тільки й говорили про «сексуальні стосунки». Якщо сексуальних зв’язків немає в сексуальності, то нестачу сексуального зв’язку надолужує любов. Лаканові зовсім не йдеться про те, що любов – це перерядження сексуальних зв’язків, він стверджує: сексуальних зв’язків немає, а любов посідає місце цього не-зв’язку. Це куди цікавіше. Така ідея приводить його до висновку, що в любові суб’єкт прагне досягти «буття іншого». У любові суб’єкт виходить за межі себе, за межі нарцисизму. У сексі, врешті-решт, ви зав’язуєте стосунки із самими собою за посередництва іншого. Інший вам допомагає виявити реальне насолоди. Натомість у любові посередництво іншого важить саме по собі. Саме це й є любовна зустріч: ви штурмуєте іншого, щоб змусити існувати його з вами, таким, як він є. Йдеться про набагато глибшу концепцію, ніж цілком банальне твердження, мовляв, любов – лише уявна розмальовка поверх реального сексу.
Утім, Лакан сам відтворює деякі філософські двозначності щодо любові. Твердження, буцімто «любов поповнює нестачу сексуального зв’язку» насправді можна розуміти двояко. По-перше, найбанальніший варіант: любов уявно заповнює порожнечу сексуальності. Зрештою, це так і є, адже сексуальність, яка вона не була чи мала би бути, завершується у своєрідній порожнечі. Саме тому вона підлягає закону повторення: треба знову й знову розпочинати наново. Щодня, надто коли молодий! Тим часом любов дає ідею, ніби в цій порожнечі щось лишається, ніби коханці пов’язані чимось іншим, крім цього зв’язку, якого немає. Ще зовсім юним я був вражений, навіть неприємно заскочений, коли прочитав уривок із «Другої статі» Симони де Бовуар, де вона змальовує враження після статевого акту: чоловіка огортає почуття, нібито тіло жінки прив’яле й миршаве, а жінка відчуває, що чоловіче тіло, крім виструнченого прутня, незграбне, навіть смішне. У театрі фарс або водевіль весело граються з такими невтішними думками. Чоловік жадає комічного Фалоса, тимчасом як насправді він наділений здоровенним черевом та імпотенцією, а стара беззуба карга з обвислими грудями – справжнє майбутнє будь-якої краси. Ніжність коханців, що засинають в обіймах одне одного, схоже на покривало Ноя, яким запинають прикрі думи. Однак Лакан мислить зовсім протилежне, а саме: любов має значення. Бажання завжди дещо по-фетишистськи звертається в іншому до обраних об’єктів, як-от грудей, стегон, члена…, тимчасом як любов звертається до самого буття іншого, до іншого, як він постав у всеозброєнні свого єства, в моєму житті, житті, що таким чином розбивається й перелаштовується.
Підсумовуючи, виділимо три дуже суперечливі філософські концепції про любов. По-перше, романтична концепція зосереджується на екстазі зустрічі. По-друге (ми вже згадували сайт знайомств Meetic), концепція, яку можна назвати комерційною або юридичною, розглядає любов, зрештою, як угоду. Угоду між двома вільними індивідами, що освічуються одне одному, але прискіпливо стежать за рівністю стосунків, системою взаємних переваг тощо. По-третє, скептична концепція обертає любов на ілюзію. Щодо моєї філософії, я намагаюсь ствердити: любов не зводиться до жодної з цих спроб, бо любов – це конструювання істини. Ви запитаєте: істини про що? Гаразд, істини про дуже особливий пункт, що формулюємо в питанні: що таке світ, коли випробовуємо його на основі двох, а не одного? Що таке світ, коли досліджуємо, практикуємо, проживаємо його на основі відмінності, а не тожсамості? Гадаю, любов є саме це: проект, що природно включає сексуальне бажання та його випробування, включає народження дитини, а також тисячу інших речей, правду кажучи, будь-що, починаючи з моменту, коли треба пережити випробування з погляду відмінності.
Чому ж тоді ми не приймаємо концепцію філософа Еманюеля Левінаса, згідно з якою коханець любить в коханій людині не «якусь особливу відмінну властивість від усіх інших, а саму властивість відмінності»? Чому любов не є для нас «досвід іншого»? Вкрай важливо зрозуміти: конструювання світу на основі відмінності – зовсім інше, ніж досвід відмінності. Бачення Левінаса відштовхується від неминучого досвіду обличчя іншого, епіфанії, опорою якої, в кінцевому підсумку, є Господь Бог як «зовсім-Інший». Тут досвід інакшого відіграє чільну роль, бо він обґрунтовує етику. З цього випливає, якщо продовжувати велику релігійну традицію, що любов – насамперед етичне почуття. На мій погляд, в любові як такій немає нічого особливо «етичного». Правду кажучи, я геть не полюбляю теологічні розумування на тему любові, хоч і знаю, що вони мали неабиякий вплив на історію. У них я вбачаю найвищий реванш Єдиного проти Двійки. Гадаю, насправді зустріч з іншим відбувається, однак сама зустріч – це не досвід, а подія, що лишається затемненою й реалізується лише в розмаїтих наслідках всередині реального світу. Також я не розглядаю любов як досвід «самопожертви», тобто досвід, в якому забуваєш про себе на користь іншого, що виступає в цьому світі моделлю того, що зрештою переносить до зовсім-Іншого. Ґете наприкінці «Фауста» писав, що «Вічно жіночеє нас Угору несе» 1. Вислів, даруйте, здається мені дещо непристойним. Любов не кидає ні «вгору», ні «вниз». Вона – екзистенційна пропозиція: сконструювати світ із децентрованого погляду відносно мого простого інстинкту виживання або очевидної вигоди. Тому тут «конструювання» я протиставляю «досвіду». Якщо, схилившись на плече коханої, я бачу, скажімо, погожий надвечірній пейзаж у горах, вкриту зеленою позолотою долину, тінь від дерев, чорномордих баранів, закляклих за огорожею, а сонце повільно ховається за скелі, то я знаю, не з її обличчя, а в тому світі, який він є, що кохана бачить той самий світ, і ця тотожність є частина світу, а любов – саме в цей момент – парадокс тотожної відмінності, тоді любов існує й обіцяє існувати знову. Отже, вона і я належимо єдиному Суб’єкту, Суб’єкту любові, що розглядає розгортання світу крізь призму нашої відмінності, так що цей світ приходить, народжується, а не просто заповнює мій особистий погляд. Любов – це завжди можливість брати участь у народженні світу. Народження дитини, якщо вона народжується в любові, – всього лише один з прикладів такої можливості.
Гадаю, до питання любові треба підходити з двох знайомих усім позицій. По-перше, любов відкриває розділення або роз’єднання, що може бути простою відмінністю між двома особами з їхніми нескінченними суб’єктивностями… Любов насамперед свідчить про Двійку. По-друге, саме тому, що вона відкриває роз’єднання – тоді, коли Двійка виявляє себе, сама ступає на сцену й випробовує світ по-новому, – вона може набути лише випадкової або контингентної форми. Це називають зустріччю. Такій зустрічі певним метафізичним чином я надаю статусу події, тобто, чогось такого, що не належить безпосередньому закону речей. Починаючи з події, любов ініційовано й упроваджено. Це – перша позиція, абсолютно засаднича. Подив спричинює процес, фундаментальний досвід світу. Любов – не просто зустріч і закриті зв’язки між двома особами, це – конструювання, життя, що провадиться з погляду не Одиниці, а Двійки. Саме це я називаю «сценою Двійки». Особисто мене завжди більше цікавили питання тривалості й процесу, а не просто питання початку.
Дотепер дуже популярна романтична концепція любові, яка певною мірою поглинає любов зустріччю. Себто любов одночасно спалена, розчинена, виснажена зустріччю, зовнішнім магічним моментом посеред світу, як він є. Трапляється щось, що описують у категоріях дивовижного, – інтенсивність існування, зустріч-злиття. Та коли це відбувається, маємо справу не зі «сценою Двійки», а зі «сценою Одиниці». Така-от концепція кохання-злиття: коханці зустрілися – й проти світу повстало щось на кшталт героїзму Одного. Помічаємо, що дуже часто в романтичній міфології точка злиття призводить до смерті. Заплітається інтимний і глибокий зв’язок між любов’ю й смертю, беззаперечна вершина якого – «Тристан та Ізольда» Рихарда Ваґнера. Герої спопеляють любов у невимовній та унікальній миті зустрічі, після чого більше не можуть повернутися до світу, що лишається для них чужим.
Але любов не може зводитись до зустрічі, бо любов – це конструювання. Загадка любові – питання тривалості, що її втілює. Власне, питання зачину не найцікавіше. Звісно, початок екстатичний, але любов – це передусім тривале конструювання. Скажемо так: любов – настирна авантюра. Авантюрний складник необхідний, але й без настирності – нікуди. Відступ перед першою ж перешкодою, першим серйозним розходженням, першим розчаруванням лише спотворює любов. Справжня любов – та, що у своєму триванні тріумфує – не завжди безболісно – над перепонами простору, світу й часу. У любові мене цікавить питання тривалості. Під «тривалістю» не треба розуміти насамперед, ніби любов не минає, ніби люблять одне одного завжди, назавжди. Треба розуміти, що любов винаходить новий спосіб тривання в житті. Існування кожного у випробуванні любові зіштовхується з новою темпоральністю. Звісно, за словами поета, любов – «тяжке бажання тривати» («dur désir de durer»). Ба більше, вона – бажання незнаної тривалості. Адже, як усім відомо, любов є перевинайдення життя. Винайти наново любов – це перевинайти таке перевинайдення.
У творі «Conditions» 2 я відкидаю деякі чіпкі ідеї любові, зокрема концепцію любовного почуття як ілюзії, виплеканої песимістичною традицією французьких моралістів. На їхню думку, любов – це лише «декоративна видимість, що відкриває шлях реальному сексу» або «сутність любові – в сексуальному жаданні й ревнощах». Така моралістська концепція належить до скептичної традиції. Ця філософія стверджує, що насправді любові немає, вона – лише яскраві шати бажання. За такою логікою, любов – уявна конструкція, яку накладають на сексуальне бажання. Будь-хто, на переконання цієї давньої концепції, має остерігатися любові. Згадуємо безпековий підхід, адже нам кажуть: «Послухайте, якщо вам кортить сексу – майте його. Але вам не треба морочити собі голову, нібито слід когось любити. Годі вигадувати, і вперед до мети!» Але ж тоді любов просто-таки дискваліфікується – або, якщо хочете, деконструюється – в ім’я реального сексу.
Звісно, мені, як майже всім людям, відома сила і невідступність сексуального бажання. Мій вік не дозволив його забути. Мені відомо й те, що любов у своєму становленні передбачає реалізацію такого бажання. Це істотний момент, адже, як свідчить уся давня література, реалізація сексуального бажання функціонує також як один із рідкісних матеріальних, чітко пов’язаних із тілом, доказів того, що любов – це інше, ніж зізнання в любові. Зізнання, слова «я тебе люблю», закарбовує подію зустрічі; воно засадниче, зв’язувальне. Але тілесно відкритися, роздягнутися, постати оголеним перед іншим, виконувати споконвічні жести, відкинути сором, кричати – усі ці з’яви тіла на сцені означають доказ віддачі себе любові. І це суттєва відмінність від дружби. Дружба не має тілесних доказів, відлуння в насолоді тіла. Ось чому вона – найбільш інтелектуальне почуття, якому віддавали перевагу ті філософи, що завжди остерігалися пристрасті. Любов, особливо у триванні, має всі позитивні риси дружби. Але любов пов’язана з тотальністю буття іншого, а віддача тіла означає матеріальний символ такої тотальності. Мені заперечать: «Та ні! Тоді вмикається бажання й тільки бажання». Гадаю, ефекти бажання спонукає не саме бажання, а любовне зізнання, навіть неясно висловлене. Любов жадає, щоб її доведення залучало бажання. Тоді церемонія тіл – матеріальна запорука слів, те, через що проходить ідея, ніби обіцянка перевинаходу життя справдиться, й передусім на рівні тіл. Та навіть у найшаленішій нестямі коханці знають, що любов – вона тут, немов янгол-охоронець їхніх тіл, під час пробудження, вранці, коли умиротворення слугує доказом того, що тіла почули зізнання в любові. Ось чому любов не може бути – й гадаю, вона не є ні для кого, крім ідеологів, зацікавлених у її занепаді – простим маскуванням сексуального бажання, складною й химерною хитрістю для репродукування виду.
Чому, запитають, треба говорити про велику істину, коли йдеться про банальний факт, мовляв, хтось там зустрів свою чи свого колегу на роботі й покохав? Але саме це треба відстоювати: на позір незначна, але насправді радикальна подія мікроскопічного життя, в своїй непохитності й триванні несе універсальне значення. Так і є: «випадок потрібно зафіксувати». Маларме казав: «Випадок нарешті зафіксовано…» Він говорить не про любов, а про поезію. Але якнайкраще вона надається до любові й до зізнання в любові, зі страшними труднощами й всіляким сумом, що пов’язаний із ними. Втім, спорідненість поеми й зізнання в любові добре відома. В обох випадках мова наражається на неабиякий ризик. Треба висловити те, що матиме постійні наслідки в житті. Серед іншого, це прагнення поезії. Найпростіші слова сповнюються майже нестерпною силою. Зізнатись у любові означає перейти від події-зустрічі до початку конструювання істини. Зафіксувати випадок зустрічі у формі починання. Й часто те, що починається, триває так довго, сповнене новизни й досвіду світу, що заднім числом виглядає зовсім не як випадкове й контингентне, що здавалося на початку, а як необхідність. Саме так випадок зафіксовано: абсолютна випадковість зустрічі з тим, кого не знаєш, обертається на долю. Любовне зізнання – це перехід від випадку до долі; ось чому воно таке ризиковане, немовби сповнене нутряним страхом… Після випадку ми дістаємо тривання, непохитність, ангажованість, вірність. Вірність – слово, яке я вживаю в своєму філософському словнику, виламуючи його зі звичного контексту. Воно позначає якраз перехід від випадкової зустрічі до конструювання, настільки ґрунтовного, ніби було необхідним… Маларме розглядав поему як «випадок, подоланий слово за словом». У любові вірність позначає цю тривалу перемогу: випадок зустрічі подоланий день за днем у винаході тривалості, в народженні світу… Фіксування випадку – проголошення вічності. До певної міри кожна любов проголошує себе вічною: саме зізнання вже містить у собі вічність… Вся проблема – потім – вписати цю вічність у час. Адже, по суті, любов – це воно і є: зізнання у вічності, що має змогу реалізуватися й розгорнутися в часі. Сходження вічності в час… Вічність може існувати в самому життєвому часі через те, що любов, сутність якої полягає у вірності в тому розумінні, яке я даю цьому слову, доводить її. Зрештою, щастя! Так, любовне щастя доводить, що вічність може гостювати в часі. Такі ж докази дає політичний ентузіазм, коли беремо участь в революційній дії, їх дає втіха від художніх творів, і майже надприродна радість глибинного осягнення наукової теорії, врешті-решт.
Мій друг, юдейський дослідник Жером Беннарох, більш-менш погоджується з моїм розумінням любові, але зазначає: так, любов – це випробування Двійки, зізнання, вічність, однак є момент, коли вона доводить себе як Одиниця. Тобто вона мусить повернутися до Одного. Символічна й реальна фігура такого Одного – дитина. Істинне призначення любові – це, все-таки, дитя як доказ Одного. Я протиставив його запереченню чимало емпіричних свідчень, зокрема, що тоді треба відкинути любовну природу безплідних, гомосексуальних чи інших пар. Крім того, якщо поглянути глибше, я зазначив: дитина справді належить до простору любові як те, що в моєму словнику зветься «точкою». Точка – це особливий момент, в якому стискається подія, коли вона мовби розігрується ще раз, немов постала у зміщеній, переінакшеній формі, але зобов’язуючи вас «зізнатися наново». У підсумку, точка стає видима тоді, коли наслідки конструювання істини, політична вона чи любовна, художня чи наукова, зобов’язують вас раптом переробити радикальний вибір, немов на самому початку, коли ви прийняли й проголосили подію. Треба знову сказати: «я приймаю цю випадковість, хочу, визнаю». Щодо любові, треба, часто терміново, переробити своє зізнання. Можна навіть сказати: треба (пере)робити точку. Гадаю, дитя, бажання дитини, народження – це точка. Дитя становить частину любовного процесу, вочевидь, як точка для любові. Відомо, що для кожної пари народження стає випробуванням, дивом і труднощами водночас. Навколо дитини, й саме через те, що вона одна, треба наново розгорнути Двійку. Двійка більше не зможе продовжувати випробовувати себе у світі, як раніше, до зіткнення з цією точкою. Я аж ніяк не заперечую, що любов минає етап за етапом, інакше кажучи, вона не плине сама собою. Є точки, випробування, спокуси, нові з’яви, й щоразу треба зіграти по-новій «сцену Двійки», знайти слова для нового зізнання. Любовне зізнання треба повторити. Ось чому любов лежить біля джерел гострих екзистенційних потрясінь. З цього погляду, до речі, вражає спорідненість любові з політикою.
На моє переконання, політика – це процедура істини, пов’язаної з колективністю. Тобто політична дія виявляє істину, на яку спроможний колектив. Наприклад: чи здатний він на рівність? Чи здатний залучити в себе те, що йому чуже? Чи здатний помислити, що існує тільки один світ? Такі ось питання. Сутність політики міститься у питанні: на що спроможні індивіди, коли вони об’єднуються, організовуються, мислять і вирішують? У любові треба знати, чи здатні двоє прийняти відмінність, чи міститиме вона потенціал творення? У політиці треба знати, чи здатні всі гуртом, навіть тлумом, витворити рівність? Так, ландшафт любові, для її соціалізації й унормування, формується сім’єю, так на горизонті політики, для придушення її ентузіазму, маємо владу, державу. Політика (як колективна мислепрактика) й питання влади або держави (як керування й нормалізація) поєднані у доволі складному зв’язку; так само складний зв’язок єднає питання любові як спонтанного винаходу Двійки та сім’ю як базову суспільну ланку власності й егоїзму.
Сім’ю, по суті, можна визначити як «état de l’amour», граючи на багатозначності слова «état» (держава, становище, система). Скажімо, перебуваючи у великому політичному низовому русі, ви помічаєте, що між питанням «на що здатний колектив?» і питанням влади й державного могуття панує неабияке напруження. Як наслідок, держава майже завжди розчаровує політичну надію. Чи станемо ми стверджувати, що сім’я завжди розчаровує любов? Таке питання може постати. Воно розв’язується пункт за пунктом, постанова за постановою. Є точка сексуального винаходу, точка дитини, точка подорожей, точка праці, друзів, виходів у світ, відпусток, всього, що завгодно. А потім усі ці точки збігаються у любовному зізнанні; не так-то це й легко. Так само в політиці є точки державної влади, кордонів, законів, поліції, і втримувати їх усередині відкритої, егалітарної, революційної точки зору аж ніяк не просто.
Отже, в обох випадках маємо процедури – пункт за пунктом – і саме це, врешті-решт, я зауважую моєму релігійному другові. Не змішувати випробування з кінцевою метою. Політика, напевне, не може робитися без держави, але це не означає, що її мета – влада. Її мета – знати, на що здатний колектив, а не влада. Так само в любові мета – випробувати світ у точці відмінності, пункт за пунктом, а не забезпечити відтворення виду. Мораліст-скептик розгледить у сім’ї підтвердження свого песимізму, доказ того, що, зрештою, любов – завжди лише хитрість біологічного виду для відтворення себе і хитрість суспільства, щоб забезпечити спадковість привілеїв. Але я з ним не погоджуся. І не погоджуся з моїм другом Беннарохом, що загалом дивовижне творення сили Двійки завдяки любові змушене ставати на коліна перед величністю Одного.
На мою думку, вислів «політика любові» позбавлений змісту. Гадаю, коли говорять «Любіть одне одного», то це стосується якоїсь моралі, а не політики. Передусім, у політиці люди не люблять одне одного. Це невиправно. Неможливо просити нас полюбити їх… Для політичної думки істотне питання, яке дуже важко осягнути сьогодні – частково через так звану нинішню «демократичну» ситуацію, – це питання ворогів. Але справжніх ворогів. Який-небудь нудний і покірливий політик, який регулярно приходить до влади лише через те, що більшість людей проголосувала за його кандидатуру, не справжній ворог. Він – лише той, чиє перебування на верхівці держави вас засмучує, позаяк ви віддали б перевагу його конкурентові. І ви чекатимете його черги впродовж п’яти, десяти або більше років. Але ворог – зовсім інший! Це той, кому ви нізащо не дозволите ухвалювати якісь постанови, які б стосувалися вас. То існує справжній ворог чи ні? Починати треба з цього. У політиці це чільне питання, яке зазвичай не помічають. Тим часом питання ворога геть не властиве любові. У любові ви наштовхуєтесь на перешкоди, на вас чатують внутрішні драми, а власне ворогів немає. Ви скажете: а як же суперник? Той, кого мій коханий чи моя кохана обирає замість мене? Ну, це зовсім не те. У політиці боротьба проти ворога визначає дію. Ворог належить до сутності політики. Будь-яка справжня політика визначає справжнього ворога. Тимчасом як суперник – абсолютно зовнішній, жодним чином не входить у визначення любові. Це основний пункт незгоди з усіма, хто вважає, ніби ревнощі – визначальні для любові. Найгеніальніший серед них – Пруст. Насправді для нього ревнощі – істинний зміст любовної суб’єктивності, інтенсивний і диявольський. На мою думку, це лише один з різновидів думки моралістів-скептиків. Ревнощі – штучний паразит любові й жодним чином не належить до її визначення. Хіба кожна любов, щоб виявити себе, щоб розпочатися, має передусім визначити свого суперника? Та годі вам! Навпаки: внутрішні труднощі любові, притаманні сцені Двійки суперечності можуть вилитися у постать третього – реального або гаданого суперника. Труднощі любові не залежать від наявності встановленого ворога. Вони внутрішньо властиві своєму процесові: творчій грі відмінності. Ворог любові – не суперник, а егоїзм. Можна визнати: головний ворог моєї любові, той, кого я мушу побороти, це я, те «я», що прагне тожсамості всупереч відмінності, що воліє нав’язати свій світ проти світу, що просотався й переродився через відмінність… Любов має власний режим суперечностей і насильницьких заходів. Але в політиці маємо справу з питанням ворога, тимчасом як у любові – з питанням драм.
Та, попри все, чи можливо наблизити любов і політику, не впадаючи в моралізм політики любові? Є два політичні або філософсько-політичні поняття, які можна суто формально наблизити до наявної в любові діалектики. По-перше, у слові «комунізм» міститься ідея, згідно з якою колектив здатний залучити в себе будь-яку позаполітичну відмінність. Люди можуть бути ким завгодно, приїхати здалека або народитись тут, говорити будь-якою мовою, зрости в тій чи тій культурі, але це не має їм заважати брати участь у політичному процесі комуністичного типу, так само як ідентичності самі по собі не стають на заваді любовного творення. Тільки політична відмінність з ворогом, як казав Маркс, «непримиренна». І вона не має жодного еквівалента в любовній процедурі. Потім є слово «братерство» – найбільш непрояснене серед трьох термінів республіканського гасла. Щодо «свободи» можна дискутувати, але розуміємо, про що йдеться. «Рівності» можна дати доволі чітке визначення. Але що таке «братерство»? Безперечно, воно торкається питання відмінностей, їхньої дружньої співприсутності всередині політичного процесу разом зі своєю посутньою межею – зіткненням із ворогом. Це поняття може означати інтернаціоналізм, адже, якщо колектив реально здатний прийняти власну рівність, тоді він здатний інтегрувати найбільші відхилення відмінності й суворо контролювати деспотизм ідентичності.
Християнство нам говорить: якщо ви любите одне одного, то ціле такої спільноти любові має спрямувати себе до найвищого джерела будь-якої любові – божественної трансцендентності. Отже, є ідея, що випробування любові, випробування іншого, погляду, спрямованого до іншого, сприяє найвищій любові, що є водночас любов, яку ми даємо Богові, і любов, яку дає нам Господь. Звісно, це геніальний хід! Християнство зуміло присвоїти на користь церкви – свого державного перевтілення – ту силу, що дозволила йому отак досягти прийняття страждання в ім’я вищих інтересів спільноти, а не просто в ім’я особистого виживання. Християнство майстерно підхопило ідею, що у позірній випадковості любові міститься елемент, що не зводиться до випадковості. Але – і саме тут зачаїлася проблема – воно відразу спроектувало її у трансцендентність. Я вважаю, що універсальність, яку ми бачимо в любові, належить іманентності. Але християнство завищило її й перемістило в царину трансцендентності. Цей рух частково вже здійснив Платон крізь ідею Блага. То була перша й геніальна інструменталізація сили любові, яку тепер треба перенести на землю. Тобто треба показати, що насправді існує універсальна сила любові, але вона просто дає можливість для нас позитивно, стверджувально й творчо випробувати відмінність. Безперечно, перед нами постає Інший, але без «Зовсім-Іншого», без трансцендентного «Великого Іншого». Врешті-решт, релігіям ідеться не про любов. Адже вони зацікавлені тільки в її ресурсі інтенсивності, в суб’єктивному стані, який тільки вона вміє створити, і все це для того, щоб спрямувати цю інтенсивність до віри й церкви, щоб розташувати такий суб’єктивний стан на користь всемогутності Бога. До того ж, як наслідок, активістській любові, хвалу якій віддаю я тут, земному творенню народження світу у відмінності, щастю, яке вириваємо точка за точкою, християнство протиставляє пасивну, благочестиву, принижену любов. Любов на колінах для мене не любов, навіть якщо деколи ми переживаємо в любові жагу віддатися коханому або коханій.
Видатний драматург-християнин Поль Клодель витворив дивовижний театр любові. Що може нас зацікавити в Клоделевій творчості, якщо нас не підкупиш причастям святих, розплатою за гріхи, спасінням у потойбіччі? Мені пригадується фраза наприкінці «Опівденного розподілу»: «Чи стануть наші душі до роботи у нас, віддалених, які не перестають тяжіти одне до одного?» Любов – це, власне кажучи, не можливість, а швидше подолання чогось, вочевидь, неможливого. Щось існує, але воно не має права на існування, воно не було вам дане як можливість. Ось іще одна причина, чому пропаганда Meetic – облудна. Вона вдає, ніби заради безпеки вашої любові ви зважите усі можливості й оберете найкраще. Але в житті так не буває! Як у казках, із вервечкою претендентів на руку й серце. Початок любові – це подолання неможливості, й Клодель – великий поет неможливого, недосяжності забороненої жінки. Втім, у письменника карти виявляються краплені: позаяк така неможливість – земна і відносна. У нього натрапляємо на дві так звані «сцени двійки» замість однієї. Перша виявляє досвід своєї земної неможливості. У другій Двійка здобуває примирення у вірі. Цікаво простежити ті поетичні операції, якими – завдяки силі першої сцени – він підживлює другу засобом дивовижної мови. Тут криється секрет усього християнства. Займатися пропагандою з допомогою земної сили любові зі словами: «Так, попри таку силу, деякі речі неможливі, але не турбуйтеся, адже те, що неможливо на цьому світі, не обов’язково неможливо на тому». Пропаганда доволі проста, але дуже ефективна.
Таке бажання спустити любов із небес на землю, перейти від трансцендентності до іманентності мав історичний комунізм. То чи є відживлення комуністичної гіпотези різновидом перевинайдення любові? Коли я говорю про комуністичну гіпотезу, то маю на увазі, що прийдешні форми політики емансипації мають вписуватись у повстання, зміну, зняття – комуністичну ідею, ідею світу, що не віддається на поталу приватній власності, світу вільної спілки та рівності. Щоб висловити все це, маємо нові філософські засоби й достатньо локального політичного досвіду, мислимо який теж по-новому. У такому контексті любов краще надається до перевинайдення, ніж у контексті капіталістичної френезії. Адже безумовно, що все, що не має зиску, має непевні позиції у цьому шаленстві. А любов, як будь-яка процедура істини, посутньо не шукає зиску: її цінність тільки в ній самій, і вона – по той бік миттєвих вигод обох індивідів, що покохали. Те, що містить у собі слово «комунізм», не має безпосереднього зв’язку з любов’ю. Однак це слово також несе для любові нові умови можливості.
Є інший можливий рівень утілень любові в комуністичній політиці. Це любовні історії, що будуються на тлі страйків або інших соціальних рухів. Він дозволяє трансгресії любові загартуватися в політичній трансгресії моменту. Йдеться аж ніяк не про виявлення подібності між любов’ю й політичною ангажованістю, а про своєрідний таємний резонанс, що здійснюється на найінтимнішому рівні суб’єктів між інтенсивністю життя, коли воно стає ангажованістю під знаком Ідеї, і якісно відмінною інтенсивністю роботи відмінності в любові. Це як два зовсім різні за тембром і силою музичні інструменти, але в руках великого музиканта вони лунають в унісон, загадково збігаються.
Головною в сюрреалістів була теза, про яку ми говорили на самому початку: за висловом Рембо, треба винайти любов наново. І таке перевинайдення, на переконання сюрреалістів, було жестом водночас художнім, екзистенційним і політичним. Вони не розрізняли ці три рівні. Мистецтво містить дуже сильну інтенцію: воно віддає належне події. Навіть одне з можливих означень події звучить так: мистецтво – це те, що в царині думки сповна віддає належне події. У політиці події каталогізуються історією постфактум. І тільки мистецтво відтворює або прагне відтворити повністю їхню напружену силу. Тільки мистецтво відтворює чуттєвий вимір зустрічі, піднесення, повстання. Мистецтво в усіх формах – велика думка про подію як таку. Визначний живопис – це схоплення з допомогою властивих йому засобів чогось такого, що не зводиться до показаного. Неявна подія, якщо можна так сказати, робить пробоїну в показаному. Виходячи з таких позицій, Бретон нагадує, що зв’язок події з любов’ю – дуже тісний, позаяк любов, по суті, являє собою момент, коли подія робить пробоїну в існуванні. Саме це пояснює «нестямну любов» [поема Андре Бретона]. Адже любов незвідна до будь-якого закону. Немає закону любові. Дуже часто, між іншим, мистецтво демонструвало асоціальний характер любові. Як каже народна мудрість, «закохані – одні на світі». Лише вони володіють відмінністю, з допомогою якої випробовують світ. Сюрреалізм славить нестямну любов як подієву силу поза законом. Любовна думка – це ще й думка проти сили системи закону. Сюрреалісти мали з чого підживлювати своє бажання поетичної революції в мові, а також, я наголошую, в існуванні. Так, вони неабияк цікавились любов’ю, сексуальністю як принципом, як можливою опорою революції в існуванні. Втім, вони не особливо цікавилися тривалістю. Зокрема, вони запропонували любов як поему дивовижної зустрічі. Скажімо, «Надя» неймовірно передає поетику непевної й загадкової зустрічі, те, що на розі вулиці виллється в нестямну любов…
У роботі «Що називає ім’я Саркозі?» ми вже доводили, що перевинайдення любові – один із можливих пунктів опору ринковій непристойності й політичному безладному відступу лівиці, який ми нині спостерігаємо. Як же любов може чинити опір світові, емблема якого президент Саркозі? Тут украй важливо зрозуміти, що Франція – це водночас країна революцій і велика земля реакції. Такий діалектичний момент розуміння Франції. Я часто його обговорюю зі своїми закордонними колегами, бо вони щораз підживлюють міфологію про чарівну Францію, яка безнастанно провадить революційну боротьбу. Тож вони були дуже подивовані обранням Саркозі, який геть не вписується в цей міф… Я їм пояснюю, що вони уявляють французьку історію так, ніби на сцені один за одним з’являються філософи-просвітники, Русо, Французька революція, Червень 1848 року, Паризька Комуна, Народний фронт, Опір, Звільнення і Травень 68-го. Прекрасно. Проблема в тому, що є інша історія: Реставрація 1815 року, «версальці» (супротивники Паризької Комуни), Священний союз під час війни 1914 року, Петен, жахливі колоніальні війни… і Саркозі. Отже, є дві історії Франції, сплутані одна з іншою. Справді, там, де поширюються грандіозні революційні істерії, їм відповідають нав’язливі неврози реакції. З цієї перспективи, гадаю, любов також втягнена в цей процес. До того ж вона завжди була тісно пов’язана з історичними подіями. Романтичне кохання споріднене з революціями XIX століття. Сюрреалісти творили на тлі Народного фронту, Опору, антифашистської боротьби. Травень 68-го був великим вибухом нових концепцій сексуальності й любові. Та коли контекст депресивний і реакційний, на порядок денний намагаються поставити ідентичність. Вона може вилитись у різні форми, але це завжди ідентичність. І Саркозі теж охоче вдається до неї. Ціль номер один: робітники іноземного походження. Засіб: нещадні й репресивні закони. На цій ниві він уже відзначився, коли був міністром Внутрішніх справ. Дієва риторика змішує французьку й західноєвропейську ідентичність. Він не вагається розігрувати колоніальну карту із заявами про «африканську людину». Реакційний дискурс завжди обстоює «наші цінності» й заливає всіх нас у загальний тигель глобального капіталізму як єдино можливої ідентичності. Тематика реакції – завжди груба тематика ідентичності в тій чи тій формі. Однак коли гору бере логіка ідентичності, безперечно, любов – під загрозою. Піддають сумніву її схильність до відмінності, її асоціальний вимір, її спонтанний, деколи насильницький бік. Починають пропагувати суто безпекову «любов», подібну іншим безпековим операціям. Тож нагальне завдання часу: обстоювати те, що в любові є трансгресивне й чуже щодо закону. В любові, як мінімум, довіряються відмінності замість того, щоб її підозрювати. А за Реакції відмінність завжди підпадає під підозру в ім’я ідентичності; це – її загальна філософська максима. Якщо ж, навпаки, ми хочемо відкритися відмінності й тому, що вона передбачає (а саме, що колектив здатний бути колективом цілого світу), то одна з точок індивідуального досвіду – захист любові. Ідентитарному культові повторення треба протиставити любов до того, що відрізняє, не повторюється, є унікальне, блукальне й чужинне. У «Теорії суб’єкта» 1982 року я писав: «Любіть те, що не побачите двічі».
Любити означає бути пов’язаним по той бік будь-якої самотності з усім, що в світі може оживити існування. Я бачу цей світ як безпосереднє джерело щастя, яке мені дає буття з іншим. «Я тебе люблю» означає: в мого існування у світі є джерело – ти. У воді такого джерела я бачу нашу радість, передусім твою. Я бачу, як у поезії Маларме:
Dans l’onde toi devenu(e)
Ta jubilation nue. 3
