Розплутуємо клубок історії Ірану з Фрідою Афарі: права жінок, класові суперечності, ісламський фундаменталізм і помилки лівих

5502
Оксана Дутчак
Статті авторки
Фріда Афарі
Статті авторки

Фріда Афарі — ірано-американська соціалістка, активістка феміністичного руху, перекладачка і письменниця. Працює в публічній бібліотеці Лос-Анджелеса. У 2022 році видавництво «Pluto Press» опублікувало її книжку «Соціалістичний фемінізм: новий підхід». У цій праці вона критично оцінює різні течії в межах соціалістичного фемінізму та пояснює його роль у боротьбі зі зростанням авторитаризму та фашизму у всьому світі. Фріда уважно стежить за подіями в Ірані — вона організовує численні дискусії та публікації на підтримку феміністичного та антиавторитарного повстання в цій країні. Також Фріда організовувала публікації та заходи солідарності, спрямовані на підтримку українського опору та проти російського вторгнення в Україну.

У першій частині інтерв’ю вона подає розгорнуте історичне та структурне пояснення того, як ісламські фундаменталісти прийшли до влади в Ірані, та критично оцінює ту роль, яку відіграли в цьому іранські ліві, які були зосереджені виключно на протистоянні західному імперіалізму. У другій частині інтерв’ю Фріда розповідає про нещодавнє феміністичне та антиавторитарне повстання в країні, а також про російське вторгнення в Україну та виклики для глобальних прогресивних рухів.

 

У соціальних мережах поширюють світлини з Ірану початку 1960-х і 1970-х років, на яких зображені жінки в університетах, на робочих місцях і на вулицях з непокритими головами та в сучасному вбранні. Контраст із ситуацією в Ірані, що склалася після Ісламської революції, вражає, і ці фотографії показують для того, щоб підкреслити цей контраст. Наскільки ці емансиповані жінки віддзеркалюють реальне становище жінок у 1960-х і на початку 1970-х років в Ірані?

У першій половині XX століття Іран переживав модернізацію, але, за винятком нетривалої Конституційної революції 1906–1911 років, це була модернізація згори, заснована на авторитаризмі. У 1920-х роках новий король Ірану Реза Пахлаві вважав себе іранським Ататюрком. Відбувся певний поступ в освіті, зокрема й жіночій. Він також заборонив носіння хіджабів. Поліціянти стежили за цим і змушували жінок знімати хіджаб. Пахлаві волів, щоб жінки виглядали сучасно, і не хотів, щоб Іран здавався Заходу відсталим. Відбувалася керована державою капіталістична індустріалізація. Під час Другої світової війни Іран частково окупували союзники, оскільки король симпатизував нацистам. Союзники відправили його у вигнання і поставили при владі його сина, Мохаммеда Резу Пахлаві.

 

іранські жінки позують перед постером

Іранські жінки позують під постером фільму «Miller's Beautiful Wife», Тегеран, Іран, 1956 рік. Фото: з відкритих джерел

 

У 1940-х роках відбулися деякі політичні зрушення. У той час СРСР мав великий вплив на інтелектуалів. Сталін мав, на жаль, значний авторитет серед іранських інтелектуалів. Його мали би знати як носія жахливої ідеології та лідера авторитарної системи, заснованих на державному капіталізмі та жорстокому пануванні. Натомість в Ірані Сталін здобув прихильників завдяки своїй опозиції до західного капіталізму, тож чимало інтелектуалів стали сталіністами.

У 1950-х роках прем’єр-міністр Ірану Мохаммед Мосаддик націоналізував нафтову промисловість. Він також прагнув модернізації, але критично ставився до монархічної системи. 1953 року його скинули в результаті перевороту, який підтримали Сполучені Штати. На місцевому рівні переворот підтримали ісламські фундаменталісти, які виступали проти будь-яких спроб утвердити громадянські права і свободи жінок, а також проти деяких модернізаційних ініціатив. Без підтримки ісламських фундаменталістів переворот проти Мосаддика не мав би успіху.

Шах Мохаммед Реза Пахлаві повернувся, а Мосаддика відправили під домашній арешт до кінця його життя. Після перевороту 1953 року бачимо продовження модернізації зверху, але без політичних зрушень 1940-х років. Іран став частиною тієї хвилі економічного зростання, яку ми спостерігали у світі після Другої світової війни. Що стосується жінок, то активістки руху за їхні права домагалися деяких базових прав щодо шлюбу, розлучення, опіки над дітьми та успадкування.

На початку 1970-х років в Ірані існував обмежений закон про захист сім’ї, який надавав жінкам певні права щодо розлучення та опіки над дітьми. Ісламські фундаменталісти були категорично проти нього. Загалом же основні політичні свободи придушували. Існували заборонені книжки, були політичні в’язні: молоді люди потрапляли до тюрем за читання заборонених книжок або за участь у будь-яких зустрічах чи дискусіях проти монархії. Щодо хіджабу, то влада не примушувала знімати його. Ви мали право носити або не носити хіджаб, і вас не заарештовували ні за те, ні за інше. Жінки могли працювати, ходити до школи чи університету.

 

іранська фотомодель

Одна з іранських фотомоделей, 1971 рік. Фото: з відкритих джерел

іранські студентки

Іранські студентки, 1970-ті роки. Фото: з відкритих джерел

 

Водночас у країні відбулася ще одна важлива соціальна зміна: шахський уряд запровадив дуже помірну програму земельної реформи. Ісламські фундаменталісти виступали проти земельної реформи, навіть такої обмеженої, і вони були проти будь-яких змін, які надавали жінкам бодай найменші права.

Спроба земельної реформи не означала, що селяни отримали землю. Натомість селян зігнали з землі, і вони потяглися до міст, стали будівельниками і робітниками. Вони також ставали жертвами пропаганди ісламських фундаменталістів. Селяни приїжджали до міст, втративши все, що вони мали на землі за феодального устрою, піддавались пропаганді ісламських фундаменталістів, бачили класові відмінності, були змушені жити в халупах без жодних прав. Класовий поділ, переміщення селян у міста, де вони не мали домівок, і всі ці суперечності між примусовою модернізацією зверху та реальною ситуацією на місцях — все це створило умови для революції. Це також створило умови для того, щоб ісламські фундаменталісти здобули масову аудиторію. Ісламські фундаменталісти говорили, що вони проти монархії й проти такої модернізації, яка надавала занадто багато прав жінкам. Вони були проти змішування людей з різних релігійних меншин, однозначно виступали проти релігійної меншини бахаї в Ірані і мали виразні антисемітські погляди.

Коли у 1978–1979 роках почалася революція проти монархії, наша студентська молодь здебільшого слідувала сталінізму або маоїзму, а ісламські фундаменталісти зверталися до мас, закликаючи до захисту ісламських цінностей і водночас до соціальної справедливості. Вони спиралися на той факт, що в Ірані існувала велика класова нерівність. Коли робітничі страйки набули масового характеру і революція повалила монархію, ісламські фундаменталісти змогли взяти гору завдяки масовій підтримці, а також завдяки інтелектуалам, які перебували під впливом сталінізму і маоїзму та зосереджувалися лише на боротьбі проти американського імперіалізму. Більшість лівих і націоналістичних інтелектуалів вважали, що варто укласти союз з релігійними фундаменталістами, аби позбутися шаха, а потім здобути владу.

 

протести в Тегерані

Революціонери спалюють портрет шаха Мохаммеда Рези Пехлаві в Тегерані під час Ісламської революції в лютому 1978 року. Фото: Getty Images

 

Повертаючись до запитання про сучасний вигляд жінок кінця 1960-х і 1970-х років, можу підтвердити, що у той час деякі жінки справді виходили в люди у сучасному вбранні, яке ви бачили на фотографіях, і це були здебільшого міські жительки та представниці середнього або вищого класу. Хоча деякі жінки з робітничого класу, якщо вони хотіли цього і якщо їм це дозволяла сім’я, теж виходили без хіджабу. Існувало чимало суперечностей на різних рівнях суспільства. Про це та деякі інші речі я б дуже рекомендувала книжку «Сексуальна політика в сучасному Ірані» (2009), яку написала Джанет Афарі, моя сестра. Вона детально описує процес модернізації та всі його внутрішні суперечності.

Який шлях пройшов жіночий опір після Іранської революції 1979 року, та чому він зазнав поразки? Чи продовжували жінки боротися за свої права пізніше? І чи можна відстежити витоки нинішнього повстання в тих передреволюційних ландшафтах і ранній післяреволюційній боротьбі?

Після того, як у лютому 1979 року революція повалила пахлавійську монархію, однією з перших ознак контрреволюції став наказ аятоли Хомейні про те, що жінки повинні носити хіджаб у державних установах. 8 березня 1979 року відбулася дуже важлива демонстрація жінок. Це були жінки, які брали участь у революції, і багато з них були лівими, вони скандували: «Ми не для того робили революцію, щоб повернутися в минуле». Вони розуміли, що наказ про носіння хіджабу був передвісником багатьох значно гірших речей. Невелика частина іранських лівих спочатку підтримала їх, і навіть ліві чоловіки приходили на демонстрації та захищали учасниць від нападів ісламських фундаменталістів. Але навіть та невелика частина лівих, яка підтримала жіночі демонстрації, через кілька днів сказала їм: «Знаєте, ви повинні припинити це, тому що ваші дії відволікають увагу від головної мети боротьби — перемоги над американським імперіалізмом». Коли жінкам сказали повертатися додому, і вони не отримали належної підтримки, це був великий крок назад. Учасниці сучасного руху «Жінка. Життя. Свобода» (Jin, Jiyan, Azadî / Woman, Life, Freedom) вважають себе продовжувачками справи тих активісток. Вони пишаються жінками, які вийшли тоді на вулицю і протестували проти обов’язкового носіння хіджабу.

 

протести проти хіджабу в Ірані

жінки протестують проти носіння хіджабу

Жінки протестують проти обовʼязкового носіння хіджабу після революції, Тегеран, Іран, 1979 рік. Фото: Getty Images

 

Що сталося потім? Були утиски жінок і утиски прав курдської меншини, яка вимагала самовизначення. Багато курдів було страчено. Наприкінці березня 1979 року відбувся референдум про те, чи хочуть люди встановлення Ісламської Республіки. Більшість проголосувала «за». Ісламські фундаменталісти мали масову підтримку, тож попри певні фальсифікації результатів референдуму маємо визнати, що він відображав реальне волевиявлення. Навіть деякі ліві проголосували «за» на цьому референдумі. Створення Ісламської Республіки вони вважали кроком у боротьбі з американським імперіалізмом. Це було справжнє божевілля.

Ба більше, в грудні 1979 року декілька послідовників аятоли Хомейні захопили посольство США в Ірані. Вони представили цю акцію як символ антиімперіалізму, використавши її для того, щоб змусити замовкнути будь-яку прогресивну опозицію ісламським фундаменталістам. Багато хто з іранських лівих вітав захоплення посольства і називав це антиімперіалістичним актом.

На цьому етапі опозиція ще намагалася щось робити, зазнаючи дедалі жорстокіших нападів. Опозиційні газети закривали, а проводити зустрічі в університетах ставало щоразу важче. Наприкінці червня 1981 року уряд використав вибух бомби, що його 28 червня 1981 року влаштувала Організація моджахедів іранського народу (Mojahedin-e-Khalq) у штаб-квартирі Ісламської республіканської партії, як привід для початку кривавих репресій проти будь-якої опозиції. Організація моджахедів іранського народу була послідовницею Алі Шаріяті, покійного ісламського мислителя, який намагався поєднати іслам з деякими аспектами державного соціалізму. Уряд використав цей вибух бомби, щоб остаточно розправитися з лівими.

 

група басіджі (мобілізованих добровольчих сил) на заводі в Тегерані опановує вогнепальну зброю

Група басіджі (мобілізованих добровольчих сил) на заводі в Тегерані опановує вогнепальну зброю в межах масової мобілізації в останній рік Ірано-іракської війни, Тегеран, Іран, 15 травня 1988 року. Фото: Getty Images

 

У вересні 1980 року почалася ірансько-іракська війна. Ірак під керівництвом Саддама Хусейна напав на Іран, а той скористався цією нагодою, щоб утвердити такі настрої: ми в стані війни, на нас напали, тому ми повинні об’єднатися навколо Ісламської Республіки і не визнавати жодної опозиції, а якщо ми критикуватимемо уряд, то допомагатимемо іракському ворогу. Під час війни з обох сторін загинуло щонайменше пів мільйона людей і мільйони були поранені. Навесні 1981 року Ірак був готовий закінчити війну, але Хомейні та іранський уряд не погодилися на це. Протягом восьми років вони всіма силами продовжували війну, щоб підживлювати релігійний фундаменталізм і відвертати увагу від внутрішньої контрреволюції. Війна закінчилася лише в серпні 1988 року, коли Іран повністю збанкрутів. Тоді Хомейні нарешті погодився на припинення вогню.

Всі ці події сприяли консолідації контрреволюції. Що ж сталося після закінчення війни? Влітку 1988 року відбулася ще одна хвиля страт політичних в’язнів: лівих і моджахедів, зокрема й жінок. Аятола Хомейні віддав наказ про страти, кількість яких Amnesty International оцінює в п’ять тисяч.

Після закінчення війни деякі жінки збиралися разом і проводили дискусії у себе вдома. Йдеться про політично активних жінок, які зазнали контрреволюційних нападів, проте змогли пережити війну. Що відбувалося з правами жінок загалом? З одного боку, Ісламська Республіка утискала їхні права, змушувала носити хіджаб. З іншого боку, після війни держава використала частину доходів від нафтової промисловості для розбудови інфраструктури, зокрема, збільшення кількості університетів. Ісламська Республіка дозволила жінкам відвідувати університети за умови, що вони носитимуть хіджаб і дотримуватимуться всіх обмежень системи освіти. Жінкам це давало можливість вийти за межі дому. Тож ті з них, кому раніше їхні традиційні сім’ї не дозволяли продовжувати освіту, змогли вступити до університетів. Оскільки це були ісламські університети, сім’ї вважали, що їхнім цінностям нічого не загрожує.

 

жінки в черзі на автобус

Жінки в черзі на автобус, 1999 рік. Фото: з відкритих джерел

 

Як попередні політичні та соціально-економічні протести 2000-х років створили нинішній ландшафт боротьби в Ірані? Яким був локальний і глобальний контекст цих протестів?

Усе, про що я говорила раніше, привело до того, що у 2000-х роках у нас стало більше студенток, ніж студентів. На початку 2010-х років 60% тих, хто навчався в університеті, становили жінки. Це був дійсно несподіваний результат ісламізації. Інша проблема полягала в тому, що хоча Ісламська Республіка позбавила жінок прав, які вони мали за монархії, водночас вона надала певні права жінкам, які були готові підтримувати ісламізм, просуваючи його ідеологію та організаційну систему. Жінки були громадянками другого сорту, вони повинні були носити хіджаб, але в той же час, якщо жінка підтримувала систему, система полегшувала їй життя. Вона дозволяла їй працювати і просувати ісламістську ідеологію в суспільному житті.

Діти й онуки цих жінок виступають проти Ісламської Республіки, вони стали частиною руху «Жінка. Життя. Свобода». Багато жінок отримали університетську освіту, стали більш відкритими до світу і мають доступ до інтернету. Іранці стали освіченішими після революції, тому що було побудовано університети і школи та більше людей стали грамотними. Окрім доступу до інтернету, ще одним дуже важливим зрушенням стало зростання кількості перекладів. Для лівих, які вижили, одним із способів зробити свій внесок був переклад текстів з англійської, німецької та французької мов. Перекладали філософські, політичні та феміністичні тексти. Деякі з цих публікувалися у відцензурованому вигляді, а деякі видавали підпільно. Я сама брала участь у перекладі чотирьох книжок із соціальної та політичної філософії, зокрема праць Раї Дунаєвської — філософині, теоретикині гуманістичного марксизму, яка народилася в Україні. Ці книжки я переклала разом з колегами з Ірану. В країні відбувалися суперечливі процеси: з одного боку, утиски жінок, з другого боку, несподівані події, які відкривали для жінок нові можливості. Саме на ці можливості жінки спираються нині.

У 2006-2007 роках у нас відбулася кампанія «Мільйон підписів». Активістки намагалися зібрати мільйон підписів, щоб покласти край дискримінаційним законам проти жінок і домогтися захисту таких основних прав, як право на розлучення, опіку над дітьми, право подорожувати та працювати. Уряд зупинив цю кампанію, а деякі з її організаторок змушені були виїхати за кордон. Потім був «Зелений рух», реформістський рух, який протестував проти фальсифікації президентських виборів 2009 року. Ці фальсифіковані вибори привели до влади популіста і релігійного фундаменталіста на ім’я Махмуд Ахмадінеджад. «Зелений рух» мав мільйони прихильників. У ньому брали участь переважно містяни. Уряд його розгромив, а людей, які фактично виграли вибори 2009 року, посадили під домашній арешт.

 

зелений рух в Ірані

Протест в Тегерані проти фальсифікованих виборів президента, червень, 2009 рік. Фото: з відкритих джерел

 

2017 року відбулося масове повстання проти уряду. Вперше з 1979 року масові протести охопили не лише міста, а й села. Вони мали дуже високий рівень участі робітничого класу і вимагали не просто реформ, а повалення режиму. Вони також закликали припинити імперіалістичні інтервенції Ірану в регіоні, а саме в Ліван, Ірак та Сирію. Протестувальники вимагали покінчити з Ісламською Республікою. Це був новий етап. Водночас виник рух жінок, які виходили на вулицю, залазили на електричні опори, знімали хіджаби і фотографувалися. За день до початку антиурядового повстання 2017 року жінка залізла на електричний стовп на проспекті Революції в Тегерані і зняла хіджаб.

2019 року відбулося ще одне масове повстання, під час якого знову закликали покласти край Ісламській Республіці та її імперіалістичним інтервенціям. У 2017 і 2019 роках вимагали вже не реформи, а повалення режиму. Повстання 2019 року також придушили. У кожному випадку тисячі людей заарештували, багато кого вбили, хтось зник, а інші досі перебувають у в’язниці.

Останнім повстанням став, звісно, рух «Жінка. Життя. Свобода», що виник у вересні 2022 року, коли уряд почав посилювати утиски жінок за надто вільне носіння хіджабу. Махса Джина Аміні, молода курдська жінка, яка відвідувала Тегеран, була заарештована за те, що не носила хіджаб «належним чином». Під вартою її жорстоко побили, і вона померла в лікарні. Вона була однією з багатьох, кого заарештували, побили і хто навіть померли за те, що не носили хіджаб «належним чином», але саме вона стала символом руху.

Розмовляла: Оксана Дутчак

Переклад з англійської: Павло Шопін

Обкладинка: Катерина Грицева

Поділитись
«Кашмір — єдина річ, яку Індія не може просто так віддати!» Інтерв'ю з історикинею Гафсою Канджвал Плинний імперіалізм, що поглинув Сирію Не лише Росія: авторитарні режими й імперіалістична агресія Конференція «Діалоги периферій» Пов’язані долею: низова солідарність з Україною на Близькому Сході та російський імперіалізм в регіоні Іранське повстання, роль Росії та відповідальність інтелектуалів. Інтерв'ю з Фрідою Афарі «Дорога життя»: як живуть вірмени Нагірного Карабаху під час блокади Кавіта Крішнан: «Байдужість до України завдала шкоди нашій боротьбі в Індії»