Від початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну історик і редактор «Спільного» Тарас Білоус вступив до лав ЗСУ. Його листи й статті, опубліковані на початку великої війни, спричинили гостру полеміку із західними лівими щодо збройного спротиву. До четвертої річниці повномасштабної війни Тарас дав інтервʼю американському лівому журналу Jacobin. Про те, як змінилася його позиція за ці роки, читайте українською мовою на «Спільному».
Ти вже майже чотири роки в армії. В чому полягає твоя робота зараз? Як ти почуваєшся?
Я оператор дрона, займаюся аеророзвідкою. Зараз я отримав відпустку на відновлення після поранення, і завдяки цьому маю найбільше вільного часу за минулі три роки. Почуваюся я добре, дякую. В мене залишився осколок міни в печінці, але загалом я вже повністю одужав. Наразі я в Києві у своїх батьків, моя відпустка закінчується.
У лютому 2022 року ти написав відомий лист західним лівим, де критикував їх за позицію «головний ворог — вдома», а також за відсутність солідарності зі збройним спротивом російському вторгненню. Як ти оцінюєш ситуацію тепер, після початку перемовин, ініційованих Трампом?
Обставини змінилися, відповідно й моя позиція дещо змінилася. Але я й далі вважаю, що тоді писав загалом правильно. І думаю, що минулорічний провал Трампа з мирними перемовинами підтверджує те, що я тоді писав: «Заклик до дипломатії сам по собі нічого не означає, якщо не йдеться про переговорні позиції, конкретні поступки та готовність сторін дотримуватися будь-якої підписаної угоди». Наприклад, щодо припинення вогню: Україна ще з квітня минулого року згодна на повне й безумовне припинення вогню, але Росія досі не погоджується. Але хто серед лівих говорить про те, що треба змусити Росію погодитися на припинення вогню?
Думаю, лише віднедавна можна говорити, що справді йдуть реальні переговори. Те, що відбувалося протягом минулого року, — це було шоу для Трампа. Він вліз у це без розуміння ситуації, з дурними ілюзіями, і за перший рік свого президентства зробив усе тільки гірше.
Коли Трамп переміг, я вважав, що, найімовірніше, для нас ситуація погіршиться. Але, чесно кажучи, в глибині душі у мене була слабка надія, що, можливо, все-таки станеться диво. Хоча Трамп — останній, від кого мені хотілося б отримувати допомогу, мені, як і іншим українцям, більше за інших на світі хочеться, щоб ця клята війна нарешті закінчилася. На жаль, невдовзі стало очевидно, що нічого хорошого очікувати не варто.
Що важливо, Трамп став президентом, коли і Україна, і Росія вже були виснажені війною — хай і не настільки, як зараз. Після провалу контрнаступу 2023 року аргумент «ми не можемо залишити наших людей в окупації» став нерелевантним. Протягом 2024 року в Україні, зокрема і в армії, поступово зростали настрої на користь заморозки конфлікту. Незалежно від того, хто переміг би на президентських виборах у США, переговори все одно розпочалися б. І, схоже, український уряд це розумів: Саміт миру у Швейцарії 2024 року та Курська операція були, серед іншого, спробами посилити свої позиції перед переговорами.
Мені здається, багато західних оглядачів не розуміють, що головною причиною зміни позиції Зеленського щодо припинення вогню був не тиск Трампа, а зміна настроїв українців та визнання реальності на полі бою. Зрештою, Зеленський ще в листопаді 2024 змінив свою позицію, погодившись на можливість заморозки конфлікту без повернення всіх територій. Все до цього йшло — я ще з весни 2024 якщо й чув в армії згадки про «кордони 1991», то тільки в саркастичному тоні.
В армії також настрої змінилися?
Так, звісно. Можливо, навіть раніше, ніж у суспільстві загалом. Вперше розмови про те, що було би непогано заморозити конфлікт, я почув ще восени 2022 року від хлопців, які воювали в піхоті на Бахмутському напрямку, а згодом їх перевели в тиловий підрозділ. Але тоді це були поодинокі настрої, серед суспільства загалом панував оптимізм після успішної Харківської операції. Це поступово змінилося протягом 2024 року.
А як люди у твоєму підрозділі реагували на ініціативи Трампа?
На початку були різні реакції: з одного боку — побоювання, що Трамп припинить військову допомогу, з іншого — надії, що війна нарешті закінчиться. Але поступово про це перестали говорити. Коли восени минулого року з’явилися 28 пунктів, деякі міжнародні журналісти питали мене, що звичайні солдати думають про цей план. Мені не було що їм відповісти, бо, здається, ніхто вже не звертав уваги на це. Загалом варто враховувати, що солдати не так часто говорять на подібні теми — зазвичай усі поглинені службовою рутиною. Для моєї команди, наприклад, у той період найгострішою проблемою були миші в бліндажі, а не Трамп.
Тож повернімось до переговорів. Трамп став президентом, коли Україна була готова погодитися на заморозку конфлікту.
Так, але щоб домогтися закінчення війни в цій ситуації, він мав посилити тиск на Росію, а замість цього ми отримали фарс із червоною доріжкою для Путіна на Алясці. Очевидно, йому байдуже на Україну, і він вважав, що зможе швидко досягти миру, змусивши її погодитися на російські умови. Що ж, він не розумів ні України, ні Росії, і якщо він справді хотів пошвидше закінчити війну, то його дії були контрпродуктивними. Після всього цього Трамп може написати книжку під назвою «Як не треба вести переговори».
Трамп здав одну за одною переговорні позиції, відмовився від вимоги безумовного припинення вогню і дав Путіну те, що він хотів — визнання й вихід з міжнародної ізоляції. По суті, Путін цілий рік водив його за ніс, і, здається, лише після його «лекцій з історії» на Алясці Трамп почав розуміти, з чим має справу. Але тепер росіяни відкидають усі пропозиції, посилаючись на «дух Анкориджа». Трамп сам дав їм це.
Зрештою, які реально є підстави вважати, що Путін відмовився від початкового плану знищити українську державу? Кремль досі говорить про «корінні причини конфлікту». Вимога здати Росії без бою неокуповану частину Донбасу може бути лише кроком на шляху до цього.
Але раніше ти сказав, що реальні переговори нарешті розпочалися. Чому ти так вважаєш?
По-перше, ми знову маємо прямі переговори України з Росією, а не шоу, де «великі держави» домовляються про те, з чим Україна не згодна.
По-друге, змінився склад делегацій, а отже — і характер переговорів. Незалежно від політичних умов, треба вирішити важливі технічні питання, зокрема як контролювати режим припинення вогню. Буде краще, якщо на момент, коли нарешті стануть можливими політичні домовленості, вже будуть ухвалені рішення щодо таких технічних питань. Але щодо політичних питань — Росія досі висуває неприйнятні для України умови, тож цей трек стоїть на місці.
По-третє, у жовтні Трамп нарешті почав тиснути на Росію і запровадив нові санкції проти російських нафтових компаній. Звісно, цього недостатньо, але це вже щось.
І, last but not least [що не менш важливо — ред.], минулого року російська економіка нарешті зіткнулася з серйозними проблемами та перейшла в стагнацію. Це ще далеко не колапс, але їхні проблеми зростають. І це в умовах, коли більша частина резервних фондів уже була витрачена в минулі роки на подолання наслідків санкцій та розвиток ВПК.
Гаразд, а що ти думаєш про одне з найгостріших питань переговорів — про гарантії безпеки?
Давайте дивитися на речі тверезо — в умовах розпаду світового порядку жодні письмові гарантії безпеки не є надійними. Для України головні гарантії безпеки дві: армія і те, що Росія зазнала таких великих втрат у цій війні. Тепер вони сто раз подумають, перш ніж знову на нас напасти. А що стосується переговорів, давайте порівняємо зі Стамбулом: тоді росіяни вимагали обмеження української армії до 85 тисяч. Зараз вони теж хочуть обмеження нашої армії, але про такі смішні цифри вже наче ніхто не говорить. Крім того, тоді вони хотіли, щоб у договорі про гарантії безпеки Росія мала право вето на військову допомогу Україні в разі агресії. Це зробило би той договір не ціннішим, ніж Будапештський меморандум — Україна ніколи б не погодилася на це. Ми не знаємо достовірно про всі умови, які російська сторона зараз ставить на переговорах, але виглядає, що такого права вето вони вже не вимагають.
Деякі автори досі стверджують, що тоді, в Стамбулі, Україна і Росія були близькі до підписання мирної угоди, але приїхав Джонсон і все зірвав.
Я не розумію, як можна досі повторювати це після публікації драфтів договору про гарантії безпеки та статті Семюеля Чарапа і Сергія Радченка про ці переговори. Вони показують, що навіть у цьому договорі позиції сторін щодо деяких ключових питань дуже сильно розходилися. Крім того, територіальні питання тоді навіть не починали обговорювати — вони відкладалися до особистої зустрічі Зеленського і Путіна. А зараз території обговорюють, і це найскладніше питання. Зрештою, на думку російського лівого політолога Іллі Матвєєва, Чарап і Радченко переоцінюють готовність Путіна погодитися навіть на ті умови, що обговорювалися.
Що стосується ролі Заходу, то головна проблема полягала в тому, що західні країни відмовлялися надати Україні ті гарантії безпеки, яких український уряд хотів, і для яких він прагнув залучити США та інших учасників у ці переговори. Але навіть ті країни, які погоджувалися надати гарантії безпеки, фактично лише обіцяли у разі нової агресії робити те, що вони вже робили на той момент — постачати зброю. Україна хотіла більшого. Що стосується тих авторів, які пишуть, нібито Борис Джонсон зірвав переговори — варто зауважити: якби Захід справді погодився надати гарантії безпеки, яких хотів український уряд, то ці ж автори виступили б проти. Адже це означало б, що у разі нової російської агресії Захід мусив би вступити у війну на боці України.
Тож, якщо я правильно розумію, ти вважаєш, що зараз найкращим із можливих варіантів була би заморозка конфлікту. Але хіба це не створює великі ризики?
Звісно, це ризик. І справа не лише в загрозі нової війни, але й у політичних, економічних та міграційних наслідках замороженого конфлікту. Чим вищою буде в очах українців імовірність нової війни, тим більше людей виїде з України після її закінчення. До речі, якби плани щодо розміщення в Україні європейських військ втілилися в реальність, це було би важливо не лише для запобігання новій агресії, але й просто для заспокоєння людей. Те, наскільки Україна буде спроможна дати відсіч у разі повторної агресії, залежить не лише від формальних умов угоди, а й від того, як суспільство сприйме результат війни. Нам щодня доводиться платити дуже високу ціну за продовження спротиву, і це створює інші ризики.
Ми перебуваємо в ситуації, коли навіть якщо Україні нададуть якісь формальні гарантії безпеки, все одно через якийсь час після припинення вогню може початися нове російське вторгнення — і умови війни для нас будуть значно гіршими, ніж зараз. Це закінчиться окупацією більшої частини України. Але й у разі продовження нинішньої війни існує ризик, що в певний момент фронт може посипатися — і результат буде той самий. Не думаю, що це хороша ідея — продовжувати війну на виснаження доти, доки ми не зʼясуємо, у кого більший запас міцності.
Ситуація на фронті не настільки критична, щоб погоджуватися на російські умови. Чимало з них є неприйнятними, адже вони лише збільшать ризик нового вторгнення. Особливо це стосується вимоги здати без бою неокуповану частину Донбасу — це не просто питання територій. Але й ставити максималістські цілі ми також не можемо собі дозволити. У нас немає розкоші думати про це як про якесь абстрактне чи теоретичне питання — від цих рішень залежать наші життя.
А що ти відповів би людям, які заперечують ризик нової російської агресії?
Якщо вони так у цьому впевнені, то для них не буде проблемою публічно дати клятву, що вони особисто приїдуть воювати проти російської армії у разі нового вторгнення. Без цього їхні слова не варті нічого.
Ти змалював дуже похмуру картину. Чи є надія на краще?
Навіть за найкращих із можливих сценаріїв майбутнє України виглядає досить похмурим. Якими б не були проєкти післявоєнної реконструкції, країна ніколи повністю не відновиться після втрат, яких нам завдала ця війна. Чимало соціальних і політичних процесів, запущених війною, перешкоджатимуть розвитку.
Зрештою, це стосується не лише України. Навіть якщо Росія здобуде однозначну перемогу, вона не зможе повернути собі той міжнародний вплив, який мала раніше. Незалежно від того, скільки ще територій зможе окупувати російська армія, наслідки війни для російської економіки та суспільства загалом будуть дуже важкими. Росія заплатила за імперські амбіції Путіна власним майбутнім.
Щодо надії — вона й досі повʼязана з падінням путінського режиму. Можливо, припинення вогню підштовхне до цього. Наскільки я розумію, серед російських еліт та суспільства загалом поширена думка, що повномасштабне вторгнення було помилкою Путіна, але оскільки війна вже почалася, її не можна програти. Після завершення війни питання «за що ми заплатили таку високу ціну?» постане ще гостріше.
Як ти вважаєш, наскільки високими є шанси на падіння путінського режиму після війни?
По-суті, падіння путінського режиму — це єдине, що може принести тривалий мир. До цього моменту, незалежно від того, на які умови змусять погодитися Україну, будь-яка мирна угода буде лише заморозкою конфлікту. Навіть якщо хтось після цього проголосить промову в дусі «я привіз вам мир», Східна Європа все одно житиме у страху перед новою російською агресією.
Врешті-решт, ніщо не вічне, і цей режим в будь-якому разі рано чи пізно впаде. Але, схоже, багато західних авторів та політиків, які бояться супутньої дестабілізації Росії, не розуміють: що пізніше це станеться, то тяжчими будуть наслідки. Я думаю, цей страх був однією з причин надмірної обережності адміністрації Байдена, а це, своєю чергою, призвело до затягування війни і, відповідно, до тисяч смертей, зруйнованих міст і загалом значно важчих соціально-економічних наслідків для України та Росії.
Ти вважаєш, що в перші роки війни Україна мала більші шанси на перемогу?
Безумовно, шанси були до кінця осені 2023 року. Навіть ті втрати й поразки, яких Росія тоді зазнала, призвели до бунту Пригожина. Якби втрати були ще більшими, це могло би ще серйозніше дестабілізувати путінський режим. На жаль, так не сталося. Частково через помилки командування ЗСУ, але значно більшою мірою через надмірну обережність адміністрації Байдена та ЄС. Вони надто зволікали з постачанням зброї: спочатку відмовляли в деяких типах озброєння, а коли зрештою погоджувалися, було вже запізно. Після того як війна перейшла у фазу виснаження, наші шанси різко зменшилися.
Одна з вимог Кремля — президентські вибори в Україні. Схоже, нещодавно українська влада змінила свою позицію щодо цього?
Це цікавий випадок: Путін вимагає виборів, щоб позбутися Зеленського, а Зеленський тепер хоче провести вибори, щоб, навпаки, — залишитися при владі.
Він має шанси перемогти на виборах?
Під час війни його шанси точно вищі, ніж будуть після її закінчення. Зараз він має лише одного реального конкурента — Валерія Залужного. Війна стримує політичні баталії, люди самоцензуруються. Хоча навіть зараз — із розмов з іноземними журналістами в мене склалося враження, що, спілкуючись з українцями, сам факт їхньої самоцензури журналісти розуміють, але не усвідомлюють, наскільки багато критики влади в українських медіа і соцмережах. Після війни цієї критики стане значно більше. Питання на кшталт «чому ми зазнали таких великий втрат?» гостро постануть не лише в Росії, але і в Україні. Греблю прорве.
Мені б хотілося, щоб після війни Зеленський просто пішов з політики. Але якщо він зможе поновити свій мандат до її завершення, то, напевно, відмовиться це робити. Важко передбачити, у які форми тоді виллється суспільне невдоволення.
Крім того, все це проблематично виглядає не лише з політичної перспективи, але й з точки зору закону. За Конституцією вибори під час воєнного стану заборонені, як і внесення змін до Конституції в цей період. Законопроєкт про проведення виборів під час воєнного стану, який зараз готує парламент, може бути визнаний неконституційним. Більше того, Зеленський хоче провести референдум одночасно з виборами, але це також заборонено законом. Центральна виборча комісія заявила, що їм треба щонайменше шість місяців після скасування воєнного стану лише для організації виборчого процесу. Водночас уряд, схоже, планує провести вибори значно швидше. Я поки що не розумію, як саме вони збираються це реалізувати.
Для чого йому референдум?
Щоб отримати схвалення мирної угоди і таким чином розділити відповідальність із суспільством. Референдум був би необхідним, якби Україну змусили юридично визнати російські анексії. Але ні українське суспільство, ні уряд на це не погоджуються. Необхідності в референдумі немає, це радше черговий приклад неготовності Зеленського прийняти важке рішення. Протягом війни було багато подібних ситуацій, і це спричинило низку проблем. Уряд сподівався, що війна невдовзі закінчиться, тому відкладав розвʼязання складних питань — відкладав, поки не ставало надто пізно. Наша військова слабкість зараз пов’язана в першу чергу не зі скасуванням американської допомоги, а з внутрішніми проблемами.
А який вплив політика Трампа мала на хід війни?
Я не військовий аналітик. Як солдат я знаю про ситуацію на своїй ділянці фронту, але можу не розуміти більш загальних речей. Загалом мені здається, що найбільший вплив політика Трампа мала не на фронт, а на тилові українські міста. Найбільша наша військова залежність від США стосується ППО: без систем Patriot ми не можемо ефективно захищати тилові міста від балістичних ракет. Політика Трампа — одна з причин різкого збільшення кількості цивільних жертв минулого року. Нинішня жахлива ситуація в енергетиці також пов’язана з цим.
Що стосується ситуації на фронті, ефект не був таким значним. Можливо, більший вплив проявився у 2024 році, коли республіканці в Конгресі пів року блокували виділення нової військової допомоги Україні. Завдяки цьому наша залежність від допомоги США стала значно меншою, і Європа змогла частково компенсувати її втрату Хаймарси, наприклад, були дуже важливими у 2022 році, але зараз вже не настільки. А про «Джавеліни» я навіть не пам’ятаю, коли востаннє чув в армії. Поле бою загалом сильно змінилося за ці роки через дрони.
Перейдімо до більш цивільних питань. Якою, на твою думку, буде українська політика після війни?
По-перше, щоб українська політика існувала, треба щоб Україна збереглася як така. По-друге, я думаю зараз ніхто не може відповісти на це питання, бо все дуже залежатиме від результату війни та умов мирної угоди. Але очевидно, що політичний ландшафт зміниться кардинально.
Традиційні українські олігархи багато втратили від війни. Окрім економічних збитків, чимало з них перебувають під політичним тиском — п’ятеро з десяти найбагатших українських олігархів під санкціями Зеленського. Ігор Коломойський, який сприяв перемозі Зеленського у 2019 році, з 2023 року сидить в СІЗО. Вплив контрольованого олігархами телебачення значно зменшився. Водночас за ці роки у нас з’явився новий ВПК, і після війни з нього, напевно, вийдуть нові політичні підприємці. Загалом, поки що надто багато невідомого.
А як щодо українських ультраправих?
Знову ж таки, все залежатиме від результатів війни. Якщо результат буде сприйматися в Україні як поразка, то ультраправі зможуть впевнено заявити: «Ми би впоралися краще». І чимало людей у це повірить. За ці роки вони здобули достатній символічний капітал для цього. Якщо ж результат війни буде сприйматися як перемога (нехай і неповна), їм буде важче конвертувати свої військові успіхи в політичний капітал.
Загалом, вплив ультраправих найімовірніше зросте порівняно з довоєнними часами — це відбувається майже в усьому світі, але я не був би впевнений на 100%. Після Майдану також спочатку здавалося, що нас чекає підйом праворадикалів: «Свобода» була однією з трьох головних опозиційних партій і ввійшла до нового постмайданного уряду, а «Правий сектор» був найвідомішою радикальною організацією на Майдані. Натомість «Свобода» після Майдану почала занепадати; «Правий сектор» не зміг розвинути свій успіх, а Азовському руху знадобилися роки, щоб розбудувати структури й залучити молодь. У 2019 році певний час здавалося, що вони отримали новий шанс, але натомість праворадикали зіткнулися з новою кризою.
Є також «фактор Трампа» — дехто з українських праворадикалів до 2025 року його підтримував, і тепер їх за це критикують. Це можна порівняти з Канадою, де тиск Трампа призвів до падіння рейтингів консерваторів та перемоги лібералів. Але наскільки значним буде цей вплив в Україні — важко сказати. Загалом, ще надто багато невідомо.
А як щодо українських лівих?
Варто почати з того, що ми дуже слабкі. Як і в інших постсоціалістичних країнах, антисталіністські ліві в Україні були змушені починати з нуля. Але якщо в Польщі, Словенії, Хорватії та інших країнах нові ліві з 2014 року почали здобувати певні перемоги, то в Україні анексія Криму та війна на Донбасі призвели до розколу та занепаду лівиці.
Вторгнення 2022 року мало інший ефект — було пожвавлення, у 2023 році навіть відродилася студентська профспілка «Пряма дія». Але наша діяльність ускладнена через воєнний стан і те, що багато досвідчених активістів служать в армії. Дехто також загинув на фронті: художник-анархіст Давид Чичкан, антрополог і автор «Спільного» Євгеній Осієвський та інші. Крім того, воюючи на боці України, загинув російський анархіст Діма Петров, який був нашим товаришем і автором «Спільного».
Щодо студентської профспілки «Пряма дія», варто додати, що зараз їхня діяльність ускладнилася через протидію з боку молодіжних праворадикальних організацій. Якщо в перші роки війни ультраправі не звертали на нас уваги, то з 2024 року знову почалися конфлікти. Однак умови протистояння тепер змінилися. Наприклад, у 2024 році праворадикали намагалися зірвати презентацію студентського зіна в Одесі, але на захист студентів прийшли ветерани-анархісти. Минулого року лідер російських неонацистів в Україні Денис Капустін влаштував провокацію на похороні Давида Чичкана, але його знову ж таки «поклали на землю» військовослужбовці-анархісти.
Що стосується майбутнього, то, знову ж таки, все дуже сильно залежатиме від результату війни. Це може звучати контрінтуїтивно для багатьох, але якщо Україна програє війну, то ультраправі збільшать свій вплив, а ми, швидше всього, зникнемо як колективний суб’єкт. Наступне покоління лівих буде змушене починати з нуля. Знову.
Від західних лівих досі можна почути згадки про постКПРСівські «старі ліві» партії, які разом з іншими проросійськими партіями були заборонені в 2022 році. Що ти зазвичай відповідаєш на питання про них?
Зазвичай я просто показую відео расистської реклами Наталії Вітренко, чия партія називалася «Прогресивна соціалістична партія України». Досвід показав, що краще один раз показати, ніж довго намагатися пояснити все словами.
Серед європейських лівих зараз багато дискусій про збільшення державних видатків на оборону та мілітаризацію. Що ти про це думаєш?
Я не експерт з питань європейської оборони й не мав багато часу розбиратися, на що саме зараз у Європі йдуть видатки на оборону. Ми співпрацюємо з лівими нордичних країн, і мені здається, у них достатньо хороших ідей на цю тему. Наприклад, вони пропонували загальноєвропейське ембарго на продаж зброї будь-куди, крім України — як на мене, це була чудова ідея. Загалом, міжнародна безпека — це тема для окремої довгої розмови. Але я хотів би прокоментувати одну річ: у соціальних мережах деякі європейські ліві, які виступають проти переозброєння, іноді звинувачують в цьому Україну. Це, по суті, звинувачення жертви. Причина нової гонки озброєнь — не український спротив, а російське вторгнення. Якщо Україна програє, то мілітаризація тільки посилиться.
Останнє питання: який висновок, на твою думку, мають зробити міжнародні ліві з першого року президентства Трампа?
Висновків може бути багато, це тема для окремої розмови. Я скажу про те, що найбільше стосується мене. За минулий рік реакційний президент США зробив те, до чого закликали «антивоєнні» ліві. До чого це призвело? До посилення агресії, збільшення кількості цивільних жертв і руйнувань. Стало тільки гірше. У цій ситуації, на мою думку, «антивоєнним» варто було би зробити певні висновки й переглянути свої погляди. Але я досі не бачу, що вони це зробили.
Логіка частини «антивоєнних» лівих виглядає так: «ми спровокували цю війну, тому давайте тепер кинемо жертву агресії під автобус». У версії Трампа це — «кинемо жертву під автобус і пограбуємо її». Попри гуманістичну риторику, всі пропозиції на практиці зводилися до того, щоб залишити Україну беззахисною перед обличчям імперіалістичної агресії. Дехто при цьому ще й посилався на досвід Першої світової війни, коли гаслом антивоєнних лівих було «демократичний мир без анексій і контрибуцій». Я не розумію, чому досі не очевидно, що це хибний підхід. США в 1990-х роках змусили Україну віддати ядерну зброю Росії, зробивши нас вразливими. Відповідальність США в такій ситуації — допомогти Україні, а не винагороджувати агресора.
