Іранське повстання, роль Росії та відповідальність інтелектуалів. Інтерв'ю з Фрідою Афарі

4085
Оксана Дутчак
Статті авторки
Фріда Афарі
Статті авторки

У цій частині інтерв’ю ірано-американська соціалістка, феміністка, перекладачка і письменниця Фріда Афарі розповідає про нещодавнє феміністичне та антиавторитарне повстання в Ірані, а також про російське вторгнення в Україну та виклики для глобальних прогресивних рухів.

У першій частині інтерв’ю, опублікованій раніше, Фріда подає розгорнуте історичне та структурне пояснення приходу до влади в Ірані ісламських фундаменталістів, та критично оцінює ту роль, яку відіграли в цьому іранські ліві, які були зосереджені виключно на протистоянні західному імперіалізму.

 

Як співвідносяться феміністичні, політичні та соціально-економічні вимоги в останній хвилі протестів?

Не тільки жінки обурені обов’язковим носінням хіджабу, а й переважна більшість населення в цілому. Люди також розлючені через економічну кризу та голод, з яким вони стикаються, не маючи можливості забезпечити свої сім’ї достатньою кількістю їжі, одягом, житлом та отримати медичну допомогу. Влада дискримінує національні меншини, зокрема курдів, арабів, белуджі. Курдка Махса Аміні стала символом невдоволення і страждань жінок в Ірані за останні сорок з гаком років. У 2022 році в Тегерані, Курдистані та по всій країні пройшли протести проти примусового носіння хіджабу. Люди вимагали не лише покласти край цьому примусу. Вони також вимагали покінчити з Ісламською Республікою, жорстокістю держави і поліції, арештами, ґендерним насильством, репресіями й тиранією.

Учасники та учасниці нинішнього руху дуже молоді. Вік більшості протестувальників руху «Жінка. Життя. Свобода» від 15 до 19 років. Це старшокласниці і студенти, а також безробітні молоді жінки й чоловіки. Молодь відіграє вкрай важливу роль. Інший вагомий чинник полягає в тому, що ці молоді люди пов’язані зі світом через інтернет і мають щодо свого майбутнього певні очікування, які не справджуються.

Останні протести були не лише за права жінок та проти консервативної диктатури, а й порушували питання прав етнічних меншин. Чи не могли б ви розповісти про це докладніше?

Курдське походження Махси Джини Аміні підкреслює той факт, що курди є національною меншиною, яку позбавили прав. До національних меншин в Ірані також належать араби у південній частині країни та белуджі у південно-східній частині Ірану, що межує з Пакистаном. У нас також живуть туркмени та азербайджанці (Azeris). З усіх названих національних меншин азербайджанці найкраще інтегровані в державну систему. В історії Ірану та Ісламської Республіки було чимало дуже впливових азербайджанців. Національні меншини позбавили основних прав, таких як право використовувати свою мову як мову навчання і мову управління, право контролювати ресурси в регіонах, де вони живуть — як їх використовують, який вплив це має на навколишнє середовище, що відбувається з прибутком. Основні вимоги такі: вони хочуть поваги до своєї культури, хочуть говорити своєю мовою, контролювати свої ресурси і не піддаватися дискримінації. Вони не вимагають відокремлення, але хочуть федерального устрою, який би дозволив їхнім регіонам здобути певний рівень автономії.

 

махса аміні

Протестувальниця тримає фото загиблої Махси Аміні під час демонстрації в Ірані, 2022 рік. Фото: Ozan Kose/AFP

 

Одна з причин, чому виникають заперечення проти автономії, полягає в тому, що в регіоні на північному заході, де проживає більшість курдів, також є багато азербайджанців, і між курдами та азербайджанцями спалахують конфлікти. Тому існує побоювання, що з впровадженням федералізму стане важко вирішувати конфлікти між ними. Натомість курди та азербайджанці стверджують, що ці проблеми можна вирішити, тому що головне, що їх турбує: вони хочуть поваги, підтримки своїх мов і справедливого контролю над ресурсами.

Наскільки сильним є націоналістичний елемент (курдський, сунітський/белуджський) у протестах 2022-2023 років? Деякі представники глобальної лівиці ставлять під сумнів опір українського суспільства як такий, що містить багато правих і консервативних елементів. Чи є такі елементи в іранському опорі? 

В іранських курдських партіях існують різні течії, деякі з них сформували альянси з іншими силами в регіоні. Однак іранським курдам властиві прогресивні погляди і потужне прагнення до життєздатної федералістської системи. Феміністична організація белуджів «Дасгохаран» (Dasgoharan) піддає різкій критиці консервативні та мізогінні настрої серед лідерів свого народу. Серед азербайджанського та арабського населення є також консервативні націоналістичні групи. Однак більшість національних меншин Ірану не зацікавлені в сепаратизмі.

В Ірані дуже сильний перський націоналізм. Наприклад, Реза Пахлаві, син поваленого короля Мохаммеда Рези Пахлаві, спробував створити альянс і представити себе як альтернативу, щоб прийти до влади. Йому вдалося заручитися підтримкою Ширін Ебаді, іранської феміністки, яка 2004 року отримала Нобелівську премію миру. Він також здобув підтримку від курдського лідера, який представляє одну з курдських політичних партій, і від відомого активіста з організації сімей загиблих в українському літаку, який 2020 року збила Ісламська Республіка. Однак, схоже, що альянс Рези Пахлаві розпадається через його авторитарні практики.

 

реза пахлаві

Реза Пахлаві на церемонії прощанні з Махсою Аміні у Вашингтоні, 24 вересня 2022 рік. Фото: Allison Bailey/SOPA Images/Shutterstock

 

Націоналізм також властивий іранським інтелектуалам, які не є монархістами, але хочуть об’єднаного Ірану. Вони ревно просувають перську культуру та мову і виступають проти підтримки інших мов, яка, на їхню думку, призведе до сепаратизму. Вони мають дуже серйозний вплив на іранське суспільство, який не варто недооцінювати.

Ба більше, Ісламська Республіка може позбутися релігійного фундаменталізму й перетворитися на світську авторитарну державу на кшталт режиму Асада в Сирії. Це ще одна можливість, і вона значною мірою залежить від перського/шиїтського націоналізму. Це все дуже небезпечні сценарії.

Чи впливають ці націоналістичні елементи в іранському суспільстві та протестних рухах на солідарність з боку світових феміністичних та лівих рухів? Чи є люди в інших країнах, які кажуть, що не можуть підтримати протести в Ірані, тому що в іранському русі є націоналісти?

Це дуже добре запитання. На щастя, іранські активісти та активістки справді наголошують на тому, що вони виступають проти західного імперіалізму, за права трудящих, за права жінок. Тому цей елемент правого націоналізму, навіть якщо він є, і він дуже небезпечний, західні ліві все ще не використовують як привід для того, щоб відвернутися від теперішнього іранського руху.

На ваш погляд, які головні загрози для прогресивного руху в Ірані сьогодні? Чи існують загрози всередині самого руху?

Я думаю, що зовнішні загрози, безумовно, величезні: уряд з його потужним репресивним апаратом має підтримку з боку Росії та Китаю. Путін навіть запропонував ввести війська до Ірану незабаром після того, як восени 2022 року виник рух «Жінка. Життя. Свобода». Мені цікаво, чи готовий Китай відправити війська до Ірану, щоб захистити уряд? Чи відправить Росія війська до Ірану на якомусь етапі? Це справді велика проблема, не кажучи вже про військову міць самого іранського режиму.

Щодо внутрішньої загрози, то я вважаю, що вона йде від іранських монархістів і світських націоналістів. Світські націоналісти, я б сказала, становлять навіть більшу загрозу, ніж монархісти.

Якщо не буде визнання прав національних меншин, не з’явиться альтернативна система, яка враховує права всіх, і особливо права жінок та екологічні проблеми, з якими стикаються різні національні групи, то між регіонами країни може спалахнути протистояння.

 

іранські школярки

Іранські школярки теж долучилися до протесів, 2022 рік. Фото: з відкритих джерел

 

Якою є позитивна програма іранського опору? Які пункти обговорюються і як вона розвивається в цілому?

У своїй статті «У цей Міжнародний жіночий день іранські феміністки на передовій» я спробувала підсумувати позитивне бачення, яке окреслили іранські феміністичні активістки за останні кілька місяців. Це бачення ґрунтується на «Заяві про мінімальні вимоги незалежних іранських профспілок та організацій громадянського суспільства». Заява була оприлюднена 14 лютого 2023 року, її підтримали основні прогресивні, робітничі, правозахисні організації та деякі групи національних меншин в країні. У тексті йдеться про таке:

«Масові протести, на які сьогодні вийшли жінки, студентство, учні й учениці старших класів, вчителі, робітники і робітниці, борчині за справедливість, художники, квір-спільнота, письменники та більшість пригнобленого народу Ірану, від Курдистану до провінції Систан і Белуджистан, здобули безпрецедентний рівень міжнародної підтримки. На цих протестах звучать гасла проти мізогінії, ґендерної дискримінації, постійної економічної незахищеності, поневолення робочої сили, бідності, злиднів, класового пригноблення та утисків за національною та релігійною ознакою. Це революція проти будь-якої форми релігійної чи світської диктатури, нав’язаної нам, більшості іранського народу, протягом минулого століття».

Відозва висувала такі вимоги: «Негайне проголошення повної рівності прав жінок і чоловіків у всіх політичних, економічних, соціальних, культурних та сімейних сферах. Безумовне скасування всіх законів, які дискримінують за сексуальною та ґендерною ідентичністю й орієнтацією. Визнання веселкової ЛГБТК+ спільноти. Декриміналізація всіх ґендерних ідентичностей та орієнтацій. Безумовне дотримання прав жінок розпоряджатися власним тілом і майбутнім та недопущення посилення патріархального контролю».

 

іранка стриже волосся

Насібе Самсаї, іранка, яка живе в Туреччині, відстригає волосся під час протесту біля консульства Ірану в Стамбулі, 21 вересня 2022 року. Фото: Yasin AKGUL/AFP/Getty Images

 

Згодом група іранських активісток руху за права жінок, більшість з яких також брали участь в оприлюдненні цього тексту, опублікувала заяву до Міжнародного жіночого дня, в якій підкреслила, що ґендерна дискримінація коріниться в капіталістичному патріархаті. Активістки також підтримали вимоги, висунуті у заяві незалежних іранських профспілок та організацій громадянського суспільства, і заявили, що нинішній рух протистоїть не лише уряду — він кидає виклик усім інститутам влади, чи то Ісламської Республіки, чи то монархії. Також рух домагається радикальних структурних змін, зокрема, права обирати одяг, права на гідну оплату праці, повного репродуктивного права і права на аборт, безкоштовну освіту, безкоштовне медичне обслуговування, піклування про людей похилого віку та людей з обмеженими можливостями.

З огляду на озвучені вимоги, було б чудово, якби рух на чолі з цими активістками досяг успіху. Але проблема в тому, що люди і організації, які випустили заяви, не сформулювали, як саме досягти заявлених цілей. Я впевнена, що саме над цим зараз працюють в Ірані, але їм доводиться робити це підпільно, тому ми не знаємо всіх подробиць. Очевидно, що цілей неможливо досягти, якщо іранські активісти не будуть демонструвати справжню солідарність з країнами, у які Іран здійснює військове і політичне втручання. Це стосується України, Сирії, Лівану, Іраку, Ємену та Афганістану. У березні 2022 року, одразу після того, як Росія розпочала повномасштабне вторгнення, лідерка іранських феміністок Насрін Сотуде виступила із заявою солідарності з українцями.

Ці вимоги виглядають як великий поступ для іранського суспільства. Наскільки масово їх підтримують всередині цього чисельного руху, доволі хаотичного і вельми строкатого? Наскільки заяву про права ЛГБТІК+ підтримує широка громадськість або, принаймні, прихильники руху?

Гадаю, що відкритість, безумовно, зросла, особливо серед молодого покоління. Але наскільки суспільство в цілому підтримає надання реальних юридичних прав ЛГБТІК+ спільноті — я не знаю. Але думаю, той факт, що деякі організації трудящих підтримали заяву, є дуже важливим. Адже деякі з організацій-підписантів представляють глибинні прошарки суспільства. Мені розповідали, що профспілка водіїв автобусів спочатку не погоджувалася підписати лютневу заяву, але через кілька місяців змінила свою думку. Це дуже добрий знак! Заяву від 14 лютого 2023 року підписала не тільки купка інтелектуалів. Іранське суспільство переживає серйозні трансформації на низовому рівні, і це справді надихає. Побачимо. Я обережно сподіваюся.

 

протест в Тегерані

Масовий протест в Тегерані, Іран, 21 вересня 2022 року. Фото: AP Photo

 

Ісламський фундаменталістський режим з його пригнобленням жінок часто представляють як щось «орієнтальне», «релігійне» та «немодерне», що протистоїть «західному», «світському» та «модерному», нібито прогресивному суспільству. Яка політична роль цієї дихотомії, і чи повинні прогресивні рухи долати її, і якщо так, то яким чином?

Те, що відбувається на Заході з наступом на права жінок, репродуктивні права та права на аборт, насправді показує, що не варто говорити, ніби Захід захищає права жінок, а Схід їх пригноблює. Ми бачимо неймовірний рівень регресу в питаннях ґендерних прав на Заході. Також не забуваймо, що в серпні 2021 року американський імперіалізм уклав угоду з талібами після 20 років окупації Афганістану і повернув їм владу, що свідчить про те, наскільки мало уряд США дбає про права жінок.

Нині саме жінки в Ірані очолюють феміністичну боротьбу, в той час як більшість феміністок у США лише закликають голосувати за демократів і змінювати склад законодавчих органів штатів. Це захисна реакція, необхідна для безпосереднього збереження прав, які ми маємо, але цього абсолютно недостатньо для вирішення проблеми взаємозв’язку між патріархатом, капіталізмом і расизмом. Чорношкірі феміністки в США є найбільш далекоглядними. Вони створили рух за репродуктивну справедливість, який вимагає не лише права вибору, а й права на гідне існування, що включає охорону здоров’я, освіту та житло. Чорношкірі феміністки в США також є лідерками і мислительками аболіціоністського руху проти тюремної системи.

Замість того, щоб говорити про дихотомію «Захід проти Сходу», ми повинні говорити про те, що відбувається наступ на ґендерний прогрес у всьому світі, і це є однією з ознак капіталістичного авторитаризму ХХІ століття.

 

жінки Іран

Жінки тікають від поліції під час протесту в центрі Тегерана, Іран, 19 вересня 2022 року. Фото: AP Photo

 

Зважаючи на нещодавні прямі утиски прав жінок у багатьох частинах світу, цю цивілізаційну дихотомію можна поставити під сумнів і перетворити на континуум утисків, спричинених взаємопов’язаними факторами. Чи згодні ви з тим, що коріння цих дуже різних рівнів і систем утисків переплітаються? Чи існують якісь особливі чинники, вкорінені в релігії (ісламський чи християнський, юдейський чи індуїстський фундаменталізм), які сприяють виникненню найбільш репресивних систем?

Я б сказала, що і те, і інше. Ми страждаємо від взаємопов’язаних систем гноблення — капіталізму, патріархату, расизму — і в кожній країні до цього додаються різні чинники, пов’язані з релігією, культурою та історичними подіями, які змушують нас відчувати ці споріднені симптоми гноблення по-різному.

За останні кілька років ми стали свідками повстань проти авторитаризму, в яких жінки були в авангарді або брали дуже активну участь — в Ірані, Україні, М’янмі, Судані, а також у США з тамтешнім рухом «Життя чорних важливі» (Black Lives Matter). Ми стали свідками виникнення руху MeToo, що кинув виклик сексуальному насильству. Рух MeToo показав, що навіть в умовах розвиненого капіталізму навіть найуспішніші жінки не убезпечені від сексуального насильства. Проте організаційні зусилля руху не вийшли за рамки викриття окремих осіб та підтримки окремих жертв. Я вважаю, що якщо MeToo хоче досягти успіху, він повинен звернути увагу на масові зґвалтування в Україні, масові вбивства жінок, що їх вчиняють таліби в Афганістані, та масові зґвалтування жінок у Судані. Ось де насправді має бути рух МеТоо. Інакше ми боремося за справедливість лише на рівні окремих випадків.

У країнах Глобального Півдня Росію часто сприймають крізь призму підтримки антиколоніальних рухів з боку СРСР. Часто закривають очі на той факт, що Росія — це не СРСР, що Україна теж була частиною СРСР і що між СРСР і путінською Росією є суттєва відмінність. Часто ігнорують російський і радянський імперіалізм. Але Іран на власному історичному досвіді знає, що таке російський імперіалізм — на початку ХХ століття Велика Британія та Російська імперія розділили Іран відповідно до своїх сфер впливу. Під час Другої світової війни СРСР і Велика Британія окупували Іран, а після війни СРСР намагався отримати нафтові концесії. Як (і чи взагалі) пам’ятають і описують цю історію в сучасному Ірані? Як суспільство загалом та прогресивні рухи зокрема сприймають СРСР і Росію?

Про Росію не згадують добрим словом. У ХІХ столітті ми укладали Туркманчайський і Ґюлістанський мирні договори, за якими Росія забрала собі землі, які нині вважають частиною Кавказу і Центральної Азії, а тоді вони були частиною Ірану. Відтак під час Іранської конституційної революції 1906-1911 років Росія відіграла вельми контрреволюційну роль: вона розбомбила іранський парламент і стратила деяких лідерів, які представляли конституційний рух і хотіли провести реформи. СРСР підтримував Народну партію Ірану (Tudeh Party), яка протягом багатьох років мала дуже сильний вплив на іранських інтелектуалів. Чимало з них симпатизували сталінізму, а згодом і маоїзму.

 

путін в Тегерані

Зустріч Володимира Путіна та аятоли Алі Хаменеї, Тегеран, 19 липня 2022 року. Фото: AP Photo

 

Ця сталінська спадщина мала жахливі наслідки для Ірану, бо під час революції більшість лівих інтелектуалів говорили, що головним нашим ворогом є американський імперіалізм, тому ми маємо терпимо ставитися до ісламського фундаменталізму. Звісно, ми знаємо, до чого це призвело. Народна партія Ірану виступала за підтримку ісламістів аж до 1983 року, коли її лідерів заарештували, а деяких з них стратили. Протягом останніх тридцяти з чимось років Росія продає зброю і атомні електростанції Ірану. Навіть за часів шаха Іран й Росія підтримували певні відносини. А для Ісламської Республіки Росія взагалі стала головним союзником. Тепер Іран продає Росії безпілотники і ракети для бомбардування України, а також будує завод з виробництва безпілотників поблизу Москви. Все це робить відносини Ірану з Росією направду важливою темою.

Якщо говорити про більшість пересічних іранців, то вони справді обурені діями Росії і Путіна та підтримують українців. Якщо ж мова про іранських лівих, то, на жаль, багато хто з них все ще схиляються до думки, що війну в Україні розпочало НАТО, і якщо вони підтримають українську боротьбу за самовизначення, то це буде рівнозначно підтримці НАТО. Але, знову ж таки, це не єдина точка зору. Кілька місяців тому редактор іранського лівого сайту «Critique of Political Economy» взяв інтерв’ю у трьох лівих. Один з них, Камран Матін, курдський інтелектуал, рішуче підтримав українську боротьбу за самовизначення та повністю заперечив наратив про те, що війну розпочало НАТО, і що якщо ми підтримаємо Україну, це буде дорівнювати некритичному ставленню до НАТО. Інші двоє, Саїд Рахнема й Ясамін Матер, однак, мали іншу точку зору.

Після українського Майдану 2014 року Росія анексувала Крим і почалася війна на сході країни, а також доволі хижацька неоліберальна політика, яку просував новий український уряд. Деякі частини лівого руху на пострадянському просторі зробили висновок, що такі народні повстання проти авторитарного правління — це щось погане, і слід триматися від них якнайдалі. Наприклад, коли влітку 2020 року відбувся величезний протест у Білорусі, частина пострадянських лівих говорила: не варто таке підтримувати, бо це призведе до неолібералізму і війни. Чи можна говорити про щось подібне в контексті Арабської весни? Як її в регіоні сприймають ліві чи окремі їх групи? Чи можна говорити про привид Арабської весни?

В останні роки іранські інтелектуали говорили: «Якщо ми почнемо рух і закликатимемо до повалення Ісламської Республіки замість того, щоб проводити реформи, це призведе до хаосу і ще однієї невдалої Арабської весни». Але врешті-решт молодь, яка започаткувала рух «Жінка. Життя. Свобода», не побоялася сказати: «Ні, ми хочемо революції! Реформ недостатньо». Тому я не думаю, що досвід Арабської весни завадить людям бажати революційних перетворень. Але мене турбує те, що інтелектуали зовсім не виконують свою роботу. Недостатньо писати книжки та статті. Ми повинні говорити про зв’язок між визвольними ідеями та організаційною формою і змістом, а також про створення організацій, в яких люди навчаться критично мислити. Для мене це найважливіший обов’язок інтелектуалів.

 

арабська весна

Поліцейські зупиняють протестувальників на вулицях столиці Тунісу, 20 січня 2011 року (Арабська весна). Фото: Christopher Furlong/Getty Images

 

Що ви думаєте про динаміку світового прогресивного, лівого, феміністичного руху протягом останніх десятиліть, а особливо тепер, перед лицем надзвичайно складних глобальних викликів?

Мене це дуже турбує. Після розпаду Радянського Союзу були великі сподівання, що ми побачимо крах сталіністів та маоїстів і підйом в усьому світі серйозної, вдумливої та соціально відповідальної лівиці. Подекуди робилися важливі спроби, але, гадаю, що успіху вони в основному не мали. Справа не лише в тому, що західні ліві здебільшого зосереджені на протистоянні американському імперіалізму. Скидається на те, що частина лівих не може діяти незалежно від будь-яких центрів накопичення капіталу. То один, то другий з них притягує лівицю.

Люди покладали великі надії на Арабську весну, але вона перетворилася на катастрофу, з одного боку, через внутрішній сексизм і дискримінацію меншин, а з іншого, через зведення антикапіталізму до звичайного протистояння з Волл-стріт або до простого відстоювання певної форми державного капіталізму. Ми стали свідками краху Арабської весни ще й тому, що сирійське повстання не здобуло підтримку, необхідну для боротьби з жорстоким режимом Асада. Знову ж таки, наратив «протистояння американському імперіалізму» змусив багатьох лівих підтримати режим Асада.

Я досі покладаю велику надію на жінок і фемінізм, адже протягом останніх кількох років ми спостерігаємо повстання в Україні, Ірані, Судані, М’янмі тощо. В усіх них жінки беруть активну участь, а в деяких випадках — на передньому краї. Це дуже важливо. Але фемінізм не застрахований від впливу різних центрів накопичення капіталу. Своїми текстами та активізмом я прагну об’єднати феміністок, які справді хочуть взяти на себе відповідальність за виклики, що стоять перед нами, намагаючись своєю філософською та організаційною працею розробити альтернативний порядок денний. Мушу сподіватися на це, інакше просто не бачу будь-яких шансів на поступ.

Розмовляла: Оксана Дутчак

Переклад: Павло Шопін

Обкладинка: Катерина Грицева

Поділитись
Плинний імперіалізм, що поглинув Сирію Не лише Росія: авторитарні режими й імперіалістична агресія Конференція «Діалоги периферій» Нігер: часи непевності Гострий політичний суп пострадянської Молдови. Інтерв'ю з Александру Лешану Пов’язані долею: низова солідарність з Україною на Близькому Сході та російський імперіалізм в регіоні Розплутуємо клубок історії Ірану з Фрідою Афарі: права жінок, класові суперечності, ісламський фундаменталізм і помилки лівих «Дорога життя»: як живуть вірмени Нагірного Карабаху під час блокади Дана Ель Курд: «Палестинці пов’язані зі своєю землею, як українці пов’язані зі своєю» Проєкт «Діалоги периферій»: як знайти спільну мову з іншими країнами Глобального Півдня Джої Аюб: падіння режиму Путіна може призвести до колапсу Асада й іранського режиму Кавіта Крішнан: «Байдужість до України завдала шкоди нашій боротьбі в Індії» Діалоги периферій (open call)