Плинний імперіалізм, що поглинув Сирію

4411
Ясін аль-Хадж Салех
Статті автора

Сирія — країна, площа якої становить всього 185 180 км², а населення — менше 24 млн. Утім, на її території присутні дві глобальні сили — Сполучені Штати та Російська Федерація, а також три регіональні сили – Іран, Туреччина та Ізраїль. З 1967 року Ізраїль утримує контроль над сирійськими Голанськими висотами, а нині майже безперервно втручається у повітряний простір Сирії. Ще до зародження європейського і російського імперіалізмів, Іран і Туреччина були імперіями. І хоча сьогодні імперський статус цих держав є дискусійним питанням, вони ніколи не відмовлялися від своїх регіональних імперських амбіцій. Одним зі способів оцінити ці держави регіонально є розуміння їх як «субімперіалістів»: вони провадять політику експансіонізму й інтервенціонізму, зокрема військового, у своєму регіоні.

США і Росія мають добре відомі історії експансії та панування над народами й землями. Імперіалізм був ключовим для формування обох держав. І хоча «божественним призначенням» Росії протягом століть було розширення в сусідні регіони Центральної Азії та Східної Європи, проте саме в Сирії Москва створила свій перший чужоземний аванпост. До цього важливого факту я повернуся пізніше.

Сирія — маленька країна, до якої увірвалися декілька імперіалістських і субімперіалістських потуг. Деякі з них — з наміром захистити наявний смертоносний режим. Водночас усі вони, розділяючи верстви сирійського суспільства між собою та своїми сателітами, докладаються до винищення будь-яких незалежних політичних поривань у народі та позбавляють сирійців надії на краще майбутнє.

Така унікальна ситуація уможливилася поєднанням як внутрішніх, так і міжнародних структур і динамік, за участі п'яти ключових гравців — США, Росії, Ірану, Туреччини й Ізраїлю.

Головними внутрішніми факторами є колоніальний характер правління сім'ї Асада і те, що я охарактеризував як «підкорені імперіалісти» (назва моєї книги 2019 року, виданої арабською мовою). Йдеться про салафітських джихадистів, які відіграли центральну роль у сирійській трагедії, і які несуть величезну відповідальність за розгром народної боротьби та її відхід від початкових емансипаторних прагнень.

 

башар асад

Башар аль-Асад відвідав передові позиції сирійської армії у районі Східна Гута провінції Дамаск, березень 2018 року. Фото: пресслужба сирійського президента в Telegram

 

Те, як у Сирії перетинаються світові та регіональні імперіалістичні сили, є унікальним, безпрецедентним явищем. Додавши до цього пів століття колоніального правління сім'ї Асада і «підкорений імперіалізм» ісламістів, ми отримуємо те, що я називаю «плинним імперіалізмом» (згідно з польським соціологом Зигмундом Бауманом).

У серії впливових досліджень, зокрема у знаковій «Плинній сучасності» (1999), Бауман описав сучасне становище як дуже мінливе, «не здатне довго триматися будь-якої форми чи напрямку», без осяжного «кінцевого стану». Він вважав, що «статус всіх норм… у світлі “плинної” сучасності… істотно підважується і стає крихким». Аби попередити хибні трактування такої метафори, він наголошував: «у плинності немає нічого м’якого. Уявіть лишень повінь чи зруйновану дамбу».

Сирію наводнили, затопили і розтрощили імперіалістські й субімперіалістські держави. Глобальні та регіональні сили, що юшили до Сирії після 2011 року, перетворили країну на резервуар для «плинного імперіалізму», глибоко трансформуючи і спотворюючи країну, — і цьому не видно кінця.

Іран

Ісламська Республіка Іран підтримала режим Асада від початку повстання 2011 року, яке, звісно ж, було натхненне іншими арабськими повстаннями, відомими як Арабська весна. Заснована 1979 року Ісламська Республіка від самого початку демонструвала експансіоністські тенденції. Спершу вони мали форму «експорту революції», а згодом змінили образ на авангард так званої «осі спротиву» — ідеологічна ширма, що поширює антиімперіалістичну риторику для виправдання жорстоких диктатур й авторитарної адженди.

У 1982 році, після невдалої ізраїльської окупації Лівану та вигнання палестинських борців із країни, Корпус вартових Ісламської революції (КВІР) утворив те, що пізніше стане Хезболлою — озброєну релігійну силу в країні, яка не має спільного кордону з Іраном. Іран також став домінуючою силою в Іраку після злочинного вторгнення США у 2003 році. Так було відкрито довгий коридор від Тегерана до Бейрута, що пролягав через Багдад і Дамаск. 

 

бійці квір

Бійці Корпусу вартових Ісламської революції на навчаннях, грудень 2018 року. Фото: Reuters

 

У статті «Інша регіональна контрреволюція: роль Ірану в змінному політичному ландшафті Близького Сходу» Денні Постел детально розглядає реакційну відповідь Ісламської Республіки на народні протести в Сирії, Лівані та Іраку — реальність, що суперечить широко розповсюдженому наративу про Іран як «революційну» державу в авангарді регіональної «осі спротиву». Іранські посадовці пишаються контролем над «чотирма арабськими столицями» — Багдадом, Бейрутом, Дамаском та Саною. У всіх чотирьох випадках Іран впливав на сепаратистські процеси, фінансуючи та озброюючи шиїтські групи й інвестуючи в шиїтське навернення інших громад. Це особливо помітно в Сирії, де шиїти завжди були невеликою меншиною (близько 0,5% населення). Політичний конфесіоналізм, з допомогою якої іранський режим прагне укріпити свою регіональну владу, передбачувано призвів до кровопролиття та звірств у чотирьох арабських домініонах, кожен із яких тепер можна описати як «неспроможну державу».

Ці регіональні політики є віддзеркаленням методів Ісламської Республіки в самому Ірані. Використання розбіжностей за етнічними та релігійними ознаками — це modus operandi режиму, який жорстоко репресує тих, хто йому чинить спротив. Ця репресивна логіка стала явною для світу наприкінці 2022 року, коли спалахнуло повстання «Жінка, Життя, Свобода». Імперіалістична та контрреволюційна роль Ірану в регіоні є продовженням його внутрішньої війни проти демократичних прагнень іранського народу.

У Сирії іранський режим є основним спонсором та покровителем шиїтських ополчень, створених у Лівані, Іраку, Афганістані та Пакистані для протидії сирійському повстанню. На міжнародному рівні Іран використовував спротив Ізраїлю та США для легітимізації свого комплексу експансії та політичного конфесіоналізму. Проте руйнівна роль Ісламської Республіки в Сирії та деінде значно перевершує цей заявлений спротив.

Росія

Із жовтня 2011 року Росія використовує своє право вето в Раді Безпеки ООН для захисту режиму Асада. У березні 2012 року російський міністр закордонних справ Сергій Лавров заявив, що Росія не дозволить встановити «сунітське правління» в Сирії (cуніти становили приблизно 70% населення до початку повстання в березні 2011 року). Це була надзвичайно груба, імперіалістична, расистська та ісламофобська заява, але Лавров передбачав, що його не засудять західні держави, ООН чи західна лівиця, оскільки цей тип мислення був вбудований у есенціалістську логіку «війни проти (ісламського) терору» з 1990-х років. Заява Лаврова була лише навдивовижу відвертою демонстрацією цієї логіки на міжнародній арені.

 

лавров

Сергій Лавров. Фото: Михайло Терещенко / ТАСС

 

У вересні 2015 року Росія розпочала пряму військову інтервенцію в Сирії за ініціативою Касема Сулеймані, командира сил «Кудс» підрозділу зовнішніх операцій КВІР. Росія використовує військову авіабазу Хмеймім на заході Сирії та в 2019 році винайняла на 49 років військово-морську базу в порту Тартус. Як російський форпост, територія Сирії не належить до зони прямої імперської експансії Росії. Сирія — перший віддалений сателіт Росії.

За даними Airwars, яка досліджує шкоду цивільному населенню у збройних конфліктах, Росія вбила майже 24 000 цивільних сирійців за перші шість років своєї інтервенції. У вересні 2022 року Сирійська мережа прав людини оцінила, що Росія вчинила понад 360 розправ у країні, використовуючи незаконні фосфор та касетні боєприпаси. Міністр оборони Росії Сергій Шойгу вихвалявся випробуванням «усіх новітніх зразків російської зброї» в Сирії. Сам президент Володимир Путін стверджував, що «понад 85% командирів російської армії отримали бойовий досвід в Сирії». Генеральний директор російського військово-промислового гіганта Ростех Сергій Чемезов стверджував, що в 2018-2019 роках Росія отримала від країн Близького Сходу замовлення на зброю вартістю понад 100 млрд доларів.

Використавши своє право вето 18 разів, щоб захистити режим Асада від міжнародного осуду, Росія встановила з Сирією зв’язок, який можна порівняти з відносинами між США та Ізраїлем. Відтак ми можемо говорити про «палестинізацію» сирійського народу через розправи, позбавлення права власності та етнічні чистки.

США

Зі структурної точки зору, США, попри географічну відстань, були впливовим гравцем на Близькому Сході з кінця Другої світової війни. Відтоді кожне десятиліття регіон переживав велику війну з США чи Ізраїлем у головній ролі. Згадаймо війни 1956 року (Суец), 1967 року (Шестиденна війна), 1973 року (Жовтнева війна), 1982 року (вторгнення Ізраїлю в Ліван), 1991 року (Перська війна), 2003 року (американське вторгнення в Ірак), 2006 року (війна Ізраїлю з Хезболлою) та періодичні ізраїльські операції «косіння трави» в Газі, Дженіні та інших місцях. Усі ці конфлікти отримували геополітичне прикриття від адміністрацій президентів США. У спільній справі американсько-ізраїльської винятковості обидві країни нехтували міжнародним правом та зробили себе вигнанцями в міжнародній спільноті в контексті цього палестинського питання.

 

військові сша

Американські військові в Сирії. Фото: AFP

 

З початку 2013 року Вашингтон розглядав сирійський конфлікт через призму «війни з тероризмом». Есенціалістські твердження, які зводять конфлікт до прояву вічних, трансісторичних сил або «давньої міжконфесійної ненависті», стали зручним поясненням для західних політиків та експертів різних ідеологічних переконань. Перед нами постає лише один варіант: війна під проводом тих, хто має вирішальну військову перевагу.

В очах американських політиків «тероризм» заступив військові агресії, жорстокі репресії тиранічних режимів і навіть геноцид — «злочин усіх злочинів», як називав його польсько-єврейський юрист Рафаель Лемкін (який ввів цей термін під час Другої світової війни), і найвищий злочин. Тож 2015 року США запустили програму з озброєння і навчання сирійських повстанців — за умови, що вони будуть боротися лише з Ісламською Державою, а не з режимом Асада (повстанці були проти обох і вже воювали з Ісламською Державою). Результати цієї програми «навчання і забезпечення» були жахливими. Лише 65 чоловіків погодилися на її умови, і вони навіть не встигли зробити жодного пострілу, перш ніж їх схопили джихадисти. 

Масове вбивство з допомогою хімічної зброї в Гуті у серпні 2013 року перетнуло «червону лінію» президента США Барака Обами. Однак за менше ніж три тижні США і Росія уклали угоду про демонтаж хімічного арсеналу режиму Асада і звільнили його від покарання за порушення міжнародного права. Угода дала Асаду карт-бланш для продовження вбивчих рейдів іншими засобами — а на практиці й тією самою хімічною зброєю, яку нібито було демонтовано. (За даними Берлінського Інституту глобальної політики, більшість хімічних атак в Сирії — аж 311 з 349! — було зафіксовано після укладення угоди). Справедливість і правда загинули поряд із 1466 жертвами того масового вбивства. Хімічна атака і подальші події також були подарунками для нігілістичних ісламістських сил, які використовували цю несправедливість (і безкарність) у своїх наративах.

 

Сирія жертви хімічної атаки

Тіла дорослих і дітей, убитих нервово-паралітичним газом у Східній Гуті, 21 серпня 2013 року. Фото: Getty Images

 

У 2014 році США втрутилися проти Ісламської Держави і Джабгат ан-Нусра (пізніше перейменовано на Гаят Тахрір аш-Шам). Раніше у Афганістані та Іраку Вашингтон плекав імперіалістичні та нігілістичні методи таких бойовиків-ісламістів. США також контролюють значну частину східної і північно-східної Сирії через своїх курдських союзників, які вирішили не боротися з режимом Асада, оскільки їхній основний ворог — в Туреччині. 

Згідно зі звітом Amnesty International, опублікованим у квітні 2019 року, очолювані американцями коаліційні сили під час їхньої «війни проти терору» вбили понад 1600 цивільних у моєму рідному місті Ракка.

Туреччина

У 2016 році, так само, як і чотири інші держави, Туреччина втрутилася у війну в Сирію під гаслом «боротьби з терором». Але «терористами» в її прицілах були сирійські курди, пов'язані з РПК, курдською націоналістичною партією, яка веде збройну боротьбу з Анкарою з 1980-х років. Сирійський підрозділ партії (PYD) зіграв важливу роль в американській інтервенції проти ІДІЛ. Цей геополітичний факт спричинив значні тертя між Вашингтоном і Анкарою. Проте адміністрація Дональда Трампа зрадила курдів у 2018 році, коли вона прийняла експансію Туреччини у контрольованих PYD районах і окупацію Афріну. І знову — у 2019 році, коли турецька армія окупувала Рас-аль-Айн. Афрін та Рас-аль-Айн — два сирійські міста з курдською більшістю на північному заході та північному сході країни відповідно. Туреччина і РПК експортували свою громадянську війну до Сирії, яка мала і все ще має власну громадянську війну.

Нині говорять — чи то від роздратування, чи з лінощів — що сирійський конфлікт «складний». Він справді складний. Як могло бути інакше, коли в нього втягнуті всі ці держави та субдержавні áктори?

Туреччина приймає приблизно 3,7 млн сирійських біженців, що трохи більше половини загальної кількості (яка становить майже 7 млн). Але з 2016 року свобода пересування сирійців територією Туреччини була суттєво обмежена: біженцям потрібен спеціальний дозвіл на подорожі з місця реєстрації до інших місць. Ці заходи були введені після угоди між Туреччиною та ЄС, укладеної в лютому 2016 року, яка мала запобігти прибуттю сирійських (і несирійських) біженців до Європи.

 

сирійці

Сирійські біженці прямують до Туреччини, зламавши прикордонний паркан, 14 червня 2015 року. Фото: AP Photo / Lefteris Pitarakis

 

Сирійські біженці в Туреччині все частіше стають цапом-відбувайлом, і останнім часом це досягає масштабів істерії з закликами до примусової репатріації. Біженців звинувачують у економічних проблемах Туреччини, їх расизують і демонізують популісти та демагоги, такі як Уміт Оздаг, лідер праворадикальної ультранаціоналістичної Партії перемоги. З електоральних міркувань турецький уряд анонсував програму добровільного повернення біженців до Сирії, і президент Ердоган заявив, що до початку жовтня 2022 року повернулося 526 тисяч біженців. А нещодавно він сказав, що 1 млн людей добровільно повернулися до Сирії. Цю цифру неможливо перевірити з незалежних джерел. Однак турецький уряд може також використовувати цю програму як передумову для заселення певних курдських регіонів некурдськими сирійцями, щоб вирішити власну «проблему» (створюючи складні виклики для Сирії у майбутньому). Зрештою, демографічна інженерія завжди була одним з інструментів імперіалізму.

Ізраїль

Державу Ізраїль було засновано на етнічних чистках, позбавленні власності й експансіонізмі. Ашкеназькі лідери Ішува (єврейське населення, що жило в Палестині до 1948 року), які розвинули теплі стосунки з колоніальними елітами основних західних держав, розпочали проєкт відчуження та переміщення палестинського народу в тому, що вони називають «Війною за незалежність». Неможливо заперечувати, що Ізраїль є колоніальною державою. Декларація Бальфура 1917 року, яка оголосила британську підтримку для побудови «на території Палестини національної домівки для єврейського народу», була включена до британського колоніального мандату над Палестиною, утвореного в 1922 році.

У 1956 році Ізраїль на короткий час окупував єгипетський півострів Синай разом з британськими та французькими загарбниками у відповідь на націоналізацію президентом Гамалем Абделем Насером компанії «Суецький канал». Трійка колоніальних держав змушена була відступити під тиском тодішніх впливових глобальних імперіалістичних центрів — США та Радянського Союзу. У 1967 році Ізраїль — цього разу з безумовною підтримкою США — захопив Синай, а також те, що залишилося від Палестини (Західний берег, Східний Єрусалим і Сектор Гази) та сирійські Голанські висоти. 

 

миротворці

Миротворці ООН у зоні арабо-ізраїльського конфлікту, 1967 рік. Фото: Mondadori Portfolio / Contributor / Getty Images

 

Пізніше Ізраїль вступить у низку війн з Ліваном проти Організації визволення Палестини, а вслід — проти Хезболли. Численні військові кампанії Ізраїлю були спрямовані на Сектор Гази та табори біженців на Західному березі. Усі ці кампанії виправдовували як «боротьбу проти тероризму» (тобто проти будь-якого палестинського спротиву) та забезпечення, схоже, ненаситних безпекових потреб Ізраїлю. Позбавляючи палестинський народ права на самовизначення, Ізраїль також відмовляється визнати палестинців рівноправними громадянами в межах однієї держави. Ця ситуація є постійним джерелом насильства в Палестині та нестабільності в регіоні.

Починаючи з 2013 року, — у відповідь на втручання Ірану на підтримку режиму Асада після сирійського повстання, — Ізраїль періодично висилає свої літаки на бомбардування об'єктів у Сирії, переважно проти військових об'єктів Ірану. За цими недбалими нальотами стоять логіка безкарності та міжнародно нормалізована ізраїльська винятковість.

Ізраїльська держава та суспільство поступово зсувалися вправо з 1970-х років, слідуючи траєкторії, вбудованій у логіку колоніалізму, апартеїду та винятковості, що сягає часів формування держави.

Режим Асада

Династична сімейна диктатура, яка править Сирією протягом 53 років, звела країну до ірансько-російського протекторату для того, щоб забезпечити собі владу «назавжди», як це виражено у прорежимному гаслі. Для досягнення цієї вічної влади вона покладається на конфесіоналізовані служби безпеки та так само конфесіоналізовані військові формування із функціями забезпечення безпеки.

 

башар асад

Башар Асад під час візиту в Росію, березень 2023 року. Фото: Михайло Терещенко / ТАСС

 

Із 1970-х років те, що ми називаємо «політичним конфесіоналізмом» [в оригіналі англійською використовується слово sectarianism — ред.] у Сирії (і в ширшому контексті Близького Сходу), вже стосується не лише ірраціональної сили в політичній та соціальній сферах або колоніальної стратегії «розділяй і владарюй», яка потім була прийнята «національними» елітами, що замінили європейських колонізаторів. Воно все більше стосується зростаючого потенціалу громадянської війни та геноциду. Узгодженість десятиліть правління сім'ї Асадів у Сирії з колоніальною парадигмою проявляється не лише у власних стратегіях «розділяй і владарюй», але й у використанні постійного надзвичайного стану. Цей надзвичайний стан діє з березня 1963 року, коли військові офіцери захопили владу від імені партії Баас, але те, як його виправдовують змінилося 2011 року: тепер це не війна з колоніальним ізраїльським ворогом, а війна з тероризмом. Останні 60 років країну характеризує призупинення права та громадянська війна, яка коливається від холодної до гарячої.

Під цим династичним правлінням Сирія є державою навиворіт, яка внутрішньо взаємодіє з суспільством відповідно до унітарної логіки суверенітету, згідно з якою Сирія має бути єдиною і неподільною скрізь, а будь-яка різноманітність поглядів чи прагнень неможлива. Ця держава навиворіт сприймає своє населення як дисципліновану та покірну армію, позбавлену різноманіття і спонтанності. І водночас назовні вона працює з потужними країнами у регіоні та світі за логікою плюралізму, яка передбачає політичні рішення для будь-яких проблем. Єдині договори, яких режим дотримувався, це укладені з впливовими державами, до яких входить і Ізраїль: Голанські висоти залишалися абсолютно спокійними з моменту припинення вогню 1974 року, що настало після арабо-ізраїльської війни в жовтні 1973 року.

Те, що ми маємо у Сирії з 1970-х років, — це продовження колоніального правління за допомогою інших методів. Французька імперія жорстоко окупувала Сирію між кінцем Першої світової війни та кінцем Другої світової. Але французьке колоніальне правління було набагато менш насильницьким, ніж режим Асада, під яким Сирія пережила дві громадянські війни з ознаками геноциду: 1979-1982 роки з десятками тисяч жертв, та 2011 року до сьогодення з сотнями тисяч жертв і приблизно 7 млн біженців у 127 країнах (близько 30% всього населення, за звітом Human Rights Watch на 2022 рік).

 

ялинка

Новорічна ялинка у сирійському місті Алеппо, грудень 2022 року. Фото: Getty Images 

 

Концепція «колоніальності влади» перуанського соціолога Анібала Кіджано, що підкреслює тривалі наслідки колоніального панування на здійснення влади в сучасних суспільствах, не є просто аналітичною категорією. Запрошення Ірану і Росії до захисту режиму — це реалізація фундаментально колоніальної логіки режиму Асада. Імперіалістична війна з терором лише зміцнила колоніальність і кровожерливість режиму. 

Одне з гасел недавніх протестів, що спалахнули в південному місті Сувейда 20 серпня 2023 року, прямо говорить про імперсько-колоніальний комплекс, який контролює Сирію: «Ми хочемо морський порт, ми хочемо землю (нафту, в іншому варіанті), і ми хочемо, щоб аеропорт повернувся до нас!». Морським портом є Тартус, який, як згадувалося, віддали в оренду Росії. Землю поділили п’ять окупаційних сил. А міжнародний аеропорт Дамаска вже кілька років сприймається як підконтрольний Ірану. Отож протестувальники в Сувейді встановлюють зв'язок між їхніми економічними труднощами та колоніальними відносинами між режимом і його російськими й іранськими захисниками. У варіанті гасла, який стосується нафти, мається на увазі, що вона була узурпована іншою імперською владою — США. 

Протести в Свейді знову активізували гасла революції 2011 року, зокрема один з її визначальних лозунгів: «Народ хоче повалити режим». Режим Асада, який довгий час стверджував (саме так, як це робили французькі колонізатори в Сирії), що є захисником меншин країни від сунітської більшості, досі не придушив протести (Сувейда — це переважно друзький регіон). Але не треба очікувати, що це повстання будуть терпіти довго. Відповідь режиму навряд чи набуде форми хімічних атак або бочкових бомб; замість цього, він, ймовірно, буде прагнути обезголовити рух шляхом вбивства або зникнення його лідерів. 

Джихадисти

Жодне обговорення плинного імперіалізму, який спіткав Сирію, не може нехтувати тими «підкореними імперіалістами», поборниками салафітсько-джихадистського ісламізму, який став глобальним явищем з моменту його появи в Афганістані на початку 1980-х років. Політична ідея салафітсько-джихадистських ісламістів — завоювання, експансія, імперія і контроль. Їхній світогляд походить від ісламу — монотеїстичної релігії з ґрунтовним універсальним баченням. Однак вони пов’язують себе лише з однією ісламською традицією — завоювання, влади та суворого дотримання ісламського права. І ніколи не згадують про звʼязок іншими традиціями — раціональними, духовними, суфійськими або народними. Їхнє насильницьке дисциплінування тіл, особливо жіночих, має, безсумнівно, фашистський характер. Вони дуже елітарні, коли йдеться про звичайне життя в сучасному світі, і надзвичайно нігілістичні, коли йдеться про буденні звичаї, закони та інститути цього світу. 

 

рейган і моджахеди

Президент США Рональд Рейган зустрічається з лідерами афганських моджахедів в Овальному кабінеті в 1983 році. Фото: Wikimedia

 

Характеризування їх як елітарних може здатися контрінтуїтивним. Дозвольте пояснити. Вони вважають, що лише невелика частка людей є істинними віруючими, які на правильному шляху, і що влада повинна бути в руках когось одного, оточеного невеликою групою впливових людей. Аморальна природа політики великих держав, з її нехтуванням міжнародним правом і дискримінацією мусульман, насправді є гарною новиною для джихадистів, тому що виправдовує їхнє заперечення світу як корумпованого, несправедливого і по суті антиісламського. Їхній нігілізм — самовтілювальний і самовідтворюваний.

Цей войовничий ісламізм веде війну проти західного імперіалізму і, певною мірою, проти російського імперіалізму. Але його власна імперіалістична логіка, а також надзвичайний нарцисизм бойовиків, усуває будь-які можливі емансипативні елементи з їхньої боротьби. Елітарні терористичні методи джихадистів завжди послаблювали простих мусульман. Під їхнім контролем моє рідне місто Ракка було розділене на правлячу еліту переважно несирійських мухаджирів (іммігрантів); експлуатованих сирійських мусульманських простолюдинів, які зазнавали знущань; і дуже невелику меншість немусульман, а саме християн, які були підданими другого сорту. Жінок не випускали з дому, якщо вони не були одягнені повністю в чорне. 

Імперіалізм

Аргумент Леніна про те, що імперіалізм є «вищою стадією капіталізму», змусив багатьох думати, що імперіалізм втілений лише в кількох капіталістичних державах. За цією логікою, з часів Другої світової війни існував лише один імперіалізм: західний імперіалізм, з США як центром, а НАТО як військовою рукою. Радянський Союз, як правило, не вважався імперіалістичним: ні після Другої світової війни, ні після того, як він вторгся в Угорщину в 1956 і Чехословаччину в 1968, ні навіть після того, як він вторгся в Афганістан 1979 року. Так само путінська Росія взагалі не сприймалася як імперіалістична, навіть після анексії Криму в 2014 році та інтервенції в Сирію в 2015 році. Для більшої частини так званих антиімперіалістичних лівих навіть повномасштабного вторгнення в Україну в лютому 2022 року було недостатньо. 

Цю концепцію імперіалізму необхідно переглянути. Випадок Сирії вимагає зміни парадигми в розумінні імперіалізму і теоретизації нових практик і явищ, що його стосуються. 

Ультранаціоналізм, експансія, нехтування міжнародним правом, винятковість, імперські фантазії — ось особливості багатьох держав в епоху війни проти тероризму. Оскільки «терор» визначається як основне політичне зло в усьому світі, будь-яка держава, яка приєднується до цієї передбачуваної війни, може отримати міжнародну легітимність — навіть ті, хто займається військовими злочинами та вбивствами в промислових масштабах. Це завдало величезних ударів по верховенству права як на місцевому, так і на міжнародному рівні. Це підштовхувало до сек’юритизації політики, сприяло бандитизму серед політичних еліт і послабило демократію і народні рухи в усьому світі. Імперіалізм пронизав практики влади в багатьох країнах, серед яких Сирія, певно, найбільш невезуча, з принаймні п'ятьма експансіоністськими державами на своїй території. 

 

оон Сирія

Посол США в ООН Ніккі Хейлі тримає фотографії жертв хімічної атаки в Сирії під час засідання Ради безпеки ООН у штаб-квартирі ООН, 5 квітня 2017 року, Нью-Йорк. Фото: Getty Images

 

Концепція плинного імперіалізму — це спроба вловити той факт, що п'ять різних держав проникли в одну маленьку країну. Але вона також говорить про відсутність солідності або узгодженості в стратегіях, практиках, баченнях і зобов'язаннях цих держав. На відміну від імперських проєктів минулого, в Сирії немає «цивілізаційної місії». Природні ресурси не є основним мотивом (хоча держави, що вторглись, захопили все, що можуть отримати в свої руки, від нафти й фосфатів до морських портів та аеропортів, води та нерухомості). Скоріше, це боротьба за контроль над майбутнім країни.

Існує також плинний аспект у відносинах між п'ятьма колоніальними державами. У Сирії ми маємо дві Росії — одна з них називається США. На риторичному рівні (особливо на початку повстання) Москва і Вашингтон, здавалося, були по різні сторони: Кремль стояв на боці Асада, а Білий дім засудив його. Тим не менш, в оперативному плані Росія і США фактично були на одному боці — особливо після того, як «Ісламська держава» увійшла в картину і стала центром стратегії США в Сирії. З цього моменту Москва і Вашингтон були на одній сторінці: дві держави тісно координували «деконфліктні дії», а їхні військовослужбовці щодня телефонували один одному, щоб не допустити польотів в одному місці на однаковій висоті, і щоб уникнути «дружнього» вогню. Попри весь галас про те, що Вашингтон хоче «зміни режиму» в Сирії, все було з точністю до навпаки. Дослідник Майкл Караджіс продемонстрував, що політика США в Сирії безсумнівно була спрямована на «збереження режиму». 

Інша риторична димова завіса Ірану — ідеологія «опору», але в Сирію він втрутився, щоб придушити опір і врятувати диктатуру. 

Ситуація також є плинною в тому сенсі, що нам не вистачає інструментів для адекватної її концептуалізації. Сирія — унікальний випадок непорозуміння і невіри. Як зазначили кілька спостерігачів, Сирія може бути найбільш документованою війною в історії. Мільйони зображень, відео та публікацій у соціальних мережах описують кожен аспект конфлікту — але ця велика кількість документації співіснує з війною наративів про те, що означають ці документи. Кожна вимога правди має відповідний зустрічний позов; кожне твердження зустрічається з запереченням, а теорій змови предостатньо. 

Не тільки великі документальні докази не змогли створити консенсус щодо війни, але, як стверджує політолог Ліза Ведін у своїй книзі 2019 року «Авторитарні побоювання: ідеологія, судження та жалоба в Сирії», величезна кількість матеріалу натомість призвела до «атмосфери сумнівів», породжуючи широку плутанину та подив. Парадоксально, але Ведін показує, що «забагато інформації може породити ту саму невизначеність, яку її поширення має на меті розвіяти». 

Соціалізм в одній (великій) країні — Радянському Союзі — був перетворений на джерело легітимації абсолютної влади, яка зрадила соціалістичний ідеал і призвела до репресій та масових вбивств. Імперіалістичне протистояння в одній маленькій країні є досить новою умовою, якщо взяти до уваги, що історично імперіалізм характеризувався одним або кількома імперіалістичними центрами, що силою поширювалися на величезних територіях і континентах. Водночас те, що ми маємо тут, — це багато імперіалістичних і субімперіалістичних сил, що сходяться в одній країні. Як-от тоді, коли кілька розбишак знущаються над дитиною — є лише крихітний шанс, що вона зможе це пережити. Це непростимий злочин, з яким світ не має миритися. 

Для політичної теоретикині Ганни Арендт «безсвітовність» (Weltlosigkeit) — це умова, в якій ми більше не поділяємо спільні інститути або системи сенсу з іншими. Це «як пустеля, яка висушує простір між людьми», за словами філософині Шивон Каттаґо. Безсвітовність Сирії — це її відірваність від спільних світових інститутів. Заразом, велика частина світу знаходиться в Сирії, і велика частина останньої розкидана по ньому — це також зловісний прообраз все більш сирійського світу, в якому трагедія, що охопила і зруйнувала Сирію, не стримується, а швидше стає катаклізмом без кордонів.

Автор: Ясін аль-Хадж Салех

Переклад з англійської: Анна Дерикаптан, Анна Косуха, Інна Куліковська.

Редагувала: Оленка Ґу

Вперше опубліковано: New Lines Magazine


 

Поділитись