ІДИ І ДИВИСЬ

  • 12 травня 2013
  • 1908
ІДИ І ДИВИСЬ

Робота втомлює. Одноманітна, паперова, сидяча, офісна… З дому в офіс, з офісу — додому. І так цілий рік. Ну, звісно, відпустка, все таке, та нічого не хочеться бачити перед очима. А саме зараз на глибині більше кілометра палає пожежа.

Вугілля… Як часто лунає з уст це слово? А може, хтось знає про те, як цю корисну копалину видобувають в українських шахтах? Яка справжня ціна вугілля знають лише шахтарі — ну і, звісно, гірничорятувальники, які те й роблять, що гасять підземні пожежі, розбирають завали і дістають після численних вибухів рештки гірників, а то й власних колег… От запитай у пересічного українця: «А що ти знаєш про вугільні шахти?» Напевно, ніхто не зможе описати те, що відбувається на горизонтах у кілометр чи глибше.

«Ось дивіться, бачите, штрек уходить вліво? Бачите перемичку? — питає один із інженерів шахти, вказуючи на глуху стіну, що перекриває темний тунель, де кілька респіраторників проводять заміри. — Там пожежа з березня. Ніяк загасити не можемо. Прийшлося перекрити, щоб не заважала вугілля видобувати», — додає, витримавши коротку паузу. І справді, підійдеш до герметичної перемички, доторкнешся до неї — а вона немов батарея гріє. А як притулиш до неї вухо, то й почути гудіння полум’я можна.

Тунель веде вперед, лишаючи позаду тисячу метрів підземного шляху. Ще кілометрів зо три протопати до лави — місця безпосереднього видобутку вугілля. Навколо темрява, хоч очі повиколюй, і лише яскраве світло коногонок — шахтарських ліхтариків — ріже непроглядну темінь. Попереду, в кількох десятках метрів іде ще одна група шахтарів. Їхні ліхтарики світлячками грають у темряві, вишикуються в колону і рівномірною чергою зникають. Звернули до чергової виробки, значить. А тих виробок зразу й не перерахуєш. Незвичне видовище для людини, що ніколи не була у справжній шахті.

Тим часом штрек іде вперед. З першого погляду він майже нічим не відрізняється від звичайнісінького тунелю метро. От тільки, на відміну від метрополітену, тут набагато більше бруду, багнюки, та й узагалі тут абсолютний хаос. Якщо уявити глибину, на яку опустилися, на якусь мить стає моторошно — горизонт тисяча сімдесят чотири метри. А по спині враз пробігають мурашки після розповідей про вибухи метану, численні обвали й раптові викиди вугілля із цілим букетом смертоносних газів… Тут усе по-справжньому. Справжня багнюка під ногами, яку постійно місиш, човгикаючи підземеллям, справжнє рудникове повітря, сповнене доброю порцією вуглекислоти, а то й метану чи чогось іще… До того ж, висока вологість, через яку не так то й просто дихати, а ще висока температура, що добре виснажує, ну і, звісно, тиск не той що на гора 1.

Так, вугільна шахта саме така. Це не простий колодязь, де невідомо як металеві комбайни виривають масивні груди вугілля. Щоб дійти до лави, доведеться ще гарненько попотіти, якщо не встиг на потяг. Саме так — потяг. На зразок метрополітенівського, однак набагато менший і має властивість постійно сходити з рейок. Та це не проблема. За допомогою лома, кувалди та доброго десятка матюків кілька шахтарів запросто поставлять його на рейки, навіть не висаджуючи пасажирів. І це навіть не аварія — так, невеличка затримка. Кілька хвилин — і можна їхати далі. Головне не забути силою закрити залізні дверцята, бо на ходу вилетиш з вагончика. А то й ненароком сусіди витіснять.

Штреки відходять то в один, то в інший бік і, звісно, зʼявляються вентиляційні рукави. Такі собі здоровезні труби з міцної прорезиненої тканини. Та попри це у виробках рівень кисню все одно досить низький. Річ у швах — через них повітря губиться по дорозі до місця призначення. А ще тут сила-силенна різних кабелів, проводки, водостоків та водопроводів. Щоб не втратити свідомість, краще не дивитися на хитросплетіння електропроводки. Ізольовані абияк кінці різних проводів, що єднаються між собою, сплетені у здоровезне осине гніздо і висять без усілякого захисту. Та згодом звикаєш до такого стану речей. Нічого ж не трапилось ні вчора, а ні позавчора, не трапилось й тиждень тому… А значить, все гаразд — сьогодні нічого не трапиться.

Попри явну аварійність, під землею не так уже й небезпечно. Постійно ведеться контроль вмісту метану, інших газів, перевіряються крепі та крівля на міцність. Звісно, всі чудово знають, як це все робиться… Але от що-що, а інертизацію тут таки проводять: усе навколо посипають важким білим порошком. Він запобігає вибухам вугільного пилу (саме так, не один метан вибухонебезпечний). А ще тут під крівлею розвішані грушоподібні парашути. Вони нагадують яйця невідомих прибульців із численних фільмів жахів. Трапляється, що ці нехитрі пристрої падають і розсипають акуратною гіркою інерційний пил. Усе стає зрозуміло, коли взяти жменю такого пилу і підкинути вгору. Він через свою вагу швидко осідає. Таким чином гаситься ударна хвиля метанового вибуху, а щоб ці парашути мали більшу ефективність, їх сотнями підвішують над головами.

«Так, ось тут роздягаємось», — зупинився інженер. Стає спекотно, а висока вологість ще дужче посилює дію і без того немаленької температури. По пояс роздягнулися і рушили далі. Через кілька десятків метрів починається лава. Оце справжнє пекло. А гірники, що тут працюють, більше схожі на чортів: з одежі на них лише обрізані резинові чоботи, ремінь та імітація набедренної повʼязки. Ну, звісно, ще є каска з коногонкою. Стоїть таке чудо у вагонетці з вугіллям, матюкає всіх, хто проходить повз нього, і грізно розмахує лопатою з обрізаним держаком. Добрий початок, нічого не скажеш. А там далі? У самій лаві таких гоблінів назбирається добрих півсотні. Працюють аби чим. Хто лопатою, хто ломом… Автоматизація виробництва? Хто вам про таке сказав? Як ви уявляєте розробку широчезного пласту вугілля висотою сантиметрів у 20-25? Які комбайни? Я вас просю… Вручну! Руцями, руцями, і вперед — довбати вугілля.

Лава — виробка вугілля. Вона знаходиться між двома штреками, має вигляд букви «П» і йде углиб породи. Висота лави — в кращому випадку по пояс середньостатистичній людині. А так — і того менеше. Працюють там лежачи. Повзуть до вугілля, вручну довбають його (іноді просто голими руками), закріпляють породу деревʼяними стойками, які просто вбивають під породу. Оце так і працюють. Викопали вугілля, вигрузили на конвеєр і пішло воно далі мандрувати по штреках, аж поки не опиниться на гора. А ми тим часом вийшли до паралельного штреку і повертаємося назад. Одяглися і зараз чекаємо на поїзд, що довезе нас до клєті.

Є така прикмета у шахтарів. Коли їдеш униз і бачиш, як крапля води ніби застигла у повітрі, — все нормально, клєть донесе до потрібного рівня, не розібʼється і не втопить тебе у воді. А таке трапляється. При чому не так уже й рідко. На глибину у кілометр опускаєшся секунд за сорок, ну, може, трошки більше. Вниз несешся, аж вуха закладує. Зараз же ми піднімаємось на гора. Мозок від швидкості в якусь мить опинився десь у пʼятах. І з такою самою силою розквасився об черепну коробку, плавно переходячи з желеподібного стану у більш стабільний. А яскраве сонячне світло засліплює очі. Саме такі відчуття, коли вперше піднявся з царства темряви на поверхню. І навіть радий саме цій, серпневій спеці, яка хоч і не поступається підземній, та бодай не така волога… І вистигаєш тут набагато швидше, а ніж там. Залишилося прийняти душ — і додому. Добра ж була прогулянка. Після цього стає зрозуміло, що якщо є справді пекельна праця, то вона там, на добрячій глибині у вугільній шахті.

P.S. У серпні 2012 року на шахті ім. Калініна вже шостий місяць, попри все, палала підземна пожежа.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:

ОБРАНІ (Олексій Бумагін)

«ДАВНО ВЖЕ Є ЗАКОН, ЩО ЖІНОК У ШАХТІ НЕМА… НУ ЯК ЖЕ НЕМА, КОЛИ МИ Є!» (Ірина Когут)

Notes:

  1. «На гора» у шахтарському професійному сленгу означає «на поверхні».

Наші видання

Блоги

Facebook

Допомогти

Наші партнери